головуючого: Студенця В.І., суддів: Васищака І.М., Грека Б.М. за участю представників сторін позивача - Степаненко В.В.; відповідача - Котік О.С.; третьої особи на стороні позивача 1 - не з'явився; третьої особи на стороні позивача 2 - не з'явився; третьої особи на стороні відповідача - Хоменко А.В.; прокурора - Клюге Л.М.; розглянувши касаційну скаргу Дочірнього підприємства "Санаторій Україна" Публічного акціонерного товариства "Укрпрофоздоровниця" на постанову Київського апеляційного господарського суду від та на рішення від 02.12.2015 Господарського суду Київської області 05.08.2015 у справі № 3/005-12 за позовом Прокурора міста Ірпеня Київської області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Комунальне підприємство "Ірпінське бюро технічної інвентаризації" Дочірнього підприємства "Санаторій Україна" Публічного акціонерного товариства "Укрпрофоздоровниця" третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача на стороні відповідача Федерація професійних спілок України про витребування майна із чужого незаконного володіння та визнання права власності

Прокурор міста Ірпеня звернувся до Господарського суду Київської області в інтересах держави в особі Фонду державного майна з позовом до Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" (далі - ПАТ "Укрпрофоздоровниця") про визнання права власності держави в особі Фонду державного майна України на ІІ відділення Дочірнього підприємства "Санаторію "Україна" за адресою: смт. Ворзель, вул. Червоноармійська, 33, яке складається з: 5 корпусу загальною площею 833,9 м.кв., 3 корпусу загальною площею 369,3 м.кв., харчоблоку загальною площею 513,4 м. кв., мінікотельні загальною площею 19,7 м. кв., матеріального складу "З", "Т", "У", "Ч", "Ф" загальною площею 142,5 м.кв., приміщення для фарб загальною площею 9,9 м.кв., бензосховища загальною площею 52,0 м.кв., водонапірної вежі об'ємом 25 м.куб., надкоптажної будівлі загальною площею 7,0 м. кв., тепломережі загальною площею 120м/п, водогону загальною площею 1951м/п, паркану загальною площею 300 м/п, асфальтних доріжок загальною площею 3930 м.кв., мережі каналізації загальною площею 400м/п, повітряної лінії електропередач загальною площею 1550м/п, кабельної лінії загальною площею 200 м/п, газовідводу загальною площею 70,9м/п, балансова вартість якого становить 953 200 грн та витребування вказаного майна з чужого незаконного володіння.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 06.02.2012 порушено провадження у справі № 3/005-12 за позовом Прокурора міста Ірпеня в особі Фонду державного майна до ПАТ "Укрпрофоздоровниця", за участю третіх осіб, які не пред'являють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Комунальне підприємство "Ірпінське бюро технічної інвентаризації", Дочірнє підприємство "Санаторій Україна", про витребування майна із чужого незаконного володіння та визнання права власності.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 14.03.2012 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Федерацію професійних спілок України.

Рішенням Господарського суду Київської області (суддя Лопатін А.В.) від 05.08.2015 позовні вимоги задоволено повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду (колегія суддів у складі: головуючий суддя Калатай Н.Ф., судді Ропій Л.М., Рябуха В.І.) від 02.12.2015 рішення Господарського суду Київської області від 05.08.2015 змінено, суд виклав п. 5 резолютивної частини рішення в іншій редакції, яким стягнуто з ПАТ "Укрпрофоздоровниця" в доход Державного бюджету України судовий збір у розмірі 19 064, 00 грн.

Не погоджуючись з постановою Київського апеляційного господарського суду від 02.12.2015 та рішенням Господарського суду Київської області від 05.08.2015, ДП "Санаторій Україна" ПАТ "Укрпрофоздоровниця" подало касаційну скаргу, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати повністю та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що рішення судів попередніх інстанцій прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права.

При цьому, скаржник вказує на те, що господарськими судами не враховано доводи відповідачів чим порушено норми ст.ст. 43, 47, 82, 104 ГПК України (1798-12) .

Також ДП "Санаторій Україна" ПАТ "Укрпрофоздоровниця" вказує на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм щодо позовної давності, а саме ст.ст. 257, 261, 267 ЦК України та зазначає про те, що прокурором та позивачем не було надано суду належних та допустимих доказів, щоб підтверджували переривання або зупинення перебігу позовної давності щодо їх позовних вимог до відповідачів.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 28.03.2016 касаційну скаргу ДП "Санаторій Україна" ПАТ "Укрпрофоздоровниця" прийнято до провадження та призначено до розгляду на 20.04.2016.

Федерацією професійних спілок України заявлено клопотання про зупинення провадження у справі до винесення рішення Конституційним Судом України за конституційним зверненням Федерації професійних спілок країни щодо офіційного тлумачення положень ст. 1 Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України".

Відповідно до ч. 1 ст. 79 ГПК України господарський суд зупиняє провадження у справі в разі неможливості розгляду даної справи до вирішення пов'язаної з нею іншої справи, що розглядається іншим судом, а також у разі звернення господарського суду із судовим дорученням про надання правової допомоги до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави.

У п. 10 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 № 11 (v0011600-11) "Про деякі питання практики застосування розділу ХІІ1 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) " зазначено, що під час перегляду судових рішень у касаційній інстанції застосовуються положення статей 77 і 79 ГПК, за винятком приписів пунктів 2 - 4 статті 77 і пунктів 1 і 2 частини другої статті 79.

У вирішенні питання про відкладення та зупинення розгляду справи слід мати на увазі, що згідно із статтею 111-5 ГПК України касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні чи постанові господарського суду.

З огляду на викладене, з врахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів не знаходить правових підстав для задоволення вказаного клопотання.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 20.04.2016 розгляд касаційної скарги відкладено на 27.04.2016.

Колегія суддів, розглянувши наявні матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, третьої особи та прокурора, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування норм матеріального і процесуального права вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Як встановлено господарськими судами 25.07.2000 за поданням ПАТ "Укрпрофоздоровниця" від 07.12.1999 виконавчий комітет Ірпінської міської ради прийняв рішення № 207/1 "Про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна дочірнього підприємства санаторію "Україна" за ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" (далі Рішення № 207/1), яким вирішив:

- визнати право власності на об'єкти нерухомого майна Дочірнього підприємства санаторію "Україна", яке знаходиться в смт. Ворзель, вул. К. Лібкнехта, 26, І відділення та право власності на ІІ відділення за адресою: смт. Ворзель, вул. Червоноармійська, 33 за відповідачем;

- Ірпінському МБТІ оформити та видати правовстановлюючі документи відповідачу на об'єкти нерухомого майна згідно з матеріалами технічної документації, крім жилого будинку по вул. Артема, 6, смт. Ворзель, який підлягає передачі в комунальну власність Ворзельської територіальної громади.

На підставі рішення № 207/1 25.07.2000 виконавчим комітетом Ірпінської міської ради ПАТ "Укрпрофоздоровниця" видано свідоцтво про право власності на санаторій "Україна" (ІІ відділення), яким засвідчено право колективно власності відповідача на вказане майно.

Згідно з листом Комунального підприємства "Ірпінське бюро технічної інвентаризації" № 900 від 17.10.2011, відповідно до інвентаризаційної справи № 839 на будинок № 33 по вул. Червоноармійській 33 в смт. Ворзель, право власності ні за ким не зареєстровано, будинок за вказаною адресою перебуває на балансі у ПАТ "Укрпрофоздоровниця", інвентаризаційна справа на ІІ відділення ДП "Санаторій Україна" була знищена вогнем під час пожежі, що сталась в Ірпінському БТІ 2004 року.

ДП "Санаторій Україна" в листі № 373 від 29.12.2011 зазначило, що майновий комплекс ІІ відділення "Санаторій "Україна" включає в себе: 5 корпус загальною площею 833,9 м.кв., 3 корпус загальною площею 369,3 м.кв., харчоблок загальною площею 513,4 м. кв., мінікотельня загальною площею 19,7 м. кв., матеріальний склад "З", "Т", "У", "Ч", "Ф" загальною площею 142,5 м.кв., приміщення для фарб загальною площею 9,9 м.кв., бензосховище загальною площею 52,0 м.кв., водонапірну вежу об'ємом 25 м.куб., надкоптажну будівля загальною площею 7,0 м. кв., тепломережі загальною площею 120м/п, водогін загальною площею 1951м/п, паркан загальною площею 300 м/п, асфальтні доріжки загальною площею 3 930 м. кв., мережі каналізації загальною площею 400м/п, повітряну лінію електропередач загальною площею 1 550 м/п, кабельну лінію загальною площею 200 м/п, газовідвід загальною площею 70,9 м/п. Загальна балансова вартість вказаного майна складає 953 200 грн.

Рішенням суду у справі № 9/106-11 позовні вимоги у цій справі задоволені повністю, а саме:

- визнано незаконним з моменту прийняття та скасовано рішення № 207/1;

- визнано право власності держави в особі Фонду державного майна України на І відділення санаторію "Україна" за адресою смт. Ворзель, вул. К. Лібкнехта, 26, яке складається з таких будівель: літера "А" адміністративно-лікувально-діагностичний корпус, площею 2520,5 кв.м; літера "Б" спальний корпус №1 площею 1835,1 кв.м; літера "В" їдальня площею 1997,8 кв.м; літера "Г" спальний корпус №2, площею 2 010,5 кв.м; літера "Д" овочесхофище площею 185,1 кв.м; літера "Ж" склад-гаражі площею 156,0 кв.м; літера "З" склад білизни площею 75,3кв.м; літера "К" котельня-пральня площею 389,5 кв.м; літера "Л" майстерня площею 134,8 кв.м; літера "М" аеросолярій площею 39.9 кв.м; літера "М 1" житловий будинок-гуртожиток площею 438,1 кв.м.; літера "Н" кіферня площею 67,6 кв.м.; літера "О" склад площею 19,5 кв.м.; літера "П" площею 23,1 кв.м; літера "О 1" склад; літера "П 1" вбиральня; літера "Р" водонапірна вежа; літера "Р 1" сарай; літера "С" артсвердловина; літера "С 1" сарай; літера "Т" пункт керування артсвердловиною; літера "Т 1" сарай; літера "У" бесідка; літера "У 1" погрб; літера "Ф" КНС; літера "Х" ТП; літера "Ш" бесідка; літера "Щ" сарай; літера "Ч" чергувальня; літера "Ц" сарай; літера "Ю", "Я" бесідка; літера "Я 1" навіс; №1-12 огорожа; №13 оглядова яма; №14-24 зливні ями; І замощення; №1 №2 спортивний майданчик; №25 артсвердловина, балансова вартість якого становить 13 620 567, 07 грн.;

- витребувано вказане майно із чужого незаконного володіння ПАТ "Укрпрофоздоровниця" та повернуто його у власність держави в особі Фонду державного майна України.

Отже, рішенням суду у справі № 9/106-11, яке набрало законної сили 31.03.2015, рішення № 207/1 визнано незаконним з моменту прийняття та скасовано у повному обсязі, тобто щодо права власності відповідача і на І відділення, і на ІІ відділення третьої особи 2.

Проте вимоги про визнання права власності держави та витребування майна з чужого незаконного володіння у справі № 9/106-11 заявлені і, відповідно, розглянуті судом лише щодо майна І відділення.

Те, що з вимогами про визнання права власності і витребування з чужого незаконного володіння майна ІІ відділення у справі № 9/106-11 не звертались, Заступник прокурора місті Ірпеня у письмових поясненнях від 26.11.2015 № 6695вих.15 пояснив тим, що на дату звернення з позовом у справі № 9/106-11 матеріали технічної інвентаризації та інші необхідні документи на ІІ відділення в повному обсязі були відсутні.

Зі змісту рішення Господарського суду Київської області від 27.09.2011 у справі № 9/106-11 слідує, що при вирішенні спору сторін суд встановив, що відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 23.04.60 № 606 "Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР" (606-60-п) усі діючі госпрозрахункові санаторії, будинки відпочинку та пансіонати Міністерство охорони здоров'я було зобов'язано передати до 1 травня 1960 року Українській республіканській раді профспілок з метою подальшого поліпшення організації відпочинку і санаторно-курортного обслуговування трудящих і підвищення ролі профспілок.

Згідно з п. 2 вказаної постанови Ради Міністрів УРСР майно передавалося профспілковим органам у відання.

Передача спірного майна у відання профспілкам мала місце у період дії Конституції (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки від 30.01.1937 (001_001) .

Статтею 4 Конституції (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки від 30.01.1937 визначено, що економічну основу УРСР становлять соціалістична система господарства і соціалістична власність на знаряддя та засоби виробництва, що утвердилися внаслідок ліквідації капіталістичної системи господарства, скасування приватної власності на знаряддя та засоби виробництва і знищення експлуатації людини людиною.

Відповідно до ст. 5 зазначеної Конституції УРСР (1937) соціалістична власність в УРСР має або форму державної власності (всенародне добро), або форму кооперативно-колгоспної власності (власність окремих колгоспів, власність кооперативних об'єднань).

При цьому, у виключній власності держави були, зокрема, майно організованих державою торговельних, комунальних та інших підприємств, основний міський житловий фонд, а також інше майно, необхідне для здійснення завдань держави (ст. 11 Конституції УРСР 1937).

Згідно зі ст.ст. 6, 7 Конституції УРСР (1937) земля, її надра, води, ліси, заводи, фабрики, шахти, рудні, залізничний, водний і повітряний транспорт, банки, засоби зв'язку, організовані державою великі сільськогосподарські підприємства (радгоспи, машинно-тракторні станції і т. п.), а також комунальні підприємства і основний житловий фонд у містах і промислових пунктах є державною власністю, тобто всенародним добром.

Громадські підприємства в колгоспах і кооперативних організаціях з їх живим і мертвим реманентом, продукція, що її виробляють колгоспи та кооперативні організації, так само їх громадські будівлі, становлять громадську, соціалістичну власність колгоспів і кооперативних організацій.

Згідно із ст. 9 Конституції УРСР (1937) поруч з соціалістичною системою господарства, яка є панівною формою господарства в УРСР, допускається законом дрібне приватне господарство одноосібних селян і кустарів, яке ґрунтується на особистій праці і виключає експлуатацію чужої праці.

Тобто, Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки від 30.01.1937 (001_001) , яка була діюча станом на 1960, для будь-яких установ, організацій, підприємств передбачала форму власності на майно лише у вигляді соціалістичної власності. За таких обставин, госпрозрахункові санаторії, будинки відпочинку та пансіонати, які згідно постанови Ради Міністрів УРСР від 23.04.60 № 606 (606-60-п) були передані профспілковим органам, могли бути передані тільки у господарське відання, а не у власність.

Право повного господарського відання - це право юридичної особи володіти, користуватися, розпоряджатися майном, яке надано їй власником для здійснення підприємницької діяльності.

Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства (ст. 37 Закону України "Про власність").

Поява цієї правової категорії зумовлена необхідністю розмежування права власності держави і права підприємства щодо виділеного йому державою майна. Відмінність права власності та права господарського відання полягає насамперед у характері цих прав. Суд звертає увагу на те, що, оскільки право власності є основним, самостійним правом, у той час як право господарського відання насамперед залежить від права власності, то право господарського відання є речовим правом вторинного характеру.

Крім того, аналізуючи норми цивільного законодавства, суд дійшов висновку, що право господарського відання передбачено лише стосовно об'єктів державної власності.

Зазначене також підтверджується змістом постанови Ради Міністрів УРСР від 23.04.60 № 606 (606-60-п) "Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР".

Аналізуючи зміст постанови Ради Міністрів УРСР від 23.04.1960 № 606 (606-60-п) "Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР", відповідно до якої Рада Міністрів Української постановила Держплану УРСР, Міністерству фінансів УРСР за участю Української республіканської Ради профспілок внести в план і бюджет Української РСР на 1960 рік зміни, що випливають із цієї постанови, а також зобов`язала Держплан СРСР передбачати, починаючи з 1961 року, в річних і перспективних планах по бюджету державного соціального страхування необхідні капітальні вкладення на будівництво і проектування санаторно-курортних установ, виділяти на будівництво, розширення, ремонт і благоустрій санаторіїв і будинків відпочинку необхідні матеріали, обладнання і транспорт, то суд дійшов висновку, що, оскільки спірні об'єкти нерухомості фінансувалися з бюджету державного соціального страхування, то профспілкові санаторії належали до об'єктів державної власності.

На позачерговій сьомій сесії Верховної Ради Української РСР дев'ятого скликання 20.04.1978 прийнято Конституцію (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Статтями 10-13 Конституції (Основного Закону) Української Радянської Соціалістичної республіки (1978 року) також установлено, що основу економічної системи України становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності. Правом особистої власності були наділені лише громадяни.

Зокрема, ст. 10 Конституції УРСР (1978 року) чітко визначено, що майно профспілкових та інших громадських організацій, необхідне їм для здійснення статутних завдань, є соціалістичною власністю.

Відповідно до ст. 20 Закону УРСР "Про власність" від 07.02.1991 професійні спілки є суб'єктами права колективної власності.

Статтею 21 зазначеного Закону передбачено підстави виникнення права колективної власності. Цією статтею закону не передбачено підстав виникнення права власності громадського об'єднання шляхом передачі майна від союзних громадських організацій новоствореним в України громадським організаціям або в порядку правонаступництва загальносоюзної громадської організації новоствореною республіканською громадською організацією.

Документів, на підтвердження того, що спірне майно було передано державою профспілковим органам у будь-який час (з 1960 р. по 1991 р.) з господарського відання у власність відповідачем 2 до суду не надано.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що майно, яке є предметом спору, перебувало у державній (соціалістичній) власності Української РСР, а при оголошенні незалежності державою Україна, це майно перейшло у державну власність України, а тому профспілковий орган не мав права власності на спірне майно і, як наслідок, не набув права розпорядження ним.

Постановою Верховної Ради Української РСР "Про захист суверенних прав власності Української РСР" від 29 листопада 1990 року № 506 (506-12) введено мораторій на території республіки на будь-які зміни форми власності і власника державного майна до введення в дію Закону Української РСР про роздержавлення майна.

Статтею 1 Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" від 10 вересня 1991 року № 1540-XII встановлено, що майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України.

Згідно з Указом Президії Верховної Ради України "Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" № 1540-ХІІ від 10 вересня 1991 року (1540-12) майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташовані на території України, є державною власністю України, а укладені після 29 листопада 1990 року майнові договори, якими змінено форму власності, визнаються недійсними. Постановою Верховної Ради України "Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України" № 2268-ХІІ від 10 квітня 1992 року (2268-12) з метою збереження майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР Верховна Рада України постановлено наступне: до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР передати тимчасово Фонду державного майна України майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій. Фонду державного майна України прийняти майно цих підприємств, установ та об'єктів до 1 травня 1992 року.

Профспілки діяли за загальним статутом профспілок СРСР, і до 1990 року були загальносоюзною громадською організацією. В єдиній системі профспілок колишнього Союзу РСР Укрпрофрада представляла республіканську організацію і мала статус юридичної особи.

Після розпаду СРСР правонаступником Української республіканської Ради профспілок стала Рада Федерації незалежних профспілок України, правонаступником якої, в свою чергу, є Федерація професійних спілок України. Постановою Верховної Ради України "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" від 4 лютого 1994 року № 3943-ХІІ (3943-12) встановлено, що тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю (пункт 1 постанови). Кабінету Міністрів України до 1 березня 1994 року доручено визначити органи управління зазначеним майном, що тимчасово виконуватимуть ці функції до законодавчого визначення правонаступників вищезгаданого майна (пункт 2 постанови). До законодавчого визначення правонаступників майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР Фонд державного майна України здійснює право розпорядження цим майном у процесі приватизації та повноваження орендодавця майнових комплексів підприємств та організацій (їх структурних підрозділів) (пункт 3 постанови).

Професійні спілки та їхні громадські об'єднання є суб'єктами права колективної власності (ст. 20 Закону України "Про власність").

Відповідно до ст. 21 Закону України "Про власність" право колективної власності виникає на підставі: добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств і об'єднань; передачі державних підприємств в оренду; викупу колективами трудящих державного майна; перетворення державних підприємств в акціонерні та інші товариства; безоплатної передачі майна державного підприємства у власність трудового колективу, державних субсидій; пожертвувань організацій і громадян, інших цивільно-правових угод.

Рішенням виконавчого комітету Ленінської районної Ради міста Києва № 971 від 23 грудня 1991 року було зареєстровано ЗАТ "Укрпрофоздоровниця", яке створено на майні засновників Федерації професійних спілок України та Фонду соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності. При цьому, вкладом Федерації професійних спілок України є основні фонди та оборотні кошти санаторно-курортних закладів, підприємств і організацій профспілок загальною вартістю 751234350 грн, що становить 92,92 % розміру статутного фонду.

До статутного капіталу закритого акціонерного товариства "Укрпрофоздоровниця" передано спірний майновий комплекс.

Частиною 2 ст. 35 ГПК України встановлено, що факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Той факт, що майно, передане до статутного фонду ЗАТ "Укрпрофздравниця" є державною власністю і передача його до статутного фонду відповідача 2 не потягнула за собою зміни форми власності підтверджений постановами Верховного суду України від 25.09.2007 та постановою Вищого господарського суду України від 19.09.2009 р. у справі № 48/202-20/191.

Посилання відповідача 2 на договір про закріплення прав щодо володіння, користування та розпорядженню профсоюзним майном від 18.11.1990, постанову президії Всезагальної Конфедерації профсоюзних Союзів СССР від 18.11.1990 № 2-1а, постанову президії Ради Федерації незалежних професійних спілок України від 22.11.1991 в якості правовстановлюючих документів на спірне майно судом не прийнято, оскільки зазначені документи не можуть вважатися належними та допустимими доказами зміни права власності спірного майна.

На підтвердження відсутності необхідних правовстановлюючих документів для визнання права власності на об'єкти нерухомого майна дочірнього підприємства санаторію "Україна" за ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" відповідач 1 посилається на лист архівного відділу Виконавчого комітету Ірпінської міської ради від 14.06.2011 № 05-07/183.

Відповідач 2, в свою чергу, необхідних правовстановлюючих документів для визнання права власності на об'єкти нерухомого майна дочірнього підприємства санаторію "Україна" за ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" суду також не надав.

Надані відповідачем 2 у судовому засіданні 27.09.2011 копії листів голові Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики від 07.05.1999 № 05-21/131, Голові Київської обласної державної адміністрації від 22.03.2000 № 05-28/72, голові Ірпінського міськвиконкому від 10.08.1999 № 05-28/251 судом також визнано такими, що не можуть вважатися належними та допустимими доказами наявності правовстановлюючих документів для визнання права власності на спірні об'єкти нерухомого майна, оскільки не містять ні доказів їх направлення, ні доказів їх прийняття зазначеними адресатами, ні додатків, зазначених у листах.

Згідно зі ст. 1 Тимчасового положення про Фонд державного майна України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 7 липня 1992 року, Фонд державного майна України здійснює державну політику у сфері приватизації державного майна і виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю.

Таким чином, суд дійшов висновку, що майно, передане до статутного фонду ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" є державною власністю.

Аналогічні положення зазначені у постанові Верховного Суду України від 25.09.07 у справі № 20-330/475-05-11719, постанові ВГСУ від 19.09.2009 № 48/202-20/191.

Враховуючи викладене, суд вважав обґрунтованими доводи прокурора і позивача стосовно того, що, оскільки, законодавством не визначено суб'єктів права власності щодо майна загальносоюзних профспілок колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, тому це майно є загальнодержавною власністю і право розпорядження ним, у тому числі спірним об'єктом, повинно здійснюватись Фондом державного майна України.

Отже, станом на момент прийняття виконавчим комітетом Ірпінської міської ради оскаржуваного рішення власником спірного майна була держава в особі Фонду державного майна України, і лише Фонд державного майна України був уповноважений розпоряджатися спірним майном.

Тобто Рішенням суду у справі № 9/106-11 встановлено як невідповідність рішення виконавчого комітету Ірпінської міської ради № 207/1 закону, так і те, що станом на момент прийняття вказаного рішення власником майна І та ІІ відділення майна Дочірнього підприємства "Санаторій "Україна" була держава в особі Фонду державного майна України, і лише Фонд державного майна України був уповноважений розпоряджатися спірним майном.

Водночас постановою Вищого господарського суду України від 19.09.2009 у справі № 48/202-20/191 встановлено, що майно, передане до статутного фонду ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" є державною власністю (до вказаного майна належить і спірне майно).

З врахуванням викладеного, факти, встановлені судом під час вирішення справи № 9/106-11, а саме, невідповідність рішення виконавчого комітету Ірпінської міської ради № 207/1 закону та те, що станом на момент прийняття вказаного рішення власником майна ІІ відділення майна Дочірнього підприємства "Санаторій "Україна" була держава в особі позивача, і лише позивач був уповноважений розпоряджатися спірним майном, визнані судом апеляційної інстанції такими, що не потребують доведення.

При цьому, судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідачем під час розгляду цієї справи не надано належних доказів набуття права власності на ІІ відділення майна Дочірнього підприємства "Санаторій "Україна" у встановленому чинним законодавством порядку, з огляду на що суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що матеріалами справи підтверджується, що власником спірного майна є держава в особі Фонду державного майна України.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. (ч. 1 ст. 317 ЦК України).

Згідно зі ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Як встановлено господарськими судами матеріалами справи підтверджується той факт, що право власності держави на спірне майно оспорюється відповідачем.

Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

З огляду на наявні в матеріалах справи докази, суди попередніх інстанцій вважали наявними правові підстави для задоволення позовних вимог про визнання права власності за державою в особі Фонду державного майна України на ІІ відділення Дочірнього підприємства "Санаторію "Україна" за адресою: смт. Ворзель, вул. Червоноармійська, 33, та про витребування вказаного майна з чужого незаконного володіння відповідача та повернення його у власність держави в особі позивача.

Відповідно до ч. 1 ст. 111-28 ГПК України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 111 16 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

У постановах Верховного Суду України від 29 квітня 2015 р. у справі № 3-56гс15; від 4 лютого 2015 р. у справах №№ 3-189гс14, 3-190гс14 викладено правову позицію, згідно з якою на момент створення ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" спірне майно перебувало у державній власності, а тому могло бути відчужене виключно за згодою власника. Постановою Верховної Ради України від 10 квітня 1992 року "Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України" (2268-12) передбачено, що майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій, до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР передані тимчасово Фонду державного майна України.

Щодо майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР у зв'язку із законодавчою невизначеністю правонаступників такого майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР та з метою його збереження в інтересах громадян України Верховна Рада України Постановою від 4 лютого 1994 року N 3943-XII (3943-12) встановила, що тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю.

Відповідно до Тимчасового положення про Фонд державного майна України та Закону України "Про Фонд державного майна України" (4107-17) , з прийняттям якого наведене положення втратило чинність, Фонд державного майна України є державним органом, який здійснює державну політику в сфері приватизації державного майна.

Отже, оскільки спірне майно розташовано на території України та перебувало у віданні загальносоюзної громадської організації, а на момент створення ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" - у державній власності, то таке майно не могло бути відчужене без згоди його власника - держави в особі Фонду державного майна України.

При цьому, щодо поданої відповідачем заяви про застосування строків позовної давності судами попередніх інстанцій зазначено таке.

Статтею 256 ЦК України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Згідно з приписами ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Враховуючи, що рішення виконавчого комітету Ірпінської міської ради рішення від 25 липня 2000 року за № 207/1 "Про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна дочірнього підприємства санаторію "Україна" ЗАТ "Укрпрофоздоровниця", за яким відповідач набув право власності на спірне майно, та, відповідно, ним користувався, визнано недійсним та скасовано лише рішенням Господарського суду Київської області від 27.09.2011, яке набрало законної сили з прийняттям Вищим господарським судом України постанови від 31.03.2015, у справі № 9/106-11, станом на дату звернення прокурора до суду з цим позовом (30.01.2012) строк позовної давності для звернення до суду з вимогами про визнання права власності на спірне майно та витребування його з чужого незаконного володіння не сплив.

Разом з тим, судами попередніх інстанцій не враховано інші правові висновки Верховного Суду України, зокрема в частині застосування до спірних правовідносин позовної давності.

Так, у постанові Верховного Суду України від 25.03.2015 № 11/163/2011/5003 зазначено, що у ЦК України (435-15) позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав.

Відповідно до статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Визначення початку відліку позовної давності міститься у статті 261 ЦК України, зокрема відповідно до частини 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналогічні за змістом норми матеріального права містилися і в Цивільному кодексі Української РСР (1540-06) (розділ 1 глава 5), за винятком положення про застосування позовної давності лише за заявою однієї зі сторін.

Разом із тим частинами 1, 2, 4 статті 29 ГПК України встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, у цьому випадку в особі Фонду державного майна України, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду, в даному випадку Фонду державного майна України.

Судами установлено, що Фонд державного майна України дізнався про порушення свого права у 1996 році, складаючи Перелік установ, організацій і підприємств, які станом на 24 серпня 1991 року знаходились у віданні Української республіканської ради по туризму та екскурсіях Федерації профспілок України Загальносоюзної конфедерації профспілок (колишнього ВЦПРС), до якого було включено і спірний туристичний готель "Поділля", розташований у м. Вінниця. Проте з клопотанням про поновлення пропущеного строку позовної давності Фонд державного майна України до суду не звертався.

Також у постанові Верховного Суду України від 29.10.2014 у справі № 6-152цс14 зроблено правовий висновок, згідно з яким, перевіряючи доводи заяви в частині застосування судами норм статей 257, 261, 267 ЦК України щодо позовної давності, то судові палати у цивільних й господарських справах Верховного Суду України виходили з такого.

Чинними, на час виникнення та існування спірних правовідносин у згаданій справі, нормами, які регулювали питання позовної давності - статтями 71, 76, 80 ЦК України (1963) передбачалося встановлення загального строку для судового захисту прав особи у три роки, обов'язкове застосування судом позовної давності, перебіг якої починається з дня виникнення права на позов і сплив якої є підставою для відмови в позові.

Позовна давність за статтею 256 ЦК України - це строк у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Йдеться про те, що протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого порушеного права судом.

Згідно із статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до частини 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (435-15) (2003 року) правила Цивільного кодексу України (435-15) про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом, тобто до 1 січня 2004 року. У протилежному випадку до правовідносин повинні застосовуватися норми ЦК (1963 року) (1540-06) .

Крім того, як стаття 76 ЦК України (1963), так і стаття 261 ЦК України (2003 року) визначають, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права.

Таким чином, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

За змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Оскільки позивач, як юридична особа, набуває та здійснює свої права і обов'язки через свої органи, то його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності слід розглядати через призму обізнаності його органів та інших осіб, до повноважень яких належав контроль у сфері земельних відносин.

Оскільки застосовуючи статтю 261 ЦК України суд зазначені правила не врахував, не можна погодитись з його висновком про дотримання позивачем позовної давності та відсутності підстав для застосування наслідків її пропуску (стаття 267 ЦК України).

З врахуванням викладеного, судами попередніх інстанцій не було враховано доводи ДП "Санаторій "Україна", що Фонду державного майна було відомо про перебування спірного майна у ПАТ "Укрпрофоздоровниця", про що свідчить рішення у справі № 137/7.

Тобто судами не було з'ясовано коли власнику в особі Фонду державного майна стало відомо про порушення його права.

При цьому, скаржник також зазначає про те, що в матеріалах справи немає клопотання щодо позовної давності саме Фонду державного майна України.

Згідно із ст. 111-7 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Підставами для скасування або зміни рішення місцевого чи апеляційного господарського суду або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права (ч. 1 ст. 111-10 ГПК України).

Відповідно до п. 3 ст. 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Оскільки як місцевий, так і апеляційний господарські суди припустилися неправильного застосування приписів ч. 1 ст. 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та ч. 1 ст. 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, то це відповідно є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, та передання справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду місцевому господарському суду слід взяти до уваги викладене, вжити всі передбачені законом заходи для всебічного, повного та об'єктивного встановлення обставин справи, прав та обов'язків сторін, і, залежно від встановленого та відповідно до вимог чинного законодавства, вирішити спір.