головуючого судді Кондратової І.Д. (доповідач), судді Вовка І.В., судді Стратієнко Л.В., за участю представників сторін:від позивача Станіцького О.В., від відповідача 1 не з'явився, від відповідача 2 не з'явився, від третьої особи 1 Ковалевського Р.В., від третьої особи 2 не з'явився, розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Валькірія" на рішення Господарського суду міста Києва від 29.02.2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.06.2016 року у справі № 2/169 Господарського суду міста Києва за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Валькірія" до 1.Дочірнього підприємства "Спеценергобуд" Відкритого акціонерного товариства "Київенергобуд", 2. Комунального підприємства "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на нерухоме майно", третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, на стороні позивача: Публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль", третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, на стороні відповідача: Відкрите акціонерне товариство "Київенергобуд", про визнання дійсним договору купівлі-продажу, визнання права власності та зобов'язання провести реєстрацію права власності

У березні 2006 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Валькірія" (надалі - ТОВ "Валькірія", позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва із позовом до Дочірнього підприємства "Спеценергобуд" Відкритого акціонерного товариства "Київенергобуд" (надалі - ДП "Спеценергобуд", відповідач-1) та Комунального підприємства "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна" (надалі - КП "Київське БТІ", відповідач-2) про визнання дійсним укладеного позивачем та відповідаем-1 договору купівлі-продажу № 1 від 18.01.2002 року; визнання за ТОВ "Валькірія" права власності на предмет вказаного договору купівлі-продажу, а саме: а) двоповерхову з/б адміністративну будівлю площею 224 кв.м., б) прилеглий до адміністративного приміщення з/б бокс висотою 6 м. з вбудованим приміщенням на другому поверсі загальною площею 146 кв.м.; в) прилеглий до адміністративного приміщення з/б бокс висотою 6 м. з вбудованим приміщенням на другому поверсі загальною площею 178 кв.м.; г) з/б цех з виготовлення бітумної мастики з вбудованим приміщенням на другому поверсі загальною площею 330 кв.м.; д) прилеглий до цеху з/б бокс висотою 4 м. загальною площею 172 кв.м.; е) прилеглий до цеху з/б бокс висотою 4 м. загальною площею 178 кв.м., які знаходяться за адресою м. Київ вул. Пухівська 1-А, та зобов'язання КП "Київське БТІ" на підставі зазначеного договору купівлі-продажу здійснити оформлення відповідних документів на право власності на зазначене майно за позивачем.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.04.2006 року у справі № 2/169 позов задоволено повністю.

Київський апеляційний господарський суд ухвалою від 20.06.2006 року залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Відкрите акціонерне товариство "Київенергобуд" (надалі - ВАТ "Київенергобуд", третя особа-1).

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 20.02.2007 року рішення Господарського суду міста Києва від 12.04.2006 року змінено.

Постановою Вищого господарського суду України від 17.09.2013 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 20.02.2007 року та рішення Господарського суду міста Києва від 12.04.2006 року у справі № 2/169 скасовано, а справу передано на новий розгляд до господарського суду міста Києва.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.10.2013 до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє вимог на предмет спору, на стороні позивача, залучено Публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" (надалі - ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", третя особа-2).

Останнім рішенням Господарського суду міста Києва від 29.02.2016 року у справі № 2/169, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.06.2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись із рішенням Господарського суду міста Києва від 29.02.2016 року та постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.06.2016 року, позивач і третя особа-2 звернулись до Вищого господарського суду України з касаційними скаргами, в яких посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просили оскаржені судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

В касаційних скаргах заявники зазначили, що суди першої та апеляційної інстанцій в порушення вимог ч. 3 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України (1798-12) ) не врахували обставини встановлені рішенням Господарського суду міста Києва від 12.11.2015 року у справі № 21/319. Зазначене судове рішення, за твердженням заявників касаційних скарг, має суттєве значення для вирішення спору у справі № 2/169, оскільки за результатами розгляду спору у справі № 21/319 було відмовлено у задоволенні позову ВАТ "Київенергобуд" про визнання недійсним договору купівлі-продажу № 1 від 18.01.2002 року.

Крім того, позивач вважає, що суд першої інстанції, відхиляючи клопотання про припинення провадження у справі № 2/167 порушив п. 11 ч. 1 ст. 80 ГПК України, оскільки після відмови у визнанні недійсним спірного договору купівлі-продажу, відпала підстава для визнання дійсним договору купівлі-продажу № 1 від 18.01.2002 року, а оскільки право власності на спірне майно набуте позивачем саме за цим договором, який недійсним не визнаний, і право власності на яке, між тим, вже зареєстроване у КП "Київське БТІ", відпали і підстави для розгляду позовних вимог про визнання права власності та про зобов'язання відповідача-2 здійснити державну реєстрацію права власності на це майно. ТОВ "Валькірія" також вказує, що суди попередніх інстанцій не врахували приписів ст. 241 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України (435-15) ), зміст якої відповідає ст. 63 ЦК УРСР, який діяв на момент укладення спірного договору, і не надали оцінки діям ВАТ "Київенергобуд", яке уклавши з позивачем у цій справі мирову угоду, затверджену ухвалою суду, та її подальше виконання, фактично вчинив наступне схвалення спірного правочину, а тому цей договір є дійсним.

Третьою особою-2, крім зазначеного позивачем, у касаційній скарзі вказано на те, що попередні судові інстанції не надали належної оцінки всім доказам у справі, а саме не прийняли до уваги, що перелік нерухомого майна, переданого ВАТ "Київенергобуд" в статутний фонд ДП "Спеценергобуд", зазначений у витязі з відомості результатів інвентаризації переданого нерухомого майна та в акті про передачу відповідачу-1 будівель та споруд, які знаходяться в незавершеному будівництві, не є ідентичним переліку нерухомого майна, переданого відповіачем-1 позивачеві за договором купівлі-продажу № 1 від 18.01.2002 року, а тому висновок судів про те, що ДП "Спеценергобуд" здійснило відчуження позивачу майна, переданого йому ВАТ "Київенергобуд", не є правильним, оскільки ВАТ "Київенергобуд" не надав доказів того, що придбане позивачем спірне нерухоме майно є його власністю.

Заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представників позивача і третьої особи-1, перевіривши згідно ч. 2 ст. 111-5, ч. 1 ст. 111-7 ГПК України наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, а також правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про залишення касаційних скарг без задоволення з таких підстав.

У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що 18.01.2002 року між ТОВ "Валькірія", як покупцем, і ДП "Спеценергобуд", як продавцем, був укладений договір купівлі-продажу № 1, за умовами якого відповідач-1 зобов'язався передати у власність позивача наступні будівлі: а) двоповерхову з/б адміністративну будівлю площею 224 кв.м.; б) прилеглий до адміністративного приміщення з/б бокс висотою 6 м. з вбудованим приміщенням на другому поверсі загальною площею 146 кв.м.; в) прилеглий до адміністративного приміщення з/б бокс висотою 6 м. з вбудованим приміщенням на другому поверсі загальною площею 178 кв.м.; г) з/б цех з виготовлення бітумної мастики з вбудованим приміщенням на другому поверсі загальною площею 330 кв.м.; д) прилеглий до цеху з/б бокс висотою 4м загальною площею 172 кв.м.; е) прилеглий до цеху з/б бокс висотою 4 м. загальною площею 178 кв.м., які знаходяться за адресою: м. Київ вул. Пухівська 1-а, а позивач - прийняти ці будівлі та сплатити за них ціну відповідно до умов договору у розмірі 298672,6 грн, у тому числі ПДВ, протягом трьох календарних днів з моменту підписання договору шляхом передачі у власність відповідачу-1 цукру-піску у кількості 240865 кг за ціною 1,24 грн за один кг. Передача будівель здійснюється шляхом передачі з балансу відповідача-1 на баланс позивача у триденний термін після отримання відповідачем-1 цукру-піску. Передача будівель відповідачем-1 і прийняття будівель позивачем посвідчується актом прийому-передачі, який підписується сторонами.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач виконав свої зобов'язання за договором в повному обсязі - передав відповідачу-1 цукор-пісок у кількості 240865 кг за ціною 1,24 грн за кг на загальну суму 298672,6 грн, в тому числі ПДВ. за накладною № 4 від 22.01.2002 року та за довіреністю від 21.01.2002 року. За актом прийому-передачі від 25.01.2002 року відповідач-1 передав, а позивач прийняв у власність обумовлене в договорі майно, до складу якого, крім будівель, увійшли ще матеріали, вироби, конструкції, що завезені на майданчик, але не укладені в діло, а також устаткування, що не здане до монтажу або монтажу не потребує.

За умовами п.1.2 договору право власності на об'єкт переходить до позивача з моменту підписання акту прийому-передачі.

Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання дійсним спірного договору місцевий господарський суд, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що на момент виникнення між позивачем та відповідачем-1 правовідносин (18.01.2002 року) діяв Цивільний кодекс УРСР (1540-06) , то спір має вирішуватись згідно норм саме цього кодексу. Статтею 47 ЦК УРСР було передбачено єдину підставу для звернення до суду із позовом про визнання договору дійсним, якою була відсутність нотаріального посвідчення договору, нотаріальне посвідчення якого є обов'язковим, який одною стороною виконаний, а друга сторона ухиляється від нотаріального посвідчення. Проте, чинним на той час законодавством не передбачалось обов'язкове нотаріальне посвідчення договорів купівлі-продажу нежитлових приміщень, які укладались юридичними особами, а отже, спірний договір не підлягає визнанню дійсним на підставі ч. 2 ст. 47 ЦК УРСР. Оскільки згідно законодавства, діючого на час укладення спірного договору, не було передбачено інших підстав для звернення з такою позовною вимогою, то суди дійшли висновку про те, що ТОВ "Валькірія" обрано неналежний спосіб захисту свого права в даній частині позовних вимог.

Посилаючись на положення ст.ст. 145, 225 ЦК УРСР, ст. 392 ЦК України, ст. 62, ч. 8 ст. 63, ст.ст. 126, 167 Господарського кодексу України (надалі - ГК України (436-15) ) суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про те, що не підлягає задоволенню вимога позивача про визнання права власності.

Суди зазначили, що ДП "Спеценергобуд", згідно 3.4. статуту, є дочірнім підприємством ВАТ "Київенергобуд", майно якого (п. 3.9. статуту) сформовано за рахунок власності ВАТ, закріплено за ДП "Спеценергобуд" на праві повного господарського відання, і вчиняти будь-які юридично значимі дії щодо якого ДП "Спеценергобуд" має право лише якщо це не суперечить чинному законодавству України тільки за згодою власника (п. 3.11 статуту). Встановивши, що відчуження спірного майна могло бути здійснено відповідачем-1 не інакше як за відповідною згодою його власника - ВАТ "Київенергобуд", суди дійшли висновку, що ДП "Спеценергобуд" на момент укладення спірного договору не було власником спірного майна та у останнього було відсутнє право на його відчуження, а тому відсутні підстави для визнання за ТОВ "Валькірія" права власності на це майно.

Також суди попередніх інстанцій зазначили про відмову у задоволенні вимоги про зобов'язання відповідача-2 здійснити оформлення відповідних документів на право власності за договором купівлі-продажу № 1 від 18.01.2002 року, оскільки ця вимога є похідною від позовних вимог, у задоволенні яких суди відмовили.

Дослідивши матеріали справи Вищий господарський суд України зазначає, що суди попередніх інстанцій, враховуючи положення ч. 1 ст. 6 та ст. 47 ЦК УРСР, дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині визнання спірного договору дійсним у зв'язку з неправильним визначенням способу захисту.

Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції, в порушення ст. 35 ГПК України не прийняв до уваги рішення Господарського суду міста Києва від 12.11.2015 року у справі № 21/319, а відмовивши у задоволенні клопотання про припинення провадження у справі, порушив п. 11 ч. 1 ст. 80 ГПК України є безпідставними. Пунктом 4.4. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" (v0018600-11) зазначено, що провадження у справі припиняється у зв'язку з відсутністю предмета спору, зокрема, у випадку припинення існування предмета спору, якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань. Позов у справі № 21/319 про визнання договору недійсним був заявлений з тих підстав, що цей договір був укладений особою з перевищенням своїх повноважень. Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що ВАТ "Київенергобуд" не надало доказів того, що є власником переданого за спірним договором майна. Питання стосовно правомірності дій ДП "Спеценергобуд" при укладенні спірного договору у межах справи № 21/319 вирішено не було, тобто не було встановлено обставину, яка б мала преюдиційне значення для вирішення спору у цій справі. Крім того, між сторонами залишились не врегульовані питання, які мають бути вирішенні у межах цієї справи при розгляді позовної вимоги про визнання права власності, а тому провадження у ній не може бути припинено.

Вирішуючи спір в частині визнання права власності суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що до предмету доказування за позовом про визнання права власності входить встановлення цивільно-правових підстав набуття позивачем права власності на спірне майно.

Позивач просив визнати за ним право власності на майно внаслідок визнання судом дійсним спірного договору, проте ч. 2 ст. 47 ЦК УРСР передбачала лише право суду визнати дійсним сам договір, який потребує нотаріального посвідчення, що в подальшому виключало необхідність нотаріального посвідчення угоди, але не наділяла суд правом визнавати право власності на майно, що було предметом спірного договору.

Статтею 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, при цьому, вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ст. 225 ЦК УРСР право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває права власності лише в тих випадках, коли згідно з ст. 145 цього Кодексу власник не вправі витребувати від нього майно. Положення зазначених норм резюмуються зі змістом ст. 658 ЦК України.

Згідно ч. 8 ст. 63 ГК України у випадках існування залежності від іншого підприємства, передбачених ст. 126 цього Кодексу, підприємство визнається дочірнім. Положення даної норми не суперечать ст. 9 Закону "Про господарські товариства" (у редакції, що діяла на час укладення договору) товариство має право створювати на території України та за її межами філії та представництва, а також дочірні підприємства відповідно до чинного законодавства України.

ДП "Спеценергобуд" є юридичною особою, засновником якого є ВАТ "Київенергобуд", яке діє на підставі статуту. Встановивши, що статут ДП "Спеценергобуд" (п. 3.9.) передбачає, що майно ДП "Спеценергобуд" сформовано за рахунок власності ВАТ "Київенергобуд", яке здійснює контроль за діяльністю підприємства (п. 3.1.), закріплено за ДП "Спеценергобуд" у користування на праві повного господарського відання, а також (п. 3.11.) надає право ДП "Спеценергобуд" відчужувати це майно тільки за згодою власника, суди першої та апеляційної інстанцій правильно дійшли висновку, що після передачі третьою особою-1 цього майна до статутного фонду відповідача-1, останній не набув на нього право власності, а тому не мав права укладати договір купівлі-продажу.

Отже, з огляду на встановлене та приписи ст.ст. 328, 392 ЦК України, суди попередніх інстанцій правильно вказали, що спірне майно за договором купівлі-продажу № 1 від 18.01.2002 року придбано позивачем у особи, яка не була власником цього майна та у відповідача-1 було відсутнє право на його відчуження, а тому вказаний договір не може свідчити про набуття позивачем права власності на таке майно.

Частиною першою ст. 32 ГПК України обов'язок надавати докази покладено на ту сторону, яка посилається або заперечує ті чи інші підстави та обставини. Оскільки, ні позивач, ні третя особа-2 не надали судам доказів того відчужене за спірним договором майно перебувало у власності ДП "Спеценергобуд", Вищий господарський суд відхиляє доводи касаційної скарги третьої особи-2 про те, що суди не надали оцінки тому, що перелік переданого ВАТ "Київенергобуд" у статутний фонд ДП "Спеценергобуд" майна не співпадає з тим майном, що було відчужене за спірним договором.

Таким чином, висновки місцевого та апеляційного господарських судів є законними та обґрунтованими, відповідають фактичним обставинам та наявним матеріалам справи, ґрунтуються на вимогах норм матеріального і процесуального права, в той час як доводи касаційних скарг ґрунтуються на неправильному розумінні та тлумаченні скаржниками положень матеріального та процесуального права.

З огляду на викладене, прийняті у справі рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційної інстанції слід залишити в силі, а касаційні скарги - без задоволення.

Судові витрати відповідно до ст. 49 ГПК України покладаються на відповідача.

Керуючись ст.ст. 49, 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

Касаційні скарги Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Валькірія" залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.06.2016 року та рішення Господарського суду міста Києва від 29.02.2016 року у справі № 2/169 - без змін.