розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Орлан-Транс-Експедиція" на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 08.11.2016 та рішення господарського суду Рівненської області від 03.10.2016 у справі № 918/613/16 господарського суду Рівненської області за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Орлан-Транс-Експедиція" до товариства з обмеженою відповідальністю "Вікторія-Транс-Сервіс" про стягнення 29 692, 62 грн., представники сторін у судове засідання не з'явились,

У липні 2016 року товариство з обмеженою відповідальністю "Орлан-Транс-Експедиція" звернулось до господарського суду Рівненської області з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Вікторія-Транс-Сервіс" про стягнення 29 692, 62 грн. штрафних санкцій за порушення умов генерального (довгострокового) договору транспортно-експедиторських послуг № 213 від 19.05.2016.

Рішенням господарського суду Рівненської області від 03.10.2016, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 08.11.2016, у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятими судовими рішеннями позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову.

В обґрунтування заявлених вимог скаржник посилається на порушення судами норм матеріального права.

Переглянувши в касаційному порядку оскаржені судові рішення колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, що між товариством з обмеженою відповідальністю "Вікторія-Транс-Сервіс" (перевізником) та товариством з обмеженою відповідальністю "Орлан-Транс-Експедиція" (експедитором) 19.05.2016 укладено генеральний (довгостроковий) договір на транспортно-експедиційні послуги № 213, за умовами якого експедитор за дорученням вантажовідправника/вантажоотримувача (клієнта) зобов'язується організувати надання перевізником транспортно-експедиційних послуг з міжнародних і внутрішніх перевезень вантажів автомобільним транспортом.

Пунктом 1.2 договору передбачено, що конкретні умови кожного замовлення зазначаються в заявці експедитора і узгоджуються з перевізником.

У п. 4.1 договору сторони передбачали, що в разі порушення зобов'язання за даним договором сторона несе відповідальність визначену даним договором, Конвенцією про договір міжнародного перевезення вантажів по дорогах (КДПВ) 1956 року та діючим законодавством України. Порушенням договору є його невиконання чи неналежне виконання, тобто з порушенням умов, визначених даним договором.

Згідно з п. 4.5. договору, у разі несвоєчасного подання автомобіля в пункт завантаження/розвантаження (відповідно до погодженої заявки), за кожну добу запізнення перевізник сплачує штраф у розмірі що становить при міжнародних перевезеннях: гривневий еквівалент 50 EURO (в.ч. ПДВ) за кожну добу запізнення.

Відповідно до п. 6.1 договору при виконанні міжнародних перевезень за цим договором використовуються правила Конвенції про договір міжнародного перевезення вантажів по дорогах (КДПВ/CMR) 1956 року зі змінами та доповненнями, внесеними Протоколом від 05.07.1978, Митної Конвенції про міжнародне перевезення вантажів із застосуванням книжки МДП (Конвенція МДП/TIR) 1975 року, Європейської Угоди про міжнародне дорожнє перевезення небезпечних вантажів (ДОПНВ/ADR) 1957 року, Конвенції про спільну транзитну процедуру 1987 року, Європейської Угоди стосовно роботи екіпажів транспортних засобів, що здійснюють міжнародні автомобільні перевезення (ЄУТР/ESTR) 1970 року та іншими міждержавними угодами. У питаннях, не врегульованих міжнародними актами, а також при виконанні внутрішніх перевезень сторони керуються законодавством України.

Так між сторонами 23.06.2016 підписано заявку № 11, згідно з якою останні погодили маршрут, найменування вантажу, його вагу та об'єм, дату та час прибуття транспортного засобу під завантаження, адресу завантаження та контакти особи, адресу митного оформлення, строки доставки, адресу розвантаження, вартість послуг та умови розвантаження тощо.

Зокрема, строком доставки (прибуття) сторони визначили 29.06.2016. Також сторони погодили, що всі питання щодо перевезення вирішувати з менеджером позивача. Штраф за вихід на клієнта 20 000 грн.

Посилаючись на те, що відповідач доставив товар з порушенням строків (у матеріалах справи наявна міжнародна товарно-транспортна накладна (CMR) на перевезення вантажу, згідно з якою вантаж був доставлений лише 06.07.2016) та напряму звернувся до клієнта (до матеріалів справи додано лист відповідача до компанії John Deere International GmbH № 04/07/16 від 04.07.2016, відповідно до якого відповідач просить компанію John Deere International GmbH перезаключити договір на перевезення вантажу безпосередньо з товариством з обмеженою відповідальністю "Вікторія-Транс-Сервіс"), чим допустив порушення умов договору, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Відмовляючи у задоволені позовних вимог місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що Конвенцією про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів від 19.05.1956 (995_234) передбачено виключно відшкодування збитку у випадку прострочення доставки, якщо позивач доведе, що прострочення завдало збитку, а стягнення штрафних санкцій за прострочення строків доставки товару чи штрафу за вихід на клієнта Конвенцією не передбачено. Крім цього, позовні вимоги про стягнення штрафу в сумі 29 692, 62 грн. суперечать положенням ст. 23 Конвенції, а тому з врахуванням положень ст. 41 цієї ж Конвенції суди відмовили у їх задоволенні.

Проте колегія суддів не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову в частині стягнення штрафу за прострочення доставки товару, з огляду на таке.

Статтею 9 Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною радою України, є частиною національного законодавства України. Згідно зі ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України" укладені і належним чином ратифіковані вони становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства, а якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулося у формі закону, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України. Законом України від 01.08.2006 "Про приєднання України до Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів" (57-16) закріплено, що Україна приєдналася до зазначеної Конвенції з таким застереженням: "Відповідно до п. 1 ст. 48 Конвенції Україна не вважає себе зобов'язаною статтею 47 цієї Конвенції".

Відповідно до ст. 1 п. 1 Конвенції остання застосовується до будь-якого договору автомобільного перевезення вантажів транспортними засобами за винагороду, коли зазначені в договорі місце прийняття вантажу для перевезення і місце, передбачене для доставки, знаходяться у двох різних країнах, з яких принаймні одна є договірною країною, незважаючи на місце проживання і громадянство сторін.

Отже, зважаючи на обставини справи, суди обох інстанцій дійшли правильного висновку, що до спірних правовідносин застосовуються положення Конвенції.

Разом з тим, регулювання правовідносин сторін за договором виключно базуючись на основі Конвенції (995_234) є помилковим - хоч генеральний (довгостроковий) договір на транспортно-експедиційні послуги № 213 і стосується міжнародного перевезення, але відносини сторін відповідно до ст. 316 Господарського кодексу України, ст. 929 Цивільного кодексу України та самого договору полягають у організації перевезення та наданні інших послуг, пов'язаних з перевезенням на відміну від правовідносин саме з перевезення, в тому числі і у міжнародному сполученні.

Колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками місцевого та апеляційного господарських судів про відмову у задоволенні позовних вимог в частині стягнення 20 000 грн. штрафу за "вихід на клієнта", оскільки принцип свободи договору, визначений у ст. 627 Цивільного кодексу України, означає не тільки, що сторони договору можуть на власний розсуд врегулювати його умови, але й повинні дотримуватись нормативно-правових актів і визначати умови договору з урахуванням вимог законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зазначене передбачено і ч. 2 ст. 67 Господарського кодексу України, відповідно до якої підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.

Враховуючи викладене та беручи до уваги положення законодавства, які регулюють правовідносини між сторонами договорів перевезення і транспортного експедирування перевізник не може бути позбавлений права напряму контактувати як з вантажовідправником, так і з вантажоодержувачем. Зазначене вказує на безпідставність заявленої вимоги про стягнення штрафу "за вихід на клієнта". При цьому сторонами не погоджено самого поняття "вихід на клієнта" та які дії можуть підпадати під дане визначення.

Разом з тим колегія суддів не може погодитися з висновками судів попередніх інстанцій, що умови договору про сплату штрафу за прострочення доставки продукції суперечать Конвенції (995_234) .

Так статтею 41 Конвенції встановлено, що відповідно до положень статті 40, будь-яка умова, яка прямо чи опосередковано відступає від положень цієї Конвенції, є недійсною. Недійсність такої умови не спричиняє недійсність інших умов договору. Зокрема, недійсною є будь-яка умова, якою передбачається отримання перевізником вигоди від страхування чи будь-яка аналогічна умова, а також будь-яка умова, за якою тягар доказу перекладається на іншу сторону.

Однак, як вже було зазначено, регулювання правовідносин сторін за договором виключно базуючись на основі Конвенції (995_234) є помилковим, оскільки останні не є відносинами між перевізником та вантажовідправником, а полягають у організації перевезення та наданні інших послуг, пов'язаних з перевезенням на відміну від правовідносин саме з перевезення, в тому числі і у міжнародному сполученні. До того ж сама Конвенція не містить жодних застережень щодо неможливості встановлення у договорі між сторонами штрафних санкцій як виду забезпечення виконання зобов'язання.

З огляду на викладене помилковими є висновки судів обох інстанцій щодо застосування до спірних відносин ч. 5 ст. 23 Конвенції, відповідно до якої у випадку прострочення доставки, якщо позивач доведе, що прострочення завдало збитку, перевізник компенсує такий збиток, який не може перевищувати плату за перевезення, оскільки позивачем у справі заявлялися вимоги про стягнення штрафної санкції, а не збитку.

Таким чином, колегія суддів касаційної інстанції вважає помилковими висновки судів обох інстанцій про невідповідність умов договору в частині визначення штрафу за прострочення доставки товару положенням Конвенції. Крім цього, як вже було зазначено, у п. 4.1 договору сторони погодили, що у разі порушення зобов'язання за даним договором сторона несе відповідальність визначену даним договором, Конвенцією про договір міжнародного перевезення вантажів по дорогах (КДПВ) 1956 року (995_234) та діючим законодавством України.

Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, які не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, та беручи до уваги необхідність перевірки заявленої суми стягнення на предмет правильності її обчислення, рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів у даній справі в частині відмови у стягненні штрафу за прострочення доставки товару підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до господарського суду Рівненської області в іншому складі суду. В решті рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів підлягають залишенню без змін.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і в залежності від установлених обставин вирішити спір відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Керуючись ст. ст. 111-9 - 111-12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

Касаційну скаргу задовольнити частково.

Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 08.11.2016 та рішення господарського суду Рівненської області від 03.10.2016 у справі № 918/613/16 в частині відмови у стягненні штрафу за прострочення доставки товару скасувати.