за участю представників: Державної іпотечної установи - Тодосієнка В.М. дов. № 2940/15/1 від 17 червня 2016 року, Демидюк О.Б. дов. № 441/15/1 від 8 лютого 2016 року, ТОВ "Яблуневий дар" - Свідла Є.В. дов. б/н від 16 листопада 2015 року, Кулака І.О. дов. б/н від 12 квітня 2016 року, Дудяка Р.А. дов. б/н від 24 грудня 2015 року, ПАТ "Дельта Банк" - Мостепанюка В.І. дов. б/н від 5 травня 2016 року, Ханович К.В. дов. б/н від 5 травня 2016 року, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб - Костюкова В. І. дов. від 25.03.2016 р. № 27-16709/16 та прокурора Клюге Л.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві касаційні скарги Державної іпотечної установи, ПАТ "Дельта Банк" та Заступника прокурора міста Києва на постанову Київського апеляційного господарського суду від 14 квітня 2016 року у справі Господарського суду міста Києва за позовом Державної іпотечної установи до ПАТ "Дельта Банк" та ТОВ "Яблуневий Дар", треті особи - Кабінет Міністрів України та Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, за участю Прокуратури міста Києва, про визнання зарахування однорідних зустрічних вимог недійсним,

У вересні 2015 року Державна іпотечна установа (далі - позивач) звернулась до ПАТ "Дельта Банк" (далі - відповідач-1) та ТОВ "Яблуневий дар" (далі - відповідач-2) з позовом про визнання недійсним зарахування вимог, здійснене на підставі заяви відповідача-1 про зарахування зустрічних однорідних вимог № 1142 від 2 грудня 2014 року, а саме, вимог відповідача-2 до відповідача-1 за договором мультивалютної кредитної лінії № НКЛ-2005469/2 від 19 липня 2012 року, та вимог відповідача-1 до відповідача-2 за договором банківського вкладу (депозиту) "Найкращій" (для Друга) у гривнях № 002-09509-040814 від 4 серпня 2014 року.

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що зарахування зустрічних однорідних вимог на підставі заяви про зарахування, суперечить вимогам ст. 601 Цивільного кодексу України та ст. 203 Господарського кодексу України.

Рішення Господарського суду міста Києва від 22 жовтня 2015 року позов задоволено повністю.

Визнано недійсним зарахування вимог, здійснене на підставі заяви ТОВ "Яблуневий дар" про зарахування зустрічних однорідних вимог № 1142 від 2 грудня 2014 року, а саме, вимог ПАТ "Дельта Банк" до ТОВ "Яблуневий дар" за договором мультивалютної кредитної лінії № НКЛ-2005469/2 від 19 липня 2012 року, та вимог ТОВ "Яблуневий дар" до ПАТ "Дельта Банк" за договором банківського вкладу (депозиту) "Найкращій" (для Друга) у гривнях № 002-09509-040814 від 4 серпня 2014 року.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14 квітня 2016 року апеляційну скаргу ТОВ "Яблуневий дар" задоволено.

Рішення Господарського суду міста Києва від 22 жовтня 2015 року скасовано.

Резолютивну частину рішення викладено в наступній редакції:

У позові відмовити.

У касаційній скарзі Державна іпотечна установа просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 14 квітня 2016 року, рішення Господарського суду міста Києва від 22 жовтня 2015 року залишити в силі.

Вважає, що висновок апеляційного господарського суду про недоведеність позивачем наявності правосуб'єктності для звернення до суду за захистом своїх прав прийнято у порушення ст. 1 Господарського процесуального кодексу України.

Стверджує, що права позивача як заставодержателя є в будь-якому разі порушеними.

Вказує, що саме відповідач-1, який надав свою редакцію договору, повинен доводити належність та допустимість такого доказу.

Посилається на те, що оскільки банку не було надано доказів відступлення права вимоги та ч. 2 ст. 517 Цивільного кодексу України, строк виконання зобов'язання банка за договором банківського вкладу наступає на умовах, встановлених цим договором, але не раніше надання банку доказів відступлення права вимоги.

Зазначає, що відкликання частини вкладу шляхом перерахування коштів на рахунок, відкритий в іншій банківській установі договором банківського вкладу не передбачено і відповідно у банку не могло виникнути такого зобов'язання, а отже, і строку виконання цього зобов'язання.

Вважає, що зарахування зустрічних вимог суперечить нормам ст. 203 Господарського кодексу України та ст. 601 Цивільного кодексу України.

Вказує, що ОСОБА_12 як вкладних - фізична особа не міг передати відповідачу-2 право вимоги, оскільки за депозитним договором для цього необхідна була згода банка, яку останній не надавав, що свідчить про порушення ч. 1 ст. 516 Цивільного кодексу України.

У касацій скарзі ПАТ "Дельта Банк" просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 22 жовтня 2015 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 14 квітня 2016 року, справу передати на новий розгляд до місцевого господарського суду.

Посилається на те, що відповідач-2 не надав жодного належного доказу у підтвердження переходу права вимоги за договором банківського вкладу від ОСОБА_12 (первісний кредитор) до відповідача-2, зокрема, договору про відступлення права вимоги.

Стверджує, що повідомлення про заміну кредитора у зобов'язанні не є за своєю правовою природою правочином, у розумінні ст. 512 Цивільного кодексу України, а носить лише інформативний характер, що залишилось поза увагою судів попередніх інстанцій.

Зазначає, що внаслідок невірного тлумачення ст. ст. 512, 517 Цивільного кодексу України, апеляційний господарський суд проігнорував доводи банку щодо неотримання договору відступлення права вимоги.

Вказує, що відкликання вкладником частини вкладу шляхом переказу грошових коштів на рахунок, відкритий в іншій банківській установі, не допускається.

Стверджує, що суди попередніх інстанцій помилково не застосували до спірних правовідносин ст. ст. 514, 515, 1058, 1066, 1068, 1071 Цивільного кодексу України, що призвело до прийняття необгрунтованих рішень.

Вважає, що укладення між ОСОБА_12 та відповідачем-2 договору відступлення права вимоги не могло призвести до виникнення грошового зобов'язання банку, оскільки останній позбавлений можливості виконувати розпорядження відповідача-2 за вкладними рахунками фізичної особи.

Також вказує, що з заявою про дострокове відкликання частини вкладу до банку звернувся відповідач-2, а не клієнт та власник рахунку, що суперечить ст.ст. 1060, 1068 Цивільного кодексу України та положенням Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах, затвердженої постановою правління Національного банку України № 492 від 12 листопада 2003 (z1172-03) року.

Зазначає, що у порушення ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд не досліджував обставин настання/ненастання строку виконання зобов'язань згідно заяви про зарахування та помилково вважав даний факт встановленим.

Стверджує, що оспорюваний односторонній правочин суперечить нормам ст. 203 Цивільного кодексу України, адже не відповідає вимогам, встановленим ст. 601 Цивільного кодексу України та ст. 203 Господарського кодексу України.

Вказує, що у порушення вимог ст. 43 Господарського процесуального кодексу України та ст. 215 Цивільного кодексу України, суди попередніх інстанцій належним чином не з'ясували та не дослідили обставин нікчемності договору застави майнових прав та договору про відступлення права вимоги.

Зазначає, що судами не досліджено обставин та доказів на їх підтвердження щодо нікчемності договору застави майнових прав та договору про відступлення права вимоги, оскільки банк, уклавши договір забезпечення фактично відмовився від власних майнових вимог на користь позивача, а також надав позивачу перевагу перед іншими кредиторами позачергово задовольнити свої вимоги, що, з урахуванням п. п. 1, 7 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", є підставою нікчемності правочину та суперечить ст. 633 Цивільного кодексу України, на що суди уваги не звернули.

У касаційній скарзі Заступник прокурора міста Києва просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 14 квітня 2016 року, рішення Господарського суду міста Києва від 22 жовтня 2015 року залишити в силі.

Посилається на невірне застосування судами попередніх інстанцій норм ст. ст. 15, 16, 203, 215, 513, 514, 515, 517, 524, 533, 572, 573, 586, 601, 1058, 1066, 1068, 1071 Цивільного кодексу України, ст. ст. 1, 20, 203 Господарського кодексу України, ст. ст. 17, 50, 51, 52 Закону України "Про заставу", ст. ст. 4-2, 33, 43 Господарського процесуального кодексу України.

Зазначає, що правом контролю за предметом застави наділений лише заставодержатель, а тому саме його право у разі відчуження предмета застави, передачі його у користування, розпорядження іншій особі є порушеним, тому саме заставодержателю належить право звернення до суду щодо оспорення дій, вчинених з предметом застави без його згоди з підстав, передбачених ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

Стверджує, що, у порушення вимог ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, судами залишено поза увагою ті обставини, що банк оскаржив договір відступлення права вимоги та заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог.

Вважає, що всупереч ч. 2 ст. 517 Цивільного кодексу України, доказів переходу права вимоги від ОСОБА_12 до відповідача-2 за договором банківського вкладу (депозиту) банку надано не було, отже, зобов'язання банку перед останнім ще не виникло, а тому відсутня можливість для проведення зарахування зустрічних вимог на підставі ст. 601 Цивільного кодексу України та ст. 203 Господарського кодексу України.

Посилається на те, що суд апеляційної інстанції, не встановивши автентичність договору застави в редакції, наданій банком, поставив під сумнів редакцію договору, надану позивачем, та дійшов передчасного висновку про відсутність в останнього права на звернення до суду на підставі вказаного договору.

У відзиві на касаційні скарги та поясненнях по справі ТОВ "Яблуневий дар" вважає законною та обгрунтованою постанову Київського апеляційного господарського суду від 14 квітня 2016 року та просить залишити її в силі.

Представник Кабінету Міністрів України у судове засідання не з'явився.

Враховуючи, що про час та місце розгляду касаційної скарги Кабінет Міністрів України повідомлений належним чином, суд вважає за можливе розглянути справу за його відсутності.

Заслухавши пояснення представників сторін та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, обговоривши доводи касаційних скарг та вивчивши матеріали справи, суд вважає, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, за ч. ч. 1, 2 якої цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно ст. ст. 626- 629 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 27 лютого 2013 року між Державною іпотечною установою (установа, заставодержатель) та ПАТ "Дельта Банк" (заставодавець, банк) укладено договір банківського рахунку № 26/995-070, у забезпечення виконання зобов'язань банку за яким 4 вересня 2014 року сторонами укладено договір застави майнових прав № Д-1.1/2014.

4 вересня 2014 року між Державною іпотечною установою та ПАТ "Дельта Банк" укладено договір відступлення права вимоги (з відкладальними умовами) № Д-1.2/2014, за п. 1.2 якого первісний кредитор (відповідач-1) відступає, а новий кредитор (позивач) набуває всі права вимоги за договорами, вказаними у додатках до цього договору.

Відповідно до додатку № 1 до договору відступлення права вимоги первісний кредитор відступив, а новий кредитор набув права вимоги, зокрема, за договором мультивалютної кредитної лінії № НКЛ-2005469/2, укладеним між ПАТ "Дельта Банк" та ТОВ "Яблуневий Дар" 19 липня 2012 року.

Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" неплатоспроможний банк - це банк, щодо якого НБУ прийняв рішення про віднесення до категорії неплатоспроможних у порядку, передбаченому цим Законом.

На підставі постанови Правління Національного банку України № 150 від 2 березня 2015 року "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення № 51 від 2 березня 2015 року "Про запровадження тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві "Дельта Банк", згідно якого з 3 березня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ "Дельта Банк".

Судом встановлено, що позивачем та відповідачем - 1 суду надані тексти договору відступлення права вимоги, які відрізняються між собою наявністю такої відкладальної умови як прийняття НБУ рішення про віднесення Банку до категорії неплатоспроможних (в день винесення рішення) в тексті, наданому позивачем, та відсутністю цієї умови в тексті, наданому відповідачем - 1.

Так пунктом 2.2 договору відступлення права вимоги в першому випадку визначено, що в незалежності від випадків, передбачених пунктом 2.1 договору відступлення, п. 1.2 набирає чинності в разі прийняття НБУ рішення про віднесення Банку до категорії неплатоспроможних (в день винесення рішення).

У той же час п. 2.2 договору про відступлення права вимоги № Д-1.2/2014 від 4 вересня 2014 року, наданого відповідачем - 1, не містить посилання щодо набуття цим договором чинності в разі прийняття НБУ рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.

Пунктом 3.1.2 договору про відступлення права вимоги № Д-1.2/2014 від 4 вересня 2014 року в першому випадку встановлено, що у разі прострочення первісним кредитором виконання зобов'язань за договором банківського рахунку або у разі прийняття НБУ рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних (в день винесення рішення) новий кредитор має право задовольнити свої вимоги шляхом відступлення на користь нового кредитора прав вимоги та подальшого отримання грошових коштів за договорами, зазначеними у додатку №1 до цього договору.

В той же час пунктом 3.1.2 договору про відступлення права вимоги № Д-1.2/2014 від 4 вересня 2014 року у другому випадку встановлено, що у разі прострочення первісним кредитором виконання зобов'язань за договором банківського рахунку новий кредитор має право задовольнити свої вимоги шляхом відступлення на користь нового кредитора прав вимоги та подальшого отримання грошових коштів за договорами, зазначеними у додатку № 1 до цього договору.

Посилання про можливість задоволення вимог шляхом відступлення наявного права вимоги на користь іншого кредитора в разі прийняття НБУ рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних вказаний пункт договору не містить.

Оглянувши надані оригінали вказаного договору, апеляційний господарський суд зазначив, що представниками позивача та відповідача-1 не надано суду переконливих аргументів та доказів того, що підписаний та скріплений печатками сторін договір № Д-1.2/2014 від 4 вересня 2014 року, п. 2.2 якого містив посилання про набуття ним чинності в разі прийняття НБУ рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, має перевагу над іншим долученим до матеріалів справи договором з таким самим номером та датою укладення, який такого застереження не містив.

Відповідно до ст. 510 Цивільного кодексу України сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор. У зобов'язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб. Якщо кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї.

Судами встановлено, що між ТОВ "Яблуневий дар" та ПАТ "Дельта Банк" виникли зобов'язання за договором мультивалютної кредитної лінії № НКЛ-2005469/2 від 19 липня 2012 року, згідно умов якого товариство зобов'язалось повернути на користь банку надані грошові кошти в іноземній валюті, сплатити відсотки та інші платежі за договором, тобто, було боржником за кредитним договором.

Згідно ч. 1 ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

У той же час, між ПАТ "Дельта Банк" та ОСОБА_12 виникли зобов'язання за договором банківського вкладу (депозиту) "Найкращий" (для Друга) № 002-09509-040814 від 4 серпня 2014 року, відповідно до якого банк є боржником щодо повернення грошових коштів з депозитного рахунку та сплати процентів на користь вкладника.

Таким чином, за вказаним договором банк виступає боржником, а ОСОБА_12 - кредитором за майновою вимогою з виплати депозитного вкладу та процентів, а зобов'язальні правовідносини, що склалися між сторонами на підставі договору банківського вкладу, мають майново-грошовий характер.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно ст. 513 Цивільного кодексу України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом.

Судами встановлено, що 5 серпня 2014 року між ТОВ "Яблуневий дар" (товариство) та ОСОБА_12 укладено договір відступлення права вимоги, згідно умов якого товариство набуло права вимоги ОСОБА_12 до банку за договором банківського вкладу (депозиту) "Найкращий" (для Друга) у гривнях № 002-09509-040814 від 4 серпня 2014 року у розмірі 88570939 гривень 47 коп.

Статтею 514 Цивільного кодексу України передбачено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

За таких обставин, враховуючи наведені норми закону та умови договору відступлення права вимоги від 5 серпня 2014 року, ТОВ "Яблуневий дар" отримало право вимагати від банку виплати депозитного вкладу та процентів за ним за договором банківського вкладу (депозиту) "Найкращий" (для Друга) від 4 серпня 2014 року.

Судами встановлено, що 2 грудня 2014 року на підставі вказаного договору ТОВ "Яблуневий дар" здійснило зарахування зустрічних однорідних вимог за кредитним договором в порядку ст. 601 Цивільного кодексу України, направивши банку заяву № 1142 від 2 грудня 2014 року про припинення зобов'язання зарахуванням зустрічних однорідних вимог, у якій зазначив, зокрема, про припинення внаслідок зарахування зобов'язань товариства перед банком за кредитним договором у розмірі 4599700,59 євро, та припинення зобов'язання банку на користь товариства щодо сплати боргу за договором банківського вкладу (депозиту) "Найкращий" (для Друга) у гривнях № 002-09509-040814 від 4 серпня 2014 року, укладеним між банком та ОСОБА_12 в частині вимог на суму 86450912 гривень 53 коп.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

Припинення зобов'язання зарахуванням зустрічної вимоги є односторонньою угодою, що оформляється заявою однієї із сторін, до якої, відповідно, застосовуються загальні положення про правочин.

Предметом спору у даній справі є вимога про визнання недійсним вказаного зарахування зустрічних однорідних вимог відповідачів з підстав невідповідності приписам ст. 601 Цивільного кодексу України та ст. 203 Господарського кодексу України, що порушує права та інтереси позивача як нового кредитора за договором про відступлення права № Д-1.2/2014 від 4 вересня 2014 року та заставодержателя майнових прав.

Відповідно до ч. ч. 1-5 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Водночас, згідно ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Цивільний кодекс України (435-15) не дає визначення поняття "заінтересована особа", тому коло заінтересованих осіб має з'ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.

Якщо чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 1 і 2 ГПК. Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Таким чином, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків.

Згідно ч. 1 ст. 598 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 Господарського кодексу України господарське зобов'язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами.

Частиною 3 ст. 203 Господарського кодексу України передбачено, що господарське зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони.

Аналогічні положення встановлені ст. 601 Цивільного кодексу України.

Зарахування зустрічних однорідних вимог є способом припинення одночасно двох зобов'язань, в одному із яких одна сторона є кредитором, а інша - боржником, а в другому - навпаки (боржник у першому зобов'язанні є кредитором у другому).

Форми відповідної заяви як одностороннього правочину та порядку його вчинення законодавством не передбачено. Зарахування може здійснюватись без згоди другої сторони, за заявою лише однієї сторони, тобто, для вчинення даного одностороннього правочину достатньо волевиявлення лише однієї сторони. Моментом припинення зобов'язань сторін у такому випадку є момент вчинення заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог та її направлення кредитору.

Вимоги, що є предметом зарахування, мають бути однорідними, тобто, їх предметом мають бути речі одного виду, роду, гроші тощо.

Зарахування можливе щодо тих вимог, строк виконання яких настав, не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.

Можливе також і часткове зарахування, коли одна вимога покриває частину іншої.

Разом з тим, характер зобов'язань, їх мета, зміст та види при зарахуванні не мають значення. Правило про однорідність вимог розповсюджується на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення такої вимоги. Отже, допускається зарахування однорідних вимог, які випливають із різних підстав (різних договорів тощо).

Відповідно до ч. 2 ст. 603 ЦК України у разі заміни кредитора зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент одержання боржником письмового повідомлення про заміну кредитора, і строк вимоги настав до його одержання або цей строк не встановлений чи визначений моментом пред'явлення вимоги.

Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора, зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент пред'явлення боржникові вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, - на момент його виконання.

Встановлено, що ТОВ "Яблуневий дар" є боржником банку за кредитним договором мультивалютної кредитної лінії № НКЛ-2005469/2 від 19 липня 2012 року, а банк є боржником ТОВ "Яблуневий дар" за договором банківського вкладу (депозиту) "Найкращий" (для Друга) від 4 серпня 2014 року, права вимоги за яким набуто останнім за договором відступлення прав вимоги від 5 серпня 2014 року, отже, зазначені вимоги є зустрічними. При цьому, зобов'язання товариства за вказаним договором мультивалютної кредитної лінії та зобов'язання банку за договором банківського вкладу є грошовими, тобто, однорідними.

За змістом ст. ст. 524, 533 - 535, 625 Цивільного кодексу України грошовим зобов'язанням є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов'язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Вираження грошового зобов'язання у різних валютах та відповідний валютний курс, що являється виразом ціни грошової одиниці однієї країни в грошових одиницях, за висновками суду апеляційної інстанції, з якими повністю погоджується Вищий господарський суд України, не змінюють самої суті грошового зобов'язання.

В силу положень чинного законодавства для зарахування достатньо ініціативи однієї сторони. Поряд з цим, особа, яка отримала заяву про зарахування, може спростувати правомірність такого зарахування на підставі ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України.

Крім того, виключний перелік випадків, в яких не допускається зарахування зустрічних вимог викладено в ст. 602 Цивільного кодексу України.

Водночас, судом встановлено, що банком не заявлялась відмова від зарахування зустрічних вимог та спростування чинності цієї заяви у судовому порядку, а неможливість проведення зарахування зустрічних вимог на підставі заяви ТОВ "Яблуневий дар" та невідповідність сум зарахування не доведено.

За таких обставин суд апеляційної інстанції встановив, що спірний правочин відповідає вимогам ст. 601 ЦК України, у зв'язку з чим дійшов юридично обгрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним.

Доводи ПАТ "Дельта Банк" про те, що відступлення права вимоги не могло призвести до виникнення у банку грошового зобов'язання, оскільки останній позбавлений можливості виконувати розпорядження товариства за вкладним рахунком фізичної особи, а з заявою про дострокове відкликання частини вкладу до банку звернулось товариство, що суперечить приписам ст.ст. 1060, 1068 Цивільного кодексу України та положенням Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах, затвердженої постановою правління Національного банку України № 492 від 12 листопада 2003 року (z1172-03) (далі - Інструкція), не можуть бути прийняті до уваги з огляду на те, що наведені норми, що регулюють правовідносини за договором банківського рахунку, а також положення Інструкції не містять обмежень щодо права вкладника (клієнта) передати право вимоги за договором вкладу (депозитним) шляхом уступки права вимоги на користь іншої особи, оскільки уступка вимоги за даним видом договору відповідає його правовій природі, а саме, на рахунки даного виду кошти надходять для зберігання і використання банком виключно від їх власника і по закінченню терміна їх зберігання повертаються власнику (кредитору банка) за вказівкою власника коштів або шляхом перерахування на його розрахунковий рахунок, або шляхом видачі готівкових коштів.

У даному випадку власник коштів, розміщених на вкладному (депозитному) рахунку, як встановлено судом апеляційної інстанції, розпорядився ними у спосіб, дозволений законом, а саме, уступивши право вимоги відповідачу-2.

Оскільки закон не вимагає додавати додаткові документи до заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог, а судом попередньої інстанції перевірена та підтверджена відповідність спірного правочину умовам ст. 601 ЦК України, Вищий господарський суд України відхиляє доводи заявників касаційної скарги про порушення судом ст. ст. 512, 517 Цивільного кодексу України.

У відповідності до ч. 1 ст. 516 Цивільного кодексу України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Враховуючи презумпцію правомірності правочину, передбачену ст. 204 Цивільного кодексу України, суд касаційної інстанції відхиляє доводи банку про недійсність договору відступлення права вимоги, укладеного 5 серпня 2014 року вкладником ОСОБА_12 з відповідачем - 2 без попередньої письмової згоди банку, як того вимагають п. 2.12.19 Правил банківського обслуговування фізичних осіб у ПАТ "Дельта Банк" та у порушення ч. 1 ст. 516 Цивільного кодексу України, як такі, що не знайшли свого підтвердження матеріалами справи у судовому засіданні.

Водночас, доводи банку щодо недослідження судом апеляційної інстанції доказів та невстановлення ним обставин, що свідчать про нікчемність договорів застави та відступлення права вимоги, укладених з Державною іпотечною установою, спростовуються наступним.

Так, апеляційним господарським судом встановлено, що Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 листопада 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 18 лютого 2016 року, визнано протиправним та скасовано рішення № 8951 від 24 вересня 2015 року у формі повідомлення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ "Дельта Банк" про нікчемність правочинів, прийняте на підставі протоколу № 54 від 22 вересня 2015 року, згідно якого за наслідками перевірки визнано нікчемними договір застави майнових прав № Д-1.1./2014 від 4 вересня 2014 року та договір про відступлення права вимоги № Д-1.2/2014 від 4 вересня 2014 року на підставі п. п. 1, 5, 7 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Закон України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (4452-17) є спеціальним законом (надалі - спеціальний Закон), що регламентує суспільні відносини на стадії виведення неплатоспроможних банків з ринку та їх ліквідації, метою якого є захист прав і законних інтересів фізичних осіб (у тому числі фізичних осіб-підприємців), які уклали або на користь яких укладено договір банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або яка є власником іменного депозитного сертифіката.

Кредиторами вказаний закон визначає юридичних або фізичних осіб, які мають документально підтверджені вимоги до банку щодо його майнових зобов'язань.

Також вказаний закон визначає особу, наділену спеціальною правосуб'єктністю щодо прав та обов'язків з подання позовів майнового та немайнового характеру та, зокрема, визнання певних договорів нікчемними.

Встановлено, що ПАТ "Дельта Банк" не заявлялось вимог про нікчемність договору застави майнових прав № Д-1.1./2014 від 4 вересня 2014 року та договору відступлення права вимоги № Д-1.2/2014 від 4 вересня 2014 року, укладених з відповідачем - 1, ні у межах даної справи, ні на підставі окремого позову.

Відповідно до ст. 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" вимоги позивача включені до переліку вимог кредиторів, які будуть погашені у 7-му чергу.

З огляду на викладене, апеляційний господарський суд дійшов обгрунтованого висновку про те, що позивачем не доведено наявності підстав для визнання недійсним одностороннього правочину із зарахування вимог, здійсненого на підставі заяви ТОВ "Яблуневий дар" про припинення зобов'язання зарахуванням зустрічних однорідних вимог від 2 грудня 2014 року.

Враховуючи, що спірний односторонній правочин із зарахування зустрічних однорідних вимог ТОВ "Яблуневий дар" вчинило до настання події, з якою позивач пов'язує виникнення у нього права на предмет застави, а саме, - введення тимчасової адміністрації до ПАТ "Дельта Банк", апеляційний господарський суд дійшов юридично мотивованого висновку щодо відсутності факту порушення спірним правочином прав позивача, а тому підставно скасував рішення місцевого господарського суду та відмовив у позові.

Доводи касаційної скарги Заступника прокурора міста Києва та інших заявників касаційних скарг, що стосуються переоцінки доказів у справі, Вищий господарський суд України відхиляє як такі, що виходять за межі його повноважень, визначених процесуальним законом.

Таким чином, доводи касаційних скарг не знайшли свого підтвердження у судовому засіданні.

Враховуючи, що Київський апеляційний господарський суд повністю виконав вимоги процесуального закону, що регулює апеляційний перегляд справ, перевірив доводи сторін та надані ними докази, правильно визначив спірні правовідносини та вірно застосував до них норми матеріального права, Вищий господарський суд України приходить до висновку, що постанова суду апеляційної інстанції законна та обгрунтована, а тому зміні чи скасуванню не підлягає.