розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Президента України, Вищої ради юстиції (на сьогодні - Вища рада правосуддя; далі - ВРЮ), територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області (далі - ТУ ДСА), Обухівського районного суду Київської області про визнання протиправними і скасування рішень,

У грудні 2004 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням заяв про збільшення позовних вимог просив: визнати протиправними та скасувати рішення ВРЮ від 22 червня 2004 року № 229 про внесення подання про звільнення судді ОСОБА_1 за порушення присяги, Указ Президента України від 30 вересня 2004 року № 1155/2004 (1155/2004) в частині звільнення судді ОСОБА_1, наказ Обухівського районного суду Київської області від 14 жовтня 2004 року № 88 "Про звільнення ОСОБА_1", наказ Обухівського районного суду Київської області від 6 січня 2005 року № 2 "Про внесення змін до наказу по Обухівському районному суду № 88 від 14 жовтня 2004 року", наказ ТУ ДСА від 25 жовтня 2004 року № 231 "Про звільнення ОСОБА_1"; поновити його на посаді судді Обухівського районного суду Київської області та стягнути з ТУ ДСА середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Суди розглядали справу неодноразово.

Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 10 жовтня 2011 року з урахуванням ухвали про виправлення описки від 15 листопада 2011 року, залишеними без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 31 травня 2012 року, в задоволенні позову відмовив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 22 травня 2013 року зазначені рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишив без змін.

Ухвалюючи таке рішення, суд касаційної інстанції дійшов висновку про правомірність рішення ВРЮ від 22 червня 2004 року щодо внесення подання про звільнення судді ОСОБА_1 за порушення присяги, яке було прийняте за пропозицією Міністра юстиції України від 9 жовтня 2003 року та Київської окружної кваліфікаційної комісії суддів загальних судів від 30 січня 2004 року.

При цьому суд виходив із того, що вчинення позивачем при здійсненні правосуддя дій, перелік яких викладений у рішенні ВРЮ з наведенням доводів на їх підтвердження, порочать звання судді, викликають сумнів у його об'єктивності та неупередженості, свідчать про несумлінне виконання ним своїх службових обов'язків.

Крім того, суди встановили й дотримання суб'єктами владних повноважень процедури звільнення позивача з посади судді, зокрема і щодо наявності 22 червня 2004 року кворуму на засіданні ВРЮ при вирішенні питання про внесення подання про звільнення позивача з посади судді.

14 квітня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 22 травня 2013 року з підстави, установленої пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС (2747-15) ) - встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом.

Обґрунтовуючи наявність зазначеної підстави для перегляду судових рішень, ОСОБА_1 послався на рішення Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 1 грудня 2016 року у справі "ОСОБА_1 проти України та 4 інші заяви" (заява № 27758/05), ухвалене, зокрема, за його скаргою, поданою за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (995_004) (далі - Конвенція), на надмірну тривалість цивільних проваджень у їхніх справах і відсутність в національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.

Заслухавши представників Президента України та Вищої ради правосуддя, перевіривши наведені у заяві доводи, Верховний Суд України дійшов висновку про відсутність визначених законом підстав для перегляду судових рішень у цій справі за заявою ОСОБА_1 з огляду на таке.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 237 КАС (2747-15) підставою перегляду судових рішень є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.

За частиною першою статті 46 Конвенції (995_004) держава Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення Суду в будь-якій справі, в якій вона є стороною.

Порядок виконання рішення Суду, яке набуло статусу остаточного, визначається Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (3477-15) (далі - Закон № 3477-IV (3477-15) ), іншими нормативно-правовими актами.

За абзацом дев'ятим частини першої статті 1 Закону № 3477-ІV виконання рішення Суду включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.

Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (995_004) і протоколів до неї (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні Суду.

Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

Зі змісту рішення Суду від 1 грудня 2016 року у справі "ОСОБА_1 проти України та 4 інші заяви" (заява № 27758/05 (974_b69) ) вбачається, що після невдалих спроб досягти дружнього врегулювання Уряд України (далі - Уряд) повідомив Суд про односторонні декларації з метою врегулювання питань, які порушувались у цих заявах. Уряд визнав надмірну тривалість цивільних проваджень і відсутність у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту та запропонував виплатити заявникам суми, наведені в таблиці у додатку (ОСОБА_1 - 1440 євро), виплата яких становитиме остаточне вирішення справ.

Не отримавши від заявників відповіді стосовно прийняття умов односторонньої декларації, Суд з огляду на характер визнань, які містяться в деклараціях Уряду, а також запропоновану суму відшкодування, яка є співмірною із сумами, що присуджуються у подібних справах, дійшов висновку, що подальший розгляд цих заяв є невиправданим, та, взявши до уваги умови декларацій Уряду та засоби забезпечення дотримання зазначених у них зобов'язань, вирішив вилучити заяви з реєстру справ відповідно до підпункту "с" пункту 1 статті 37 Конвенції (995_004) .

Із наведеного вище убачається, що заявлені ОСОБА_1 порушення конвенційних положень, їхній зміст, обсяг та межі, обраний Судом вид завершення розгляду заяви - рішення про вилучення заяви із реєстру справ, в якому немає суджень та/чи висновків про існування порушень конвенційних прав заявника під час розгляду справи судом за його позовом, усунення (відновлення) яких потребує втручання в рішення, постановлені національними судами, не є тими передумовами, що у своїй єдності уможливлюють відкриття процедури перегляду оскаржуваних у цій справі судових рішень Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 237 КАС (2747-15) . У розумінні цієї норми підставами перегляду має бути встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, у формі рішення по суті порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.

Обґрунтовуючи заяву, ОСОБА_1 також послався на рішення Суду від 19 січня 2017 року у справі "Куликов та інші проти України", яким встановлено порушення Україною щодо усіх заявників пункту 1 статті 6 Конвенції (995_004) у зв'язку з недотриманням принципів незалежності та безсторонності та статті 8 Конвенції (995_004) .

Однак при ухваленні зазначеного рішення обставини стосовно недотримання положень Конвенції, на які посилається заявник, не були предметом розгляду Судом, відтак це рішення не містить вказівки на порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні судами справи, рішення в якій просить скасувати ОСОБА_1

Описані передумови виключають можливість допуску справи до провадження із посиланням на пункт 3 частини першої статті 237 КАС (2747-15) . Однаковою мірою це стосується і тих випадків, коли на стадії перегляду справи Верховним Судом України з'ясується, що обставини, які зумовили відкриття провадження, за своїм змістом та правовою природою не можуть бути підставами для цього. Така їхня властивість унеможливлює подальший розгляд справи Верховним Судом України, тому провадження за заявою ОСОБА_1 підлягає закриттю.

Керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VІІІ "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) , статтями 235 - 237, 241 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , Верховний Суд України

Закрити провадження про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 22 травня 2013 року, розпочатого за заявою ОСОБА_1 у справі за його позовом до Президента України, Вищої ради юстиції, територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області, Обухівського районного суду Київської області про визнання протиправними і скасування рішень.