головуючого Губенко Н.М. суддів Барицької Т.Л. Картере В.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення від та на постанову від Господарського суду Львівської області 14.11.2016 Львівського апеляційного господарського суду 26.01.2017 у справі Господарського суду № 914/1876/14 Львівської області за позовом ОСОБА_4 до 1. ОСОБА_5 2. ОСОБА_6 3. Приватного підприємства "Експрес-Зв'язок" треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів 1.Приватний нотаріус Жовківського районного нотаріального округу Кобзар Любов Вікторівна 2. Жовківська районна державна адміністрація про визнання недійсним договору, визнання недійсним рішення зборів учасників

у судовому засіданні взяли участь представники:

- позивача ОСОБА_4; - відповідачів - третіх осіб 1. ОСОБА_8; 2. ОСОБА_9; ОСОБА_6; 3. повідомлений, але не з'явився; 1. повідомлений, але не з'явився; 2. повідомлений, але не з'явився;

ОСОБА_4 звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6 та Приватного підприємства "Експрес-Зв'язок" про визнання недійсними рішень зборів учасників Приватного підприємства "Експрес-Зв'язок", оформлених протоколом № 3 від 08.07.2013, та визнання недійсним договору дарування частки в статутному капіталі Приватного підприємства "Експрес-Зв'язок" від 14.09.2011.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 02.03.2016 у справі № 914/1876/14, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 24.05.2016, визнано недійсним рішення зборів учасників Приватного підприємства "Експрес-Зв'язок", оформлені протоколом № 3 від 08.07.2013; припинено провадження у справі в частині вимоги про визнання недійсним договору дарування частки в статутному капіталі Приватного підприємства "Експрес-Зв'язок" від 14.09.2011.

Постановою Вищого господарського суду України від 10.08.2016 у справі № 914/1876/14 скасовано рішення Господарського суду Львівської області від 02.03.2016 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 24.05.2016 у справі № 914/1876/14 в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору дарування частки в статутному капіталі Приватного підприємства "Експрес-Зв'язок" від 14.09.2011, та в цій частині справу передано на новий розгляд до Господарського суду Львівської області. В іншій частині рішення Господарського суду Львівської області від 02.03.2016 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 24.05.2016 у справі № 914/1876/14 залишено без змін.

За результатами нового розгляду рішенням Господарського суду Львівської області від 14.11.2016 у справі № 914/1876/14 (суддя Сухович Ю.О.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 26.01.2017 (колегія суддів у складі: Орищин Г.В. - головуючий суддя, судді Галушко Н.А., Михалюк О.В.), відмовлено у задоволенні позову про визнання недійсним договору дарування частки в статутному капіталі Приватного підприємства "Експрес-Зв'язок" від 14.09.2011.

Не погоджуючись з зазначеними судовими рішеннями, ОСОБА_4 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Львівської області від 14.11.2016 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26.01.2017 у справі № 914/1876/14 в частині припинення провадження у справі щодо вимог про визнання недійсним договору дарування частки в статутному капіталі Приватного підприємства "Експрес-Зв'язок" від 14.09.2011, та в цій частині прийняти нове рішення, яким дану вимогу задовольнити.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

ОСОБА_6 та Приватне підприємство "Експрес-Зв'язок" надали відзиви на касаційну скаргу, в яких з нею не погоджуються та просять касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Львівської області від 14.11.2016 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26.01.2017 у справі № 914/1876/14 залишити без змін.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх судових інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається із матеріалів справи, відповідно до п. 6.3 статуту Приватного підприємства "Експрес-Зв'язок" (в редакції від 13.09.2011) засновник підприємства, за згодою інших засновників, має право відступити свою частку або її частину іншому засновнику або третім особам.

Згідно із п. 6.6 статуту Приватного підприємства "Експрес-Зв'язок" (в редакції від 13.09.2011) питання передачі частки або її частини іншому засновнику або третій особі вирішується загальними зборами засновників.

Обґрунтовуючи підстави звернення із позовною вимогою про визнання недійсним договору дарування частки в статутному капіталі Приватного підприємства "Експрес-Зв'язок" від 14.09.2011 до суду, ОСОБА_4 посилався на те, що договір дарування суперечить вимогам законодавства, зокрема ст. ст. 116, 117, 203, 215 ЦК України та ст. ст. 57, 62 ГК України, оскільки укладений з порушенням п. 6.3 та п. 6.6 статуту Приватного підприємства "Експрес-Зв'язок"; спірний договір був укладений ОСОБА_5 під впливом тяжкої обставини та на вкрай невигідних умовах, що відповідно до ст. 233 ЦК України є підставою для визнання його судом недійсним.

Статтею 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України (254к/96-ВР) має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України (254к/96-ВР) і повинні відповідати їй. Норми Конституції України (254к/96-ВР) є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України (254к/96-ВР) гарантується.

Приписами ст. 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, вказана норма встановлює об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Разом з тим особа, права якої порушені, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України.

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (ч. 1 ст. 717 ЦК України).

Згідно із ст. 719 ЦК України договір дарування предметів особистого користування та побутового призначення може бути укладений усно. Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Договір дарування майнового права та договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми цей договір є нікчемним. Договір дарування рухомих речей, які мають особливу цінність, укладається у письмовій формі. Передання такої речі за усним договором є правомірним, якщо суд не встановить, що обдаровуваний заволодів нею незаконно. Договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Частиною 1 статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення його сторонами вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України (ст. 215 ЦК України).

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити ЦК (435-15) , іншим актам законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину, має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною 1 ст. 233 ЦК України встановлено, що правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкладай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Згідно із ст. 4 ЦК України основу цивільного законодавства України становить Конституція України (254к/96-ВР) . Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України (435-15) . Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) та цього Кодексу (далі - закон). Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України (435-15) . Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України (435-15) . Цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України (254к/96-ВР) . Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України. Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону. Інші органи державної влади України, органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України (254к/96-ВР) та законом. Цивільні відносини регулюються однаково на всій території України.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) та ЦК (435-15) , міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України (254к/96-ВР) та законом, а також моральним засадам суспільства.

Як правомірно зазначено судами попередніх інстанцій, статут не відноситься до актів цивільного законодавства.

Водночас, статтею 116 ЦК України передбачено, що учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом.

Частиною 1 ст. 147 ЦК України передбачено, що учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства.

Відповідно до ч. 1 ст. 53 Закону України "Про господарські товариства" учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства.

Згідно з частиною першою статті 147 ЦК України та частиною першою статті 53 Закону України "Про господарські товариства" учасники ТОВ та ТДВ мають право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) в статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства. Закон не обмежує це право необхідністю отримати згоду інших учасників товариства на передачу частки (п. 4.5 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 25.02.2016 № 4 "Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин" (v0004600-16) ).

У п. 4.6 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 25.02.2016 № 4 "Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин" (v0004600-16) зазначено, що судам слід мати на увазі те, що частина друга статті 147 ЦК України та частина друга статті 53 Закону України "Про господарські товариства" надає можливість передбачити в статуті товариства заборону на відчуження частки третім особам. Недотримання встановленої статутом заборони відступлення частки третім особам може бути підставою для визнання договору про відступлення, купівлю-продаж або інше відчуження частки третій особі недійсним. Будь-які інші способи обмеження права учасника на відчуження частки в статутному капіталі ТОВ, передбачені статутом, зокрема необхідність згоди інших учасників або товариства, не відповідають закону, а тому під час вирішення спору судом до уваги не беруться.

Згідно із ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Враховуючи наведене, місцевий та апеляційний господарські суди, керуючись, зокрема, приписами наведених норм на підставі повного та всебічного дослідження фактичних обставин справи і перевірки їх наявними доказами з урахуванням визначених позивачем меж позовних вимог, дослідивши умови договору дарування частки в статутному капіталі Приватного підприємства "Експрес-Зв'язок" від 14.09.2011; встановивши, що чинним законодавством не передбачено обмежень щодо права учасника на відчуження частки у статутному капіталі іншому учаснику цього товариства; спірний договір укладено з дотриманням вимог чинного законодавства щодо його форми та змісту; беручи до уваги те, що статут не відноситься до актів цивільного законодавства; з огляду на те, що ОСОБА_4, який не є стороною спірного договору дарування, не може оскаржувати договір дарування частки в статутному капіталі ПП "Експрес-Зв'язок" від 14.09.2011 в порядку господарського судочинства з підстав його укладення ОСОБА_5 під впливом тяжкої обставини та на вкрай невигідних для неї умовах; дійшли обґрунтованого висновку, що ОСОБА_4 не підтвердив, відповідно до ст. ст. 33, 34 ГПК України, наявність підстав для визнання спірного договору недійсним у судовому порядку на підставі ст. ст. 116, 117, 203, 215, 233 ЦК України та ст. ст. 57, 62 ГК України.

Виходячи із встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, з урахуванням того, що господарські суди у порядку статті 43 Господарського процесуального кодексу України всебічно і повно дослідили подані сторонами докази, усім доводам надали обґрунтовану та належну правову оцінку, проаналізували відносини сторін та правильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального і процесуального права, відсутні підстави для зміни або скасування рішень судів попередніх інстанцій.

Доводи скаржника, викладені в касаційній скарзі, не спростовують зроблених судами висновків. При цьому в частині встановлення фактичних обставин справи та переоцінки наявних доказів касаційна скарга не відповідає вимогам статті 111-7 ГПК України стосовно меж перегляду справи в касаційній інстанції.

Відповідно до п. 1 ст. 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого або постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права.

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Такі рішення можуть бути скасовані лише у виняткових обставинах, а не тільки з метою одержання іншого рішення у справі (вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі № 908/4804/14).

Отже, рішення господарського суду першої інстанції та постанова апеляційного господарського суду у справі відповідають встановленим ними фактичним обставинам, прийняті з дотриманням норм матеріального і процесуального права та передбачені законом підстави для їх скасування відсутні.