головуючого Овечкіна В.Е., суддів Ковтонюк Л.В., Корнілової Ж.О., за участю представників: позивача-1 позивача-2 - Загуменний В.В., - не з'явились, відповідача-1 відповідача-2 відповідача-3 відповідача-4 відповідача-5 прокуратури-Коваленко О.В., - Григор'єва І.Г., - Кириченко В.Г., - не з'явились, - Людкевич Х.Є., - Яговдік С.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Міністерства оборони України на рішення та постанову господарського суду Полтавської області від 16.04.2015 Харківського апеляційного господарського суду від 06.10.2015 у справі № 917/154/15 за позовом Військового прокурора Полтавського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та ДП "Укрвійськбуд" Міністерства оборони України до 1.ТОВ "Укрінвестгруп"; 2.ПП "Укрбізнесконсалтинг"; 3.ПП "ЧІК"; 4. фізичної особи-підприємця ОСОБА_10; 5.ПАТ "Діамантбанк" про визнання права власності на нерухоме майно та витребування часток власності у нежитловому будинку

Рішенням господарського суду Полтавської області від 16.04.2015 (суддя Кульбако М.М.), залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 06.10.2015 (судді: Істоміна О.А., Барбашова С.В., Білецька А.М.), в задоволенні позову відмовлено повністю у зв'язку з необґрунтованістю позовних вимог.

Міністерство оборони України в поданій касаційній скарзі просить рішення та постанову скасувати повністю, справу передати на новий розгляд до господарського суду Полтавської області, посилаючись на порушення та неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, а саме ст. 48, 49, 225 ЦК УРСР, ст.ст.ст. 204, 241, 321, 328, 388, 392 ЦК України, ст. 134 ГК України, ч.2 ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції, чинній на момент укладення біржової угоди від 28.08.2012), ч.2 ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції, чинній на момент укладення біржової угоди від 28.08.2012) та ст.ст. 33, 35, 43 ГПК України. Зокрема, скаржник вважає, що незаконне відчуження державного нерухомого майна, а саме цегляного нежитлового будинку літ. "А-2" загальною площею 763,2 кв.м. по АДРЕСА_1, яке належало Державі Україна на підставі свідоцтва від 29.09.1999 р. про право власності на об'єкт нерухомого майна та дублікату свідоцтва від 11.06.2002 НОМЕР_1, виданих Полтавським управлінням житлово-комунального господарства, відбувалось у процедурі санації ДП МОУ "Укрвійськбуд" шляхом укладення біржової угоди купівлі-продажу від 28.08.2012 поза волею та без участі власника (держави) під час фіктивного банкрутства позивача-2. На думку заявника, суд першої інстанції безпідставно відмовив в задоволенні клопотання прокуратури про залучення до участі у справі Полтавського бюро технічної інвентаризації в якості третьої особи, оскільки у вказаної юридичної особи містяться правовстановлюючі документи на спірне нерухоме майно та документи, що визначають частку власності кожного з відповідачів. Крім того, позивач-1 наголошує на відсутності надання ним як органом управління державним майном, закріпленим за ДП МОУ "Укрвійськбуд" на праві повного господарського відання, дозволу на реалізацію спірного нерухомого майна, як того вимагає п.4.4 Статуту ДП МОУ "Укрвійськбуд".

Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, заслухавши пояснення присутніх у засіданні представників сторін та прокуратури, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані рішення та постанова - скасуванню в частині позовних вимог до ТОВ "Укрінвестгруп", ПП "Укрбізнесконсалтинг", фізичної особи-підприємця ОСОБА_10 та ПАТ "Діамантбанк" (до відповідачів-1,2,4,5) з передачею справи на новий розгляд в цій частині позовних вимог до господарського суду Полтавської області з наступних підстав.

Залишаючи без змін первісне рішення про відмову в позові, апеляційний господарський суд виходив з того, що:

Прокурор в обґрунтування позовних вимог про визнання за державою в особі Міністерства України права власності на нерухоме майно, а саме нежитловий будинок літера "А-2" загальною площею 763,2 кв.м. по АДРЕСА_1, послався на нікчемність біржової угоди купівлі-продажу нерухомості від 28.08.2002 № 28-02/12, укладеної між Державним підприємством Міністерства оборони України "Укрвійськбуд" та ТОВ "Імідж", стверджуючи, що незаконне відчуження з державної власності цього нежитлового будинку відбулося поза волею та без участі власників під час фіктивного банкрутства ДП МОУ "Укрвійськбуд". Крім того, прокурор просив витребувати у Приватного підприємства "УкрБізнесКонсалтінг" частку власності 1/1; фізичної особи-підприємця ОСОБА_10 частку власності 39/50; Приватного підприємства "УкрБізнесКонсалтінг" частку власності 11/50; Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрінвест-груп" частку власності 1/1; Малого приватного підприємства "ЧІК" частку власності 1/1; Публічного акціонерного товариства "Діамантбанк" частку власності 1/1, у цегляному нежитловому будинку літ. "А-2" загальною площею 763.2 кв.м.

На підтвердження права власності прокурором надано копію свідоцтва від 29.01.1999 р. про право власності на об'єкт нерухомого майна площею 860,5 кв.м.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з тих обставин, що станом на час розгляду справи МПП "ЧІК", ПАТ "Діамантбанк" є власниками майна, яке не належало до державного. Станом на час розгляду справи інші відповідачі є власниками майна, а прокурором не надано доказів на підтвердження того, що відповідачі є власниками саме того майна, вимога про витребування якого заявлена. Також судом встановлено відсутність надання прокурором жодних інших документів (технічної документації), які могли б свідчити про те, що відчужене за біржовою угодою майно площею 763,2 кв.м. є саме майном, зазначеним в наданому свідоцтві від 29.01.1999 р. Враховуючи викладене, прокурором не доведено належність до державного майна станом на час укладення біржової угоди спірного майна, яке на час розгляду справи перебуває у власності відповідачів.

Виходячи з матеріалів справи, відповідно до свідоцтва про право власності НОМЕР_1 від 11.06.2002 за Державою Україна було зареєстроване первісне право власності на нерухоме майно, а саме нежитловий будинок літера "А-2" загальною площею 763,2 кв.м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

01.12.1998 р. 22 госпрозрахунковою дільницею м.Полтави Міністерства оборони України на підставі акту приймання-передачі основних засобів вищевказане нерухоме майно було передано до Державного підприємства Міністерства оборони України "Укрвійськбуд". Вказаний акт приймання-передачі був затверджений 29.03.1999 р. начальником Головного Управління РВіКБ Міністерства оборони України, тобто майно було передано від одного суб'єкта до іншого за погодженням та за волею Міністерства оборони України (позивача-1).

Згідно п.п.2.2,4.1,4.2,4.4,6.1 Статуту ДП "Укрвійськбуд" підприємство створене з метою виконання програми житлового і військового будівництва для Міністерства оборони України, структур Збройних сил України та інших замовників - юридичних та фізичних осіб України незалежно від форм власності. Майно підприємства становлять основні фонди та оборотні кошти, а також цінності, вартість яких відображається у самостійному балансі підприємства. Майно підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві повного господарського відання. Здійснюючи право повного господарського відання підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству та цьому Статуту. Відчуження засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за підприємством, здійснюється за погодженням з Органом управління майном у порядку, що встановлений чинним законодавством. Функції по управлінню майном, яке є загальнодержавною власністю, здійснює Орган управління майном (Міністерство оборони України).

Ухвалою арбітражного суду м.Києва від 06.11.2000 р. порушено провадження у справі про банкрутство ДП МОУ "Укрвійськбуд". В межах процедури санації ДП "Укрвійськбуд" (позивачем-2) 28.08.2002 року було укладено біржову угоду №28-02/12, за якою спірне майно перейшло у власність ТОВ "Імідж".

Отже, ДП "Укрвійськбуд", володіючи спірним майном на праві повного господарського відання, розпорядився ним на свій розсуд, здійснивши його відчуження за біржовою угодою на користь ТОВ "Імідж". Таке відчуження, незалежно від законності дій продавця, не можна вважати таким, що здійснено поза волею власника.

Продавцем цегляного нежитлового будинку літ. "А-2" загальною площею 763,2 кв.м., який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (згідно довідки-характеристики №3705, виданої Полтавським БТІ 18.07.2002 р. на підставі свідоцтва про право власності НОМЕР_1 від 11.06.2002 р. (дублікат)), виступав ДП "Укрвійськбуд" в особі ОСОБА_11, який діяв на підставі довіреності АВН №864155 від 20.09.2000 р.

При цьому, жодних доказів, які б свідчили про вчинення позивачем-2 дій щодо оспорювання цього правочину матеріали справи не містять.

Господарським судом також встановлено, що жодних інших документів (технічної документації), які могли б свідчити про те, що відчужене за біржовою угодою майно площею 763,2 кв.м. є саме майном, зазначеним у наданому свідоцтві від 29.01.1999 р., ані прокурором, ані позивачами не надано.

За змістом ст. 388 ЦК України наявність у діях власника майна волі на передачу цього майна виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Втім, майно вибуло з власності за волею державного підприємства Міністерства оборони України "Укрвійськбуд", опосередкованою біржовою угодою №28-02/12 від 28.08.2002 і на момент укладення цього правочину не було жодних обмежень щодо її укладення.

Статтею 204 ЦК України встановлена презумпція правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Жоден з правочинів щодо відчуження нежитлового будинку Літера "А-2" загальною площею 763,2 кв.м., який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, до цього часу не визнаний судом недійсним.

Оскільки біржова угода №28-0/12 між ДП МОУ "Укрвійськбуд" та ТОВ "Імідж" укладена 27.08.2002 р., тобто до моменту набуття чинності Цивільним кодексом України (435-15) , то на неї поширюється законодавство, чинне на момент її укладення, зокрема Цивільний кодекс Української РСР (1540-06) від 18 липня 1963 р.

Відповідно до ст. 47 ЦК УРСР нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі.

Стаття 55 Закону України "Про нотаріат" (в редакції від 10.01.2002 р.) не містить імперативної норми щодо нотаріального посвідчення угод про відчуження майна.

Крім того, ч.2 ст. 15 закону України "Про товарну біржу" передбачено, що угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню, а в силу положень ч.4 ст.15 цього ж Закону угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі.

Також апеляційна інстанція звернула увагу на те, що постановою Київського апеляційного господарського суду від 31.10.2007 у справі №24/612-б-43/234 встановлений факт правомірності погашення заборгованості за рахунок відчуження майна ДП МОУ "Укрвійськбуд". Так, суд встановив наступне: "що стосується вже сплаченого боржником (і одночасно санатором) боргу чи його частини, то необхідно мати на увазі, що заборгованість погашалась з урахуванням вимог Закону України "Про правовий режим майна у Збройних силах України" (1075-14) і ці операції співпадають і відповідають цивільно-правовим зобов'язанням боржника, а в частині несплачених на користь поточних кредиторів коштів, то зобов'язання має виконуватись за настанням відповідних строків і у випадку спору - вирішуватись у позовному порядку".

Зазначені обставини спростовують твердження прокурора та позивачів про те, що провадження у справі про банкрутство ДП МОУ "Укрвійськбуд" було припинено у зв'язку з встановленням факту фіктивного банкрутства позивача-2.

Судом встановлено, що ТОВ "Укрінвестгруп" на законних підставах є власником виділеної в натурі частини нежитлового приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на підставі рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації "Український правовий союз" від 25.12.2006, право власності на нерухоме майно належним чином зареєстроване 29.12.2006 р. КП Полтавське бюро технічної інвентаризації "Інвентаризатор".

Також ПАТ "Діамантбанк" є правомірним власником майна на підставі договорів купівлі-продажу від 21.02.2007 №370 та №371, право власності на нерухоме майно зареєстровано в установленому законом порядку та зазначені угоди недійсними не визнавались.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що приватне підприємство "ЧІК" є також правомірним власником майна на підставі свідоцтва від 02.06.2000р. (зареєстроване в реєстрі за №1193) та свідоцтва від 02.06.2000 р. (зареєстроване в реєстрі за №1194) виданого приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Філімоновою Валентиною Миколаївною, відповідно до постанови КМ України від 22 грудня 1997 р. № 1448 (1448-97-п) "Про затвердження Положення про проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна", на підставі затвердженого нотаріусом акта про проведення аукціону (публічних торгів). Спірне нерухоме майно було набуте МПП "ЧіК" на публічних, торгах, не перебувало у власності ДП МОУ "Укрвійськбуд" та не відчужувалось за біржовою угодою від 28.08.2002.

Також ПП "Укрбізнесконсалтінг" на законних підставах є власником виділеної в натурі частини нежитлового приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на підставі договору купівлі-продажу від 12.11.2004, укладеного між ТОВ "Імідж" та ПП "Укрбізнесконсалтінг" і зареєстрованого на Українській універсальній біржі за №Н-8 Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Всеукраїнській громадській організації "Український правовий союз" від 22.11.2004 у справі №2/2 зазначений договір купівлі-продажу визнано дійсним та за ПП "Укрбізнесконсалтінг" визнано право власності на нерухоме майно загальною площею 765кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1, а КП ПБТІ "Інвентаризатор" зареєстровано право власності на придбане майно, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно НОМЕР_2 від 30.11.2004.

Касаційна інстанція погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовних вимог до ПП "ЧІК", оскільки відповідно до вимог ч.2 ст. 388 ЦК України майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Як встановлено судом апеляційної інстанції та не спростовано скаржником, ПП "ЧІК" є правомірним власником майна на підставі свідоцтва від 02.06.2000 р. (зареєстроване в реєстрі за №1193) та свідоцтва від 02.06.2000 р. (зареєстроване в реєстрі за №1194), виданого приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Філімоновою В.М. відповідно до постанови КМ України від 22.12.1997 р. № 1448 (1448-97-п) "Про затвердження Положення про проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна", на підставі затвердженого нотаріусом акта про проведення аукціону (публічних торгів). Тобто спірне нерухоме майно було набуте ПП "ЧІК" на публічних торгах, не перебувало у державній власності та не відчужувалось за біржовою угодою від 28.08.2002.

З матеріалів справи не вбачається, судами не встановлено та скаржником не доведено визнання недійсними чи скасування результатів вказаних публічних торгів у порядку, передбаченому законом.

Таким чином, в силу імперативних приписів ч.2 ст. 388 ЦК України частка власності відповідача-3 у нежитловому будинку літ. "А-2" загальною площею 763,2 кв.м., розташованому по АДРЕСА_1, не може бути витребувано у вказаного добросовісного набувача як така, що набута у порядку, встановленому для виконання судових рішень, а тому оскаржувані рішення та постанова в частині позовних вимог до ПП "ЧІК" зміні або скасуванню не підлягають.

Однак, колегія не може погодитися з передчасними висновками судів в частині відмови у задоволенні позовних вимог до інших відповідачів, з огляду на таке.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону, або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно зі ст. 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього кодексу майно не може бути витребувано у нього.

За змістом ч.1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1)було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2)було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3)вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Як роз'яснено в абзаці 3 пункту 11 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 № 11 "Про деякі питання практики застосування розділу XII1 Господарського процесуального кодексу України" (v0011600-11) , суд касаційної інстанції не зв'язаний доводами касаційної скарги щодо порушення чи неправильного застосування нижчими судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права та може встановлювати порушення чи неправильне застосування відповідних норм, на які не було посилання в такій скарзі.

Згідно імперативних приписів ч.2 ст. 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" (в редакції, чинній на момент укладення біржової угоди від 28.08.2012), на яку не посилається позивач-1 в поданій касаційній скарзі, рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України.

Колегія враховує, що наведеної правової позиції дотримується також Верховний Суд України при здійсненні касаційного перегляду судових рішень у справах, пов'язаних з відчуженням військового майна (постанови ВСУ від 04.07.2006 у справі №34/514-18/456 та від 19.09.2006 у справі №34/515-18/455).

Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Згідно з ч.ч.1,2 ст. 101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Відповідно до п.п.7,8 ч.2 ст. 105 Господарського процесуального кодексу України у постанові мають бути зазначені: обставини справи, встановлені апеляційною інстанцією, доводи, за якими апеляційна інстанція відхиляє ті чи інші докази, мотиви застосування законів та інших нормативно-правових актів; у разі скасування або зміни рішення місцевого господарського суду - доводи, за якими апеляційна інстанція не погодилась з висновками суду першої інстанції.

В порушення приписів ст.ст. 43, 84, 101, 105 ГПК України суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили як тих істотних обставин, чи приймалося Кабінетом Міністрів України рішення про відчуження спірного військового нерухомого майна, так і не відхилили належним чином доводи позивача-1 щодо відсутності надання ним як органом управління державним майном, закріпленим за ДП МОУ "Укрвійськбуд" на праві повного господарського відання, згоди на реалізацію спірного нерухомого майна, як того вимагає п.4.4 Статуту ДП МОУ "Укрвійськбуд".

Колегія суддів зауважує, що у разі порушення вимог ч.2 ст. 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" та п.4.4 Статуту ДП МОУ "Укрвійськбуд", яке може полягати у незаконному самовільному відчуженні позивачем-2 державного нерухомого військового майна (без згоди Міністерства оборони України та без рішення КМ України), не виключається наявність достатніх підстав вважати, що спірне нерухоме майно вибуло з державної власності незаконно та поза волею власника, оскільки державне підприємство, за яким майно було закріплено на праві господарського відання, не вправі було самостійно ним розпоряджатися.

Наведене, в свою чергу, може свідчити про наявність передбачених п.3 ч.1 ст. 388 ЦК України підстав для витребування власником цього нерухомого майна від відповідачів-1,2,4,5 як добросовісних набувачів.

Вищевикладеним також спростовується помилковий висновок апеляційного суду про те, що ДП "Укрвійськбуд", володіючи спірним майном на праві господарського відання, розпорядився ним на свій розсуд, здійснивши його відчуження за біржовою угодою на користь ТОВ "Імідж", і таке відчуження, незалежно від законності дій продавця, не можна вважати таким, що здійснено поза волею власника. Адже, згаданий висновок суду ґрунтується на помилковому ототожненні власника (Держава Україна) з державним підприємством, за яким державне майно закріплюється на праві господарського відання.

Крім того, судами залишено поза увагою положення до п.2 ч.2 ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції, чинній на момент укладення біржової угоди від 28.08.2012), відповідно до яких продаж частини майна боржника - державного підприємства в процедурі санації проводиться відповідно до законодавчих актів з питань приватизації з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.

Згідно з абзацом 2 п."а" ч.2 ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції, чинній на момент укладення біржової угоди від 28.08.2012) приватизації не підлягають об'єкти, що мають загальнодержавне значення, зокрема, майно Збройних Сил України (крім майна, щодо якого цим Законом встановлено особливості приватизації).

Відтак, судами належним чином не перевірено того, чи при укладенні біржової угоди від 28.08.2012 дотримано приписи чинного на той час законодавства в частині заборон та обмежень на приватизацію спірного військового майна, зокрема, чи встановлювалися тоді особливості приватизації військового нерухомого майна.

Колегія суддів відхиляє суперечливий висновок апеляційного суду про те, що відповідно до свідоцтва про право власності НОМЕР_1 від 11.06.2002 за Державою Україна було зареєстроване первісне право власності на нерухоме майно, а саме нежитловий будинок літера "А-2" загальною площею 763.2кв.м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, але на момент подачі позову до суду в матеріалах справи був відсутній будь-який правовстановлюючий документ Міністерства оборони України на спірне майно, зокрема, свідоцтво про право власності НОМЕР_1 від 11.06.2002, оскільки укладенню біржової угоди купівлі-продажу від 28.08.2012 передувала видача Полтавським БТІ 18.07.2002 р. довідки-характеристики №3705 на підставі дублікату свідоцтва про право власності НОМЕР_1 від 11.06.2002 р.

При цьому, не мають істотного значення для правильного вирішення даного спору посилання апеляційного суду на те, що жоден з правочинів щодо відчуження нежитлового будинку літ. "А-2" загальною площею 763,2 кв.м., який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, до цього часу не визнаний судом недійсним, оскільки способом захисту прав неволодіючого власника може бути лише пред'явлення позову про витребування майна від володіючого невласника (добросовісного набувача), а не оспорювання договорів щодо відчуження майна, за умовами яких позивач (легітимний власник) не виступає як продавець.

Колегія враховує, що наведеної правової позиції дотримується також Верховний Суд України, зазначаючи про те, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача із використанням правового механізму, передбаченого ст.ст. 215, 216 ЦК України. У разі встановлення наявності речово-правових відносин до таких відносин не застосовується зобов'язальний спосіб захисту. У зобов'язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У випадку якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до ст. 392 ЦК України права такої особи підлягають захисту шляхом пред'явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно (постанови ВСУ від 04.12.2012 у справі №26/133, від 11.12.2012 у справі №56/68 та від 29.04.2015 у справі №903/134/13-г).

Водночас, зважаючи на те, що державне нерухоме майно площею 860,5 кв.м., стосовно якого було видано свідоцтво про право власності від 29.01.1999 р., та відчужене за біржовою угодою спірне нерухоме майно площею 763,2 кв.м. знаходяться за однією адресою (АДРЕСА_1), касаційна інстанція вважає, що в порушення ст.ст. 27, 43, 65, 84 ГПК України суд першої інстанції безпідставно відмовив в задоволенні клопотання прокуратури про залучення до участі у справі Полтавського бюро технічної інвентаризації в якості третьої особи, оскільки у вказаної юридичної особи містяться правовстановлюючі документи на спірне нерухоме майно, які б могли підтвердити входження (невходження) відчуженого майна до складу спірного нерухомого майна, що належало Державі Україна на підставі виданих Полтавським управлінням житлово-комунального господарства свідоцтва від 29.09.1999 р. про право власності на об'єкт нерухомого майна та дублікату свідоцтва від 11.06.2002 НОМЕР_1, а також документи, що визначають частку власності кожного з відповідачів.

За таких обставин, з врахуванням приписів ст. 388 ЦК України, ч.2 ст. 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", п.2 ч.2 ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції, чинній на момент укладення біржової угоди від 28.08.2012), та ст. 35 ГПК України колегія вважає передчасним висновок судів про недоведеність підстав для витребування позивачами нерухомого майна від відповідачів-1, 2, 4, 5 як добросовісних набувачів, та, як наслідок, про наявність підстав для відмови в позові в повному обсязі.

Разом з тим, слід зазначити наступне.

Частинами 4 та 5 ст. 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо ж суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Як роз'яснено в п.2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" (v0010600-13) , за змістом ч.1 ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом ч.5 ст. 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску строку позовної давності. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Закон не визначає, з чиєї ініціативи суд визнає причини пропущення позовної давності поважними. Як правило, це здійснюється за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів. Відповідна ініціатива може виходити й від інших учасників судового процесу, зокрема, прокурора, який не є стороною у справі. Висновок про застосування позовної давності відображається у мотивувальній частині рішення господарського суду.

Отже, коли судом на підставі досліджених у судовому засіданні доказів буде встановлено, що право особи, про захист якого вона просить, порушене, а стороною у спорі до винесення рішення буде заявлено про застосування позовної давності, і буде встановлено, що строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд на підставі статті 267 ЦК України ухвалює рішення про відмову в задоволенні позову за спливом позовної давності. У разі визнання судом причин пропущення позовної давності поважними, порушене право підлягає захисту.

При цьому, визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права.

За загальним правилом, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).

Згідно з частинами 1, 2, 4 статті 29 Господарського процесуального кодексу України (в редакції від 03.08.2010 р., чинній на момент пред'явлення позову) прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Отже, норми, установлені частиною 1 статті 261 ЦК України щодо початку перебігу позовної давності, поширюються і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Таким чином, не слід наділяти прокурора статусом самостійного позивача та відлік позовної давності починати з моменту отримання прокуратурою відомостей про порушення законодавства при укладанні спірного договору, що були виявлені в ході проведення відповідної перевірки. Оскільки вимоги прокурора є похідними від вимог органу (позивача), який уповноважений здійснювати функції держави в спірних правовідносинах, то і перебіг строку позовної давності розпочинається з моменту коли про порушення прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган державної влади, а не прокурор.

З огляду на це, колегія суддів враховує, що правова позиція щодо неправильності визначення прокурора самостійним позивачем та відліку строку позовної давності з моменту обізнаності прокуратури з порушенням прав держави в особі компетентного державного органу, наведена Верховним Судом України у постановах від 27.05.2014 р. по справі №5011-32/13806-2012, від 23.12.2014 р. по справі №916/2414/13, від 22.04.2015 по справі №916/2122/13 та від 13.05.2015 р. по справі №903/543/14, які в силу приписів статті 111-28 Господарського процесуального кодексу України є обов'язковою для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.

ПАТ "Діамантбанк" у клопотанні від 10.03.2015 посилається на сплив позовної давності та просить її застосувати у даній справі з посиланням на те, що про факт вибуття спірного майна з володіння держави позивачам було відомо ще у 2002 році під час укладення біржової угоди від 28.08.2002, так як представники Міністерства оборони України приймали участь у розгляді справи №24/612-б-43/234 про банкрутство ДП МОУ "Укрвійськбуд" (а.с.217-219 том 1).

Однак, судами не надано належної оцінки порушеним відповідачем-5 питанням спливу позовної давності та наявності підстав для її застосування при вирішенні даного спору.

Отже, наведене вище вимагає від суду касаційної інстанції встановлювати фактичні обставини справи, зокрема, щодо прийняття Кабінетом Міністрів України рішення про відчуження спірного військового нерухомого майна, наявності чи відсутності підстав для застосування позовної давності за заявою відповідача-5, що безумовно виходить за межі перегляду справи в порядку касації (ч.2 ст. 111-7 ГПК України) та є підставою для часткового скасування оскаржуваних рішення та постанови з передачею справи на новий розгляд до місцевого господарського суду у зв'язку з неповним встановленням та з'ясуванням обставин справи, які мають істотне значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до п.3 ст. 111-9 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Зважаючи на те, що вищезгадані порушення норм процесуального права (ст.ст. 43, 84, 101, 105 ГПК України), які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, допущені судами першої та апеляційної інстанцій, колегія вбачає правові підстави для часткового задоволення скарги шляхом скасування рішення та постанови в частині позовних вимог до ТОВ "Укрінвестгруп", ПП "Укрбізнесконсалтинг", фізичної особи-підприємця ОСОБА_10 та ПАТ "Діамантбанк" з передачею справи в цій частині позову на новий розгляд до господарського суду Полтавської області.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7- 111-12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

Касаційну скаргу Міністерства оборони України задовольнити частково.

Рішення господарського суду Полтавської області від 16.04.2015 та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 06.10.2015 у справі №917/154/15 скасувати в частині позовних вимог до ТОВ "Укрінвестгруп", ПП "Укрбізнесконсалтинг", фізичної особи-підприємця ОСОБА_10 та ПАТ "Діамантбанк" з передачею справи на новий розгляд в цій частині позовних вимог до господарського суду Полтавської області.