головуючого: суддів: Нєсвєтової Н.М. (доповідач), Вовка І.В., Стратієнко Л.В. розглянувши касаційну скаргу Комунального підприємства "Бердичівтеплоенерго" на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 18.01.2017 у справі № 906/834/16 господарського суду Житомирської області за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Арм-Електро" до Комунального підприємства "Бердичівтеплоенерго" про стягнення 437 122,16 грн. за участю представників сторін

позивача: Похилько О.С.,

відповідача: Кучевський А.С.,

Товариство з обмеженою відповідальністю "Арм-Електро" звернулося до господарського суду Житомирської області з позовом про стягнення з комунального підприємства "Бердичівтеплоенерго" 264 681,95 грн - суми основного боргу; 12 952,05 грн - річних; 109 979,62 грн - інфляційних втрат та 49 508,54 грн - пені.

Рішенням господарського суду Житомирської області від 20.10.2016 у справі № 906/834/16, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 18.01.2017, позовні вимоги задоволено частково, присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача 264 681,95 грн - суми основного боргу; 12 952,05 грн - річних; 109 979,62 грн - інфляційних втрат та 5814,22 грн. судового збору. В іншій частині позову - відмовлено .

Не погоджуючись з прийнятими рішеннями, КП "Бердичівтеплоенерго" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просить постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 18.01.2017 та рішення місцевого господарського суду від 20.10.2016 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права при ухваленні зазначених судових рішень, вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 23 жовтня 2014 між відповідачем та позивачем укладено договір № 392 на виконання підрядних робіт (з матеріалу підрядника), згідно якого позивач зобов'язався на свій ризик виконати "Капітальний ремонт котельні з встановленням твердопаливних котлів на альтернативних видах палива по вул. Котовського, 41 в м. Бердичів Житомирської області", обсяг якого і терміни здачі визначаються прикладеним актом виконаних робіт, який є невід'ємною частиною Договору, а відповідач зобов'язався прийняти та оплатити виконану роботу, згідно пункту 1.1 договору.

Пунктом 2.1 договору визначено, що ціна робіт динамічна, включає відшкодування витрат позивача та плату за виконану ним роботу і визначається актами виконаних робіт (довідка про вартість виконаних робіт у звітному періоді, форма КБ-2в, КБ-3), які вступають в силу і стають частиною договору з моменту підтвердження її відповідачем і становить - 1 174 867 грн, в тому числі ПДВ - 195 811 грн 17 коп..

Відповідно до пункту 2.2 договору, відповідач проводить попередню оплату на придбання матеріалів та устаткування на суму 895 881 грн 53 коп., в тому числі ПДВ - 149 313 грн 59 коп, а решту суми останній сплачує протягом 7 днів після підписання сторонами акту виконаних робіт.

Судами також встановлено, що згідно з актом № 1 приймання виконаних будівельних робіт за грудень місяць 2014 та довідки про вартість виконаних будівельних робіт за грудень місяць 2014, підписаних сторонами, позивач виконав роботи з встановленням твердопаливних котлів на суму 1 169 864,95 грн .

В свою чергу, відповідач провів попередню оплату за договором в сумі 799 000 грн, що підтверджується платіжними дорученнями № 3 від 31 жовтня 2014, № 4 від 31 жовтня 2014 та № 8 від 04 грудня 2014.

Також, на підставі довідки про проведеної перевірки Фінінспекції в Житомирській області № 06-04-09/094-з від 25 серпня 2015, якою було встановлено відхилення вартості витрат на загальну суму 106 183 грн, сторонами було підписано скориговану довідку про вартість виконаних будівельних робіт та витрати за грудень 2014 в сумі 264 681,95 грн.

Оскільки відповідачем не було виконано зобов'язань щодо оплати виконаних робіт, позивач надіслав претензію № 1 від 22 січня 2016, згідно якої просив перерахувати в 10-ти денний термін суму боргу в розмірі 264 681,95 грн на поточний рахунок позивача.

Відповідач на зазначену претензію надав відповідь, згідно якої повідомив про своє важке фінансове становище, у зв'язку з чим останній не має можливості здійснювати платежі.

Звертаючись з даним позовом, позивач вказував на неналежне виконання відповідачем умов укладеного договору щодо оплат за виконані ним роботи, тому просив суд стягнути на його користь суму боргу в розмірі 264 681,95 грн. Крім суми боргу позивач просив також стягнути з відповідача за прострочку оплати пеню, річні та інфляційні втрати.

Відповідач в свою чергу суму боргу визнав, але подав до суду першої інстанції заяву про застосування строку позовної давності стосовно пені.

Задовольняючи частково позовні вимоги, місцевий господарський суд, з яким також погодився й апеляційний суд, дійшов висновку, що відповідачем належними та допустимими доказами не доведений факт належного виконання умов договору щодо оплати за виконані позивачем роботи, а також визнання відповідачем суми боргу, тому дійшов висновку про стягнення на користь позивача суми боргу, а також, згідно з ст. 625 ЦК України, нараховані на суму боргу річні та інфляційні втрати. При цьому, місцевий суд задовольнив заяву відповідача про застосування строків позовної давності щодо нарахованої позивачем пені, відмовивши в цій частині у позові, оскільки пеня нарахована поза межами спеціальної позовної давності.

Колегія суддів погоджується з такими висновками з огляду на таке.

Відповідно до ст. 629 ЦК України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.

За правовою природою укладений договір є договором підряду.

Згідно з ч. 1ст. 837 ЦК України, за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.

Попередніми судовими інстанціями було встановлено, що заборгованість відповідача становить 264 681,95 грн., що підтверджується матеріалами справи та не заперечується самим відповідачем.

Змістом статей 525, 526 ЦК України визначено, що зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається.

Порушенням зобов'язання, згідно статті 610 ЦК України, є його невиконання або неналежне виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Отже, колегія суддів вважає, що суди попередніх судових інстанцій правомірно та обґрунтовано задовольнили позовні вимоги в частині стягнення на корись позивача суми основного боргу.

Крім суми боргу позивач просив суд стягнути на його користь річні та інфляційні втрати нараховані на суму боргу.

Частиною 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх судових інстанцій про стягнення з відповідача річних за період з 01 січня 2015 по 18 серпня 2016 в сумі 12 952,06 грн та інфляційних втрат за період з січня місяця 2015 по липень місяць 2016 в сумі 109 979,62 грн.

Що стосується нарахованої позивачем пені за період з 11.02.2016 по 18.08.2016 в сумі 49 508,54 грн. колегія суддів вважає вказати наступне.

Згідно частиною 1 статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Відповідно до частини 1 статті 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Згідно пункту 6 статті 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Як встановлено судами, пунктом 7.1.1 договору передбачено, що за порушення термінів оплати виконаних робіт відповідач сплачує позивачу пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочки від суми неоплаченого платежу.

Відповідно до абзацу 3 пункту 2.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17 грудня 2013 № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" (v0014600-13) , якщо у вчиненому сторонами правочині розмір та базу нарахування пені не визначено або вміщено умову (пункт) про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, суму пені може бути стягнуто лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.

Пунктом 6 статті 232 ГК України визначено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Так, відповідно до умов договору та статті 232 ГК України, пеня мала бути нарахована за період з 01 січня 2015 по 01 липня 2015 року. Здійснивши перевірку розрахунку пені, суди попередніх судових інстанцій дійшли висновку, що він є арифметично вірним та правильним, однак відповідачем було подано заяву про застосування строку позовної давності щодо нарахованої пені.

Як визначено приписами статті 267 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. У відповідності до положень частин 3, 4 статті 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Приписами частини 1 статті 261 ЦК України визначено, що перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до частини 4 статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Пунктом 2.1 статті 258 ЦК України визначено, що спеціальна позовна давність - в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до пункту 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" від 29 травня 2013 року № 10 (v0010600-13) , за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Як встановлено судами попередніх судових інстанцій та підтверджується матеріалами справи, акт приймання-передачі будівельних робіт № 1 підписаний сторонами 24 грудня 2014 року, а тому пеня мала бути нарахована за період з 01 січня 2015 по 01 липня 2015.

Строк позовної давності щодо стягнення пені закінчився у періоди відповідно з 01 січня 2016 по 01 червня 2016 включно, а позивач звернувся до суду з позовною заявою лише 19. серпня 2016, тобто з пропуском строку позовної давності.

Разом з тим, відповідно до п. 2.3 Постанови Пленуму ВГСУ "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" від 29 травня 2013 року № 10 (v0010600-13) , якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, то суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України та вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв'язку зі сплавом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропущення, - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму ЦК України (435-15) ).

Статтею 267 ЦК України, зокрема визначено, що якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Однак, суд констатує, що Позивачем не було подано клопотання про відновлення строку позовної давності і не наведено жодних підстав (відповідно) для такого відновлення.

Таким чином, колегія суддів вважає, що місцевий господарський суд правомірно відмовив у задоволенні позову в частині стягнення з відповідача пені застосувавши строк позовної давності.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх судових інстанцій про часткове задоволення позовних вимог.

Відповідно до ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків апеляційного господарського суду та не впливають на них, а тому підстави для її задоволення і скасування постанови Рівненського апеляційного господарського суду від 18.01.2017, прийнятої з правильним застосуванням норм матеріального права та дотриманням норм процесуального законодавства, відсутні.

Керуючись статтями 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

Касаційну скаргу Комунального підприємства "Бердичівтеплоенерго" залишити без задоволення, а постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 18.01.2017 у справі № 906/834/16 - без змін.