Чернова Є.В. - головуючого, Карабаня В.Я., Черкащенко М.М. за участю представників: позивача відповідача розглянув касаційну скаргу Агафонов Д.В. Зяблов О.Є. Товариства з обмеженою відповідальністю "ТК Агротранс" на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26 квітня 2016 у справі № 904/327/16 господарського суду Дніпропетровської області за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ТК Агротранс" до Товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробнича фірма "Агрол ЛТД" за участю третьої особи Товариства з обмеженою відповідальністю "Ренессанс-клуб" про визнання договору оренди приміщення недійсним

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.2016 р. (суддя Манько Г.В.) у задоволенні позову відмовлено.

Суд дійшов висновку, з посиланням на передбачені ст. 232 ЦК України підстави, про їх відсутність для визнання спірного договору недійсним.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26.04.2016 р. (судді: Кузнецов В.О., Науменко І.М., Кощеєв І.М.) рішення господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.2016 р. залишено без зміни.

Позивач в касаційній скарзі просить постанову апеляційного господарського суду та рішення господарського суду першої інстанції скасувати з підстав порушення норм матеріального та процесуального права, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

В обґрунтування доводів скарги заявник посилається на роз'яснення Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 (v0011600-13) , Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 (v0009700-09) , вважає, що за змістом норм гл. 17 ЦК України (435-15) керівник юридичної особи є її представником, судами неправильно застосовано ст. 232 ЦК України, оскільки висновки суду зводяться до формальної оцінки договорів та актів приймання-передавання приміщення без врахування фактичних обставин та доказів. Скаржник стверджує, що обставини справи свідчать про зловмисну домовленість директора позивача та учасника позивача та відповідача з учасником і директором відповідача, що завдало майнової шкоди позивачу.

Вищий господарський суд України, розглянувши доводи касаційної скарги, за участю представників сторін, що взяли участь в судовому засіданні, приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних мотивів.

Як встановлено судом, 01.03.2015 р. між товариством з обмеженою відповідальністю Науково-виробничою фірмою "Агрол ЛТД" (орендодавець) та товариством з обмеженою відповідальністю "ТК Агротранс" (орендар) укладено договір оренди нежитлових приміщень № 01/03/15-1, за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає у тимчасове користування частину нежитлового приміщення (адміністративну будівлю), за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Донецьке шосе, буд.7, приміщення 551, загальною площею 100 квадратних метрів.

Згідно п. 4.1. договору термін оренди становить від дня прийняття об'єкта, що орендується, за актом приймання-передачі з 01.03.2015 р. по 31.12.2016 р.

Пунктом 5.1 договору сторони погодили, що розмір щомісячної орендної плати становить 16 666,67 грн. без ПДВ, ПДВ 3 333,33 грн., всього 20 000 грн. У вартість орендної плати входять комунальні платежі. При укладенні договору орендар сплачує одночасно перший і останній місяці оренди в розмірі 20 000 гривень в місяць.

За п. 5.2. договору орендна плата оплачується у безготівковому порядку на розрахунковий рахунок орендодавця не пізніше 20 числа кожного поточного місяця за наступний місяць.

На виконання умов договору, відповідач передав позивачу згідно акту прийому - передачі приміщення площею 100 квадратних метрів за адресою: м. Дніпропетровськ, вул.Донецьке шосе, будинок 7, приміщення 551.

Спірне приміщення знаходилося у користуванні позивача, що підтверджується актами надання послуг оренди приміщення № 3 від 31.03.2015 р. та № 4 від 30.04.2015 р. У реквізитах зазначених актів надання послуг оренди приміщення зазначено, що адреса товариства з обмеженою відповідальністю "ТК Агротранс": м.Дніпропетровськ, вул. Донецьке шосе, буд. 7, приміщення 551.

У свою чергу, позивач на виконання умов договору, сплатив відповідачу орендну плату за користування спірними приміщеннями у розмірі 60 000,00 грн.

Відповідно п.п. 4.2, 4.3. договору строк оренди може бути скорочений за згодою сторін. Орендар має право достроково розірвати договір, повідомивши про це орендодавця за 30 діб до запланованої дати звільнення приміщення. При цьому сплачена на перед орендна плата орендарю не повертається.

За п. 9.4 договору об'єкт оренди повинен бути переданий орендарем та прийнятий орендодавцем на протязі трьох діб з моменту закінчення строку оренди, про що складається акт прийомки - передачі який підписується членами двосторонньої комісії.

30.04.2015 р. між сторонами укладено додаткову угоду про розірвання договору № 01/03/15-1 оренди нежитлових приміщень від 01.03.2015 р.

30.04.2016 р. між сторонами підписано акт прийому-передачі спірних приміщень.

Статтею 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ст. 6 ЦК України).

Частиною 1 ст. 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Зі змісту спірного договору вбачається, що сторонами досягнуто згоди щодо усіх істотних умов договору оренди.

Частинами 1, 3 ст. 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно зі ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що спірний договір укладено внаслідок зловмисної домовленості між директором ОСОБА_6, ОСОБА_7 (учасник товариства з обмеженою відповідальністю "ТК Агротранс") та ОСОБА_8 (учасник та директор товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробнича фірма "Агрол ЛТД"), що призвело до негативних наслідків для позивача, зокрема, завдано майнової шкоди.

Відповідно до ст. 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

Кваліфікація правочину, вчиненого внаслідок зловмисної домовленості, зумовлює доведення та встановлення таких умов: від імені однієї із сторін правочину виступав представник; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; чи існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; чи настали такі несприятливі наслідки для особи, яку представляють; наявний причинний зв'язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють.

Отже, для визнання правочину недійсним на підставі ст. 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. Водночас не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю (п. 22 постанови пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) ).

Відповідно до абзацу 4 пункту 3.10 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" (v0011600-13) зловмисна домовленість - це умисна змова представника однієї сторони правочину з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинено правочин. У визнанні правочину недійсним з відповідної підстави доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання. Наслідком такого визнання, крім загальних наслідків, визначених статтею 216 ЦК України, є виникнення у довірителя права вимагати від свого представника і другої сторони, зокрема, солідарного відшкодування збитків. При цьому представником не може вважатися орган юридичної особи, в тому числі її керівник, навіть якщо він діяв всупереч інтересам цієї особи: представництво в даному разі визначається за правилами глави 17 названого Кодексу.

Спірний договір укладено між позивачем в особі директора ОСОБА_9, що діяв на підставі Статуту та відповідачем в особі директора ОСОБА_10, що діяв на підставі Статуту.

З урахуванням наведеного, відсутні підстави для визнання спірного договору недійсним на підставі ст. 232 ЦК України, оскільки вказана норма підлягає застосовуванню у випадках, коли правочин вчинено юридичною особою не самостійно, а через представника. В даному випадку, оспорюваний правочин було укладено директором позивача, який є виконавчим органом юридичної особи та не підпадає під поняття представника.

При цьому, факт укладення спірного договору внаслідок зловмисної домовленості колишнього директора позивача з відповідачем, про що вказував позивач, не підтверджується наявними в матеріалах справи доказами.

З огляду на відсутність підстав для застосування до спірних відносин ст. 232 ЦК України, колегія суддів не приймає до уваги посилання скаржника на те, що нежитлове приміщення № 551 по вул. Донецьке шосе, буд.7 у м.Дніпропетровську, не належало відповідачу на дату укладення договору оренди.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що згідно довідки приватного нотаріуса від 09.03.2016 р. та Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, товариству з обмеженою відповідальністю Науково-виробничій фірмі "АГРОЛ" ЛТД належить на праві власності оздоровчий комплекс - приміщення № 550 поз.1-29, І, ІІ, площею 722,2 кв.м., № 551 поз. 1-5, площею 80,9 кв.м., загальною площею 803,1 кв.м., ганки літ. а, а1, а2 у житловому будинку літ.А-10, А1-1, розташований за адресою: м.Дніпропетровськ, Донецьке шосе, буд.7; товариству з обмеженою відповідальністю "Ренессанс-клуб" належить нежитлове приміщення № 551 на першому поверсі 10- поверхового житлового будинку літ. А-10, загальною площею 30,6 кв.м., яке складається з позицій 1-3, а-ганок, яке розтошавоне м. Дніпропетровськ, Донецьке шосе, буд.7.

Враховуючи, що позивач не довів обставин, з якими положення ст. 232 ЦК України, пов'язують можливість визнання договору недійсним, а тому відсутні підстави для настання відповідних наслідків, зокрема, стягнення з відповідача, за наслідками недійсності правочину, грошових коштів у розмірі 60 000,00 грн.

Таким чином, господарський суд дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Касаційна інстанція зазначає, що згідно зі ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на викладене, твердження скаржника зводяться до вимог встановити інші обставини та переоцінити докази, що виходить за межі визначених повноважень касаційної інстанції, про порушення норм матеріального і процесуального права за встановлених обставин не свідчать, правильності правових висновків господарських судів не спростовують, у зв'язку з чим підстави для скасування оскаржуваних рішення та постанови немає.

Виходячи з викладеного, керуючись ст.ст. 107, 108, 111-5, 111-7, 111-8, 111-9, 111-11 ГПК України, Вищий господарський суд України

Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26.04.2016 р. та рішення господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.2016 р. у справі № 904/327/16 господарського суду Дніпропетровської області залишити без зміни, а касаційну скаргу - без задоволення.