Вищий господарський суд у складі колегії суддів: головуючого судді Євсікова О.О., суддів Кролевець О.А., Самусенко С.С., перевіривши касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Брокбізнесбанк" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 10.11.2016 (головуючий суддя Зубець Л.П., судді Мартюк А.І., Алданова С.О.) на рішення Господарського суду Київської області від 20.07.2016 (суддя Мальована Л.Я.) у справі № 911/954/16 Господарського суду Київської області за позовом Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сильмариил", треті особи: 1. ОСОБА_4, 2. ОСОБА_5, 3. ОСОБА_6, 4. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, про визнання договору нікчемним, за участю представників позивача Ковалик В.В., відповідача не з'явились, третьої особи-1 ОСОБА_8, третіх осіб - 2, 3 не з'явились, третьої особи-4 Сотнікова І.В.,

Рішенням Господарського суду Київської області від 20.07.2016 у справі № 911/954/16, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 10.11.2016, відмовлено у позові про визнання недійсним нікчемного договору про відступлення права вимоги № 5-2013 від 24.10.2013, укладеного між позивачем та відповідачем, і застосування наслідків недійсності цього правочину шляхом визнання за позивачем права вимоги за кредитними договорами № 08Ф-190 від 06.10.2008, № 08Ф-191 від 06.10.2008, № 08Ф-192 від 06.10.2008, яке було відступлене за договором про відступлення права вимоги № 5-2013 від 24.10.2013.

Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями, позивач в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Брокбізнесбанк" звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення місцевого суду та постанову апеляційної інстанції скасувати і прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Вимоги та доводи касаційної скарги мотивовані тим, що судами попередніх інстанцій було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також а також порушено норми матеріального та процесуального права, зокрема ст.ст. 203, 215 ЦК України, ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", ст.ст. 4, 22, 34, 43, 82, 101 ГПК України. Доводи касаційної скарги зводяться до того, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку, що спірний договір не підпадає під ознаки нікчемності, визначені ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", та не є договором факторингу.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги, проте в судове засідання представники відповідача, третіх осіб - 2, 3 не з'явились. Зважаючи на те, що явку представників сторін не було визнано обов'язковою, а також на достатність матеріалів справи для прийняття рішення, колегія суддів, беручи до уваги встановлені ст. 111-8 ГПК України строки розгляду касаційних скарг, дійшла висновку про можливість розглянути справу за відсутності вказаних представників.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, заслухавши представників учасників судового процесу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 06.10.2008 позивачем було укладено низку кредитних договорів, а саме:

- договір № 08Ф-192 з третьою особою-1, за умовами якого (п. 1.1) позивач як банк надає третій особі-1 як позичальнику грошові кошти (далі - кредит) у розмірі 13.600.000,00 дол. США на строк до 07.10.2019 зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 11% річних для споживчих цілей;

- договір № 08Ф-191 з третьою особою-2, за умовами якого (п. 1. 1) позивач як банк надає третій особі-2 як позичальнику грошові кошти (далі - кредит) у розмірі 12.935.969,84 дол. США на строк до 07.10.2019 зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 11 % річних для споживчих цілей;

- договір № 08Ф-190 з третьою особою-3, за умовами якого (п. 1.1) позивач як банк надає третій особі-3 як позичальнику грошові кошти (далі - кредит) у розмірі 14.000.000,00 дол. США на строк до 07.10.2019 зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 11 % річних для споживчих цілей.

За умовами п. 1.2, 2.3.1, 2.3.4 вказаних договорів кредити надаються у готівковій формі через касу банку; проценти нараховуються в межах терміну користування кредитом і сплачуються позичальниками починаючи з 01.10.2013.

24.10.2013 між позивачем як цедентом та відповідачем як цесіонарієм було укладено договір відступлення права вимоги № 5-2013 (далі - Договір відступлення права вимоги).

За умовами п. 1.1 Договору відступлення права вимоги у випадку настання відкладальної обставини, визначеної у п. 1.3 договору, в день, наступний за днем настання відкладальної обставини, цедент передає, а цесіонарій приймає всі права вимоги за наступними кредитними договорами: № 08Ф-190 від 06.10.2008, № 08Ф-191 від 06.10.2008 та № 08Ф-192 від 06.10.2008 (далі - кредитний договір).

Згідно з п. 1.3 Договору відступлення права вимоги відкладальною обставиною є несплата позичальником заборгованості за кредитом та або нарахованими процентами за кредитними договорами до 16.01.2014 (включно).

Пунктом 2.2 Договору відступлення права вимоги встановлено, що загальна вартість права вимоги (в разі несплати позичальниками обов'язкових платежів з погашення тіла кредиту та процентів) станом на 17.01.2014 становитиме 58.095.691,23 дол. США та в перерахунку в національну валюту за курсом 1 долар США - 7,993 грн. складає 464.258.859,96 грн. (тіло кредиту та проценти, нараховані на нього).

Згідно з п. 3.1 цього договору за відступлення права вимоги за кредитним договором цесіонарій сплачує цеденту грошову суму: у випадку оплати вартості відступлення права вимоги за кредитним договором в день переходу права вимоги до цесіонарія до 16.00 години - у розмірі 464.125.859,96 грн.; у випадку оплати вартості відступлення права вимоги за кредитним договором після цього терміну - у розмірі 464.358.859,96 грн.

Відповідно до п. 3.2 Договору відступлення права вимоги цесіонарій зобов'язаний у строк до 17.01.2024 сплатити цеденту грошову суму, визначену у п. 3.1 цього договору, шляхом безготівкового перерахування на рахунок цедента.

В п. 5.1 Договору про відступлення права вимоги передбачено, що останній набуває чинності з моменту його підписання та скріплення печатками сторін і діє до повного його виконання сторонами.

На виконання умов Договору про відступлення права вимоги між сторонами було складено та підписано акт приймання-передачі оригіналів документів від 24.10.2013.

Позивач стверджує про те, що оспорюваний ним правочин є нікчемним з підстав, визначених в п.п. 1 - 3 ч. 2 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Відповідно до ч. 1, п.п. 1-3 ч. 2, ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (в редакції чинній на дату укладення спірного договору) Уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити збереження активів та документації банку. Протягом 30 днів з дня початку тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити перевірку договорів (інших правочинів), укладених банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення договорів (правочинів), виконання яких спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку та які відповідають одному з таких критеріїв:

- договори, за якими було або має бути здійснено відчуження (або передача в користування) майна банку на умовах, значно гірших за звичайні ринкові умови здійснення відповідних операцій;

- договори про здійснення кредитних операцій, які передбачають надання клієнту пільг і які банк не уклав би за звичайних ринкових умов;

- договори про здійснення кредитних операцій та інші господарські договори, що мають на меті штучне виведення активів банку внаслідок шахрайських дій та зловмисних намірів.

Зважаючи на вищевикладене, позивач просив суд визнати недійсним нікчемним договір про відступлення права вимоги та застосувати наслідки недійсності цього правочину шляхом визнання за позивачем права вимоги за вищевказаними кредитними договорами.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що спірний договір не є договором факторингу, позивач не надав доказів того, що права вимоги відчужувалися позивачем за цінами, нижчими за звичайні ринкові ціни; того, що внаслідок укладання спірного договору відповідачу було надано переваги, які прямо не встановлені законодавством чи внутрішніми документами банку; а також того, що в судовому порядку не було встановлено виведення активів банку внаслідок шахрайських дій та зловмисних намірів.

Колегія суддів вважає зазначені висновки судів передчасними та такими, що зроблені за неповного з'ясування обставини, які мають значення для справи, а також за невірного застосування норм процесуального та матеріального права, з огляду на таке.

Згідно зі ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором.

Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Згідно з ч. 1 ст. 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

Частиною 3 ст. 1079 ЦК України встановлено, що фактором може бути банк або фінансова установа, а також фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансовою послугою є операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальності вартості фінансових активів.

Статтею 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" до фінансових послуг віднесено, зокрема, факторинг.

Відповідно до п. 3 ч. 1 статті 9 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" надання фінансових послуг підлягає ліцензуванню.

Відповідно до ч. 1 ст. 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

В п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" (v0006600-12) зазначено, що рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

За своєю природою договір факторингу є оплатним, тобто договором, в якому обов'язку однієї сторони вчинити певну дію з надання певного блага кореспондує такий самий зустрічний обов'язок іншої сторони. Оплатність договору факторингу має імперативний характер, що зумовлюється змістом гл. 73 ЦК України (435-15) . Тобто фактор за надання фінансової послуги завжди має отримувати від клієнта плату.

Договір факторингу передбачає, передусім, обов'язковість платнос ті за відступлення права грошової вимоги та мету отримання додатко вого доходу.

Відплатність договору факторингу має вирішальне значення як ознака визначення виду договірного правовідношення, який відповідає договірній конструкції до говору факторингу. При цьому договір факторингу фактично передбачає купівлю-продаж грошових зобов'язань.

Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що спірний договір про відступлення права вимоги не має оплатного характеру, а тому не відповідає договірній конструкції договору факторингу.

Колегія суддів вважає вказаний висновок передчасним та таким, що зроблений без належного дослідження наступних обставин.

Як зазначалось вище, пунктом 2.2 спірного договору встановлено, що загальна вартість права вимоги складає 464.258.859,96 грн. (тіло кредиту та проценти, нараховані на нього).

В той же час згідно з п. 1.1 спірного договору у випадку настання відкладальної обставини, визначеної у п. 1.3 договору, в день, наступний за днем настання відкладальної обставини, цедент передає, а цесіонарій приймає всі права вимоги за кредитними договорами.

Пунктом 1.2 спірного договору передбачено, що відступлення права вимоги за кредитними договорами, вказаними у п. 1.1 цього договору, розповсюджується в повному обсязі на умовах, які існують на момент відступлення права вимоги.

Однак суди належним чином не взяли до уваги усіх умов кредитних договорів, які існували на час укладення спірного договору відступлення.

Суди також не врахували, що договору факторингу, порівняно з іншими договорами, притаманні:

- допустимість відступлення тільки права грошової вимоги. Натомість інші договори можуть опосередковувати відступлення й інших негрошових прав вимоги;

- специфічна сфера застосування. Договір факторингу орієнтований на його укладення у сфері підприємництва. Тобто його сторони, як фактор, так і клієнт, є суб'єктами господарювання (підприємницькими товариствами та фізични ми особами-підприємцями). Стосовно інших договорів вказані обмеження відсутні;

- отримання клієнтом фінансування від фактора, адже відступлен ня права грошової вимоги або забезпечує повернення такого фінансування, або ж виступає способом платежу. При цьому різняться правовідносини фактора та клієнта, залежно від того чи мав місце "забезпечувальний", чи "купівельний" факторинг (ст. 1084 ЦК України). Такого роду відносин немає в інших договірних конструкціях.

Як вбачається з встановлених судами обставин справи, спірним договором відступлено права грошової вимоги, його сторони є підприємцями, а можливе отримання відповідачем фінансування від позивача в цілому чи в певній його частині виступає способом платежу.

При цьому, як зазначалось вище, договору факторингу, порівняно з іншими договорами, притаманна можливість здійснювати відступлення як наявної, так і майбутньої грошової вимоги. Інші договори розраховані на відступлення лише наявних вимог.

Відповідно до ст. 4-3 ГПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Колегія суддів також звертає увагу на те, що позовні вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом, обґрунтовується певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом в сукупності.

У п. 4 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" (v0006600-12) також зазначено, що відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог статті 4-2 ГПК щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Позивач в обґрунтування позовних вимог посилався на те, що спірному договору притаманні наведені вище ознаки договору факторингу.

Як вбачається зі змісту оскаржуваних рішення та постанови, суди належним чином не дослідили вказані обставини та не надали їм належної правової оцінки, зокрема, предмету спірного договору, чітко не визначили та не розмежували, що є предметом відступлення (в т.ч. з урахуванням розміру цього предмету в грошовому вимірі) і чи наявна плата (у вигляді неустойки) за договором. Суди не надали правової оцінки оплатності спірного договору, а також обумовленості здійснювати відступлення як наявної, так і майбутньої грошової вимог, в той час як інші договори, в т.ч. загальний договір відступлення права вимоги (цесії), розраховані на відступлення лише наявних вимог.

Також суди не зазначили належних та допустимих доказів, які б свідчили про наявність чи відсутність у відповідача, який є підприємницьким товариством, права здійснювати факторингові операції відповідно до закону, а також не встановили наявності чи відсутності порушення прав позивача спірним договором.

Окремо колегія суддів відзначає, що позивачем на підтвердження нанесення йому збитків внаслідок укладення спірного правочину послався на висновки Державної фінансової інспекції, викладені в акті перевірки № 05-21/136 від 16.10.2014.

Однак суди в порушення ст. 4-2 ГПК України не надали належної оцінки вказаним доводам позивача, обмежившись лише зазначенням того, що вказаний акт не підтверджує зазначених обставин.

При цьому суди не надали оцінки твердженням позивача про те, що серед іншого, в акті перевірки № 05-21/136 від 16.10.2014 зазначено, що відступлення права вимоги за вищевказаним договорами та визначення терміну погашення зобов'язань до 2024 року в умовах процедури ліквідації банку призвело до зменшення балансової вартості активів банку, негативних фінансових наслідків та, фактично, до неповернення банку вищевказаних коштів.

Колегія суддів також відзначає таке.

В матеріалах справи міститься Постанова Правління Національного банку України від 28.02.2014 № 107 про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, прийнята на підставі Закону України "Про банки і банківську діяльність" (2121-14) , яка містить певну інформацію про результати діяльності банку у період, що передував його неплатоспроможності. На підставі аналізу вказаної інформації Національним банком України зроблено відповідні висновки про визнання банку таким, що неспроможний виконувати законні вимоги кредиторів через відсутність коштів.

Отже, рішення в даній справі слід було приймати з урахуванням наведених вище норм законодавства і всіх фактичних обставин справи. Адже виключно на підставі їх комплексного дослідження, аналізу суті та наслідків вчинення спірного правочину можна дійти обгрунтованого висновку про наявність чи відсутність підстав для задоволення позову в даній справі, в т. ч. з урахуванням обставин вчинення спірного правочину напередодні віднесення банку до категорії неплатоспроможного та такого наслідку правочину як передача відповідачеві права вимоги високоліквідних активів.

Таким чином, суди в порушення ч. 1 ст. 43 ГПК України не встановили в судовому процесі всіх обставин справи всебічно, повно і об'єктивно в їх сукупності з урахуванням об'єкта і предмета спору, а отже дійшли передчасних висновків.

Як встановлено ст. 111-5 ГПК України, у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням.

Згідно зі ст. 111-7 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Неповне встановлення судами попередніх інстанцій відповідних фактичних обставин, які мають суттєве значення для правильного вирішення спору у справі, входять до предмету доказування, а отже підлягають обов'язковому дослідженню, і ненадання їм належної правової оцінки в сукупності є порушенням вимог ст. 43 ГПК України, що виключає можливість висновку суду касаційної інстанції про правильність застосування судами норм матеріального права при вирішенні спору.

Оскільки передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними фактичні обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями, а також з урахуванням наведених вище процесуальних порушень, рішення та постанова у справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до господарського суду першої інстанції для встановлення зазначених обставин і надання їм належної правової оцінки з врахуванням вищевикладених вказівок цієї постанови.

Керуючись ст.ст. 85, 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 ГПК України, суд

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Брокбізнесбанк" задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Київської області від 20.07.2016 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 10.11.2016 у справі № 911/954/16 скасувати, а справу направити на новий розгляд до Господарського суду Київської області.