розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Інфобіосервіспром" на рішення господарського суду Одеської області від 10.08.2015 р. (суддя Щавинська Ю.М.) та на постановуОдеського апеляційного господарського суду від 29.10.2015 р. (судді: Поліщук Л.В., Воронюк О.Л., Туренко В.Б.) у справі № 916/2135/15 господарського суду Одеської області за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Інфобіосервіспром" до Управління охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Управління Одеської обласної ради з майнових відносин про визнання акту прийому-передачі нежитлових приміщень недійсним за зустрічним позовом Управління охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації до Товариства з обмеженою відповідальністю "Інфобіосервіспром" про розірвання договору оренди та стягнення 97 013 грн. 43 коп. за участю представників: від позивача за первісним позовом та відповідача за зустрічним позовом Ємець Р.А., довіреність № 1/03 від 21.03.2016 р. від відповідача за первісним позовом та позивача за зустрічним позовом не з'явились від третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача за первісним позовом не з'явились

Товариство з обмеженою відповідальністю "Інфобіосервіспром" звернулось до господарського суду Одеської області з позовом до Управління охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації про визнання недійсним акту прийому-передачі нежитлових приміщень.

За твердженнями позивача оспорюваний акт є недійсним в силу приписів ч. 1 ст. 230 Цивільного кодексу України, оскільки його підписано позивачем під впливом обману, а саме замовчування з боку відповідача дійсного стану будівлі, яка була передана в оренду Товариству з обмеженою відповідальністю "Інфобіосервіспром".

В процесі судового розгляду до участі у справі №916/2135/15 було залучено третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Управління Одеської обласної ради з майнових відносин.

Крім того, Управління охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації звернулось до суду із зустрічною позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Інфобіосервіспром" про розірвання договору оренди майна б/н від 24.11.2014 р. та стягнення з орендаря 85 442 грн. 65 коп. заборгованості з орендної плати, 11 034 грн. 43 коп. пені та 556 грн. 35 коп. 3% річних.

Заявлені за зустрічним позовом вимоги обґрунтовані порушення Товариством з обмеженою відповідальністю "Інфобіосервіспром" своїх зобов'язань з повної та своєчасної сплати орендної плати за договором оренди майна б/н від 24.11.2014 р.

Рішенням господарського суду Одеської області від 10.08.2015 р., залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 29.10.2015 р., відмовлено в задоволенні первісного позову та задоволено зустрічну позовну заяву.

Місцевий господарський суд, з яким погодився господарський суд апеляційної інстанції, прийшов до висновку, що акт приймання-передачі нерухомого майна не є правочином в розумінні приписів чинного законодавства, а, отже, не може бути визнаний недійсним з підстав визначених в ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

Разом з цим, господарські суди попередніх інстанцій визнали доведеним факт не виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "Інфобіосервіспром" своїх зобов'язань щодо повного та своєчасного внесення орендної плати, що стало підставою для розірвання договору оренди.

Не погодившись з прийнятими господарськими судами попередніх інстанцій судовими актами, Товариство з обмеженою відповідальністю "Інфобіосервіспром" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Одеської області від 10.08.2015 р., постанову Одеського апеляційного господарського суду від 29.10.2015 р. та прийняти нове рішення, яким задовольнити первісний позов та відмовити в задоволенні зустрічного позову.

На думку скаржника, місцевим та апеляційним господарськими судами не вірно визначено поняття "правочину", у зв'язку із чим помилково не застосовано до спірних правовідносин норми права, що регулюють порядок визнання правочинів недійсними.

Крім того, позивач за первісним позовом вважає безпідставним стягнення з нього заборгованості з орендної плати, оскільки у заявлений період він не міг користуватись орендованим майном через його непридатний стан.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 03.03.2016 р., колегією суддів у складі: головуючий суддя - Ємельянов А.С. (доповідач у справі), судді: Карабань В.Я., Ковтонюк Л.В., касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Інфобіосервіспром" прийнято до провадження. Розгляд справи призначено на 28.03.2016 р.

Розпорядженням В.о. керівника апарату Вищого господарського суду України №08.03-04/548 від 23.03.2016 р., у зв'язку із відпусткою судді Карабаня В.Я. призначено автоматичну зміну складу колегії суддів у судовій справі №916/2135/15, за результатами якої для розгляду даної справи визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Ємельянов А.С. (доповідач у справі), судді: Ковтонюк Л.В., Чернов Є.В.

Розпорядженням В.о. керівника апарату Вищого господарського суду України №08.03-04/600 від 28.03.2016 р., у зв'язку з перебуванням судді Чернова Є.В на лікарняному, призначено автоматичну зміну складу колегії суддів у судовій справі №916/2135/15, за результатами якої для розгляду даної справи визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Ємельянов А.С. (доповідач у справі), судді: Ковтонюк Л.В., Корнілова Ж.О.

До початку судового розгляду від третьої особи надійшли пояснення до касаційної скарги.

В свою чергу, в судове засідання 28.03.2016 р. з'явився представник позивача за первісним позовом.

Представники відповідача за первісним позовом та третьої особи в судове засідання не з,явились, причини неявки суду не повідомили.

Відповідно до ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, сторони зобов'язані добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

З врахуванням вищенаведеного, судова колегія приходить до висновку про можливість розгляду касаційної скарги без участі представників відповідача за первісним позовом та третьої особи.

Представник позивача за первісним позовом в судовому засіданні підтримав доводи, викладені в касаційній скарзі.

Перевіривши повноту встановлення місцевим та апеляційним господарськими судами обставин справи, правильність застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, 24.11.2014 р. між Управлінням охорони об'єктів культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Інфобіосервіспром" (орендар) укладено договір оренди майна б/н.

Разом з цим, господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що визначений у договорі об'єкт оренди передано орендодавцем орендареві за актом приймання-передачі від 24.11.2014 р., в якому, зокрема, зазначено, що система зовнішнього електропостачання знаходиться в неробочому стані.

Однак, позивач за первісним позовом стверджує, що вказаний акт приймання-передачі нежитлових приміщень пам'ятки архітектури є недійсним, оскільки він був підписаний з боку Товариства з обмеженою відповідальністю "Інфобіосервіспром" під впливом обману.

Вказані обставини стали підставою для звернення Товариства з обмеженою відповідальністю "Інфобіосервіспром" до суду з позовом, що розглядається в межах даної справи.

Правовим обґрунтуванням позовної заяви Товариство з обмеженою відповідальністю "Інфобіосервіспром" визначає приписи ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України, в яких закріплено підстави визнання правочину недійсним.

Проте, місцевий та апеляційний господарські суди не погодились з доводами позивача за первісним позовом, у зв'язку з наступним.

Згідно з ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

При цьому, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин, що зазначено в абз. 4 пп. 2.1 п. 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013 р. (v0011600-13)

Враховуючи вищенаведені приписи чинного законодавства та роз'яснення пленуму Вищого господарського суду України, місцевий та апеляційний господарські суди прийшли до висновку, що оспорюваний акт приймання-передачі нежитлових приміщень пам'ятки архітектури не є правочином у розумінні ст. 202 Цивільного кодексу України, оскільки його підписання не створює, не змінює та не припиняє прав та обов'язків у орендодавця чи орендаря, а лише посвідчує факт передачі орендованого майна від орендодавця орендарю, а також визначає момент, з якого сторони можуть користуватися своїми правами та повинні виконувати свої обов'язки за договором оренди, що і передбачено п. 2.1 договору.

Колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з вказаними висновками господарських судів попередніх інстанцій, у зв'язку з чим вважає правомірною відмову в задоволенні первісного позову.

Поряд з цим, щодо заявлених у справі №916/2135/15 зустрічних позовних вимог судова колегія Вищого господарського суду України вбачає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ст.ст. 11, 629 Цивільного кодексу України договір є однією з підстав виникнення зобов'язань та є обов'язковим для виконання сторонами.

За приписами ст.ст. 6, 627, 628 та 638 Цивільного кодексу України сторони вільні в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

В ст. 283 Господарського кодексу України та ст. 759 Цивільного кодексу України визначено, що орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном.

За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму (ч. 1 ст. 762 Цивільного кодексу України).

Згідно з приписами ч. 5 ст. 762 Цивільного кодексу України, ч. 3 ст. 285 Господарського кодексу України та умовами п. 4.1, 3.5 договору оренди майна б/н від 24.11.2014 р. орендар зобов'язаний вносити орендні платежі своєчасно і в повному обсязі.

Всупереч наведеним правовим нормам та умовам договору оренди відповідач за зустрічним позовом з січня 2015 року не сплачує орендну плату. Вказаний факт встановлено господарськими судами попередніх інстанцій на підставі наданих орендодавцем доказів та не заперечується орендарем, який зазначає, що не сплачував орендну плату протягом періоду, коли не міг використовувати орендоване майно через відсутність зовнішньої системи енергопостачання будівлі.

Зважаючи на наведе, господарські суди попередніх інстанцій визнали, що Товариством з обмеженою відповідальністю "Інфобіосервіспром" порушено свої грошові зобов'язання із сплати орендних платежів та стягнули з останнього 85 422 грн. 65 коп. боргу.

Статтею 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

У відповідності до ч. 1 ст. 548 вказаного кодексу, виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.

За змістом ст.ст. 546, 549 Цивільного кодексу України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, різновидом якої є штраф та пеня.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Вказане зазначено в ч. 3 ст. 549 даного кодексу.

Як передбачено в п. 3.4 договору оренди б/н від 24.11.2014 р., орендна плата, сплачена несвоєчасно або не в повному обсязі, сплачується орендодавцеві з урахуванням пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діє у період, за який сплачується пеня, за кожен день прострочення, включаючи день оплати.

Одночасно з цим, ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Таким чином, приймаючи до уваги доведений орендодавцем факт невиконання орендарем свого обов'язку із здійснення повної та своєчасної сплати орендної плати, місцевий та апеляційний господарські суди задовольнили зустрічні позовні вимоги про стягнення з останнього пені та 3% річних, нарахованих на суму заборгованості з орендної плати.

Крім того, керуючись приписами ст. 651, 782, 785 Цивільного кодексу України, ч. 3 ст. 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та п. 3.6 договору оренди майна б/н від 24.11.2014 р., місцевий та апеляційний господарські суди прийшли до висновку, що не внесення відповідачем орендної плати свідчить про істотне порушення ним договірних зобов'язань, а, отже, і про наявність підстав для розірвання договору оренди.

В свою чергу, здійснивши у відповідності до ч. 2 ст. 111-5 Господарського процесуального кодексу України перевірку юридичної оцінки обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду та постанові апеляційного господарського суду, колегія суддів Вищого господарського суду України вбачає, що господарськими судами попередніх інстанцій повно, всебічно, та об'єктивно встановлено у судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності; досліджено подані сторонами в обґрунтування своїх вимог та заперечень докази; належним чином проаналізовано правовідносини, що виникли між сторонами, у зв'язку з чим прийняті судові рішення є законними, обґрунтованими та не підлягають зміні або скасуванню.

Разом з цим, доводи касаційної скарги є аналогічними доводам апеляційної скарги, які були предметом дослідження апеляційного господарського суду та правомірно відхилені ним. При цьому, такі твердження відповідача фактично стосуються переоцінки доказів, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, встановлених ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України.