розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 17.08.2015 року у справі № 922/1548/15 господарського суду Харківської області за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про визнання права власності,

за участю представників:

Позивача: не з'явився,

Відповідача: ОСОБА_4, дов. № 234 від 04.03.2016 року.

Фізична особа-підприємець ОСОБА_3 (далі - ФОП ОСОБА_3, Позивач) звернулось до господарського суду Харківської області з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2, Відповідач) про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 11.12.2013 р., індексний НОМЕР_3, на нежитлову будівлю, літ. "А-1", яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, загальною площею 55,7 кв.м., оформлене на ОСОБА_2, та про визнання за нею права власності на вказане майно.

Рішенням господарського суду Харківської області від 02.06.2015 р. у позові ФОП ОСОБА_3 відмовлено повністю.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду 17.08.2015 р. рішення господарського суду Харківської області 02.06.2015р. в частині вимог про визнання недійсним свідоцтва про право власності від 11.12.2013р. НОМЕР_3 скасовано та прийнято нове рішення, яким визнано недійсним свідоцтво про право власності НОМЕР_3 - на нежитлову будівлю, літ. "А-1", розташовану за адресою: АДРЕСА_3, загальною площею 55,7 кв.м., на ім'я ОСОБА_2, та стягнуто з ФОП ОСОБА_2 на користь ФОП ОСОБА_3 1218,00 грн. судового збору за розгляд справи у суді першої інстанції і 609,00 грн. за розгляд справи у судді апеляційної інстанції.

У поданій касаційній скарзі, ФОП ОСОБА_2, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, зокрема, ст.ст. 331, 392 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), ст. 33 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України (1798-12) ), просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, та залишити без змін рішення суду першої інстанції.

Заслухавши пояснення представника Відповідача, вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Як видно з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, 20.11.2003 р. між ФОП ОСОБА_2 та ФОП ОСОБА_3 було укладено договір про сумісну діяльність, посвідчений нотаріально за реєстровим номером 1804 (далі - Договір № 1804), предметом якого є сумісна діяльність по будівництву двох об'єктів нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_4; АДРЕСА_3 (п.1.1. Договору № 1804).

Умовами Договору № 1804 передбачалось (п.п. 3.1., 3.2.), що фінансування будівельних робіт, отримання будівельно-технічної документації та дозвільних актів, а також витрат на введення в експлуатацію об'єктів проводиться сторонами договору з особистих коштів (в т.ч. залучених) - у рівних розмірах. По закінченню будівництва та прийняття об'єктів в експлуатацію в установленому порядку кожен з об'єктів буде належати сторонам договору на підставі спільної приватної власності в рівних частинах кожному.

Відповідно до п. 8.1 Договору № 1804 він набуває чинності з моменту підписання договору та діє до закінчення будівництва об'єктів та передачі їх в експлуатацію в установленому Законом порядку.

Згідно матеріалів справи, земельна ділянка, на якій збудовано спірний об'єкт нерухомості, була отримана Відповідачем в оренду на підставі договору оренди землі реєстраційний № 75175/05, укладений між ним та Харківською міською радою 22.07.2005 р.

При цьому, як було також встановлено судами, що 25.07.2013 р. спірний об'єкт нерухомості був введений в експлуатацію, відповідно до Декларації про готовність об'єкту до експлуатації - нежитлового будинку, літ. "А-1", за адресою: АДРЕСА_3, зареєстрованої Інспекцією ДАБК у Харківській області 25.07.2013 р.

В подальшому, 11.12.2013 р. Відповідач зареєстрував за собою право власності на спірний об'єкт нерухомості - нежитлову будівлю, літ. "А-1", розташовану за адресою: АДРЕСА_3, загальною площею 55,7 кв.м., отримавши про це відповідне свідоцтво НОМЕР_3.

Водночас, судами встановлено, що 18.06.2014р. між сторонами було укладено договір, посвідчений нотаріально за реєстровим номером 756 (далі - Договір № 756) про розірвання договору про сумісну діяльність від 20.11.2003 р. за реєстровим номером 1804, згідно якого ФОП ОСОБА_2 та ФОП ОСОБА_3 склали цей договір про те, що договір про сумісну діяльність від 20.11.2003 р. за реєстровим номером 1804, вони розривають і підтверджують те, що будь-яких претензій, в тому числі матеріальних, один до одного не мають, і цей договір відповідає їх дійсним намірам і не носить характеру фіктивного та удаваного правочину (п.п. 1., 2. Договору № 756).

Вимогами ФОП ОСОБА_3 у даній справі, з посиланням на ст.ст. 328, 331, 386, 1130, 1131 ЦК України, та порушення умов договору про сумісну діяльність № 1804 від 20.11.2003 р., є визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 11.12.2013р., індексний НОМЕР_3, на нежитлову будівлю, літ. "А-1", за адресою: АДРЕСА_3, загальною площею 55,7 кв.м., оформлене на ОСОБА_2, та визнання за нею права власності на спірне майно.

Суд першої інстанції, з урахуванням положень ст.ст. 331, 386, 392, 654 ЦК України, ст.ст. 18, 22 Закону України "Про основи містобудування", та встановлених обставин справи, зокрема, про те, що земельна ділянка, на якій було збудовано спірний об'єкт нерухомості, була отримана ФОП ОСОБА_2 в оренду на підставі договору оренди землі від 22.07.2006 р., реєстраційний номер 75175/05, а свідоцтво про право власності від 11.12.2013р. на об'єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_3, літ. "А-1" було видано цій особі на підставі Декларації про готовність об'єкта до експлуатації, яка у встановленому законом порядку недійсною визнана не була, тоді як договір про сумісну діяльність № 1804 від 20.11.2003 р. був розірваний між сторонами за їх згодою 18.06.2014 р., на підставі укладеного між ними Договору № 756, а інших підстав для визнання недійсним свідоцтва про право власності, Позивачем зазначено не було і судом не встановлено, дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення даного позову.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції, з посиланням на положення ч. 2 ст. 331 ЦК України, умови укладених між сторонами Договорів - № 1804 від 20.11.2003 р. і № 756 від 18.06.2014 р., та встановлені обставини справи, дійшов висновку про те, що оформлення права власності ОСОБА_2 на спірний об'єкт нерухомості було здійснено з порушенням умов договору про сумісну діяльність № 1804 від 20.11.2003 р., оскільки договір про розірвання такої угоди № 756 від 18.06.2014 р. було укладено між сторонами після здійснення державної реєстрації права власності за останнім, що є порушенням прав ФОП ОСОБА_3, у зв'язку з чим, вважав обґрунтованими і такими, що підлягають задоволенню, її вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право власності НОМЕР_3 на нежитлову будівлю, літ. "А-1", за адресою: АДРЕСА_3, загальною площею 55,7 кв.м., скасувавши у цій частині рішення суду першої інстанції.

Щодо іншої частини вимог - про визнання права власності на спірний об'єкт нерухомості за ФОП ОСОБА_3, то суд апеляційної інстанції, посилаючись на те, що нею не було доведено суду належними та допустимими доказами про наявність у неї права власності на спірний об'єкт нерухомості, а тому, не знайшов підстав для задоволення цієї частини позову.

Проте, з висновками суду апеляційної інстанції погодитись не можна, оскільки такі, в порушення вимог ст. 43 ГПК України, були прийняті при неповному встановлені обставин справи та з порушенням норм матеріального і процесуального права, з огляду на таке.

Згідно ч. 1 ст. 111-10 ГПК України, підставами для скасування або зміни рішення місцевого або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

При цьому, рішення вважається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Мотивувальна частина рішення повинна містити встановлені судом обставини, які мають значення для справи, їх юридичну оцінку, а також оцінку всіх доказів. Визнаючи одні і відхиляючи інші докази, суд має це обґрунтувати.

Вказаним вимогам постанова суду апеляційної інстанції у повній мірі не відповідає, у зв'язку з наступним.

Згідно ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способом захисту цивільних прав та інтересів судом, згідно ч. 2 ст. 16 ЦК України, може бути, зокрема, визнання права.

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

При цьому, правовий режим власності, порядок і умови набуття та припинення права власності, а також права володіння, користування та розпорядження майном визначаються законами.

Так, згідно ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Водночас, згідно ст. 392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

При чому, відповідно до п.п. 1, 2 ст. 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Разом з тим, статтею 377 ЦК України передбачено, що до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то уразі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Частинами 1-5 ст. 376 ЦК України встановлено, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 125 ЗК України, право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Статтею 18 Закону України "Про основи містобудування" передбачено, що закінчені будівництвом об'єкти підлягають прийняттю в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Експлуатація не прийнятих у встановленому законодавством порядку об'єктів забороняється.

При цьому, необхідно також враховувати положення ст. 39 Закону України "Про регулювання містобудівної містобудівної діяльності" та п.п. 1-3, 11 Постанови Кабінету Міністрів України № 461 від 13.04.2011 року (461-2011-п) " Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів".

В даному випадку, як зазначалось вище, обґрунтовуючи свої позовні вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 11.12.2013 р. НОМЕР_3, та про визнання права власності на таке майно, ФОП ОСОБА_3, з доводами якої частково погодився і суд апеляційної інстанції, вказувала на те, що оформлення ОСОБА_2 права власності на спірний об'єкт нерухомості було здійснено з порушенням умов договору про сумісну діяльність № 1804 від 20.11.2003 р. і, зокрема, про те, що по закінченню будівництва та прийняття об'єктів в експлуатацію в установленому порядку кожен з об'єктів буде належати сторонам цього договору на підставі спільної приватної власності в рівних частинах кожному, тоді як розірвання цієї угоди на підставі Договору № 756 від 18.06.2014 р. було укладено між сторонами вже після здійснення державної реєстрації права власності за останнім, що є порушенням прав ФОП ОСОБА_3

Вирішуючи даний спір, суд апеляційної інстанції, в порушення вимог ст. 43 ГПК України, не приділив належної уваги, як умовам самого договору про сумісну діяльність № 1804 від 20.11.2003 року та договору про розірвання договору про сумісну діяльність № 756 від 18.06.2014 р., а також правовідносинам, що склалися між сторонами та обставинам справи, так і не врахував у повній мірі вищезазначених вимог норм матеріального права в контексті правильного вирішення даного спору.

Так, визнаючи недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, апеляційний господарський суд не надав належної правової оцінки тій обставині, що саме Відповідач, відповідно до договору оренди землі від 22.07.2005р. реєстраційний № 75175/05, укладеного з Харківською міською радою, являвся користувачем земельної ділянки, на якій мало місце будівництво спірного об'єкту нерухомості, а тому, з урахуванням положень ст.ст. 331, 376, 377 ЦК України, мав законні підстави для оформлення за собою права власності на таке майно.

Також, апеляційним господарським судом не було враховано належним чином і те, що свідоцтво на право власності від 11.12.2013 р. на об'єкт нерухомого майна, за адресою: АДРЕСА_3, літ."А-1", було видано ОСОБА_2 на підставі Декларації про готовність об'єкта до експлуатації, отриманої ним відповідно до встановлених вимог та правил. При чому, така Декларація у встановленому законом порядку недійсною визнана не була.

Крім того, як вбачається з матеріалів справи, договір про сумісну діяльність № 1804 від 20.11.2003 р., відповідно до договору № 756 від 18.06.2014 р., сторонами був розірваний. Обидві вказані угоди були нотаріально посвідчені.

Тобто, на момент розгляду та вирішення даної справи правовідносини сторін за договором про сумісну діяльність № 1804 від 20.11.2003 р. вважаються припиненими.

При чому, як зазначалось в п. 2. останнього, розриваючи дану угоду сторони підтвердили те, що будь-яких претензій, в тому числі матеріальних, один до одного не мають, і цей договір відповідає їх дійсним намірам і не носить характеру фіктивного та удаваного правочину.

Тому, висновок суду апеляційної інстанції про те, що оформлення ОСОБА_2 права власності на спірний об'єкт нерухомості було здійснено з порушенням умов договору про сумісну діяльність № 1804 від 20.11.2003 р., оскільки договір про розірвання такої угоди № 756 від 18.06.2014 р. було укладено між сторонами після здійснення державної реєстрації права власності за останнім, і тягне за собою порушення прав ФОП ОСОБА_3, являється помилковим та не ґрунтується на матеріалах справи.

При цьому, визнаючи недійсним свідоцтво на право власності від 11.12.2013 р. на об'єкт нерухомого майна, за адресою: АДРЕСА_3, літ. "А-1", суд апеляційної інстанції не звернув уваги і на те, що діюче законодавство не містить такої підстави для визнання недійсним свідоцтва про право власності, як невідповідність цивільно- правовій угоді, оскільки таке свідоцтво може бути визнано недійсним тільки з підстав невідповідності встановленої законом процедури оформлення права власності на нерухоме майно, у зв'язку з чим, фактично не зазначив і про правові підстави для такого визнання та, відповідно - для задоволення такої вимоги.

З огляду на таке, скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове рішення, суд апеляційної інстанції, в порушення вимог ст.ст. 99 та 101 ГПК України, відповідно до яких суд апеляційної інстанції під час перегляду судових рішень в апеляційному порядку користується правами, наданими суду першої інстанції та здійснює за наявними у справі і додатково поданими доказами повторний розгляд справи, а також вимог ч. 1 ст. 47 та ч. 1 ст. 43 ГПК України, щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи, та про всебічність, повну і об'єктивність розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, не приділив у повній мірі уваги, як вимогам вищезазначених норм матеріального права та правовідносинам, які мали місце між сторонами, умовам укладених між сторонами договорів, так і вказаним вище обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення даного спору.

З огляду на таке, постанову суду апеляційної інстанції, якою було скасовано рішення суду першої інстанції про відмову у позові, не можна вважати законною та обґрунтованою, а тому, така підлягає скасуванню.

Водночас, рішення суду першої інстанції про відмову в позові, яке було прийнято у повній відповідності до вимог норм матеріального та процесуального права, є законним і обґрунтованим, у зв'язку з чим, підлягає залишенню його без змін.

Таким чином, касаційна скарга СПД - ФО ОСОБА_2 про скасування постанови суду апеляційної інстанції про часткове задоволення позову у даній справі та про залишення без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, підлягає її задоволенню повністю.

У зв'язку із задоволенням касаційної скарги, з урахуванням положень ст. 49 ГПК України про розподіл судових витрат, господарський суд відшкодовує витрати стороні, на користь якої відбулося рішення і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору.

Судові витрати у вигляді сплаченого судового збору у розмірі 3655,20 грн., пов'язані з розглядом касаційної скарги у даній справі, відповідно до положень ст. 49 ГПК України, відшкодовуються ФОП ОСОБА_2 за рахунок ФОП ОСОБА_3

Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 - 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

1. Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 задовольнити.

2. Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 17.08.2015 року у справі № 922/1548/15 скасувати повністю, а рішення господарського суду Харківської області від 02.06.2015 року - залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_3 (62414, АДРЕСА_1, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) на користь ОСОБА_2 (АДРЕСА_2 реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2) 3655,20 грн. судових витрат, пов'язаних з розглядом касаційної скарги.