головуючого судді: Данилової М.В., суддів Сибіги О.М., Швеця В.О. за участю представників сторін: позивача: Барда С.Ю. дов. від 30.12.2015 № 220/842/д відповідача: Яговдік С.М. посв. Від 23.10.2014 № 0299093-х осіб на стороні позивача: не з'явилися (про час і місце слухання справи повідомлені належним чином) 3-х осіб на стороні відповідача: не з'явилися (про час і місце слухання справи повідомлені належним чином) розглянувши матеріали касаційних скарг Першого заступника військового прокурора Південного регіону України та Міністерства оборони Українина постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14.09.2016 у справі № 916/1474/14 господарського суду Одеської області за позовом Білгород - Дністровського прокурору з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в особі Міністерства оборони України та Білгород - Дністровської квартирно - експлуатаційної частини до Тарутинської районної державної адміністрації Одеської області за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивачів 1. Кабінету Міністрів України; 2. Оперативного командування "Південь" за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Приватного підприємства "Роман" про визнання недійсним та скасування розпорядження

16.04.2014 Білгород-Дністровський прокурор з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері звернувся до господарського суду Одеської області з позовною заявою в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Білгород-Дністровської квартирно-експлуатаційної частини до Тарутинської районної державної адміністрації Одеської області за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Приватного підприємства "Роман" про визнання недійсним та скасування розпорядження Тарутинської районної державної адміністрації Одеської області від 31.10.2008 № 313/А-2008 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок Приватному підприємству "Роман", наданих на умовах довгострокової оренди на території Веселодолинської сільської ради", а також стягнути з відповідача на користь Державного бюджету України судові витрати.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 17.04.2014 прийнято позовну заяву до розгляду та залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Приватне підприємство "Роман".

Ухвалою господарського суду Одеської області від 02.12.2014 залучено до участі у справі в якості третьої особи на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Кабінет Міністрів України.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 01.06.2016 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Оперативне командування "Південь"

Рішенням господарського суду Одеської області від 24.06.2016 (головуючий суддя: Гуляк Г.І., судді Волков Р.В., Д'яченко Т.Г.) позов задоволено. Визнано недійсним розпорядження Тарутинської районної державної адміністрації Одеської області від 31.10.2008 № 313/А-2008 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки Приватному підприємству "Роман" на умовах дострокової оренди на території Веселодолинської сільської ради", а також стягнуто з відповідача до Державного бюджету України судові витрати.

За апеляційною скаргою Приватного підприємства "Роман" судове рішення переглянуте в апеляційному порядку і постановою Одеського апеляційного господарського суду від 14.09.2016 (судді: Діброва Г.І. - головуючий, Принцевська Н.М., Ярош А.І.) скасоване, у задоволенні позовних вимог Білгород-Дністровського прокурору з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в особі Міністерства оборони України та Білгород-Дністровської квартирно-експлуатаційної частини до Тарутинської районної державної адміністрації Одеської області за участю третіх осіб про визнання недійсним та скасування розпорядження відмовлено.

Перший заступник військового прокурора Південного регіону України звернувся до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14.09.2016, а рішення господарського суду Одеської області від 24.06.2016 залишити в силі, посилаючись на порушення та неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та процесуального права. На думку заявника, суд апеляційної інстанції дійшов хибного висновку про те, що розпорядження Тарутинської райдержадміністрації Одеської області № 313/А-2008 від 30.10.2008 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ПП "Роман" на умовах довгострокової оренди на території Веселодолинської сільської ради" не стало правовою підставою для виникнення у ПП "Роман" речового права.

Міністерство оборони України також подало до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14.09.2016, а рішення господарського суду Одеської області від 24.06.2016 залишити в силі, посилаючись на порушення та неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, зокрема, приписів статей 11, 15, 21, 387, 393 Цивільного кодексу України, статті 21 Земельного кодексу України,

Відповідно до протоколу передачі справи раніше визначеному складу від 01.11.2016 справа повинна розглядатись у складі колегії суддів: головуючий суддя - Данилова М.В., судді, Данилова Т.Б., Полянський А.Г.

Відповідно до протоколу автоматичної зміни складу колегії суддів від 03.11.2016, у зв'язку зі звільненням суддів Данилової Т.Б. та Полянського А.Г. з посади суддів Вищого господарського суду України, визначено наступний склад суддів: головуючий суддя - Данилова М.В., судді Корсак В.А., Сибіга О.М.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 07.11.2016 касаційні скарги прийнято до провадження та призначено до розгляду у вищевказаному складі.

У зв'язку з відпусткою судді Корсака В.А. протоколом автоматичної зміни складу колегії суддів від 21.11.2016 було визначено наступний склад суддів: головуючий суддя - Данилова М.В., судді Сибіга О.М., Швець В.О.

Заслухавши доповідь судді - доповідача та присутніх у судовому засіданні 23.11.2016 представників сторін, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає за необхідне задовольнити касаційні скарги з огляду на таке.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, Постановою Ради народних комісарів УРСР від 18.12.1945 № 2002/063 "Об отводе 20000 гектаров земли на территории Бородинского, Тарутинского и Саратского районов Измаильской области для организации окружного артполигона ОДВО" постановлено відвести на території Бородинського, Тарутинського та Саратського районів Ізмаїльської області під окружний артилерійський полігон Одеського військового округу 20000 га землі в межах схеми, що додається.

Постановою Ізмаїльського обласного виконавчого комітету і бюро обкому КП/б/У від 12.02.1946 № 53/9-ОП "О порядке передачи в натуре земель Одесскому Военному Округу для учебного артилерийского лагеря под полигон, согласно постановлению СНК УССР от 18.ХІІ.1945 года за № 2002/063", затверджено перелік організаційних заходів, необхідних для здійснення в натурі передачі земель Одеському військовому округу та переселення в зв'язку з цим селянських господарств.

10.06.1946 обласною комісією по передачі земель ОДВО, яка діяла на виконання постанови Ради народних комісарів Української РСР від 18.12.1945 № 2002/063 та постанови Ізмаїльського обласного виконавчого комітету від 12.02.1946 № 53/9-ОП, складено акт передачі земельної ділянки, що відводиться під учбовий артилерійський полігон ОДВО на площі 23600 га. Так, вказаним актом констатувалось відведення земельної ділянки на площі 23600 га в натурі за рахунок земель Саратського, Тарутинського, Бородинського, Староказачанського та Арцизького районів. При цьому, в акті від 10.06.1946 зазначено, що при відводі земель в натурі, у зв'язку з рельєфом місцевості (з метою включення деяких висотних пунктів) виникла необхідність у збільшенні площі артполігону, у зв'язку з чим фактично відведено під полігон на 3600 га більше, ніж було передбачено проектом, що було узгоджено районними організаціями. Схема фактичного відводу земель є додатком до акта.

Рішенням звуженого засідання Ізмаїльського обласного виконавчого комітету № 7 від 10.06.1946 "Об утверждении акта областной комиссии по передаче земель под артилерийский полигон Одесскому Военному Округу" було затверджено вказаний акт обласної комісії від 10.06.1946 про передачу земельної ділянки площею 23600 га під учбовий артилерійський полігон Одеського військового округу.

Наказом Командира військової частини А-1366 від 20.02.2004 № 15 "Про розформування військової частини А-1366 Південного оперативного командування" та наказом Командувача військами Південного оперативного командування від 16.02.2004 № 67 "Про розформування військової частини А-1366 Південного оперативного командування" згідно з директиви Міністерства оборони України від 29.01.2004 № 115/1/01 та директиви командувача військами Південного оперативного командування від 04.02.2004 № 6/1/017 сплановано розформування військової частини А1366 Південного оперативного командування. З метою своєчасного та якісного проведення організаційного заходу по розформуванню було наказано Військову частину А1366 розформувати до 30.06.2004, а правонаступником військової частини А1366 вважати військову частину А0242.

Наказом командувача військами ордена Червоного прапора Південного оперативного командування від 11.08.2004 № 401 "Про закріплення земельних ділянок за військовими радгоспами Південного оперативного командування в тимчасове користування на період 2004-2009 роки" встановлено, що земельні ділянки полігонів, що тимчасово не використовуються і придатні для сінокосіння, випасу скота та посіву сільськогосподарських культур, необхідно передати у тимчасове користування військовим радгоспам Південного оперативного командування: Військовому радгоспу "Чорноморський" всі землі військового полігону "Тарутинський" в кількості 23944 га. Взаєморозрахунки по спільній обробці землі за договором між в/ч А1366 та комерційними структурами за 2003-2004 роки здійснити через військовий радгосп "Чорноморський". Згідно акта прийому-передачі земель Тарутинського полігону від військової частини А1366 військовому радгоспу "Чорноморський" від 26.08.2004 вказаному радгоспу були передані землі площею 23944 га.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно листа Заступника командувача військ Південного ОК з будівництва та розквартирування військ від 12.04.2005 № 31/1/282 у зв'язку з тим, що наказ командувача військ Південного ОК від 11.03.2004 № 401 "Про закріплення земельних ділянок за військовими радгоспами Південного оперативного командування в тимчасове користування на період 2004-2009 роки" втратив чинність, та крім того, у військовому радгоспу "Чорноморський" відсутні правовстановлюючі документи на всю земельну ділянку полігону, всі укладені договори на земельні ділянки, які раніше закріплювались за сторонніми землекористувачами (військова частина А1366, Південна регіональна організація ТВМР ЗС України) вважаються недійсними.

В рішенні Тарутинської районної ради Одеської області "Про використання земель Тарутинського загальновійськового полігону" від 05.05.2005 № 206-IV зазначено у відповідності до абзацу першого пункту 6 розділу Х Земельного кодексу України (2768-14) , що набрав чинності з 01.01.2002, усі юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, повинні були у встановленому порядку здійснити переоформлення права власності або права оренди на них до 01.01.2005, однак за 2002-2004 року ця процедура землекористувачами проведене не була, що підтверджує бездіяльність Міністерства оборони України щодо оформлення правоустановчих документів (в першу чергу державного акта) на право постійного користування землею полігону. До того ж всупереч вимогам статті 4 Закону України "Про використання земель оборони" Міністерство оборони України в особі командувача військами Південного оперативного командування самостійно змінювало цільове призначення земель полігону і здійснювало надання в користування або в оренду земель полігону без погодження з органами місцевого самоврядування і органами виконавчої влади, зокрема військовому радгоспу "Чорноморський", Південній регіональній раді військових мисливців та рибалок Збройних сил України та іншим особам. Це підтверджується також актом прийому-передачі земель Тарутинського полігону від військового радгоспу "Чорноморський" до ДП "Укроборонпостачальник" площею 23,9 тис. га, затвердженого 19.01.2005. Також районною радою було зазначено, що згідно з директивою Міністерства оборони України від 29.01.2004 № 115/1/01 військову частину А-1366, за якою були закріплені землі Тарутинського полігону, розформовано, у зв'язку з чим територія полігону для проведення військових навчальних заходів з цього часу не використовуватиметься зовсім. Так, вказаним рішенням райрада запропоновувала Тарутинській райдержадміністрації розглянути питання щодо припинення користування земельною ділянкою загальновійськового полігону площею 23944 га військовою частиною А-1366 та іншими землекористувачами, звернутись до Верховної ради України, Кабінету Міністрів України та Одеської обласної державної адміністрації з клопотанням щодо сприяння у приведенні землекористування у відповідність до норм чинного законодавства, а також у ліквідації Тарутинського загальновійськового полігону та зміні цільового призначення його земель.

05.05.2015 Тарутинською районною державною адміністрацією відповідно до статті 13 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", статей 17, 141, 149, пунктів 3, 5, 12 розділу Х Земельного кодексу України (2768-14) , згідно з директивою Міністерства оборони України № 115/1/01 від 29.01.2004 та Наказом командувача військами Південного оперативного командування № 67 від 16.02.2004 "Про розформування військової частини А-1366" прийнято розпорядження № 101/А-2005 "Про вилучення із користування військової частини А-1366 земельної ділянки загальновійськового полігону на території Веселодолинської сільської ради", яким з урахуванням пункту 1 розпорядження Тарутинської райдержадміністрації Одеської області № 368/А-2005 від 14.12.2005 "Про внесення змін до деяких розпоряджень голови райдержадміністрації щодо урегулювання земельних відносин з військовими формуваннями", було припинено право користування земельною ділянкою площею 23253,17 га, наданої в користування військовій частині А-1366 для організації загальновійськового полігону і розташованої на території Веселодолинської сільської ради, а також переведено вказану земельну ділянку в землі запасу Веселодолинської сільської ради.

Зазначене розпорядження постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 14.06.2012, визнано протиправним та скасовано (адміністративна справа № 2-а-3436/08/1570).

Апеляційний адміністративний суд виходив з того, що оскільки чинне на той час законодавство ( Земельний кодекс УРСР (561-12) 1992 року) не визначало момент, з якого особа набувала прав землекористування, право постійного землекористування у Одеського військового округу виникло згідно з постановою Ради народних комісарів УРСР від 1945 та на підставі рішення Ізмаїльського облвиконкому від 1946 року, про які зазначалося вище по тексту даної постанови. Прийнятими у подальшому Земельними кодексами (1970 (2874а-07) року, 1990 року (561-12) ) було встановлено, що право власності та право постійного користування земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельних ділянок на місцевості та видачі державного акта, що посвічує відповідне право. Але, з урахуванням принципу дії законів у часі, вказані нормативно-правові акти поширювали свою дію на відносини, що виникли після набрання ними чинності. Як Земельний кодекс УРСР (2874а-07) 1970 року, так і Земельний кодекс України 1990 (561-12) року серед підстав припинення прав користування земельними ділянками не передбачали не оформлення або не переоформлення раніше наданих прав. Поряд з цим, апеляційний адміністративний суд послався на рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп/2005 (v005p710-05) у справі № 1-17/2005(справа про постійне користування земельними ділянками), в якому зазначено, що юридичні особи з підстави непереоформлення права постійного землекористування на право власності або право користування землею не можуть втрачати раніше наданого їм права постійного користування земельною ділянкою.

Відповідно до статті 116 Конституції України, статей 13, 77, 84 Земельного кодексу України, статей 3, 14 Закону України "Про Збройні Сили України", статті 1 Закону України "Про використання земель оборони", статей 3, 4, 6 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", пункту 1 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого указом Президента України від 06.04.2011 № 406/2011 (406/2011) , пункту 44 Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основних правил користування наданими землями і Керівництва з обліку земель (земельних ділянок) в органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України, затверджених наказом Міністра оборони України № 483 від 22.12.1997 (v0483322-97) , апеляційний адміністративний суд дійшов висновку про те, що, незважаючи на відсутність державного акта, право постійного користування вищезазначеними землями залишається за Міністерством оборони України, а тому вони відносяться до земель оборони, належать державі на праві власності та за відповідними військовими формуваннями закріплені на праві постійного користування. Тому виключно Кабінет Міністрів України має право припиняти право користування земельною ділянкою, що входить до складу земель оборони. Одночасно суд зазначив, що всупереч частини 5 статті 116, статті 149 Земельного кодексу України рішення про зміну цільового призначення спірної земельної ділянки уповноваженим органом не приймалося, а згода Міністром оборони України на її вилучення не надавалася.

В силу вимог частини 3 статті 35 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про те, що обставини, які встановлені Одеським апеляційним адміністративним судом у постанові від 14.06.2012 у справі № 2-а-3436/08/1570, зокрема, щодо приналежності земель Тарутинського загальновійськового полігону до земель оборони та щодо виникнення у Одеського військового округу права постійного землекористування землями Тарутинського загальновійськового полігону згідно з постановою Ради народних комісарів УРСР від 1945 року та на підставі рішення Ізмаїльського облвиконкому від 1946 року, яке залишається за Міністерством оборони України, не підлягають доказуванню у даній справі.

Розпорядженнями Тарутинської райдержадміністрації Одеської області № 313/А-2008 від 31.10.2008 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок ПП "Роман" на умовах довгострокової оренди із земель запасу Веселодолинської сільської ради" затверджено поданий ПП "Роман" проект землеустрою щодо відведення в оренду земельних ділянок із земель запасу Веселодолинської сільської ради для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Одночасно зобов'язано керівника ПП "Роман" укласти договори оренди землі з районною державною адміністрацією.

Пунктом 12 Перехідних положень Земельного кодексу України (2768-14) (в редакції, чинній на момент прийняття оспорюваного розпорядження), до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, та земель, на яких розташовані державні, в тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади..

Згідно статті 1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України. До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо.

Міністерство оборони України, як центральний орган управління Збройних Сил України, здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування (частина 2 статті 2 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України").

Стаття 3 Закону України "Про Збройні Сили України", Положення про Міністерство оборони України, затвердженого указом Президента України від 06.04.2011 № 406/2011 (406/2011) , Міністерство оборони України, зокрема, надає згоду або відмовляє в наданні згоди на відчуження майнових об'єктів, що відносяться до основних фондів підприємств, установ і організацій, які належать до сфери управління Міноборони України, а також на передачу в заставу цілісних майнових комплексів підприємств, будівель та споруд, що належать до сфери управління Міноборони України, його структурних підрозділів; здійснює у межах повноважень інші функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери управління Міноборони України; здійснює в установленому порядку відчуження військового майна, передачу його до сфери управління центральних чи місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам та організаціям, які провадять діяльність в інтересах національної безпеки і оборони, та в комунальну власність, готує пропозиції щодо зміни цільового призначення земельних ділянок Збройних Сил.

Статтею 3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" передбачено, що військове майно закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених частиною другою цієї статті). З моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна. Військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням. Облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання та передача військового майна здійснюються у спеціальному порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до статті 4 вказаного Закону військові частини ведуть облік закріпленого за ними майна в органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України. Так, згідно індивідуальної картки № 95 обліку земельної ділянки на обліку Білгород-Дністровської КЕЧ району (яка відповідно до Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок ) для потреб Збройних Сил України та основних правил користування наданими земельними ділянками і Керівництва з обліку земель (земельних ділянок) в органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України, затверджених наказом Міністра оборони України № 483 від 22.12.1997 (v0483322-97) , є повноважним органом державної влади з обліку земель оборони), за Міністерством оборони України рахується земельна ділянка площею 24229,5 га військового містечка № 11, розташована за адресою: Одеська область, Тарутинський район, с.Надеждівка.

За приписами статті 77 Земельного кодексу України, яка кореспондується із статтею 1 Закону України "Про використання земель оборони", землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно законодавства України.

Відповідно до статті 14 Закону України "Про Збройні Сили України" земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належить їм на праві оперативного управління.

Пунктом "б" частини 3 статті 84 Земельного кодексу України визначено, що до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення.

Відповідно до абзацу 3 частини 5 статті 20 Земельного кодексу України земельні ділянки, що належать до земель оборони, використовуються виключно згідно із Законом України "Про використання земель оборони" (1345-15) .

Статтею 326 Цивільного кодексу України передбачено, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Частина 5 статті 116 Конституції України наділяє Кабінет Міністрів України повноваженням здійснювати управління державної власності відповідно до закону. Відповідно до статті 1 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" управління об'єктами державної власності - здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпорядженням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Відповідно до статті 317 Цивільного кодексу України право володіння, користування та розпорядження своїм майном належить власнику цього майна. Статтею 319 Цивільного кодексу України визначено, що лише власник має право вчиняти стосовно свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, а статтею 321 цього Кодексу передбачено принцип непорушності права власності.

Місцевий господарський встановив, що землі оборони знаходяться в управлінні та користуванні Міністерства оборони, тоді як власником цих земель є держава в особі Кабінету Міністрів України, який ними розпоряджається. Судом встановлено, що доказів, які б засвідчували добровільну відмову Міністерства оборони України від користування земельною ділянкою Тарутинського загальновійськового або задокументовану згоду на передачу земельних ділянок Тарутинського загальновійськового полігону іншим особам матеріали справи не містять. Отже, згода Міністерства оборони України на передачу спірних земельних ділянок не надавалась, також Міністерство оборони України не зверталось з клопотанням про відмову від користування земельною ділянкою Тарутинського полігону, яка станом на дату прийняття оспорюваного розпорядження рахувалася як землі оборони, що підтверджується листами Відділу Держземагенства у Тарутинському районі Одеської області від 03.04.2013 № 23-01-32/717, від 14.06.2013 № 23-01-33/1288. В свою чергу користування землями Тарутинського загальновійськового полігону залишається за Міністерством оборони України.

Таким чином, суд дійшов висновку, що Тарутинська райдержадміністрація, приймаючи оскаржуване розпорядження, перевищила свої повноваження щодо володіння, користування і розпорядження земельними ділянками із земель Тарутинського загальновійськового полігону. Доводи відповідача про те, що у позивачів відсутні правовстановлюючі документи на спірну земельну ділянку, судом до уваги не прийняті, оскільки незважаючи на відсутність державного акта, право постійного користування спірними землями залишається за Міністерством оборони України, а тому ці землі відносяться до земель оборони, належать державі на праві власності та за відповідними військовими формуваннями закріплені на праві постійного користування.

Після набуття Одеським військовим округом права постійного землекористування землями Тарутинського загальновійськового полігону згідно з постановою Ради народних комісарів УРСР від 1945 року та на підставі рішення Ізмаїльського облвиконкому від 1946 року, прийнятими Земельними кодексами (1970 (2874а-07) , 1990 (561-12) ) було встановлено, що право власності та право постійного користування земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельних ділянок на місцевості та видачі державного акту, що посвічує відповідне право.

Зокрема, Земельний кодекс Української РСР (2874а-07) від 08.07.1970 встановлював безстрокове і тимчасове користування землею (стаття 15). Землекористувачами визначалися: колгоспи, радгоспи, інші сільськогосподарські державні, кооперативні, громадські підприємства, організації і установи; промислові, транспортні, інші несільськогосподарські державні, кооперативні, громадські підприємства, організації та установи; громадяни.

Поняття "користування землею" у Земельному кодексі Української РСР (561-12) від 18.12.1990 (стаття 7) поряд з постійним (без заздалегідь встановленого строку) передбачало тимчасове користування (короткострокове - до трьох років і довгострокове - від трьох до десяти років). Користування землею на умовах оренди для сільськогосподарських цілей, як правило, мало бути довгостроковим. Для ведення селянського (фермерського) господарства земля надавалася в оренду районною, міською радою (частина третя статті 8). У зазначеному Кодексі з'явилася нова форма володіння землею: довічне успадковуване володіння, яке надавалося громадянам, зокрема, для ведення селянського (фермерського) господарства, ведення особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, у разі одержання у спадщину жилого будинку або його придбання і т. ін., та постійне володіння, яке надавалося колгоспам, радгоспам, іншим державним, кооперативним, громадським підприємствам, установам і організаціям, релігійним організаціям. Земельний кодекс України (561-12) в редакції від 13.03.1992 закріпив право колективної і приватної власності громадян на землю, зокрема, право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо (стаття 6). Громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства із земель, що перебувають у державній власності, земля надавалася у постійне користування (без заздалегідь установленого строку), а для городництва, сінокосіння, випасання худоби, ведення селянського (фермерського) господарства - у тимчасове користування (короткострокове - до трьох років і довгострокове - від трьох до двадцяти п'яти років) (стаття 7). Проте чіткого розмежування випадків, коли земельні ділянки можуть надаватися у користування для ведення селянського (фермерського) господарства, а коли - в оренду, в цьому Кодексі не здійснено.

З урахуванням принципу дії законів у часі, вказані нормативно-правові акти поширювали свою дію на відносини, що виникли після набрання ними чинності. Як Земельний кодекс УРСР (2874а-07) 1970 року, так і Земельний кодекс України 1990 (561-12) року серед підстав припинення прав користування земельними ділянками не передбачали не оформлення або не переоформлення раніше наданих прав. Крім того, прямої вказівки у законі, відповідно до якої всі землекористувачі були зобов'язані оформити право землекористування, яке вони набули на підставі раніше діючого законодавства УРСР, а у випадку нездійснення цього позбавлялися наданого раніше права, чинне законодавство на той час не містило.

Відповідно до пункту 6 Постанови Верховної Ради України "Про земельну реформу" від 18.12.1990 № 563-XII (563-12) громадяни, підприємства, установи і організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані до введення в дію Земельного кодексу Української РСР (2874а-07) , повинні були до 15.03.1994 року оформити право власності або право користування землею. Після закінчення вказаного строку раніше надане їм право користування земельною ділянкою втрачається.

Чинний Земельний кодекс України (2768-14) , прийнятий 25.10.2001, визначив право постійного користування земельною ділянкою як право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку (ч. 1 ст. 92). Підстави припинення користування земельними ділянками унормовані статтею 141 Земельного кодексу України. За приписами наведеної норми такими підставами є: добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати. Наведеною правовою нормою, в якості самостійної підстави для припинення права користування земельною ділянкою визначено припинення діяльності державних та комунальних підприємств установ та організацій. Припинення діяльності зазначених юридичних осіб, пов'язане з неможливістю подальшого здійснення ними своїх юридичних обов'язків та реалізації суб'єктивних прав. Припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ, організацій відбувається у разі їх ліквідації або реорганізації. В розумінні статті 141 Земельного кодексу України, припинення права користування земельною ділянкою не передбачає автоматичного переходу цього права до іншого суб'єкта господарювання.

Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на майно та їх обтяжень" і стаття 125 Земельного кодексу України пов'язують виникнення права на земельну ділянку з моментом державної реєстрації відповідного права.

Згідно пункту 2.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 № 6 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" (v0006600-11) державні акти про право власності або право постійного користування на земельну ділянку є документами, що посвідчують відповідне право і видаються на підставі рішень Кабінету Міністрів України, обласних, районних, Київської і Севастопольської міських, селищних, сільських рад, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій.

Проте, обов'язок переоформлення права користування земельною ділянкою, який містився також у пункті 6 Перехідних положень Земельного кодексу України (2768-14) , визнаний неконституційним на підставі рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп/2005 (v005p710-05) (у справі № 1-17/2005) у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України (2768-14) (справа про постійне користування земельними ділянками). Зокрема, вказаним рішенням КСУ визнано неконституційними положення пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України (2768-14) щодо зобов'язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення та положення пункту 6 Постанови Верховної Ради України "Про земельну реформу" від 18.12.1990 № 563-XII (563-12) з наступними змінами в частині щодо втрати громадянами, підприємствами, установами і організаціями після закінчення строку оформлення права власності або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою. Таке рішення Конституційного Суду України вмотивовано тим, що громадяни та юридичні особи не можуть втрачати раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.

Виходячи із викладеного місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про те, що право постійного користування земельною ділянкою Тарутинського загальновійськового полігону набуте Одеським військовим округом в установленому законом порядку, не втрачається, а зберігається до його належного переоформлення.

Аналогічну правову позицію висловлено Верховним судом України в постанові від 21.09.2011 № 6-14цс11.

Відтак, зміни, що відбулись у земельному законодавстві Української РСР та сучасної держави Україна з прийняттям Земельних кодексів (1970 (2874а-07) , 1990 (561-12) , 2001 (2768-14) ), якими визначався новий порядок виникнення та оформлення прав на земельні ділянки, пов'язаний з видачею державного акту, що посвічує відповідне право, реєстрацією такого права не позбавили власників та користувачів земельних ділянок відповідних прав на них.

Відповідно до приписів пункту 3 частини 1 статті 27 Земельного кодексу України (в редакції від 1990 року) право користування земельною ділянкою чи її частиною припиняється у разі припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства. Згідно з п. "в" частини 1 статті 141 Земельного кодексу України 2001 року підставами припинення права користування земельною ділянкою, зокрема, є припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій.

Статтею 104 Цивільного кодексу України передбачені умови припинення юридичної особи, а статтею 108 цього Кодексу передбачене перетворення юридичної особи. Ці дії мають різні юридичні наслідки. У разі перетворення до нової юридичної особи переходять усе майно, усі права та обов'язки попередньої юридичної особи. Відповідно до положень статті 177 Цивільного кодексу України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права. Згідно статті 181 вказаного Кодексу до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) - належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Постановою Верховного Суду України від 21.02.2011 у справі N 21-3а11 було викладено правову позицію, відповідно до якої приписи пункту "в" частини 1 статті 141 Земельного кодексу України слід розуміти таким чином, що припинення права користування земельною ділянкою з підстави припинення установи допускається лише у випадку, коли припинення останньої виключає правонаступництво. Тобто, Верховним Судом України був зроблений висновок, що підставою для припинення права користування земельною ділянкою може бути виключно ліквідація юридичної особи.

Одеський військовий округ реорганізований (перейменований) згідно Директиви Міністра оборони України № 115/1/20 від 01.07.1997 у Південне оперативне командування (з огляду на наявність на вказаному документу грифу "таємно" документ не надано до суду), що як орган військового управління є складовою Збройних Сил України. В свою чергу земельна ділянка військового полігону "Тарутинський", яка ще у 1946 році була надана у користуванні Одеському військовому округу, продовжує перебувати у постійному користуванні Південного оперативного командування. Проте право здійснення оперативного управління землями полігону належить саме Міністерству оборони України відповідно до статті 17 Закону України "Про Збройні Сили України".

Також, місцевим господарським судом встановлено, що директивою Міністерства оборони України № Д-115/1/01 від 29.01.2004 та наказу Командувача військами Південного ОК № 67 від 16.02.2004 визначено військову частину А0242, але після розформування військової частини А0242 їх правонаступником визначена в/ч А3955 (м. Білгород-Дністровський), при цьому земельна ділянка полігону залишалася на обліку у Білгород-Дністровській КЕЧ району (форма-405) та органах Держкомзему у Тарутинському районі (форма 6-ЗЕМ) в категорії "землі оборони". Так, наявні в матеріалах справи наказ Командувача військами Південного оперативного командування від 16.02.2004 № 67 "Про розформування військової частини А1366 Південного оперативного командування", наказ Командира військової частини А1366 від 20.02.2004 № 15 "Про розформування військової частини А1366 Південного оперативного командування", наказ командувача військами ордена Червоного прапора Південного оперативного командування від 11.08.2004 № 401 "Про закріплення земельних ділянок за військовими радгоспами Південного оперативного командування в тимчасове користування на період 2004-2009 роки", акт прийому-передачі земель Тарутинського полігону від 26.08.2004 та лист Заступника командувача військ Південного ОК з будівництва та розквартирування військ від 12.04.2005 № 31/1/282 лише підтверджують те, що землі полігону перебували у користуванні військових частин, підприємств, установ та організацій Міністерства оборони України, а тому відповідно до статті 77 Земельного кодексу України та статті 1 Закону України "Про використання земель оборони" вказані землі за цільовим призначенням належали до категорії - земель оборони.

Держава є власником земель оборони за законом, при цьому наявність чи відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом. Відповідний висновок наведено Верховним Судом України в постанові від 16.09.2015 у справі № 926/1017/14.

Із наявного в матеріалах справи листування із Тарутинською райдержадміністрацією, Верховною Радою України, Міністерством оборони України з приводу передачі та використання Тарутинського військового полігону, суд першої інстанції дійшов висновку, що воно не свідчить про добровільну відмову землекористувача - МОУ від земельної ділянки та припинення цього землекористування за його заявою власником земельної ділянки, оскільки частинами 3, 4 статті 142 Земельного кодексу України передбачено, що припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.

Згідно з частиною другою статті 149 Земельного кодексу України вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Виходячи зі змісту вказаних норм, місцевий суд дійшов вірного висновку, що припинення права постійного землекористування здійснюється власником земельної ділянки - державним органом виконавчої влади, а не органом місцевого самоврядування (пост. ВСУ від 25.11.2014 у справі № 5002-1/2762-2011).

В той же час в матеріалах справи наявна копія розпорядження Кабінету Міністрів України від 08.07.2006 № 390-р "Про передачу майнових комплексів військових містечок" (390-2006-р) , яким було прийнято пропозицію Міноборони, погоджену з обласними, міськими, районними, селищними і сільськими радами та Арцизькою райдержадміністрацією Одеської області, щодо передачі з державної власності у власність (спільну власність) територіальних громад та до сфери управління Арцизької райдержадміністрації майнових комплексів військових містечок згідно з додатком, в якому зазначено, в тому числі, про передачу у спільну власність територіальних громад району військового містечка № 10 с.Весела Долина Тарутинського району. Однак, вказане розпорядження Кабінету Міністрів України не має відношення до військової частини А-1366 Південного оперативного командування та спірної земельної ділянки. Так, цим розпорядженням КМУ передбачалась передача у спільну власність територіальних громад лише майнового комплексу військового містечка № 10 (с. Весела Долина, Тарутинського району). Згідно облікових данних Білгород-Дністровської КЕЧ району до складу майнового комплексу входили - 24 будівлі (з яких 10 - житлові будинки на 21 квартиру, 3 комунальні споруди та 11 будівель та споруд різного призначення). Також, відповідно до актів прийому-передачі була передана земельна ділянка площею - 86,7 га. Натомість спірні земельні ділянки, які було передана Тарутинською РДА в оренду ПП "Роман" розташовані в іншому військовому містечку, а саме в/м № 11 військовий полігон (с. Надеждівка), площа цього військового містечка (Тарутинського полігону) складає - 23943,0 га.

Також суд визнав безпідставними посилання відповідача - Тарутинської РДА на розпорядження КМУ № 883-р від 07.09.2011 "Про передачу цілісних майнових комплексів державних підприємств та військових радгоспів до сфери управління Міністерства аграрної політики та продовольства" (883-2011-р) тому, що відповідно до цього розпорядження від Міністерства оборони України до Міністерства аграрної політики та продовольства було передано цілісний майновий комплекс військового радгоспу "Чорноморський", який відповідно до наявного у нього державного акта на право постійного користування земельною ділянкою від 05.06.1995 серії ОД-23-120 загальною площею 689,83 га. Але вказані землі військового радгоспу не входять до земель Тарутинського полігону і згідно облікових даних Білгород-Дністровської КЕЧ району обліковувались як землі госпрозрахункового фонду, а землі безпосередньо полігону площею - 23253,17 обліковуються як землі бюджетних установ.

А відтак, місцевий суд дійшов вірного висновку про відсутність будь-яких рішень щодо передачі земель саме військового містечка № 11 (Тарутинського полігону), де саме розташовані спірні земельні ділянки передані в оренду ПП "Роман", ані з боку Міністерства оборони України, ані з боку Кабінету Міністрів України. В свою чергу фактична передача земель від Міністерства оборони України у визначеному законом порядку до Тарутинської РДА, або до інших органів місцевого самоврядування Тарутинського району Одеської області не проводилась.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу (стаття 33 Господарського процесуального кодексу України).

Статтею 32 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Таким чином, суд першої інстанції погодився з доводами прокурора та позивачів про те, що Тарутинська РДА, приймаючи оскаржувані розпорядження, не мала жодних повноважень на володіння, користування і розпорядження спірною земельною ділянкою, а тому розпорядилася самовільно і незаконно землями оборони, всупереч приписів Земельного Кодексу України (2768-14) та статті 4 Закону України "Про оренду землі".

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною першою статті 21 Цивільного кодексу України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

За приписами статті 21 Земельного кодексу України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування.

Підставами для визнання акта недійсним є його невідповідність вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку із прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі (роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 26.10.2000 № 02-5/35 (v5_35800-00) "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів " (з подальшими змінами).

Приймаючи до уваги вищенаведене та з огляду на відсутність у Тарутинської райдержадміністрації Одеської області повноважень щодо розпорядження спірною земельною ділянкою, місцевий господарський суд визнав правомірними вимоги прокурора та позивача про визнання недійсними та скасування розпоряджень Тарутинської районної державної адміністрації Одеської області "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ПП "Роман" на умовах довгострокової оренди із земель запасу Веселодолинської сільської ради" від 31.10.2008 № 313/А-2008.

Господарський суд встановив, що спірна земельна ділянка відноситься до земель оборони, які знаходяться в управлінні та користуванні Міністерства оборони України, а власником цих земель є держава в особі Кабінету Міністрів України, який розпоряджається ними. Однак будь-яких рішень щодо припинення права постійного користування Міністерством оборони України спірною земельною ділянкою Кабінетом міністрів України не приймалось. Міністерство оборони України, в оперативному управлінні якого знаходилась земельна ділянка, також не надавало згоди на припинення права користування земельною ділянкою, та матеріали справи не містять відмови Міністерства оборони України від користування земельною ділянкою Тарутинського артполігону, яка станом на дату прийняття оскаржуваного розпорядження обліковувалась як землі оборони.

Статтею 155 Земельного кодексу України встановлено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Збитки, завдані власникам земельних ділянок внаслідок видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню в повному обсязі органом, який видав акт.

Відповідно пункту 6 частини 1 статті 12 Господарського процесуального кодексу України господарським судам підвідомчі, зокрема, справи, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

Статтею 21 Цивільного кодексу України, яка кореспондується з зі статтею 155 Земельного кодексу України, суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Верховний суд України постановою від 24.12.2014 на спільному засіданні цивільної та господарської палат переглянув справу № 6-206цс14 за позовом Київського міжрайонного екологічного прокурора Дніпровської екологічної прокуратури в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації, Державної інспекції сільського господарства України до Бориспільської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання незаконним і скасування розпорядження та визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки. За результатами розгляду справи судові палати скасували ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, справу направили на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Пред'являючи позов в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Білгород-Дністровської квартирно-експлуатаційної частини району прокурор мотивував позовну заяву посиланням на те, що Міністерство оборони України є центральним органом влади і військового управління, а Білгород-Дністровська КЕЧ району здійснює облік земель оборони.

Згідно із частиною третьою статті 34 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" розпорядження голови державної адміністрації, що суперечать Конституції України (254к/96-ВР) , законам України, рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства або є недоцільними, неекономними, неефективними за очікуваними чи фактичними результатами, скасовуються Президентом України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому порядку.

Таким чином, якщо правовий акт індивідуальної дії органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси територіальних громад чи окремих осіб, він може бути скасований в судовому порядку. Таку ж правову позицію висловлено Верховним судом України в постанові від 10.06.2015 при розгляді справи № 6-162цс15. Про можливість визнання рішень органу державної влади зазначено також в постанові Верховного Суду України від 01.07.2015 № 6-319цс15.

Також, місцевий господарський суд правомірно не прийняв до уваги доводи відповідача про застосування строку позовної давності для звернення до суду із позовом у даній справі з огляду на те, що відповідно до положень статей 256, 257 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною третьою статті 267 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Положеннями частини першої статті 261 Цивільного кодексу України унормовано, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Частинами четвертою та п'ятою статті 267 Цивільного кодексу України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Отже, визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права.

Крім того, місцевим судом правомірно не прийнято доводи позивачів про застосування у даному випадку положень статті 268 Цивільного кодексу України, якими передбачено випадки, на які позовна давність не поширюється.

Так, в пункті 4 частини 1 статті 268 Цивільного кодексу України зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Згідно з підпунктом 2 пункту 2 розділу І Закону України від 20.12.2011 № 4176-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" (4176-17) , що набрав чинності 15.01.2012, пункт 4 частини 1 статті 268 Цивільного кодексу України виключено.

Відповідно до пункту 5 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 20.12.2011 № 4176-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" (4176-17) протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Верховним судом України в постанові від 16.09.2015 № 6-68цс15 вказано, що з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини першої статті 268 Цивільного кодексу України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади. На такі позови поширюється положення статті 257 Цивільного кодексу України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Відповідно до пункту 4.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" № 10 від 29.05.2013 (v0010600-13) , початок перебігу позовної давності визначається за правилами статті 261 Цивільного кодексу України. Якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор. У таких випадках питання про визнання поважними причин пропущення позовної давності може порушуватися перед судом як прокурором, так і позивачем у справі. У разі коли згідно із законом позивачем у справі виступає прокурор (частина 2 статті 29 Господарського процесуального кодексу України), позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення або про особу, яка його допустила, довідався або мав довідатися відповідний прокурор.

Місцевим судом встановлено, що прокуратура та позивачі брали участь у справі № 2-а-3436/08/1570, а тому повинні були знати про оспорюване розпорядження Тарутинської районної державної адміністрації. На підтвердження викладеного заявником було надано копію журналу судового засідання за 07.07.2009 та 13.07.2009 року по справі № 2-а-3436/08/1570, а також надано копію листа від 26.01.2009 за № 01/10-80 на адресу начальника Південного територіального КЕУ Південного оперативного командування та Начальнику юридичної служби Південного оперативного командування. Однак, долучена до матеріалів справи зазначена копія журналу судового засідання не містить ніяких відміток про те, що прокурору та позивачам 07.07.2009 року та 13.07.2009 року стало відомо про прийняття відповідачем оспорюваного розпорядження в межах вказаної справи, а копія листа не містить відповідних відміток про вручення чи поштової квитанції щодо направлення рекомендованим листом за вказаними адресами. А тому твердження відповідача про те, що прокурору та позивачам стало відомо про порушення їх прав внаслідок прийняття оспорюваного розпорядження саме 26.01.2009, 10.04.2009 та 16.07.2009 ґрунтується на припущеннях, які не підтверджуються належними, в розумінні статті 34 Господарського процесуального кодексу України, доказами.

Відтак, місцевий суд дійшов правомірного висновку про те, що відповідачем не доведено, що саме позивачами пропущений строк позовної давності та не доведено коли саме позивачам стало відомо про порушення їх прав.

Відповідно до частини 2 статті 264 Цивільного кодексу України позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову, а також у разі якщо предметом позову є лише частина вимог, право на яку має позивач. Згідно частини 3 зазначеної статті після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Судом першої інстанції було з'ясовано, що лише після закінчення розгляду справи та набрання законної сили судовим рішенням - постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 14.06.2012 у справі № 2а-3436/08/1570 у зв'язку із відмовою Тарутинської районної державної адміністрації Одеської області у добровільному порядку повернути земельні ділянки Міністерству оборони України, прокурором був поданий даний позов до господарського суду.

Таким чином, з огляду на недоведеність відповідачем пропуску заступником Білгород-Дністровського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері, Міністерством оборони України та Білгород-Дністровською квартирно-експлуатаційною частиною району строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом, останній вважається поданим в межах встановленого законом строку для захисту порушеного права власності держави на спірну земельну ділянку.

З урахуванням викладеного, приписів статей 317, 319, 321 Цивільного кодексу України та відсутності доказів того, що Міністерство оборони України добровільно відмовилось від користування земельною ділянкою Тарутинського артполігону або надало згоду на передачу цієї земельної ділянки іншим особам, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про задоволення позовних вимог прокурора про визнання недійсними спірних розпоряджень Тарутинської районної державної адміністрації, як таких, що прийняті з перевищенням повноважень.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції скасовуючи рішення місцевого суду не повно з'ясувавши всі обставини дійшов помилкових висновків, в зв'язку з чим постанова Одеського апеляційного господарського суду від 14.09.2016 підлягає скасуванню, а рішення місцевого господарського суду, якою задоволено позовні вимоги Білгород - Дністровського прокурору з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в особі Міністерства оборони України та Білгород - Дністровської квартирно - експлуатаційної частини залишенню в силі.