У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство "Імексбанк" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ "Імексбанк" звернулося до господарського суду Полтавської області з позовом до Споживчого товариства "Котл Транс" про стягнення кредиторської заборгованості.

Рішенням господарського суду Полтавської області від 16.11.2015 (суддя Сірош Д.М.) у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 12.04.2016 (колегія суддів у складі: суддя Терещенко О.І. - головуючий, судді Сіверін В.І., Гетьман Р.А.) вказане рішення господарського суду від 16.11.2015 скасовано та прийнято нове, яким позов задоволено. Стягнуто з Споживчого товариства "Котл Транс" на користь ПАТ "Імексбанк" 440 000,00 грн. поточної заборгованості за кредитом, 53 161,50 грн. поточної заборгованості за процентами, 204 079,23 грн. простроченої заборгованості за процентами, 543 084,32 грн. пені.

У касаційній скарзі відповідач просить скасувати постанову апеляційного суду від 12.04.2016, а рішення господарського суду першої інстанції від 16.11.2015 залишити в силі. В обґрунтування касаційної скарги скаржник стверджує, що господарським судом апеляційної інстанції при прийнятті оскаржуваної постанови порушено вимоги ст.ст. 32- 36, 43 ГПК України, ст.ст. 256, 261, 267, 530, 631 ЦК України, ст. 232 ГК України. Так, на думку відповідача, позивачем у справі не було доведено факт здійснення відповідачем часткового погашення тіла кредиту шляхом оформлення платіжних документів в паперовій формі як і не доведено, що платіжні документи могли бути оформлені відповідачем у справі в електронному вигляді за допомогою системи "Клієнт-банк". Крім того, на думку касатора, надана позивачем виписка по рахунку відповідача не свідчить про переривання строку позовної давності, оскільки відповідні платежі були здійснені відповідачем після закінчення строку позовної давності. Також відповідач зазначає про те, що господарським судом апеляційної інстанції в порушення вимог ст. 101 ГПК України долучено до матеріалів справи додаткові докази у справі, тоді як позивач ніяким чином не обґрунтував неможливість їх подання до господарського суду першої інстанції.

Перевіривши правильність застосування господарськими судами норм процесуального та матеріального права, Вищий господарський суд України вважає касаційну скаргу такою, що підлягає частковому задоволенню виходячи з такого.

Господарськими судами першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи було встановлено, що:

- 18.02.2008 АКБ "Імексбанк" (кредитор) та Споживчим товариством "КотлТранс" (позичальник) укладено договір кредиту № 735, відповідно до умов якого кредитор надає позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у сумі 141 000 (сто сорок одну тисячу) євро, зі сплатою 13,00% відсотків річних, та кінцевим терміном погашення 16.02.2011, та наступним порядком погашення заборгованості:

1.1.1. Щомісячно, до останнього робочого дня включно кожного поточного місяця, починаючи із березня 2008 року та до січня 2011 року, погашати по 3920,00 євро;

1.1.2. до 16 лютого 2011 року погасити залишок заборгованості в сумі 3 800,00 євро на умовах, визначених цим договором;

- згідно з п. 2.1. договору, видача кредиту проводиться шляхом сплати з позичкового рахунку позичальника № 20630000193023 в філії АКБ "Імексбанк" у м. Полтава розрахункових документів позичальника, та/або перерахуванням кредитних коштів на розрахунковий рахунок Позичальника № 26009000193001 в філії АКБ "Імексбанк" у м. Полтаві;

- п. 2.2. договору сторони погодили, що моментом (днем) надання кредиту вважається день першої оплати з позичкового рахунку відповідача розрахункових документів відповідача в повній або частковій сумі кредиту;

- на виконання взятих на себе договірних зобов'язань позивачем видано грошові кошти у сумі 141 000, 00 Євро;

- п. 7.3. договору сторони передбачили, що договір набирає чинності з дати його укладення та діє до остаточного виконання сторонами прийнятих на себе зобов'язань;

- 25.06.2009 сторони договору уклали додаткову угоду № 1, відповідно до п. 1 якої сторони у п. 1.1. п. 1 договору передбачили умову про те, що кредитор надає позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у сумі 141 000 (сто сорок одну тисячу) євро (станом на 25.06.2009 залишок - 920978,64 грн.), а починаючи з 25.06.2009 - 920 978,24 грн.), із сплатою 13,00% відсотків річних, а починаючи з 25.06.2009 - 21,00% відсоток річних, з кінцевим терміном погашення 16.02.2011, та наступним порядком погашення суми основної заборгованості:

1.1.1. Щомісячно, до останнього робочого дня включно кожного поточного місяця, починаючи із березня 2008 року до травня 2009 року, погашати по 3920,00 євро;

1.1.2. Щомісячно, до останнього робочого дня включно кожного поточного місяця, починаючи із червня 2009 року та до січня 2001 року, погашати по 43900,00 грн.;

1.1.3. До 16 лютого 2011 року погасити залишок заборгованості в сумі 42978,64 гривень".

Позивач, звертаючись до господарського суду з позовом у даній справі вказував на те, що відповідачем в порушення умов договору кредиту та чинного законодавства України своєчасне повернення кредиту та нарахованих відсотків не здійснювалось, а тому, позивач просив стягнути з відповідача на свою користь 1 240 325,05 грн., у тому числі: поточна заборгованість за кредитом - 440 000,00 грн.; поточна заборгованість за процентами - 53 161,50 грн.; прострочена заборгованість за процентами - 204 079,23 грн.; пеня - 543 084,32 грн. Також, просив поновити та продовжити строк позовної давності.

В свою чергу, відповідач просив застосувати строки позовної давності до заявлених вимог.

Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, господарський суд першої інстанції виходив з того, що у зв'язку з пропуском позивачем строку позовної давності, позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Господарський суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення господарського суду першої інстанції та приймаючи нове про задоволення позовних вимог, виходив з того, що в матеріалах справи міститься докази здійснення відповідачем у період з 01.01.2013 по 30.09.2014 погашення заборгованості за тілом кредиту та відсотками - платіжне доручення від 27.09.2013 № 819. Такий факт за висновками господарського суду апеляційної інстанції свідчить про визнання відповідачем своєї заборгованості перед позивачем, що перериває перебіг позовної давності. Одночасно господарський суд апеляційної інстанції зазначив про задоволення клопотання позивача щодо поновлення строку позовної давності.

Вищий господарський суд України не погоджується з такими висновками господарського суду апеляційної інстанції з огляду на наступне:

Зокрема, є такими, що суперечать один одному висновки апеляційного господарського стосовно того, що у даному випадку мало місце переривання перебігу позовної давності та водночас існують правові підстави для задоволення клопотання позивача про поновлення строку позовної давності.

Вищий господарський суд України вважає за необхідне зазначити про те, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом ч. 5 ст. 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.

Водночас, з'ясування апеляційним господарським судом як факту переривання позовної давності так і наявності поважних причин пропуску позовної давності апеляційним господарським судом здійснено із порушеннями норм матеріального та процесуального права.

Так, встановлюючи факт переривання перебігу позовної давності апеляційний господарський суд визнав достатніми для підтвердження такого факту подані позивачем додаткові докази, зокрема опитувальник юридичної особи - резидента/нерезидента, заяви СТ "Котлтранс" про підключення послуги "SMS-BANKING", копії договору банківського рахунку від 09.06.2011 № 101746/1 за спеціальним режимом використання (у національній валюті), договору банківського рахунку в іноземній валюті № 000193/643 від 08.04.2009, договору банківського рахунку в іноземній валюті - ЄВРО № 000193 від 16.06.2005, договору в іноземній валюті - дол. США від 26.06.2006 № 000193, договору банківського рахунку від 16.06.2005 № 000193, заяви-розрахунку для встановлення загального ліміту залишку готівки в касі, порядку і строків здавання готівкової виручки, тарифів розрахунково-касового обслуговування (РКО) для юридичних осіб та приватних підприємців (зведений реєстр), копії меморіальних ордерів про списання плати з відповідача на користь банку за послуги по системі "Клієнт-Банк" за період з 30.07.2010 по 27.06.2013.

Разом з тим, господарським судом апеляційної інстанції не враховано наступне:

Пунктом 1.19-1 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" (2346-14) визначено, що меморіальний ордер - розрахунковий документ, який складається за ініціативою банку для оформлення операцій щодо списання коштів з рахунка платника і внутрішньобанківських операцій відповідно до цього Закону та нормативно-правових актів Національного банку України.

Відповідно до п. 2.1 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою НБУ № 22 від 21.01.2004 (z0377-04) (далі - Інструкція), розрахункові документи складаються на бланках, форми яких наведені в додатках до цієї Інструкції. Реквізити розрахункових документів за цими формами заповнюються згідно з вимогами додатка 8 до цієї Інструкції та відповідних її глав. Додатком № 8 до Інструкції передбачено наявність підпису платника (відповідальної особи), які уповноважені розпоряджатися рахунком та відбитку печатки платника, зразки яких заявлені банку платника в картці із зразками підписів та відбитка печатки, як обов'язкових реквізитів платіжного документа.

Відповідно до п. 11.3 Інструкції, юридичною підставою для роботи клієнта за допомогою систем дистанційного обслуговування і оброблення банком дистанційних розпоряджень клієнта є договір банківського рахунку. У договорі обов'язково мають обумовлюватися права, обов'язки та відповідальність сторін, порядок вирішення спорів у разі їх виникнення тощо.

Пункт 2.10 Інструкції визначає, що клієнт, виходячи з технічних можливостей своїх та обслуговуючого банку, може подавати до банку розрахункові документи як на паперових носіях, так і у вигляді електронних розрахункових документів, використовуючи системи дистанційного обслуговування. Спосіб подання клієнтом документів до банку передбачається в договорі банківського рахунку. Банк, що обслуговує платника із застосуванням систем дистанційного обслуговування, зобов'язаний перевірити відповідність номера рахунку платника і його коду, що зазначені в електронному розрахунковому документі, і приймати цей документ до виконання, лише якщо вони належать цьому платнику.

Можливість здійснення електронних платежів за допомогою системи "Клієнт-Банк", "Інтернет-Банк" обумовлена також отриманням клієнтом від банку електронного ключа для використання електронного підпису.

В п. 14.8 ст. 14 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" визначено, що банк та користувач укладають договір щодо порядку та умов використання електронного платіжного засобу. Банк перед укладенням договору зобов'язаний ознайомити користувача з умовами договору про використання електронного платіжного засобу, ознайомити з тарифами на обслуговування електронного платіжного засобу та правилами користування електронним платіжним засобом.

Відповідно до п. 14.9. ст. 14 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" банк зобов'язаний під час видачі електронного платіжного засобу надати користувачеві примірник договору, правил користування електронним платіжним засобом та тарифів банку на обслуговування електронного платіжного засобу. Національний банк України має право встановлювати обов'язкові умови договору.

Згідно з п. 18.3 ст. 18 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" відповідальність за достовірність інформації, що міститься в реквізитах електронного документа, несе особа, яка наклала на цей документ електронний цифровий підпис. В іншому разі відповідальність несе банк або інша установа - учасник платіжної системи.

Пункт 18.4.ст. 18 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" передбачає, що електронний документ на переказ, що не засвідчений електронним підписом, не приймається до виконання. Учасник платіжної системи має передбачити під час приймання електронних документів на переказ:

процедуру перевірки електронного підпису;

процедуру перевірки цілісності, достовірності та авторства електронного документа на переказ.

У разі недотримання зазначених вимог банк або інша установа - учасник платіжної системи несуть відповідальність за шкоду, заподіяну суб'єктам переказу.

Отже, господарському суду апеляційної інстанції належало з'ясувати чи відповідають подані позивачем додаткові докази наведеним вимогам чинного законодавства, які регулюють оформлення розрахунково-касових документів, а також, для вирішення питання чи переривався перебіг позовної давності, господарському суду необхідно було з'ясувати наявність або відсутність можливості здійснення відповідачем платежів за системою "Клієнт-Банк", на підставі належних та допустимих доказів фактичного підключення відповідача до системи дистанційного обслуговування та передачі відповідачу електронних ключів.

Крім того, при прийнятті додаткових доказів апеляційних господарський суд не врахував наступне:

Відповідно до ч. 1 ст. 101 ГПК апеляційний суд переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами. Додаткові докази приймаються апеляційним судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.

Пунктом 9 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 № 7 "Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України" (v0007600-11) роз'яснено, що відповідно до частини першої статті 101 ГПК, апеляційний суд переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами. Додаткові докази приймаються апеляційним судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. У вирішенні питань щодо прийняття додаткових доказів суд апеляційної інстанції повинен повно і всебічно з'ясовувати причини їх неподання з урахуванням конкретних обставин справи і об'єктивно оцінити поважність цих причин. У разі прийняття додаткових доказів у постанові апеляційної інстанції мають зазначатися підстави такого прийняття. До згаданих підстав належить, зокрема, необґрунтоване відхилення судом першої інстанції клопотань сторін про витребування господарським судом доказів у порядку статті 38 ГПК. У такому разі суд апеляційної інстанції за відповідним клопотанням сторони самостійно витребує необхідні додаткові докази.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач, подавши до апеляційного господарського суду документи розрахунково-касового обслуговування клієнта СТ "Котл Транс" по системі "Клієнт-Банк" зазначив у клопотанні про залучення документів до матеріалів справи, що вони надаються "на виконання ухвали". Однак, господарський суд апеляційної інстанції не зобов'язував сторони надавати будь-які докази, такі дії були здійснені господарським судом першої інстанції. Обґрунтування неможливості подання цих доказів господарському суду першої інстанції назване клопотання не містить.

Не надавши цим обставинам правової оцінки у контексті приписів ст. 101 ГПК України, апеляційний господарський суд дійшов висновку про прийняття вказаних додаткових доказів, зазначивши, що неможливість надання таких доказів господарському суду першої інстанції не залежала від апелянта, оскільки останній на час розгляду справи в місцевому господарському суді вже перебував у процедурі ліквідації (рішення Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 27.05.2015 № 105). У той же час, апеляційним господарським судом не надано оцінки тому факту, що і позовна заява від 28.08.2015 № 104 у даній справі подана ПАТ "Імексбанк" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ "Імексбанк", а позивач не навів жодного обґрунтування яким чином перебування у процедурі ліквідації унеможливило своєчасне подання доказів суду першої інстанції.

Викладене свідчить про те, що в даному випадку додаткові докази були прийняті апеляційним господарським судом без дотримання вимог ст. 101 ГПК України.

Виходячи з наведеного, Вищий господарський суд України вважає, що господарським судом апеляційної інстанції обставини справи встановлені неповно, а його висновки щодо пропуску або переривання строку позовної давності є передчасними.

В свою чергу господарський суд першої інстанції, відмовив у задоволенні позову у зв'язку з пропуском позивачем строку позовної давності без з'ясування чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача.

Однак, за змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Вказаних вимог господарським судом першої інстанції враховано не було.

Крім того, відповідно до вимог ч. 1 ст. 84 ГПК України рішення господарського суду ухвалюється іменем України і складається із вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин, при цьому у вступній частині вказуються найменування господарського суду, номер справи, дата прийняття рішення, найменування сторін, ціна позову, прізвище судді (суддів), представників сторін, прокурора та інших осіб, які брали участь у засіданні, посади цих осіб.

Як вбачається зі змісту прийнятого у справі рішення, воно не відповідає вказаним вимогам ГПК України (1798-12) , оскільки у його вступній частині не міститься ні найменування господарського суду, ні прізвища судді, ні представників сторін.

Враховуючи викладене, як місцевий так і апеляційний господарські суди припустились неправильного застосування приписів ч. 1 ст. 47 ГПК України (1798-12) щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та ч. 1 ст. 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що відповідно до ч. 1 ст. 111-10 ГПК України є підставою для скасування судового рішення у справі.

Касаційна ж інстанція відповідно до ч. 2 ст. 111-7 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на наведене справа має бути направлена на новий розгляд до суду першої інстанції, під час якого необхідно встановити обставини, зазначені в цій постанові, дати їм та доводам сторін належну правову оцінку, і вирішити спір відповідно до вимог закону.