головуючого судді Круглікової К.С.(доповідач), суддів: Борденюк Є.М., Кривди Д.С., розглянувши касаційну скаргу Концерну "Міські теплові мережі" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.12.2015 у справі № 910/22179/15 Господарського суду міста Києва за позовом Концерну "Міські теплові мережі" до Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" про визнання укладеним договору реструктуризації заборгованості в сумі 93 199 546,13 грн. за участю представників сторін: позивача: Литвиненко Ж.М., відповідача: Старчик А.А.,

Концерн "Міські теплові мережі" звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" про визнання укладеним між НАК "Нафтогаз України" та Концерном договору реструктуризації заборгованості в сумі 93 199 546,13 грн. на умовах, викладених в проекті договору, підписаного позивачем, та вважати зазначену заборгованість реструктуризованою.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що вищевказана заборгованість підлягає реструктуризації на підставі статті 10 Закону України "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу", однак, відповідач ухиляється від укладання відповідного договору, який був розроблений позивачем відповідно до вказаного Закону, спірний договір реструктуризації слід визнати укладеним, оскільки відповідачем були прийняті перераховані на його підставі кошти в сумі 388331,44 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 16925 від 29.09.2015.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.10.2015, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.12.2015 у справі № 910/22179/15, у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями судів, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.12.2015 та рішення господарського суду міста Києва від 12.10.2015 скасувати, прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права при ухваленні зазначених судових рішень, вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 23.09.2011 між Публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації "Запоріжгаз" та Концерном "Міські теплові мережі" укладено договір на постачання природного газу за регульованим тарифом № 1 БО, за умовами якого постачальник постачає природний газ споживачу в обсягах і в порядку, передбачених договором для забезпечення потреб споживача, а споживач оплачує постачальнику вартість газу і наданих послуг у розмірах, строках, порядку та на умовах, передбачених договором.

Судами також встановлено, що ПАТ "Запоріжгаз" поставив протягом жовтня 2011 - серпня 2012, а позивач прийняв природний газ на загальну суму 245 606 343,87 грн, однак Концерном вказаний природний газ оплачений лише частково в сумі 145 656 078,54 грн. Неоплаченим залишився газ на загальну суму 99 950 265,33 грн.

Крім того, судами було встановлено, що 31.10.2012 між ПАТ "Запоріжгаз" (первісний кредитор) та ПАТ "НАК "Нафтогаз України" (новий кредитор) укладено договір про відступлення права вимоги № 14/6705/12, за умовами якого первісний кредитор передає, а новий кредитор приймає право вимоги до боржника, концерну за договором від 23.09.2011 у сумі 99 950 265,33 грн. Крім передачі права вимоги оплати спожитого природного газу за зобов'язанням, зазначеним в п.1.1 договору, до нового кредитора переходять права вимоги стягнення всіх штрафних санкцій, інфляційних витрат та відсотків, пов'язаних з невиконанням або неналежним виконанням боржником своїх зобов'язань за зазначеним вище договором (п.1.2 договору від 31.10.2012).

З матеріалів справи вбачається, що за даними бухгалтерського обліку у Концерну рахується заборгованість перед ПАТ "НАК "Нафтогаз України" за договором від 31.10.2012, і станом на 01.01.2013 становить 93 199 546,13 грн (залишок основного боргу з урахуванням списаної заборгованості в сумі 4 598 042,99 грн згідно рішень судів у справі № 910/8845/13).

09.06.2015 відповідач звернувся до позивача з листом № 4156 щодо погашення заборгованості за спожитий природний газ, в якому зазначив, що концерну необхідно вжити заходів щодо погашення заборгованості протягом 3-х місяців з дня отримання листа.

З метою вжиття заходів з погашення заборгованості перед ПАК "НАК "Нафтогаз України" 27.07.2015 листом № 3729/20 Концерн звернувся до відповідача з пропозицією укласти договір про реструктуризацію заборгованості, яка виникла станом на 01.01.2013, на умовах, визначених ст.10.1 Закону України "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу" (2711-15) та направив на адресу відповідача примірник проекту договору про реструктуризацію.

На вказану пропозицію відповідач листом від 12.08.2015 № 26-5780/1.2.2-15 повідомив позивача, що реструктуризація здійснюється за умови погашення в трьохмісячний строк з дня набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо стабілізації фінансового стану НАК "Нафтогаз України" (423-19) заборгованості за природний газ, спожитий до 01.01.2014 (без урахування пені, штрафних та фінансових санкцій, що підлягають стягненню на підставі рішення суду), що залишилась непогашеною на день набрання чинності цим законом.

Оскільки відповідач згоди на реструктуризацію боргу не надав, позивач звернувся до суду з позовом про визнання договору про реструктуризацію заборгованості в сумі 93 199 546,13 грн укладеним на умовах, викладених позивачем у проекті договору.

Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий господарський суд, з яким також погодився й апеляційний господарський суд, виходив з того, що між сторонами не було досягнуто згоди з усіх істотних умов спірного договору про реструктуризацію, укладання якого не є обов'язковим для сторін на підставі закону, а відтак, такий правочин слід вважати таким, що не відбувся.

Колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками судів попередніх судових інстанцій, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з ч.2 ст. 180 ГК України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

За правилами частин 3 і 7 статті 179 ГК України укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Спори, що виникають при укладанні господарських договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору (ч.1 ст. 187 ГК України).

З огляду на зазначені вище норми права, укладення договору для сторони є обов'язковим лише у випадках прямо встановлених законодавством чи домовленістю між сторонами.

Спеціальним законом, що регулює питання реструктуризації заборгованості за природний газ є Закон України "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу" (2711-15) .

Статтею 2 вказаного Закону передбачено, що дія цього Закону поширюється на підприємства паливно-енергетичного комплексу, а також інших учасників розрахунків, які мають або перед якими є заборгованість, що виникла внаслідок неповних розрахунків за енергоносії.

Відповідно до п. 10.1 ст. 10 Закону України "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу" державним, комунальним підприємствам, а також господарським товариствам, у статутних фондах яких частка держави становить більше ніж 50 відсотків, які відносяться до підприємств паливно-енергетичного комплексу та внесені до Реєстру, дозволяється без отримання додаткових погоджень з державними органами, уповноваженими управляти зазначеними підприємствами, за взаємною згодою, провести реструктуризацію кредиторської та/або дебіторської заборгованостей терміном до двадцяти років з дати укладення відповідних договорів про реструктуризацію заборгованості з відстрочкою погашення заборгованості до двох років дії таких договорів та сплатою протягом наступних років щомісячно рівними частками. Суб'єктам господарської діяльності інших форм власності дозволяється, за взаємною згодою, провести реструктуризацію кредиторської та/або дебіторської заборгованостей.

Таким чином, зі змісту положень пункту 10.1 статті 10 Закону України "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу" не вбачається, що укладання договору про реструктуризацію боргу є обов'язковим для сторін. Натомість дана норма вказує, що такий договір може бути укладений лише за взаємною згодою.

Наказом Міністерства палива та енергетики України від 10.11.2005 № 568 (v0568558-05) затверджено перелік підприємств відповідно до Закону України "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу" (2711-15) .

Вказаним переліком позивача було внесено до Реєстру підприємств паливно-енергетичного комплексу, які беруть участь у погашені заборгованості.

Проте, пряма вказівка закону щодо обов'язковості сторонами укладення договору про реструктуризацію заборгованості за спожитий природний газ, зокрема, у Законі України "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу" (2711-15) та Законі України "Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію" (3319-17) відсутня.

Відповідно до змісту статей 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 1 статті 184 ГК України передбачено, що при укладенні господарського договору на основі вільного волевиявлення сторін проект договору може бути розроблений за ініціативою будь-якої із сторін у строки, погоджені самими сторонами.

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами ЦК України (435-15) (ч.8 ст. 181 ГК України).

Таким чином, враховуючи, що між сторонами не було досягнуто згоди з усіх істотних умов спірного договору про реструктуризацію, укладання якого не є обов'язковим для сторін на підставі закону, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх судових інстанцій про те, що такий правочин слід вважати таким, що не відбувся.

З урахуванням зазначеного, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного та обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Відповідно до ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків апеляційного господарського суду та не впливають на них, а тому підстави для її задоволення і скасування постанови Київського апеляційного господарського суду від 23.12.2015, ухваленої з правильним застосуванням норм матеріального права та дотриманням норм процесуального законодавства, відсутні.