У вересні 2015 року Державна іпотечна установа (далі - ДІУ) звернулася до господарського суду міста Києва з позовом в якому просила визнати недійсним зарахування зустрічних однорідних вимог за заявою ТОВ "Яблуневий дар" (далі - Товариство) від 27.02.2015 про припинення зобов'язання зарахуванням зустрічних вимог. За вказаною заявою Товариство на підставі укладеного 03.08.2014 з ОСОБА_11 договору відступлення права вимоги за договором банківського вкладу (депозиту) "8 років разом" у доларах США № 003-09508-06514, укладеного 06.05.2014 ПАТ "Дельта Банк" (далі - Банк) та ОСОБА_11, здійснило зарахування зустрічних однорідних вимог Банку до Товариства за договорами кредитної лінії № ВКЛ-2005469 від 21.01.2011, № ВКЛ-2005469/4 від 27.06.2013, № НКЛ-2005469/5 від 03.07.2013, договором мультивалютної кредитної лінії № НКЛ-2005469/2 від 19.07.2012 та частини вимог Товариства до Банку на загальну суму 575 750,84 доларів США, що еквівалентно на момент подання заяви 508 748,64 євро.

В обґрунтування підстав недійсності зарахування зустрічних однорідних вимог ДІУ зазначила таке:

- Банк не мав зобов'язань перед Товариством за договором банківського вкладу (депозиту), оскільки відсутні докази переходу від ОСОБА_11 до Товариства права вимоги за договором банківського вкладу (депозиту), з огляду на ту обставину, що копію договору відступлення права вимоги Банку надано не було;

- строк виконання вимог, які були зараховані за заявою про зарахування не настав, з огляду на те, що 06.02.2015 Банк направив Товариству претензію з вимогою погасити достроково 6 374 564,38 євро кредиту, яка була підписана директором Департаменту продажів корпоративного бізнесу ОСОБА_12, який не був уповноважений на підписання від імені Банку будь-яких вимог.

Наведені обставини за ствердженням позивача свідчать про те, що зарахування зустрічних однорідних вимог, яке відбулося на підставі заяви про зарахування від 27.02.2015, суперечить положенням ст. 601 ЦК України та ст. 203 ГК України.

Рішенням господарського суду міста Києва від 18.02.2016 (суддя Маринченко Я.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 29.06.2016 (колегія суддів у складі: суддя Калатай Н.Ф. - головуючий, судді Рябуха В.І., Ропій Л.М.), відмовлено в задоволенні позову.

Господарські суди відмовляючи у задоволенні позову ДІУ виходили з того, що оспорюваним зарахуванням зустрічних однорідних вимог права позивача порушені не були.

При цьому господарські суді попередніх інстанцій обґрунтували такий висновок посиланням на те, що відповідно до умов укладеного ДІУ з Банком договору про відступлення права вимоги № Д-1.2/2014 від 04.09.2014 ДІУ набула права вимоги за кредитними договорами з дати прийняття Національним банком України рішення про віднесення Банку до категорії неплатоспроможних, тобто з 02.03.2015, в той час як спірне зарахування вимог вчинено 27.02.2015, тобто до переходу до позивача прав вимоги за спірними кредитними договорами, а відтак правом оспорювання зарахування зустрічних однорідних вимог наділений Банк і саме йому належить право на звернення до суду щодо визнання недійсним одностороннього правочину із зарахування зустрічних однорідних вимог з підстав, передбачених ст.ст. 203, 215 ЦК України.

Крім того, господарські суди попередніх інстанцій дійшли висновку про недоведеність підстав позову, а саме щодо відсутності у Банку зобов'язань перед Товариством внаслідок ненадання Банку копії договору відступлення права вимоги та щодо ненастання строку виконання вимог, які були зараховані за заявою про зарахування, оскільки претензія з вимогою погасити достроково 6 374 564,38 євро кредиту була підписана директором Департаменту продажів корпоративного бізнесу ОСОБА_12, який не був уповноважений на вчинення відповідних дій.

Водночас господарські суди попередніх інстанцій в оскаржених судових рішення навели мотиви відхилення доводів Банку, який, заперечуючи проти задоволення позову ДІУ з підстав відсутності у позивача права вимоги за відповідними кредитними договорами, за якими здійснено зарахування зустрічних однорідних вимог, стверджував про наявність інших підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним.

Зокрема, Банк посилався як на обставини, що на його думку свідчать про недійсність укладеного Товариством 03.08.2014 з ОСОБА_11 договору відступлення права вимоги за договором банківського вкладу (депозиту) "8 років разом" у доларах США № 003-09508-06514 від 06.05.2014 у зв'язку з відсутністю згоди Банку на відступлення права вимоги та неможливістю заміни кредитора у договорі банківського вкладу (депозиту) з огляду на те, що права кредитора у договорі нерозривно пов'язані з особою вкладника так і на відсутність доказів отримання повідомлення про заміну кредитора у договорі банківського вкладу (депозиту) та ненастання строку виконання зобов'язань Банку перед Товариством внаслідок недоведеності направлення вимоги саме 20.02.2016.

У касаційній скарзі Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ "Дельта Банк" (далі - Уповноважена особа) просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 29.06.2016 та рішення господарського суду міста Києва від 18.02.2016, а справу направити на новий розгляд до господарського суду першої інстанції. В обґрунтування касаційної скарги скаржник стверджує, що господарські суди внаслідок невірного тлумачення ст.ст. 514- 516 ЦК України та не застосування до спірних правовідносин ст.ст. 1058, 1066, 1068, 1071 ЦК України, всупереч ст. 43 ГПК України, належним чином не дослідили обставини справи, які свідчать про неможливість зарахування зустрічних однорідних вимог. Зокрема, на думку Уповноваженої особи жодних зобов'язань у Банку перед Товариством за договором банківського вкладу, укладеного Банком та ОСОБА_11 не виникло, оскільки Банк позбавлений можливості виконувати розпорядження Товариства за вкладними рахунками фізичної особи; повідомлення про заміну кредитора у зобов'язанні не є за своєю правовою природою правочином, у розумінні ст. 512 ЦК України, а носить лише інформативний характер; відкликання вкладником частини вкладу шляхом переказу грошових коштів на рахунок, відкритий в іншій банківській установі, не допускається; з заявою про дострокове відкликання частини вкладу до банку звернулося Товариство, а не клієнт та власник рахунку, що суперечить ст.ст. 1060, 1068 ЦК України та положенням Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах, затвердженої постановою правління Національного банку України № 492 від 12.11.2003 (z1172-03) ; в порушення ст. 43 ГПК України, господарські суди не досліджували обставин настання/ненастання строку виконання зобов'язань згідно заяви про зарахування та помилково вважали даний факт встановленим. На думку скаржника, оспорюваний односторонній правочин суперечить нормам ст. 203 ЦК України, адже не відповідає вимогам, встановленим ст. 601 ЦК України та ст. 203 ГК України. Також Уповноважена особа зазначає, що господарськими судами не досліджено обставин та доказів на їх підтвердження щодо нікчемності укладених Банком та ДІУ договору застави майнових прав та договору про відступлення права вимоги, оскільки Банк, уклавши договір забезпечення фактично відмовився від власних майнових вимог на користь ДІУ, а також надав ДІУ перевагу перед іншими кредиторами позачергово задовольнити свої вимоги, що, з урахуванням п. п. 1, 7 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", є підставою нікчемності правочину та суперечить ст. 633 ЦК України.

У касаційних скаргах Прокуратура міста Києва та ДІУ просять постанову Київського апеляційного господарського суду від 29.06.2016, рішення господарського суду міста Києва від 18.02.2016 скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. В обґрунтування касаційних скарг скаржники стверджують, що господарськими судами при прийнятті оскаржуваних рішень порушено вимоги ст.ст. 15, 16, 203, 215, 513, 514, 515, 517, 524, 533, 572, 573, 586, 601, 1058, 1066, 1068, 1071 ЦК України, ст. ст. 1, 20, 203 ГК України, ст. ст. 17, 50, 51, 52 Закону України "Про заставу", ст.ст. 1, 4-2, 33, 43 ГПК України. Так, на думку скаржників, висновок господарських судів про недоведеність позивачем наявності правосуб'єктності для звернення до суду за захистом своїх прав прийнято у порушення ст. 1 ГПК України, оскільки права позивача як заставодержателя є в будь-якому разі порушеними. Правом контролю за предметом застави наділений лише заставодержатель, а тому саме його право у разі відчуження предмета застави, передачі його у користування, розпорядження іншій особі є порушеним, тому саме заставодержателю належить право звернення до суду щодо оспорення дій, вчинених з предметом застави без його згоди з підстав, передбачених ст.ст. 203, 215 ЦК України. Водночас, наполягають на тому, що оскільки банку не було надано доказів відступлення права вимоги, строк виконання зобов'язання банка за договором банківського вкладу наступає на умовах, встановлених цим договором, але не раніше надання банку доказів відступлення права вимоги. Також, за ствердженням скаржників, відкликання частини вкладу шляхом перерахування коштів на рахунок відкритий в іншій банківській установі договором банківського вкладу не передбачено і відповідно у банку не могло виникнути такого зобов'язання, а отже, і строку виконання цього зобов'язання. Крім того, скаржники наводять довід стосовно того, що ОСОБА_11 як вкладних - фізична особа не міг передати Товариству право вимоги, оскільки за депозитним договором для цього необхідна була згода банка, яку останній не надавав, що свідчить про порушення ч. 1 ст. 516 ЦК України.

У відзивах на касаційні скарги Товариство просить постанову Київського апеляційного господарського суду від 29.06.2016, рішення господарського суду міста Києва від 18.02.2016 залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Так, на думку Товариства, оскаржувані рішення та постанова прийняті з дотриманням вимог процесуального та матеріального права.

Перевіривши правильність застосування господарськими судами норм процесуального та матеріального права, Вищий господарський суд України вважає касаційні скарги такими, що не підлягають задоволенню виходячи з такого.

Господарські суди попередніх інстанцій, ґрунтуючись на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності встановили наступне:

- 21.01.2011, 19.07.2012, 27.06.2013, 03.07.2013 Товариством як позичальником та Банком як кредитором укладені: договір кредитної лінії № ВКЛ-2005469; договір мультивалютної кредитної лінії № НКЛ-2005469/2; договір кредитної лінії № ВКЛ-2005469/4; договір кредитної лінії № ВКЛ-2005469/5, за умовами яких Банк зобов'язався надати позичальнику грошові кошти у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання;

- під час дії вказаних кредитних договорів сторонами неодноразово вносились до них зміни шляхом підписання відповідних додаткових договорів;

- на виконання кредитних договорів Банк надав Товариству кредитні кошти, які останній у строки, та у порядку, визначені кредитними договорами не повернув;

- 27.02.2013 Банк та ДІУ як клієнт уклали договір банківського рахунку № 26/995-070 (далі - договір банківського рахунку), за умовами якого банк зобов'язався відкрити позивачу поточний рахунок у національній валюті № 26502000000995, приймати і зараховувати на рахунок грошові кошти, що надходять позивачу, виконувати розпорядження позивача щодо перерахування відповідних сум з рахунка та проводити інші операції за рахунком у межах законодавства України (п.п. 1.1, 1.2);

- 04.09.2014 Банк як заставодавець та ДІУ як заставодержатель уклали договір застави майнових прав № Д-1.1/2014 (далі - договір застави майнових прав), відповідно до умов якого Банк надає в заставу позивачу майнові права Банку за кредитним договором № ВКЛ-2005880 від 09.06.2011, кредитним договором від 19.07.2012 № НКЛ-2005469/2, договором кредитної лінії від 27.06.2013 № ВКЛ-2005469/4, договором кредитної лінії від 03.07.2013 № ВКЛ-2005469/5 (тобто трьома з чотирьох укладених між відповідачами кредитними договорами), детальна інформація щодо яких та структура їх забезпечення наведена у додатку № 1 до цього договору;

- відповідно до пункту 1.3 договору застави майнових прав майнові права за цим договором є засобом забезпечення виконання Банком зобов'язань перед позивачем за договором банківського рахунку та будь-якими додатковими договорами, укладеними між сторонами;

- за рахунок майнових прав задовольняються усі вимоги заставодержателя, які можуть виникнути внаслідок невиконання Банком зобов'язань перед позивачем за договором банківського рахунку (п. 1.4 договору застави майнових прав);

- пунктом 4.1 договору застави майнових прав передбачено, що одночасно з цим договором укладається договір відступлення права вимоги;

- 04.09.2014 позивач як новий кредитор та банк як первісний кредитор уклали договір відступлення права вимоги (з відкладальними умовами) № Д-1.2/2014 (далі - договір відступлення права вимоги (з відкладальними умовами), в п. 1.1 якого встановили, що вказаний договір укладається з метою реалізації порядку звернення стягнення на майнові права відповідно до договору застави майнових прав, що укладений з метою забезпечення виконання зобов'язань Банку за договором банківського рахунку;

- відповідно до п.п. 1.2, 1.3 договору відступлення права вимоги (з відкладальними умовами) Банк відступає, а позивач набуває всі права вимоги за договорами вказаними у додатках до цього договору (права вимоги), вартість яких дорівнює сукупній заборгованості за основним боргом за кредитними договорами, перелік яких зазначений у додатку № 1 до договору, і станом на дату укладення цього договору складає 1 441 396 562,46 грн. Вартість прав вимоги повинна бути підтвердженою довідкою первісного кредитора;

- у додатку № 1 до договору відступлення права вимоги (з відкладальними умовами) визначено, що до переліку майнових прав, серед іншого, відносяться майнові права за трьома з чотирьох укладених між відповідачами кредитними договорами) та за відповідними договорами, що забезпечують виконання вказаних кредитних зобов'язань;

- 06.05.2014 Банк та ОСОБА_11 як вкладник уклали договір банківського вкладу (депозиту) "8 років разом" у доларах США (далі договір банківського вкладу (депозиту)), відповідно до умов якого Банк прийняв від третьої особи вклад у розмірі 1 344 005 доларів США на строк по 11.05.2015 включно з нарахуванням відсоткової ставки на суму вкладу в розмірі 11% річних;

- 06.05.2014 Банк та ОСОБА_11 підписали додатковий договір № 1 до договору банківського вкладу (депозиту) у доларах США, в якому домовились про те, що протягом строку залучення вкладу допускається відкликання третьою особою частини вкладу шляхом виплати готівкою з каси банку відповідно до вимог чинного законодавства або зарахування на поточний, картковий або вкладний (депозитний) рахунок вкладника, відкритий в установі банку на підставі письмової заяви третьої особи. В цьому випадку нарахування процентів за вкладом відбувається за процентною ставкою, визначеною в п. 1.4 цього договору. Вкладник зобов'язується повідомляти про таке часткове відкликання суми вкладу не менше ніж за 3 банківські дні до очікуваної дати відкликання частини вкладу;

- 03.08.2014 Товариство як новий кредитор та ОСОБА_11 як первісний кредитор уклали договір відступлення прав вимоги за договором банківського вкладу № 003-09508-06514, в якому погодили, що ОСОБА_11 відступив Товариству права вимоги до Банку за договором банківського вкладу (депозиту) в розмірі 575 750,84 доларів США, а Товариство зобов'язалося сплатити третій особі ціну відступлення права вимоги;

- згідно з п. 2.3 договору відступлення права вимоги за договором банківського вкладу Товариство має право здійснювати наступне відступлення прав вимоги, набутих за цим договором, у відповідності до положень, визначених чинним законодавством України, вчиняти дії, спрямовані на стягнення заборгованості з Банку, припиняти зобов'язання Банку за правами вимоги шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог та/або розпоряджатися правами вимоги іншим чином;

- ОСОБА_11 та Товариство направили Банку повідомлення від 20.02.2015 про заміну кредитора у зобов'язанні, в якому повідомили про те, що з огляду на укладення вказаного договору кредитором щодо частини вкладу за договором банківського вкладу (депозиту) на суму 575 750,84 долара США з 03.08.2014 є Товариство а також вказали реквізити для сплати вказаної суми;

- заявою від 20.02.2015 Товариство повідомило Банк про дострокове відкликання частини вкладу в сумі 575 750,84 долара США за договором банківського вкладу (депозиту) та просив у термін трьох банківських днів перерахувати вказані кошти на рахунок Товариства;

- Банк виставив Товариству вимогу щодо сплати заборгованості за спірними кредитними договорами з огляду на що Товариство 27.02.2015 звернулося до банку з заявою про припинення зобов'язання зарахуванням зустрічних вимог від 27.02.2015 (далі - заява про припинення зобов'язання зарахуванням зустрічних вимог), в якій заявило про припинення зобов'язань щодо сплати ним на користь Банку суми заборгованості за кредитними договорами та припинення зобов'язань щодо сплати банком на користь Товариства частини заборгованості за договором банківського вкладу (депозиту) на загальну суму 575 750,84 долари США (що за крос-курсом долару США до євро, обчисленого на підставі офіційного курсу гривні до іноземних валют, встановленого НБУ на дату заяви, складає еквівалент 508 748,64 євро) внаслідок зарахування зазначених зустрічних вимог;

- на підставі постанови Правління Національного банку України № 150 від 02.03.2015 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення № 51 від 02.03.2015 "Про запровадження тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві "Дельта Банк", згідно якого з 03.03.2015 запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ "Дельта Банк".

Переглядаючи в касаційному порядку прийняті господарськими судами рішення, Вищий господарський суд України не погоджується з висновком обох судових інстанцій про те, що правом оспорювання зарахування зустрічних однорідних вимог у даному випадку наділений лише Банк і саме йому належить право на звернення до суду з позовом про визнання недійсним оспорюваного правочину з огляду на таке:

Відповідно до ч. ч. 1-5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Водночас, згідно ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Цивільний кодекс України (435-15) не дає визначення поняття "заінтересована особа", тому коло заінтересованих осіб має з'ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.

Підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні позову.

Як роз'яснено у п. 2.10 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" (v0011600-13) , якщо чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 1 і 2 ГПК. Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Зважаючи на те, що майнові права банку за кредитними договорами перебувають у заставі в позивача з 04.09.2014, на спірні правовідносини поширюється також дія положень ст. 586 ЦК України та ст.ст. 50, 51 Закону України "Про заставу".

Відповідно до ст. 50 Закону України "Про заставу" при заставі прав, якщо інше не передбачено договором, заставодавець зобов'язаний:

виконувати дії, необхідні для забезпечення дійсності заставленого права;

не здійснювати уступки заставленого права;

не виконувати дій, що тягнуть за собою припинення заставленого права чи зменшення його вартості;

вживати заходів, необхідних для захисту заставленого права від посягань з боку третіх осіб;

надавати заставодержателю відомості про зміни, що сталися в заставленому праві, про його порушення з боку третіх осіб та про домагання третіх осіб на це право.

Згідно з ст. 51 Закону України "Про заставу" при заставі прав, якщо інше не передбачено договором, заставодержатель має право:

незалежно від настання терміну виконання забезпеченого заставою зобов'язання вимагати в судовому порядку переводу на себе заставленого права, якщо заставодавець порушив обов'язки, передбачені статтею 50 цього Закону;

вступати у справу як третя особа в судовому спорі, в якому розглядається позов про заставлене право;

в разі порушення заставодавцем обов'язків, передбачених статтею 50 цього Закону, самостійно вживати всіх заходів, необхідних для захисту заставленого права проти порушень з боку третіх осіб.

Відповідно до ч. 2 ст. 586 ЦК України, ч. 2 ст. 17 Закону України "Про заставу" заставодавець має право відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором.

Тобто, правом контролю за предметом застави наділений за законом та належним чином укладеним договором застави заставодержатель, і саме його право, у разі відчуження предмета застави, передачі його у користування іншій особі або іншого розпорядження ним, може бути порушеним. Відтак, заставодержателю належить право на звернення до суду щодо оспорення дій, вчинених із предметом застави без його згоди, з підстав передбачених ст.ст. 203 та 215 ЦК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 21.10.2015 у справі № 922/5223/14 та від 04.11.2015 у справі № 922/3131/14.

Отже, ДІУ може виступати позивачем у даній справі, а зворотні висновки господарських судів, наведені у мотивувальних частинах оскаржених судових рішень, є помилковими.

Що стосується доводів позивача про відсутність вимог Банку до Товариства на момент вчинення оспорюваного правочину, апеляційний господарський суд цілком правомірно взяв до уваги обставини, встановлені постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18.11.2015, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 18.02.2016, у справі № 826/23041/15 за адміністративним позовом Державної іпотечної установи до Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ "Дельта Банк", за участю третьої особи без самостійних вимог на стороні відповідача - Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання незаконним та скасування повідомлення, визнано протиправним та скасовано рішення у формі повідомлення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ "Дельта Банк" про нікчемність правочинів № 8951 від 24.09.2015, прийнятого на підставі протоколу № 54 від 22.09.2015.

Зокрема, даним судовим рішенням у адміністративній справі встановлено відсутність обставин, які б свідчили про нікчемність договору застави майнових прав та договору відступлення права вимоги (з відкладальними умовами), укладених між Банком та ДІУ.

Крім того, господарським судом апеляційної інстанції встановлено, що при розгляді справи адміністративним судом обставини досліджувались і висновки надавались щодо договорів в редакції саме позивача. У зв'язку з викладеним, апеляційним судом вирішено спір у цій справі виходячи з прав та обов'язків сторін за договором застави майнових прав та договором відступлення права вимоги (з відкладальними умовами) в тій редакції, що долучені до матеріалів справи позивачем, і досліджувалося виконання сторонами умов укладених ними договорів саме в редакції позивача.

Вказані обставини у відповідності з приписами ст. 35 ГПК України правомірно визнані апеляційним господарським судом такими, що не повинні доказуватися при розгляді даної справи, оскільки у іншому разі піддається сумніву рішення суду, яке набрало законної сили, що порушує принцип правової визначеності.

Водночас, як зазначено господарським судом апеляційної інстанції, юридично значимі дії відповідачів щодо зарахування зустрічних однорідних вимог були здійснені ще до запровадження в Банку тимчасової адміністрації, що не оспорюється учасниками спірного правочину.

За таких обставин апеляційний господарський суд дійшов правильного висновку про те, що станом на момент укладення оспорюваного правочину зарахування зустрічних однорідних вимог від 27.02.2015 ДІУ не довела реального порушення цим договором своїх прав як заставодержателя майнових прав за кредитними договорами, оскільки станом на момент вчинення спірного правочину зарахування зустрічних вимог (27.02.2015) ДІУ як новий кредитор ще не набула права вимоги за кредитними договорами, які перебували у неї в заставі, тому права позивача об'єктивно не могли бути порушені до 02.03.2015.

Відповідно до ст. 601 ЦК України зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін.

За змістом ч. 1 ст. 601 ЦК України, вимоги, які можуть підлягати зарахуванню, мають відповідати таким умовам: 1) бути зустрічними (кредитор за одним зобов'язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов'язанням є кредитором за другим); 2) бути однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду, у зв'язку з чим зарахування як спосіб припинення зазвичай застосовується до зобов'язань по передачі родових речей, зокрема, грошей). Правило про однорідність вимог розповсюджується на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення такої вимоги. Отже допускається зарахування однорідних вимог, які випливають з різних підстав (різних договорів тощо); 3) строк виконання таких вимог настав, не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.

Відповідно до ст.ст. 514, 515 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.

Господарськими судами враховано вказані вимоги закону і правильно відхилено доводи ДІУ, Банку та прокуратури щодо ненастання строку виконання зобов'язання Банку перед Товариством як новим кредитором за договором банківського вкладу (депозиту) від 06.05.2014, які ґрунтуються на помилковому стверджені про те, що з урахуванням приписів ст.ст. 1066, 1068, 1071 ЦК України та п.1.8 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою правління Національного банку України від 12.11.2003 р. № 492 (z1172-03) (далі - Інструкція), зобов'язання за цим договором банківського вкладу нерозривно пов'язані з особою кредитора (вкладника ОСОБА_11 - власника рахунку), яким до Банку не направлялося розпорядження про дострокове відкликання частини вкладу та її перерахування на користь Товариства.

Положення ст.ст. 1058, 1066, 1068, 1071 ЦК України та Інструкція, які регулюють правовідносини за договорами банківського вкладу, не містять жодних вказівок про те, що зобов'язання за цими договорами є нерозривно пов'язаними з особою кредитора (власника рахунку, вкладника), що, в свою чергу, свідчить про допустимість уступки права вимоги за згаданими договорами.

Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України у постанові від 18.09.2013 у справі № 6-65цс13 та у постанові від 09.04.2014 у справі № 6-12цс14 висловлено правовий висновок про те, що зобов'язання за договором банківського вкладу (депозиту) не є такими, що нерозривно пов'язані з особою вкладника.

Крім того, положення Інструкції не містять обмежень щодо права вкладника (клієнта) передати право вимоги за договором вкладу (депозитним) шляхом уступки права вимоги на користь іншої особи, оскільки уступка вимоги за даним видом договору відповідає його правовій природі, а саме, на рахунки даного виду кошти надходять для зберігання і використання банком виключно від їх власника і по закінченню терміна їх зберігання повертаються власнику (кредитору банка) за вказівкою власника коштів або шляхом перерахування на його розрахунковий рахунок, або шляхом видачі готівкових коштів.

Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

У статті першій Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" (475/97-ВР) , зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У даному випадку власник коштів, розміщених на вкладному (депозитному) рахунку, як встановлено судом апеляційної інстанції, розпорядився ними у спосіб, дозволений законом, а саме, уступивши право вимоги Товариству.

З огляду на викладене, Вищий господарський суд України відхиляє доводи Прокуратури та Банку про те, що укладення між Товариством та ОСОБА_11 договору відступлення права вимоги від 03.08.2014 не призвело до виникнення грошового зобов'язання банку перед Товариством в межах коштів, розміщених на рахунку первісного кредитора, так як Банк був позбавлений можливості виконувати розпорядження Товариства (нового кредитора) за вкладним рахунком, власником якого є фізична особа.

Касаційна інстанція відхиляє посилання Прокуратури в обґрунтування своїх доводів на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 06.04.2016 у справі № 910/8058/15-г, оскільки на відміну від предмета позову у даній справі, предметом позову у справі № 910/8058/15-г є вимога про припинення правовідносин за кредитним договором, іпотечним договором та договором поруки у зв'язку із проведенням зарахування зустрічних однорідних вимог за договорами банківського рахунка (а не договору банківського вкладу (депозиту)) та кредитним договором.

Відтак, висновки Верховного Суду України, що містяться у вказаній постанові, в співвідношенні з даною справою, не є прийнятими з мотивів неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а предмет спору та правовідносини у справі № 910/8058/15-г не можна вважати подібними з правовідносинами в даній справі.

Ствердження ДІУ та Банку про ненастання строку виконання зобов'язання за договором банківського вкладу (депозиту) від 06.05.2014 з причин ненадання ТОВ "Яблуневий дар" банку доказів відступлення права вимоги (копії договору від 03.08.2014), відхиляється Вищим господарським судом України з огляду на те, що норми ст.ст. 512- 518 ЦК України не зобов'язують нового кредитора надавати боржнику договір про відступлення права вимоги від 03.08.2014, а відповідно до ч. 2 ст. 14 цього Кодексу Товариство не може бути примушене до вчинення цих дій.

Крім того, з огляду на направлення Товариством повідомлення про уступку права вимоги 20.02.2015, банк в період з серпня 2014 року по лютий 2015 року вправі був виконувати зобов'язання зі сплати відсотків на користь первісного кредитора (вкладника). Наведене випливає з положень ч. 2 ст. 516 ЦК України, відповідно до яких у разі якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.

Позивач, посилаючись на приписи ч. 2 ст. 517 ЦК України, помилково ототожнює врегульоване цією нормою право боржника не виконувати свого обов'язку новому кредиторові, яке обумовлено ненаданням боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні, та факт ненастання строку виконання зобов'язання.

Водночас відповідно до ч. 2 ст. 603 ЦК України у разі заміни кредитора зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент одержання боржником письмового повідомлення про заміну кредитора, і строк вимоги настав до його одержання або цей строк не встановлений чи визначений моментом пред'явлення вимоги.

Доводи позивача про те, що вимоги не є однорідними, оскільки виражені в різних валютах відхиляються Вищим господарським судом України, оскільки ст.ст. 524, 533- 535, 625 ЦК України грошовим зобов'язанням є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов'язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Вираження грошового зобов'язання у різних валютах та відповідний валютний курс, що являється виразом ціни грошової одиниці однієї країни в грошових одиницях, не змінюють самої суті грошового зобов'язання.

Крім того, посилання ДІУ та Прокуратури на те, що строк виконання вимог, які були зараховані за заявою про зарахування, не настав тому, що 06.02.2015 Банк направив Товариству претензію з вимогою погасити достроково 6 374 564,38 євро кредиту, яка була підписана директором Департаменту продажів корпоративного бізнесу ОСОБА_12, який не був уповноважений на підписання від імені банку будь-яких вимог, також відхиляються Вищий господарським судом України з огляду на таке:

Відповідно до ст. 92 ЦК України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Як вбачається з матеріалів справи позивач, в порушення вимог ст. ст. 33, 34 ГПК України, не надав доказів того, що Товариство знало чи за всіма обставинами не могло не знати про такі обмеження, у зв'язку з чим вказані доводи позивача обґрунтовано не прийняті господарськими судами попередніх інстанцій.

Отже, господарський суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що зобов'язання Товариства за кредитними договорами та зобов'язання Банку за договором банківського вкладу є зустрічними та однорідними (грошовими), а позивач не довів та не надав суду належних доказів, які б підтверджували, що в момент вчинення одностороннього правочину (заяви про припинення зобов'язань зарахуванням зустрічних вимог від 27.02.2015) мали місце обставини, що були визначені у якості підстав для задоволення позову, відтак, не довів наявності підстав, в силу яких даний правочин має бути визнаний недійсним.

Надаючи оцінку доводам ДІУ, Уповноваженої особи та Прокуратури щодо наявності інших ніж були заявлені до початку розгляду справи по суті підстав визнання недійсним зарахування зустрічних однорідних вимог за заявою Товариства від 27.02.2015 так і підстав недійсності договору від 03.08.2014, за яким ОСОБА_11 відступив Товариству права вимоги за договором банківського вкладу (депозиту) "8 років разом" у доларах США № 003-09508-06514 від 06.05.2014 Вищий господарський суд України виходить з наступного:

Відповідно до ч. 1 ст. 22 ГПК України сторони мають однакові процесуальні права і рівною мірою ними користуються, що є реалізацією принципу рівності перед судом, викладеного у ст. 4- 2 ГПК України. Частина 4 ст. 22 ГПК України визначає обсяг прав, які належать тільки позивачу. Такі права певним чином визначають диспозитивність господарського процесу, а саме можливість суб'єктів самостійно впорядковувати (регулювати) свої відносини, діяти на власний розсуд. Зокрема принцип диспозитивності у господарському процесі означає, що процесуальні правовідносини виникають, змінюються і припиняються за ініціативи безпосередніх учасників спірних матеріальних правовідносин, які мають можливість за допомогою господарського суду розпоряджатися процесуальними правами і спірним матеріальним правом.

Вищий господарський суд України в п. 3.12 постанови пленуму від 26.12.2011 № 18 (v0018600-11) "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України (1798-12) судами першої інстанції" зазначив: право позивача на зміну предмета або підстави позову може бути реалізоване лише до початку розгляду господарським судом справи по суті та лише у суді першої інстанції шляхом подання до суду відповідної письмової заяви, яка за формою і змістом має узгоджуватися із статтею 54 ГПК з доданням до неї документів, зазначених у статті 57 названого Кодексу. Невідповідність згаданої заяви вимогам цих норм процесуального права є підставою для її повернення з підстав, передбачених частиною першою статті 63 ГПК. Заяви про зміну предмета або підстави позову, які відповідають вимогам статей 54 і 57 ГПК, проте подані після початку розгляду господарським судом справи по суті, залишаються без розгляду і приєднуються до матеріалів справи, про що суд зазначає в описовій частині рішення, прийнятого по суті спору (або в ухвалі, якою закінчується розгляд справи). Початок розгляду справи по суті має місце з того моменту, коли господарський суд після завершення підготовки справи до розгляду (стаття 65 ГПК), відкриття судового засідання, роз'яснення (за необхідності) сторонам та іншим учасникам судового процесу їх прав та обов'язків і розгляду інших клопотань і заяв (про відкладення розгляду справи, залучення до участі в ній інших осіб, витребування додаткових доказів тощо) переходить безпосередньо до розгляду позовних вимог, тобто до з'ясування у передбаченому ГПК (1798-12) порядку обставин справи та здійснення їх правової оцінки, про що зазначається в протоколі судового засідання. При цьому неявка у судове засідання сторін або однієї з сторін, за умови, що їх належним чином повідомлено про час і місце цього засідання, не перешкоджає такому переходові до розгляду позовних вимог, якщо у господарського суду відсутні підстави для відкладення розгляду справи, передбачені частиною першою статті 77 ГПК. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається. У разі подання позивачем заяви, направленої на одночасну зміну предмета і підстав позову, господарський суд повинен відмовити в задоволенні такої заяви і, приєднавши її до матеріалів справи та зазначивши про цю відмову в описовій частині рішення (або в ухвалі, якою закінчується розгляд справи), розглянути по суті раніше заявлені позовні вимоги, якщо позивач не відмовляється від позову. Позивач при цьому не позбавлений права звернутися з новим позовом у загальному порядку. Разом з тим не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. Водночас і посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв'язку з цим господарський суд, з'ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Приписи частини четвертої статті 22 ГПК не застосовуються під час розгляду справи в судах апеляційної і касаційної інстанцій.