Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П. - головуючий (доповідач), судді Васищак І.М. і Львов Б.Ю.

розглянув касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Чернігівобленерго", м. Чернігів (далі - Товариство),

на рішення господарського суду Чернігівської області від 16.02.2016 та

постанову Київського апеляційного господарського суду від 30.05.2016

зі справи № 927/62/16

за позовом Товариства

до Чернігівського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України, м. Чернігів (далі - територіальне відділення АМК),

про визнання недійсним рішення та

зустрічним позовом територіального відділення АМК

до Товариства

про стягнення 68 000 грн. штрафу та 68 000 грн. пені.

Судове засідання проведено за участю представників сторін:

Товариства - Ширай К.А.,

територіального відділення АМК - Макарчука Д.І.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України

Первісний позов було подано про визнання недійсним та скасування рішення адміністративної колегії територіального відділення АМК від 30.03.2012 № 13-РШ зі справи № 02-05/13-2012 (далі - Рішення № 13-РШ).

Зустрічний позов було подано про стягнення з Товариства до державного бюджету України 68 000 грн. штрафу і 68 000 грн. пені.

Рішенням господарського суду Чернігівської області від 16.02.2016 (суддя Федоренко Ю.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 30.05.2016 (колегія суддів у складі: Федорчук Р.В. - головуючий, Лобань О.І. і Тищенко А.І.): у первісному позові відмовлено; зустрічний позов задоволено; стягнуто з Товариства до державного бюджету України зазначені суми штрафу й пені; з Товариства стягнуто в доход державного бюджету України 2 040 грн. судового збору.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Товариство просить скасувати оскаржувані рішення та "ухвалу" (фактично - постанову) попередніх судових інстанцій і прийняти нове рішення, яким первісний позов задовольнити, а в зустрічному позові відмовити. Скаргу з посиланням на Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод, Конституцію України (254к/96-ВР) , Цивільний кодекс України (435-15) , Закон України "Про захист економічної конкуренції" (2210-14) (далі - Закон), постанову НКРЕ від 13.06.1996 № 15 "Про затвердження Умов та Правил здійснення підприємницької діяльності з передачі електричної енергії місцевими (локальними) електромережами" (z0408-96) , Господарський процесуальний кодекс України (1798-12) (далі - ГПК України (1798-12) ) мотивовано прийняттям оскаржуваних судових рішень з порушенням норм матеріального і процесуального права.

У відзиві на касаційну скаргу територіальне відділення АМК заперечує проти доводів скаржника, зазначаючи про повноту дослідження попередніми судовими інстанціями обставин справи, правильне застосування ними норм матеріального і процесуального права, прийняття оскаржуваних судових рішень відповідно до вимог чинного законодавства, та просить зазначені судові рішення залишити в силі (без змін), а скаргу - без задоволення.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для її задоволення з огляду на таке.

Судові інстанції у розгляді справи виходили з таких обставин та висновків.

Згідно з Рішенням № 13-РШ:

- визнано, що Товариство за результатами діяльності у 2011 році та в січні - лютому 2012 року займало монопольне становище на ринку передачі та розподілу електричної енергії (далі - електроенергія) місцевими (локальними) електромережами (далі - Ринок) у територіальних межах Чернігівської області з часткою 100 %;

- дії Товариства щодо непогодження СТ "Колос" повідомлення від 13.01.2012 на заявлений обсяг купівлі електроенергії на оптовому ринку електроенергії України у лютому 2012 року (далі - Повідомлення) з визначеними у додатку до Повідомлення двома споживачами електроенергії за нерегульованим тарифом (ПП КФ "Прометей" філії "Менський сир" та ПрАТ "Чернігівський цегельний завод № 3") визнано порушенням, передбаченим пунктом 2 статті 50, частиною першою статті 13 Закону вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем на Ринку, що могло призвести до ущемлення інтересів суб'єкта господарювання на ринку постачання електроенергії, яке було б неможливим за умов існування значної конкуренції на ринку;

- на підставі статті 52 Закону на Товариство накладено штраф у сумі 68 000 грн.

Рішення № 13-РШ направлено Товариству 12.04.2012 і отримане ним 12.04.2012.

Товариство звернулося з адміністративним позовом про визнання протиправним та скасування Рішення № 13-РШ.

Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 07.06.2012 у справі № 2а/2570/1640/2012: позов Товариства задоволено; Рішення № 13-РШ визнане незаконним та скасоване.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 07.02.2013 у тій же справі згадану постанову окружного адміністративного суду залишено без змін.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 09.12.2015: касаційну скаргу територіального відділення АМК задоволено частково; скасовано постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 07.06.2012 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 07.02.2013; закрито провадження в адміністративній справі за позовом Товариства до територіального відділення АМК про визнання незаконним та скасування рішення; позивачеві роз'яснено право на звернення до суду в порядку господарського судочинства. Відповідну ухвалу Вищого адміністративного суду Товариством отримано 16.12.2015.

З позовною заявою у даній справі Товариство звернулося до господарського суду Чернігівської області 22.01.2016.

Накладений на Товариство згідно з Рішенням № 13-РШ штраф сплачено не було.

Період нарахування пені у зв'язку з несплатою штрафу визначається з 15.06.2012 по 21.01.2016 і становить 1 342 320 грн., але оскільки розмір пені не може перевищувати розміру штрафу, стягненню з Товариства підлягає пеня в сумі 68 000 грн.

Причиною спору в даній справі стало питання про наявність або відсутність підстав для визнання недійсним Рішення № 13-РШ і, в зв'язку з цим, - для стягнення з Товариства відповідних сум штрафу та пені.

Відповідно до приписів Закону (2210-14) :

- за результатами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи Антимонопольного комітету України приймають рішення, в тому числі про: визнання вчинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції; визнання суб'єкта господарювання таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, накладення штрафу тощо (частина перша статті 48);

- органи Антимонопольного комітету України накладають штрафи на суб'єктів господарювання, в тому числі юридичних осіб (частина перша статті 52);

- рішення органів Антимонопольного комітету України є обов'язковими до виконання; особа, на яку накладено штраф за рішенням органу Антимонопольного комітету України, сплачує його у двомісячний строк з дня одержання рішення про накладення штрафу (частини друга і третя статті 56);

- за кожний день прострочення сплати штрафу стягується пеня у розмірі півтора відсотка від суми штрафу. Розмір пені не може перевищувати розміру штрафу, накладеного відповідним рішенням органу Антимонопольного комітету України (частина п'ята статті 56);

- у разі несплати штрафу у строки, передбачені рішенням, та пені органи Антимонопольного комітету України стягують штраф та пеню в судовому порядку (частина сьома статті 56);

- заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення. Цей строк не може бути відновлено (частина перша статті 60).

Попередніми судовими інстанціями з'ясовано та скаржником не заперечується, що Рішення № 13-РШ одержане ним 12.04.2012, а оскаржуване до господарського суду 22.01.2016, тобто після закінчення строку, передбаченого частиною першою статті 60 Закону.

Як вказано в пункті 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 15 "Про деякі питання практики застосування конкурентного законодавства" (v0015600-11) , зазначений у, зокрема, частині першій статті 60 Закону строк є присічним; закінчення присічного строку, незалежно від причин його пропуску заінтересованою особою, є підставою для відмови в позові про визнання недійсним рішення (розпорядження) Антимонопольного комітету України та його органів.

Аналогічний за змістом висновок неодноразово викладався і в постановах

Верховного Суду України, зокрема від 29.05.2007 № 9/205-06-5910, від 01.09.2009 зі справи № 3-3472к08-21/19. Про підвідомчість справ, пов'язаних з оскарженням рішень органів Антимонопольного комітету України, саме господарським, а не адміністративним судом також неодноразово зазначалося в постановах Верховного Суду України, в тому числі від 17.06.2015 № 910/1331/14, від 23.06.2015 № 21-688а15/818/3383/13-а.

Відтак звернення Товариства з адміністративним позовом щодо оскарження Рішення № 13-РШ (а не з позовом у порядку господарського судочинства) ніяким чином не впливало на перебіг та закінчення строку, встановленого частиною першою статті 60 Закону, в тому числі не переривало й не продовжувало цього строку.

Всупереч думці скаржника, Вищий адміністративний суд України у постановленні згаданої ухвали від 09.12.2015 не встановлював "двомісячний строк на оскарження Рішення Адміністративної колегії Чернігівського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України № 13-РШ по справі № 02-05/13-2012 від 30.03.2012 р. саме з дати отримання вищезазначеної Ухвали ВАСУ від 09.12.2015 р." Жоден суд взагалі не може "встановити" відповідний строк, оскільки останній встановлено в законодавчому порядку (згаданою частиною першою статті 60 Закону). Що ж до думки скаржника про "преюдиційність" даного судового рішення Вищого адміністративного суду України, то вона є помилковою, оскільки частиною третьою статті 35 ГПК України передбачено преюдиційність обставин, встановлених рішенням суду у, зокрема, адміністративній справі, а не роз'яснень названого суду стосовно права скаржника на звернення до суду іншої юрисдикції (господарського).

Не приймається посилання скаржника на статтю 256 Цивільного кодексу України та на застосування у розгляді даної справи позовної давності. Позовна давність є інститутом цивільного права, спірні ж правовідносини у цій справі з огляду на положення статті 1 названого Кодексу не є цивільно-правовими, і положення даного Кодексу про позовну давність до відповідних правовідносин не застосовуються. У тому ж пункті 2 названої постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 15 (v0015600-11) також зазначається, що встановлена Цивільним кодексом України (435-15) позовна давність до відповідних правовідносин (пов'язаних з оскарженням рішень органів Антимонопольного комітету України) не застосовується.

Посилання скаржника на те, що "в Україні не існує законодавчих перепон для судового захисту прав і свобод людини" не викликає жодних заперечень. Правом на такий захист скаржник повною мірою і скористався, звернувшись до, зокрема, господарського суду спочатку з позовом, а потім і з апеляційною та касаційною скаргами. Але ж не будь-яке звернення до суду з позовом і скаргами неодмінно тягне за собою здійснення захисту тих прав, які скаржник вважає порушеними, а лише таке, що засноване на законі і узгоджується з його вимогами.

Що ж до посилання Товариства на наявні, на його думку, зміни у судовій практиці "ВСУ" і "ВАСУ" стосовно "підсудності" справ за участю органів Антимонопольного комітету України, то вони (посилання) не свідчать про неправильне застосування господарськими судами норм матеріального і процесуального права саме у розгляді даної конкретної справи.

З приводу посилання скаржника на судові рішення Європейського суду з прав людини "з приводу юрисдикції судів" слід зазначити, що, як вказано у згаданих постановах Верховного Суду України від 17.06.2015 № 910/1331/14 і від 23.06.2015 № 21-688а15/818/3383/13-а:

- відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом;

- Європейський суд з прав людини у справі "Zand v. Austria" у рішенні від 12.10.1978 вказав, що словосполучення "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття "суд, встановлений законом" у частині першій статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з '…' питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів '…'". З огляду на це не вважається "судом, встановленим законом" орган, котрий, не маючи юрисдикції, вирішує спір, що підлягає розгляду судом іншої юрисдикції;

- відтак висновок адміністративних судів про належність спорів у цих справах (про скасування рішень органів Антимонопольного комітету України) до юрисдикції адміністративних судів не ґрунтується на правильному застосуванні статті 6 Конвенції стосовно "суду, встановленого законом".

Водночас згідно з положеннями ГПК України (1798-12) :

- при виборі і застосуванні правової норми до спірних правовідносин суд враховує висновки Верховного Суду України, викладені у постановах, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 11116 цього Кодексу (частина третя статті 82);

- висновок щодо застосування норми права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права (частина перша статті 11128).

Стосовно твердження скаржника про те, що, "приймаючи зустрічний позов суд першої інстанції не з'ясував питання наявності у АМК права на позов про стягнення штрафу та пені", Вищий господарський суд України зазначає таке.

Відповідне право органів Антимонопольного комітету України визначене як вже наведеною в цій постанові нормою частини сьомої статті 56 Закону, так і статтею 25 Закону України "Про Антимонопольний комітет України", згідно з якою відповідні органи подають до суду, зокрема, позови, в тому числі про стягнення не сплачених у добровільному порядку штрафу та пені. У такому разі, як визначається цією ж статтею, зазначені органи діють з метою захисту інтересів держави, споживачів та суб'єктів господарювання (а не захисту власних прав і охоронюваних законом інтересів). Адже одним з основних завдань Антимонопольного комітету України стаття 3 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" якраз і визначає здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб'єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції.

Безпідставним є й довод скаржника про те, що "за загальним правилом у випадку порушення судом провадження у справі про визнання недійсним рішення АМК до спливу строку для добровільної сплати штрафу та для вчинення відповідних дій зазначені строки (передбачені частиною четвертою статті 60, частиною першою статті 48 Закону) зупиняються на час розгляду справи господарським судом і перегляду відповідного рішення апеляційним судом, якщо АМК у рішенні або суд ухвалою не визначить інше". Скаржником не враховано, що, за встановленими господарськими судами обставинами справи і відповідними законодавчими приписами (частина третя статті 56 Закону), строк для "добровільної сплати" штрафу, накладеного на нього Рішенням № 13-РШ, сплив ще 12.06.2012 (день одержання скаржником згаданого рішення - 12.04.2012 плюс два місяці для сплати штрафу). Провадження в даній справі порушено 25.01.2016 (а.с.1). Отже, ні про яке "порушення судом провадження у справі про визнання недійсним рішення АМК до спливу строку для сплати штрафу" в даному разі не йдеться.

Слід також зазначити, що, як вказано в абзаці другому пункту 21 названої постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 15 (v0015600-11) , приписи частин третьої і четвертої статті 60 Закону щодо зупинення виконання рішення органу Антимонопольного комітету України на час судового розгляду відповідної справи стосуються, за змістом цих норм, лише розгляду, здійснюваного в порядку господарського судочинства.

З приводу доводів скаржника стосовно того, що "судами взагалі не розглядалось питання відповідності рішення АМКУ нормам чинного законодавства " Вищий господарський суд України відзначає таке.

Скаржник, посилаючись у зв'язку з цим на викладене в пункті 21 названої постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 15 (v0015600-11) , акцентує увагу лише на частині тексту цього пункту, в якій вказується: "Вирішуючи спори, пов'язані із зобов'язанням виконати рішення Антимонопольного комітету України чи його територіального відділення або про стягнення коштів (штрафу, пені) на підставі такого рішення, господарським судам необхідно мати на увазі, що сам по собі факт неоскарження рішення особою, якої воно стосується, не є безумовним свідченням законності відповідного акта державного органу. Тобто для того, щоб дійти висновку про обов'язковість виконання рішення названого Комітету чи його територіального відділення, господарському суду потрібно досліджувати це рішення на предмет його відповідності вимогам законодавства, якщо така відповідність заперечується іншою стороною у справі". Але при цьому скаржник залишає поза увагою решту відповідного тексту, в якій зазначено: "ОДНАК господарським судом не можуть братися до уваги доводи особи, стосовно якої прийнято рішення (заявника, відповідача, третьої особи в розумінні статті 39 Закону України "Про захист економічної конкуренції"), з приводу незаконності та/або необґрунтованості цього рішення, якщо такі доводи заявлено після закінчення строків, встановлених частиною другою статті 47 та частиною першою статті 60 названого Закону, оскільки дана особа не скористалася своїм правом на оскарження відповідного акта державного органу, а перебіг зазначеного строку виключає можливість перевірки законності та обґрунтованості рішення органу Антимонопольного комітету України".

Отже, попередніми судовими інстанціями обґрунтовано не прийняті доводи Товариства, пов'язані з неправомірністю - на його думку - Рішення № 13-РШ.

Названими судовими інстанціями на підставі встановлених ними обставин справи правильно застосовано норми матеріального і процесуального права, і визначених процесуальним законом підстав для скасування оскаржуваних судових рішень не вбачається.

Керуючись статтями 111-7, 111-9, 111-11 ГПК України, Вищий господарський суд України

Рішення господарського суду Чернігівської області від 16.02.2016 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 30.05.2016 зі справи № 927/62/16 залишити без змін, а касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Чернігівобленерго" - без задоволення.