Рішенням господарського суду міста Києва від 09.09.2015, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.06.2016: позов задоволено частково; з Інституту стягнуто на користь Товариства основну заборгованість у сумі 2 431 700 грн. і 48 634 грн. витрат зі сплати судового збору; в іншій частині позову відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 06.09.2016: рішення місцевого господарського суду від 09.09.2015 та постанову апеляційного господарського суду від 15.06.2016 скасовано в частині, що стосується розгляду позовних вимог про стягнення інфляційних нарахувань у сумі 1 744 367,17 грн. і 3 % річних у сумі 246 034,74 грн.; справу у відповідній частині передано на новий розгляд до місцевого господарського суду; у решті зазначені рішення та постанову залишено без змін.

Під час нового розгляду справи місцевим господарським судом Товариство подало заяву про збільшення позовних вимог, в якій останнє збільшило період нарахування "інфляційних втрат" та 3% річних та просило стягнути з Інституту: 2 212 454, 40 грн. "інфляційних втрат" та 319 185, 61 грн. - 3% річних.

Рішенням господарського суду міста Києва від 26.10.2016 (суддя Пукшин Л.Г.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.01.2017 (колегія суддів у складі: Шапран В.В. - головуючий, Буравльов С.І. і Андрієнко В.В.): позов задоволено частково; з Інституту стягнуто на користь Товариства: 613 640, 28 грн. "інфляційних втрат"; 219 252, 73 грн. - 3% річних та 12 493, 39 грн. судового збору; в іншій частині позову відмовлено.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Товариство просить скасувати зазначені рішення та постанову попередніх судових інстанцій у частині відмови в стягненні суми "інфляційних витрат" 1 598 814, 12 грн. (за період з 12.01.2015 по 12.10.2016) та 3% річних у сумі 99 932,88 грн. (за період з 12.01.2015 по 12.10.2016) та прийняти нове рішення, яким відповідні позовні вимоги задовольнити, стягнувши з Інституту на користь Товариства 2 212 454, 40 грн. "інфляційного збільшення суми основного боргу" (за період з 12.01.2015 по 12.10.2016) та 319 185, 61 грн. - 3% річних (за період з 30.05.2012 по 12.10.2016), судові витрати покласти на Інститут. Скаргу мотивовано неправильним застосуванням попередніми судовими інстанціями у розгляді даної справи норма матеріального та процесуального права, а саме: статей 257, 264, 267, 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), статей 34, 43 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України (1798-12) ).

У відзиві на касаційну скаргу Інститут заперечує проти доводів скаржника, зазначаючи про їх помилковість та невідповідність дійсності і про правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, та просить касаційну скаргу залишити без задоволення.

Від інших учасників судового процесу відзиви на касаційну скаргу не надходили.

Учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Судові інстанції у розгляді справи виходили з таких обставин та висновків.

Товариством (постачальник) та Інститутом (замовник) укладено договір поставки від 25.11.2011 № 2011/11/25-1 (далі - Договір), за умовами якого:

- Товариство зобов'язується у 2011 році поставити Інституту продукцію за кодом ДКПП 33.10.1 (далі - товар), а Інститут зобов'язується прийняти та оплатити поставлений товар на умовах, визначених даним договором. Найменування (номенклатура, асортимент) та кількість товару, що постачається, визначається у додатку № 1 "Технічні вимоги" та додатку № 2 "Розрахунок вартості" (пункти 1.1, 1.2);

- ціна цього договору становить 3 724 850 грн. з ПДВ (пункт 3.1);

- терміни постачання товару: листопад - грудень 2011 року (пункт 5.1);

- Інститут здійснює оплату поставленого товару згідно з пред'явленим Товариством рахунком протягом 10 календарних днів після підписання сторонами акта приймання-передачі та видаткової накладної (пункт 4.1);

- за невиконання або неналежне виконання Інститутом обов'язків за цим договором з оплати належним чином поставленої продукції він сплачує Товариству неустойку в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення та відшкодовує збитки у повному обсязі, якщо не доведе, що порушення Договору сталося не з його вини (пункт 8.3);

- Інститут звільняється від відповідальності за невиконання або неналежне виконання обов'язків за цим договором, що стосується оплати поставленої продукції, у випадку затримки або припинення фінансування видатків державного бюджету (пункт 8.4);

- Договір набирає чинності з 25.11.2011 та діє до 31.12.2011 (пункт 11.1).

Сторонами Договору 29.12.2011 укладено додаткову угоду № 1, відповідно до якої вони досягли згоди:

- додати пункт 4.3 Договору в такій редакції: "У разі затримки бюджетного фінансування розрахунок за надані товари здійснюється протягом десяти банківських днів з дати отримання Інститутом бюджетного асигнування на свій рахунок";

- додати пункт 11.2 розділу "Строк дії Договору" в такій редакції: "Строк цього Договору починає свій перебіг у момент, визначений у пункті 11.1 цього Договору, а в частині розрахунків - до повного виконання сторонами взятих на себе зобов'язань згідно з умовами даного Договору".

04.01.2012 сторонами Договору укладено додаткову угоду № 2, відповідно до якої "Договір продовжено строком на один рік, що діє з 01.01.2012 до 31.12.2012".

26.11.2012 сторонами Договору укладено додаткову угоду № 3, відповідно до якої "Договір продовжено строком на один рік, що діє з 01.01.2013 до 31.12.2013".

05.11.2013 сторонами Договору укладено додаткову угоду № 4, відповідно до якої "Договір продовжено строком на один рік, що діє з 01.01.2014 до 31.12.2014".

Товариством у період з 21.12.2011 по 28.12.2011 поставлено і Інститутом отримано товар, який є предметом Договору, на загальну суму 3 724 850 грн., що підтверджується видатковими накладними, підписаними представниками сторін.

Інститутом оплата вартості товару станом на час вирішення даного спору місцевим господарським судом здійснена частково, в сумі 1 293 150 грн., що призвело до виникнення в Інституту заборгованості перед Товариством у сумі 2 431 700 грн., яка підлягає стягненню на користь позивача.

30.12.2015 відповідач додатково перерахував на рахунок позивача частину суми заборгованості в розмірі 69 419,33 грн.

За наданим Товариством розрахунком суми пені останнім днем, за який розраховано пеню, є 11.07.2012. Таким чином, позовна давність за цією вимогою згідно з пунктом 1 частини другої статті 258 ЦК України спливла 11.07.2013. Позов у цій справі подано 29.05.2015, тобто після спливу позовної давності за вимогою про стягнення пені.

При новому розгляді справи позовні вимоги розглядалися тільки в частині стягнення "інфляційних втрат" та 3% річних.

Позивач у зв'язку простроченням відповідачем зобов'язань за Договором (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 12.10.2016) просив стягнути з відповідача "інфляційне збільшення суми основного боргу" в розмірі 2 212 454,40 грн. за період прострочення з 11.01.2012 по 12.10.2016 та 3% річних у розмірі 319 185,61 грн. за період прострочення з 30.05.2012 по 12.10.2016.

Інститутом подано заяву про застосування позовної давності до вимог про стягнення "інфляційних втрат" та 3% річних.

Пункт 8.3 Договору не може бути підставою для звільнення Інституту від відповідальності за порушення грошового зобов'язання, оскільки він є нікчемним з огляду на приписи частини третьої статті 614 ЦК України та положень статті 215 ЦК України, тому що, зазначаючи в Договорі (пункт 8.3) таку умову, як звільнення від відповідальності за невиконання або неналежне виконання обов'язків за Договором, що стосується оплати поставленої постачальником продукції, у випадку відсутності фінансування, сторони наперед знали (передбачили) про можливість настання такого моменту, а тому умисно зазначили вказаний пункт у Договорі, чим скасували відповідальність за порушення зобов'язання, що прямо заборонено законом.

Крім того, затримка бюджетного фінансування видатків не може бути обставиною, в залежність від якої ставиться виконання відповідачем зобов'язання з оплати поставленого товару, і не може бути підставою для звільнення відповідача від сплати 3% річних та "інфляційних втрат" за прострочення виконання грошового зобов'язання.

Посилаючись на приписи статті 625 ЦК України, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про доведеність та правомірність заявлених Товариством вимог про стягнення "інфляційних втрат" та 3% річних за несвоєчасне виконання Інститутом своїх зобов'язань за Договором.

Прострочення відповідача зі сплати вартості поставленого товару почалося з 11.01.2012, період нарахування 3% річних та інфляційних витрат повинен був визначатися з 11.01.2012 по 11.01.2015. З позовом про стягнення суми боргу Товариство звернулося лише в травні 2015, тобто фактично з пропущенням позовної давності.

Товариство просило суд з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог стягнути з відповідача інфляційне збільшення суми основного боргу у розмірі 2 212 454,40 грн. за період прострочення з 11.01.2012 по 12.10.2016 та 3% річних у розмірі 319185,61 грн. за період прострочення з 30.05.2012 по 12.10.2016.

Під час нового розгляду справи Інститутом було подано заяву про застосування позовної давності лише щодо вимог про стягнення 3% річних та "інфляційних втрат".

Суди попередніх інстанцій, посилаючись на підпункт 5.3 пункту 5 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" (v0010600-13) , дійшли висновку про необхідність задоволення заяви про застосування позовної давності та застосували останню до вимог про стягнення інфляційних втрат та 3% річних, оскільки зі спливом позовної давності за вимогою про повернення або сплату коштів спливла й позовна давність за вимогою про сплату процентів, передбачених статтями 536, 625 ЦК України, і сум інфляційних нарахувань згідно з тією ж статтею 625 ЦК України (незалежно від періоду часу, за який обчислено відповідні суми процентів та інфляційних нарахувань,оскільки такі суми є складовою загальної суми боргу).

Здійснивши перерахунок 3% річних та "інфляційних нарахувань", суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню в частині стягнення "інфляційних втрат" у розмірі 613 640,28 грн. та 3% річних у розмірі 219 252, 73 грн.; в іншій частині стягнення "інфляційних втрат" та 3% річних суди відмовили у зв'язку із застосуванням позовної давності.

Причиною подання касаційної скарги стала незгода Товариства з застосуванням судами попередніх інстанцій позовної давності до вимог про стягнення "інфляційних витрат" та 3% річних. У решті рішення та постанова попередніх судових інстанцій з даної справи жодним з учасників судового процесу не оскаржуються.

Відповідно до приписів ЦК України (435-15) :

- зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства; одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (статті 525, 526);

- договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629);

- у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (частина перша статті 611);

- боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання; боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (стаття 625);

- позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256);

- загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257);

- перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261);

- позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267).

Як зазначено у підпунктах 5.2 та 5.3 пункту 5 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" (v0010600-13) , позовна давність обчислюється окремо щодо основної і щодо кожної додаткової вимоги. Відтак можливий сплив позовної давності щодо додаткової вимоги, тоді як за основною вимогою позовна давність триватиме. Але якщо позовна давність спливла за основною вимогою, то вважатиметься, що вона спливла і стосовно додаткової вимоги. Зі спливом позовної давності за вимогою про повернення або сплату коштів спливає й позовна давність за вимогою про сплату процентів, передбачених статтями 536, 625 ЦК України, і сум інфляційних нарахувань згідно з тією ж статтею 625 ЦК України (незалежно від періоду часу, за який обчислено відповідні суми процентів та інфляційних нарахувань, оскільки такі суми є складовою загальної суми боргу).

З огляду на відповідні законодавчі приписи та з урахуванням встановлених обставин справи суди попередніх інстанцій, встановивши, що: прострочення обов'язку Інституту з оплати вартості поставленого за Договором товару почалося з 11.01.2012; з позовом про стягнення суми боргу Товариство звернулося лише в травні 2015, тобто з пропущенням позовної давності; Інститутом заявлено про застосування позовної давності до вимог про стягнення 3% річних та "інфляційних витрат"; у даному випадку підлягає застосуванню позовна давність до вимог про стягнення 3% річних та "інфляційних витрат", оскільки зі спливом позовної давності за вимогою про повернення або сплату коштів спливла позовна давність й за вимогою про сплату "інфляційних витрат" та 3% річних, тому що такі суми є складовою загальної суми боргу; 3% річних та "інфляційні витрати" мають нараховуватися по 11.01.2015, - дійшли неспростовуваного доводами касаційної скарги висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню в частині стягнення "інфляційних втрат" у розмірі 613 640,28 грн. та 3% річних у розмірі 219 252, 73 грн., а в іншій частині стягнення "інфляційних втрат" та 3% річних слід відмовити у зв'язку із застосуванням позовної давності.

Водночас погодитися з правовою позицією скаржника з відповідного питання, викладеного в касаційній скарзі, означало б дійти висновку про те, що вимоги про стягнення сум інфляційних нарахувань та річних підлягають задоволенню незалежно від перебігу та спливу позовної давності; це, однак, суперечило б статті 268 ЦК України, яка, так само як і інші норми закону, НЕ встановлює, що на зазначені вимоги не поширюється позовна давність.

Доводи касаційної скарги стосовно того, що позовна давність за вимогами про стягнення 3% річних за період з 30.05.2012 по 12.10.2016 не може вважатися пропущеною, оскільки станом на 29.05.2015 (дань подання позову) три роки від заявленого позивачем періоду (з 30.05.2012) не сплинули, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових актів, оскільки перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дати подання позову.

Доводи скаржника про те, акт Державної фінансової інспекції в місті Києві від 07.04.2014 № 934 є документом, який підтверджує переривання строків позовної давності у зв'язку із вчиненням відповідачем дій, що свідчили про визнання ним заборгованості за укладеним із позивачем Договором, не приймаються судом касаційної інстанції, оскільки, як зазначено у підпункті 4.4.1 пункту 4 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" (v0010600-13) , до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір. Проте вказаний акт підписаний директором та головним бухгалтером Інституту разом з головним державним інспектором Державної фінансової інспекції в місті Києві, а не з кредитором.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, такі доводи переважно стосуються з'ясування обставин, вже встановлених судами першої та апеляційної інстанцій, та переоцінки вже оцінених ними доказів у справі. Водночас перевірка доводів скаржника, пов'язаних з установленням фактичних обставин справи та здійсненням оцінки доказів у ній, перебуває поза межами перегляду справи в касаційній інстанції, встановленими частиною другою статті 111-7 ГПК України, за якою названа судова інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Крім того, як зазначено у підпункті 7.1 пункту 7 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" (v0014600-13) , за відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання. У даному ж разі про виконання чи невиконання будь-якого судового рішення не йдеться.

Визначених процесуальним законом підстав для скасування оскаржуваних судових рішень не вбачається.

Керуючись статтями 111-7, 111-9, 111-11 ГПК України, Вищий господарський суд України

Рішення господарського суду міста Києва від 26.10.2016 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.01.2017 зі справи № 910/13806/15 залишити без змін, а касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Медгарант" - без задоволення.