головуючого Демидової А.М. (доповідач у справі), суддів: Євсікова О.О., Шевчук С.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги 1. Публічного акціонерного товариства "Уманьавтодор"; 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Екс-Райт" на рішення та постанову господарського суду міста Києва від 12.10.2016 Київського апеляційного господарського суду від 12.12.2016 у справі № 910/13192/16 господарського суду міста Києва за позовом Національного банку України до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Екс-Райт" (відповідач-1); 2. Публічного акціонерного товариства "Банк "Київська Русь" (відповідач-2) третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Публічне акціонерне товариство "Уманьавтодор" про визнання правочину недійсним та зобов'язання вчинити дії, за участю представників: від позивача не з'явився від відповідача-1 не з'явився від відповідача-2 Юра М.А. від третьої особи Залізняк І.І.

У липні 2016 року Національний банк України (далі - НБУ) звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Екс-Райт" (далі - ТОВ "ФК "Екс-Райт") та Публічного акціонерного товариства "Банк "Київська Русь" (далі - ПАТ "Банк "Київська Русь") про: визнання недійсним договору факторингу № 6082-20/15-7 від 22.01.2015, укладеного між відповідачем-1 та відповідачем-2; застосування наслідків недійсності правочину - договору факторингу № 6082-20/15-7 від 22.01.2015, зобов'язання відповідача-1 повернути права майнової вимоги, отримані за вказаним договором, та повернути оригінали документів, отримані на підставі акта приймання-передачі документів за цим договором, перелік яких наведено у позовній заяві, та (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог) про зобов'язання відповідача-1 передати відповідачу-2 документи, передані відповідно до акта приймання-передачі документів від 30.01.2015 за спірним договором факторингу.

Рішенням господарського суду міста Києва від 12.10.2016 у справі № 910/13192/16 (суддя Чебикіна С.О.) позов НБУ задоволено частково; визнано недійсним договір факторингу № 6082-20/15-7 від 22.01.2015, укладений між відповідачем-1 та відповідачем-2; в іншій частині позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.12.2016 (колегія суддів у складі: Руденко М.А. - головуючий, Пономаренко Є.Ю., Дідиченко М.А.) рішення господарського суду міста Києва від 12.10.2016 у справі № 910/13192/16 залишено без змін.

Не погоджуючись із рішенням господарського суду міста Києва від 12.10.2016 та постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.12.2016 у справі № 910/13192/16, Публічне акціонерне товариство "Уманьавтодор" (далі - ПАТ "Уманьавтодор") звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить суд скасувати зазначені судові акти і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні заявлених позовних вимог.

В обґрунтування своїх вимог ПАТ "Уманьавтодор" посилається на те, що оскаржувані рішення та постанова прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Також не погоджуючись із рішенням господарського суду міста Києва від 12.10.2016 та постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.12.2016 у справі № 910/13192/16, ТОВ "ФК "Екс-Райт" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить суд скасувати зазначені судові акти і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні заявлених позовних вимог.

Обґрунтовуючи вказані вимоги, ТОВ "ФК "Екс-Райт" посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваних рішення та постанови.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 14.02.2017 колегією суддів у складі: Демидової А.М. - головуючого (доповідач у справі), Євсікова О.О., Шевчук С.Р. прийнято зазначені касаційні скарги ПАТ "Уманьавтодор" та ТОВ "ФК "Екс-Райт" до касаційного провадження та призначено їх розгляд у судовому засіданні на 14.03.2017 о 10 год. 35 хв.

Учасники судового процесу, згідно з приписами ст. 111-4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України (1798-12) ), були належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду касаційних скарг, однак позивач та відповідач-1 передбаченим законом правом на участь у розгляді скарг касаційною інстанцією не скористалися.

Заслухавши представників відповідача-2 та третьої особи, дослідивши матеріали справи, оцінивши доводи касаційних скарг, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, між позивачем (Кредитор) та відповідачем-2 (Позичальник) було укладено кредитний договір № 09 від 04.03.2014 (далі - Кредитний договір).

За умовами Кредитного договору, позивач надає відповідачу-2 кредит у сумі 385 000 000,00 грн. з кінцевим терміном повернення не пізніше 10.06.2015.

З метою забезпечення виконання зобов'язання за Кредитним договором між позивачем (Заставодержатель) та відповідачем-2 (Заставодавець) було укладено договір застави майнових прав № 09/ЗМП від 04.03.2014 (далі - Договір застави), до предмета застави за яким входять майнові права, які виникають з кредитних договорів, що укладені між Заставодавцем і юридичними особами, перелік яких наведений у додатку № 1 до цього Договору.

Відповідно до додатку № 1 до Договору застави позивачу передані майнові права за кредитним договором № 3804-22-10 від 20.07.2010, який укладено між відповідачем-2 та третьою особою - ПАТ "Уманьавтодор".

Згідно з п. 3.4.2 Договору застави Заставодавець зобов'язаний не відчужувати майнові права в будь-який спосіб та не обтяжувати їх зобов'язаннями на користь третіх осіб без отримання попередньої письмової згоди Заставодержателя.

Пунктом 3.4.5 Договору застави передбачено, що Заставодавець не вносить надалі змін до кредитних та забезпечувальних договорів без отримання попередньої письмової згоди Заставодержателя.

22.01.2015 між відповідачем-2 (Клієнт) та відповідачем-1 (Фактор) підписано договір факторингу № 6082-20/15-7 (далі - Договір факторингу).

За умовами Договору факторингу Клієнт передав Фактору право вимоги за кредитним договором № 3804-22-10 на відкриття відновлювальної кредитної лінії (в національній валюті) від 20.07.2010, який укладено між відповідачем-2 і третьою особою.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач послався на те, що відчуження майнових прав за Договором факторингу відбулося без його згоди як Заставодержателя, що є порушенням вимог ч. 2 ст. 586 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) та ч. 2 ст. 17 Закону України "Про заставу".

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч. 1); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2); волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3); правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (ч. 4); правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5); правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ч. 6).

Відповідно до положень ч. 2 ст. 586 ЦК України та ч. 2 ст. 17 Закону України "Про заставу" заставодавець має право відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором.

Тобто правом контролю за предметом застави наділений за законом та належним чином укладеним договором застави лише заставодержатель. У разі відчуження предмета застави, передачі його у користування іншій особі або іншого розпорядження цим предметом у інший спосіб саме право заставодержателя є порушеним. Тому саме заставодержателю належить право на звернення до суду щодо оспорення дій, вчинених із предметом застави без його згоди, з підстав, передбачених статтями 203 та 215 ЦК України (така правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 21.10.2015 у справі № 922/5223/14 та від 04.11.2015 у справі № 922/3131/14.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, на момент укладення Договору факторингу у відповідача-2 існували зобов'язання перед позивачем за Кредитним договором, які були забезпечені заставою згідно з Договором застави.

При цьому, пунктом 3.4.2 Договору застави сторони узгодили обов'язок відповідача-2 як Заставодавця не відчужувати предмет застави в будь-який спосіб та не обтяжувати майнові права зобов'язаннями на користь третіх осіб без отримання попередньої письмової згоди Заставодержателя.

Разом з тим, у порушення вимог ч. 2 ст. 586 ЦК України, ч. 2 ст. 17 Закону України "Про заставу" та п. 3.4.2 Договору застави відповідачем-2 було відчужено відповідачу-1 право вимоги за кредитним договором № 3804-22-10 на відкриття відновлювальної кредитної лінії (в національній валюті) від 20.07.2010, укладеним між відповідачем-2 і третьою особою, без згоди Заставодержателя (позивача) шляхом укладення оспорюваного Договору факторингу, оскільки належні та допустимі докази, які б свідчили про надання позивачем такої згоди, у матеріалах справи відсутні.

Водночас, господарськими судами встановлено відсутність у матеріалах справи доказів, які б спростували існування зазначених обтяжень на момент укладення Договору факторингу.

З урахуванням викладеного, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про те, що укладення Договору факторингу прямо порушує права і законні інтереси позивача та суперечить вимогам чинного законодавства України, що в силу ст.ст. 203, 215 ЦК України є підставою для визнання його недійсним.

За таких обставин, місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, правомірно задовольнив позовні вимоги НБУ в частині визнання недійсним Договору факторингу.

Водночас, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про відсутність правових підстав для задоволення позовної вимоги про застосування наслідків недійсності правочину, оскільки така вимога може бути заявлена відповідачем-2 до відповідача-1 у випадку неповернення відповідачем-1 вказаних у позовній заяві документів, а отже, позивачем не наведено правового обґрунтування позовних вимог в частині зобов'язання відповідача-1 вчинити дії на користь відповідача-2.

При цьому, судами попередніх інстанцій обґрунтовано відхилено доводи ПАТ "Уманьавтодор" та ТОВ "ФК "Екс-Райт" про те, що предмет Договору застави, вказаний в додатку до нього, не був узгоджений сторонами, оскільки цей додаток не підписаний обома сторонами договору, а підписаний одноособово лише Головою правління ПАТ "Банк "Київська Русь", з огляду на таке.

Предметом Договору застави є права вимоги за кредитними договорами, укладеними між ПАТ "Банк "Київська Русь" та позичальниками.

Відповідно до п. 17 Положення про надання Національним банком України кредитів банкам України для збереження їх ліквідності, затвердженого постановою Правління НБУ від 24.02.2014 № 91 (z0323-14) , яке було чинним станом на дату укладення Договору застави, банк для отримання кредиту для збереження ліквідності банку має подати до НБУ, зокрема, реєстр укладених банком-позичальником кредитних договорів з юридичними та фізичними особами, що пропонуються в забезпечення НБУ (пул кредитів), форма якого наведена в додатку до цього Положення. Зазначеною формою передбачено підписання вказаного реєстру Головою правління банку.

З урахуванням викладеного, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що Реєстр укладених банком-позичальником кредитних договорів з юридичними та фізичними особами, що пропонуються у забезпечення НБУ, наведений у додатку до Договору застави, було підписано Головою правління ПАТ "Банк "Київська Русь" з дотриманням норм чинного законодавства.

Водночас, господарські суди вірно зазначили, що у разі непогодження предмета застави, а саме реєстру укладених банком-позичальником кредитних договорів, що пропонуються у забезпечення НБУ, ПАТ "Банк "Київська Русь" не отримало б кредит для збереження ліквідності у сумі 385 000 000,00 грн.

Крім того, судами попередніх інстанцій при вирішенні спору було враховано, що відповідно до п. 5.2 Кредитного договору Голова Правління Позичальника та Голова Спостережної ради Позичальника засвідчують, що на момент підписання цього Кредитного договору та протягом усього строку користування кредитом для збереження ліквідності, несуть повну персональну відповідальність за відповідність та достатність забезпечення, зазначеного у пункті 1.8 цього Кредитного договору, включаючи достовірність даних, що містяться в додатку до Договору застави.

Згідно з положеннями ч. 2 ст. 111-5 та ч.ч. 1, 2 ст. 111-7 ГПК України касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє судові рішення виключно на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні та постанові господарських судів. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Обсяг обов'язку щодо обґрунтовування рішення може бути різним залежно від характеру самого рішення і має визначатись з урахуванням обставин відповідної справи. Відхиляючи скаргу, касаційний суд, у принципі, має право просто підтвердити правильність підстав, на яких ґрунтувалося рішення суду нижчої інстанції (див. рішення у справі "Гарсія Руїс проти Іспанії" [ВП], заява № 30544/96).

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Такі рішення можуть бути скасовані лише у виняткових обставинах, а не тільки з метою одержання іншого рішення у справі (вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі № 908/4804/14).

Твердження скаржників про порушення господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваних рішення та постанови не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законних та обґрунтованих судових актів колегія суддів не вбачає.

Відповідно до п. 1 ст. 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.