Рогач Л.І. - головуючого, доповідача Алєєвої І.В., Дроботової Т.Б. за участю представників: позивача не з'явився (про час та місце судового засідання повідомлений належно) відповідачів не з'явились (про час та місце судового засідання повідомлені належно) розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державного вищого навчального закладу "Український державний хіміко-технологічний інститут" на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 10.03.2016 у справі № 8/214-08(В18/9659) Господарського суду Дніпропетровської області за позовом Державного вищого навчального закладу "Український державний хіміко-технологічний інститут" до - Дніпропетровської міської ради; - Товариства з обмеженою відповідальністю "Діалог" про визнання недійсним акта

03.12.2007 Державний вищий навчальний заклад "Український державний хіміко-технологічний інститут" звернувся до господарського суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення Дніпропетровської міської ради V скликання від 08.11.2006 № 123/6 "Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю "Діалог", код ЄДРПОУ 32293629, земельної ділянки по вул. Набережній Перемоги в районі буд № 40 (Жовтневий район) в оренду для проектування та будівництва житлового комплексу" та про заборону Товариству з обмеженою відповідальністю "Діалог" здійснювати будь-які роботи, пов'язані з будівництвом житлового комплексу на земельній ділянці, яка була відведена рішенням виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради народних депутатів від 16.12.1993, а також з її комерційним використанням. Позовні вимоги вмотивовано прийняттям спірного рішення незаконно, всупереч повноваженням, визначеним статтею 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", з перевищенням повноважень, наданих Конституцією України (254к/96-ВР) , з порушенням порядку припинення землекористування позивача згідно з приписами статті 141 Земельного кодексу України.

Заявою від 30.07.2015 (т.3, а.с.143) позивач зменшив свої позовні вимоги, вказавши, що підтримує вимоги позову в частині визнання протиправним та скасування рішення Дніпропетровської міської ради V скликання від 08.11.2006 № 123/6, а в решті просить вважати позовні вимоги зменшеними в порядку частини четвертої статті 22 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Діалог" - відхилив позов, зазначивши, що позивач не зареєстрував належним чином своє право на користування спірною земельною ділянкою, відтак, не набув права на неї у встановленому законодавством порядку; спірне рішення прийнято в межах повноважень органу місцевого самоврядування та не порушує прав позивача.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 30.11.2015 (судді: Дубінін І.Ю., Кармазіна Л.П., Соловйова А.Є.) у позові до Дніпропетровської міської ради відмовлено; провадження у справі в частині позовних вимог до Товариства з обмеженою відповідальністю "Діалог" припинено.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 10.03.2016 (судді: Кощеєв І.М. - головуючий, Вечірко І.О., Пархоменко Н.В.) рішення місцевого господарського суду скасовано; в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з висновками господарських судів попередніх інстанцій, позивач подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просить постанову та рішення у даній справі скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог. Касаційну скаргу вмотивовано доводами про неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення судами норм процесуального права, а саме: не враховано приписи статей 32, 33 Господарського процесуального кодексу України та не взято до уваги пояснення представників сторін щодо дослідженої в судовому засіданні кримінальної справи, та відсутність доказів на підтвердження заперечення на позов; суди неповно з'ясували обставини, що мають значення для справи, визнали встановленими обставини, які не підтверджуються належними доказами, а також невірно застосували правову позицію Верховного Суду України щодо обраного позивачем способу захисту порушеного права, порушивши положення статей 16 та 21 Цивільного кодексу України; суди не врахували статтю 1 протоколу № 1 Конвенції про захист прав та основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 (475/97-ВР) , статтю 41 Конституції України, практику Європейського Суду з прав людини.

Сторони не скористались процесуальним правом на участь у судовому засіданні касаційної інстанції своїх представників; відзиву на касаційну скаргу не надіслано.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в рішенні та постанові, колегія суддів вважає, що касаційна скар га не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати чи вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Місцевий господарський суд встановив, що рішенням виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради народних депутатів № 1195 від 16.12.1993 "Про відведення Дніпропетровському хіміко-технологічному інституту земельної ділянки по вул. Набережній Перемоги, 40 в тимчасове користування на період будівництва дослідного виробництва" відведено Дніпропетровському хіміко-технологічному інституту, правонаступником якого є Позивач, земельну ділянку площею 2,0 га по вулиці Набережній Перемоги, 40, за рахунок земель міської забудови, в тимчасове користування, на період будівництва дослідного виробництва. Будівництво дослідного виробництва, згідно з проектно-кошторисною документацією, передбачало зведення на території земельної ділянки корпусу дослідного виробництва, трансформаторної підстанції, компресорної станції, облаштування на об'єкті будівництва систем електро-, паро-, газо-, та водопостачання.

Будівництво на території земельної ділянки розпочалось у вересні 1992 року, проте через відсутність бюджетного фінансування у грудні 1994 року роботи на об'єкті призупинені; за період будівництва на території земельної ділянки за рахунок коштів Державного бюджету України виконані роботи на загальну суму 431000 гривень: вирито будівельний котлован, та забито палі; станом на сьогоднішній день, на балансі позивача зазначений об'єкт обліковується як об'єкт незавершеного будівництва.

08.11.2006 рішенням Дніпропетровської міської ради № 123/6 "Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю "Діалог", код ЄДРПОУ 32293629, земельної ділянки по вул. Набережній Перемоги в районі буд. № 40 (Жовтневий район ) в оренду для проектування та будівництва житлового комплексу" затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1,1116 га, та передано її Товариству з обмеженою відповідальністю "Діалог" в оренду строком на три роки для проектування та будівництва житлового комплексу по вул. Набережній Перемоги в районі буд. № 40, у тому числі 0,8234 га за рахунок земель, раніше наданих Дніпропетровському хіміко-технологічному інституту; пунктом 8 цього ж рішення визнано таким, що втратило чинність, рішення виконкому Дніпропетровської міської ради народних депутатів № 1195 від 16.12.1993 та припинено право Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту на землю.

На підставі рішення Дніпропетровської міської ради № 123/6 від 08.11.2006 Дніпропетровською міською радою (Орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Діалог" (Орендар) 27.11.2006 укладено договір оренди землі.

Позивач вважає, що діями відповідачів порушено право державної власності, яке підлягає захисту у обраний ним спосіб.

Місцевий господарський суд припинив провадження у справі в частині заборони Товариству з обмеженою відповідальністю "Діалог" здійснювати будь-які роботи, пов'язані з будівництвом житлового комплексу за адресою: вул. Набережна Перемоги, 40 на земельній ділянці, яка відведена рішенням виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради народних депутатів № 1195 від 16.12.1993 "Про відведення Дніпропетровському хіміко-технологічному інституту земельної ділянки по вул. Набережній Перемоги, 40 в тимчасове користування на період будівництва дослідного виробництва", а також з її використанням у зв'язку із відмовою позивача від позовних вимог до Товариства з обмеженою відповідальністю "Діалог" (згідно із заявою про зменшення позовних вимог № 26-01/02-32 від 30.07.2015), визнання Товариства банкротом і початком його ліквідаційної процедури.

Відмовляючи в задоволені позовних вимог до Дніпропетровської міської ради, місцевий господарський суд виходив з тих обставин, що позивач не довів документально існування у нього права користування землею, оскільки таке право всупереч статті 125 Земельного кодексу України не було зареєстровано.

Переглядаючи справу в повному обсязі за приписами статті 101 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд, встановив, що на момент звернення до суду першої інстанції спірна земельна ділянка з кадастровим номером 1210100000:03:231:0104 перебувала у користуванні Товариства з обмеженою відповідальністю "Діалог" на підставі договору оренди землі від 27.11.2006, посвідченого нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу та зареєстрованого в Державному реєстрі; відтак суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у позові слід відмовити у зв'язку з неправильно обраним позивачем способом захисту порушеного права, який не забезпечує відновлення цього права; також місцевий господарський суд помилково припинив провадження у справі в частині зменшених позовних вимог.

Судова колегія зазначає, що за змістом статті 1 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України позов подається на захист порушеного, невизнаного, оспорюваного права (тобто, існуючого права) у спосіб, що передбачений законом або договором.

Разом з тим, у разі наявності порушеного права за наслідками прийняття рішення суду повинно відбуватися відновлення (захист) порушеного права.

За змістом пункту 15 частини першої статті 26 та статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", рішення Конституційного Суду України від 16.04.2009 (v007p710-09) № 7рп/2009 ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання. Органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Такі рішення можуть бути скасовані або змінені в судовому порядку.

Згідно з пунктом 10 статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку; статтею 21 Цивільного кодексу України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Відтак, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Разом з тим, суди встановили, що прийняте органом місцевого самоврядування спірне рішення про надання земельної ділянки в оренду у відповідній частині реалізовано шляхом укладення відповідачами договору оренди земельної ділянки, з чим відповідно до статті 93 Земельного кодексу України пов'язано набуття права орендного використання земельної ділянки, а права позивача порушуються не рішенням, яке виконано, а укладеним договором.

Судова колегія зазначає, що в зв'язку з прийняттям органом місцевого самоврядування ненормативного акта виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, зокрема, в сфері земельних правовідносин відповідний нормативний акт слугує підставою виникнення, зміни або припинення конкретних прав та обов'язків фізичних і юридичних осіб приватного права. Рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного права за статтею 16 Цивільного кодексу України та пред'являтися до суду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явленої вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права особи, що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень (постанова Верховного Суду України від 16.12.2015 у справі № 6-2510цс/15).

Застосовуючи правову позицію Верховного Суду України висловлену в постанові від 30.09.2015 у складі Судової палати у господарських справах і Судової палати в адміністративних справах, за якою скасування ненормативного акта органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки не впливає на законність правовстановлюючих документів щодо орендного користування земельною ділянкою (не породжує юридичних наслідків), у зв'язку з чим самостійний позов про визнання незаконними та скасування рішень органів місцевого самоврядування про передачу земельних ділянок дійсно не виконує функції захисту прав особи, оскільки не впливає на права та обов'язки сторін таких правовідносин (у зв'язку з тим, що дія цих ненормативних актів вичерпується фактом їх виконання), що однак не виключає можливості оскарження зазначених актів у комплексному поєднанні із вимогами про визнання недійсними правовстановлюючих документів, виданих на підставі цих оскаржуваних актів, суд апеляційної інстанції не врахував, що спірний акт органу місцевого самоврядування стосується припинення права позивача у земельних правовідносинах (пункт 8 цього рішення), тобто, безпосередньо впливає на права позивача щодо спірної земельної ділянки, а відновлення цього права є метою та підґрунтям поданої вимоги.

Таким чином, для вирішення спору господарським судам належало перш за все встановити зміст порушеного права позивача щодо спірної земельної ділянки.

Так, на момент прийняття виконкомом Дніпропетровської міської ради народних депутатів рішення № 1195 від 16.12.1993 порядок та підстави набуття права на земельні ділянки регулювалися Земельним кодексом Української РСР (2874а-07) (1991 року).

За змістом статей 3, 7, 10, 22, 23, 24 вказаного вище Кодексу користування землею могло бути постійним або тимчасовим, до відання міських рад народних депутатів у галузі регулювання земельних відносин належало, зокрема, надання земельних ділянок у користування, в тому числі на умовах оренди, у порядку, встановленому статтями 17 та 19 цього Кодексу; повноваження щодо передачі, надання та вилучення земельних ділянок місцеві ради народних депутатів могли передаватися виконавчим органам місцевого самоврядування; право користування наданою земельною ділянкою виникало після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та одержання документа, що засвідчує це право - державного акта (для права власності та права постійного користування) або договору (для права тимчасового користування. в тому числі на умовах оренди).

Місцевий господарський суд встановив, що матеріали справи не містять будь-яких доказів на підтвердження оформлення та одержання позивачем документа, який засвідчує його право щодо спірної земельної ділянки, постанова апеляційної інстанції відповідних обставин та доказів також не зазначає, а позивач висновок місцевого господарського суду не спростував та не довів протилежного; в касаційній скарзі не зазначено, який саме документ, який міститься в матеріалах справи, належно засвідчує оформлення та виникнення у позивача права користування земельною ділянкою та не був досліджений та оцінений судами.

Також судова колегія відзначає, що за змістом позовної заяви позов подано на захист права державної власності, натомість з матеріалів справи та доводів позивача не вбачається, яким саме чином внаслідок надання земельної ділянки в оренду змінилося існуюче право власності на цю ділянку; також спірне рішення не містить будь-яких вказівок щодо розпорядження об'єктом незавершеного будівництва, передачу його іншій особі; позивач не довів статусу об'єкта незавершеного будівництва як нерухомого майна відповідно до положень статей 181, 182, частин другої та третьої статті 331 Цивільного кодексу України.

Відтак, висновок місцевого господарського суду про те, що позивач не довів наявності у нього права, на захист якого подано позов, є вірним та обґрунтованим.

Згідно зі статтею 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

Судова колегія погоджується з доводами касаційної скарги щодо невиконання судами попередніх інстанцій приписів статей 84 та 105 Господарського процесуального кодексу України щодо відсутності у судових рішеннях мотивів, за яких суди відхилили доводи та докази позивача щодо обставин справи, встановлених під час здійснення кримінального провадження; разом з тим, судова колегія констатує, що доводи позивача стосуються обставин, які свідчать про вчинення особою дій, переслідуваних в порядку кримінального судочинства, тому належним доказом існування відповідних обставин є судове рішення компетентного суду, прийняття якого в подальшому може бути підставою для перегляду рішень, прийнятих у даній справі, за нововиявленими обставинами.

Таким чином, процесуальні недоліки, допущені судами попередніх інстанцій, не вплинули на законність та обґрунтованість судових рішень у даній справі.

Висновки господарських судів щодо відмови у позовних вимогах з підстав обрання позивачем при зверненні до суду способу, який не забезпечує відновлення порушеного права та недоведеності змісту порушеного права не суперечать статті 1 протоколу № 1 Конвенції про захист прав та основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 (475/97-ВР) , статті 41 Конституції України, наведеній позивачем практиці Європейського Суду з прав людини.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Перевіривши у відповідності до частини 2 статті 111-5 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні та постанові судів попередніх інстанцій, колегія суддів дійшла висновків про те, що господарські суди першої та апеляційної інстанцій відповідно до положень статей 43, 101, 105 Господарського процесуального кодексу України розглянули всебічно, повно та об'єктивно в судовому процесі всі істотні обставини справи в їх сукупності, проаналізували належним чином спірні правовідносини, зміст прав та зобов'язань сторін відповідно до умов договору та приписів чинного законодавства, надали оцінку наявним у справі доказам, дійшли законних та обґрунтованих висновків за наслідками розгляду позову та апеляційної скарги; підстав для скасування рішення господарського суду та постанови суду апеляційної інстанції з мотивів, викладених у касаційній скарзі, не вбачається.