Борденюк Є.М. - головуючого, Кривди Д.С. (доповідача), Могил С.К., за участю представників: позивача не з'явились (про час та місце судового засідання повідомлені належним чином), відповідача Сторожкова О.Ф., керівник, Науменко С.В., представник, третьої особине з'явились (про час та місце судового засідання повідомлені належним чином), розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Київенерго" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.12.2015 у справі № 37/294 Господарського суду міста Києва за позовом Публічного акціонерного товариства "Київенерго" до Житлово-будівельного кооперативу "Обчислювач-12" третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача Київська міська державна адміністрація, про стягнення 301 323,64 грн,

Акціонерна енергопостачальна компанія "Київенерго" в особі Структурного відокремленого підрозділу "Енергозбут Київенерго", найменування якої в процесі розгляду справи змінилось на Публічне акціонерне товариство "Київенерго", звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з Житлово-будівельного кооперативу "Обчислювач-12" 270359,34 грн боргу за спожиту теплову енергію за період з 01.09.2007 року до 01.06.2008 року, 28258,78 грн інфляційної складової боргу та 2705,51 грн 3% річних.

Справа в господарських судах розглядалась неодноразово.

Під час розгляду справи позивачем було подано заяву про уточнення позовних вимог, відповідно до якої просив стягнути з відповідача 131643,58 грн основного боргу, 1067,51 грн 3% річних, 9875,75 грн інфляційної складової боргу. В частині стягнення основного боргу у розмірі 138715,76 грн позивач просив провадження у справі припинити.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.08.2015 (суддя Домнічева І.О.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 22.12.2015 (судді: Тищенко А.І. - головуючий, Отрюх Б.В., Михальська Ю.Б.), в позові відмовлено; в частині стягнення 64374,85 грн провадження у справі припинено.

Не погоджуючись з рішенням та постановою, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення та постанову у справі скасувати, а справу передати на новий розгляд до Господарського суду міста Києва. Скаргу мотивовано доводами про неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, зокрема, статті 193, частини 1 статті 275, частин 6, 7 статті 276 Господарського кодексу України, частини 3 статті 1088 Цивільного кодексу України, статей 33, 34, 43, пункту 1 1 частини 1 статті 80, статті 84 Господарського процесуального кодексу України.

Від відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому спростовує доводи скарги та просить рішення та постанову залишити без змін, а скаргу - без задоволення.

Відводів складу суду не заявлено.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши наявні матеріали справи та доводи, викладені у касаційній скарзі, заслухавши пояснення представників відповідача, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Як встановили суди попередніх інстанцій, 01.11.1999 між сторонами у справі укладено договір на постачання теплової енергії у гарячій воді № 1410087 (далі - Договір), за умовами якого позивач приймає на себе зобов'язання надавати відповідачу за плату послуги з постачання теплової енергії у гарячій воді, а відповідач зобов'язується прийняти і оплатити надані послуги.

Відповідно до статті 175 Господарського кодексу України майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно з частиною 1 статті 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. При цьому, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України (435-15) , інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За змістом частини 1 статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін); зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Умовами Договору передбачено, що розрахунки за фактично надані послуги здійснюються відповідачем не пізніше 25 числа поточного місяця (п.3 додатку № 4 до договору).

Як встановили суди попередніх інстанцій, позивачем у період з 01.09.2007 по 01.06.2008 надані послуги на суму 323 325,22 грн, що підтверджується довідкою про надходження коштів за спожиту теплову енергію за договором № 1410087, відомостями обліку споживання теплової енергії, корінцями нарядів на підключення та відключення, звітами про добові параметри теплопостачання.

Однак, відповідач на момент зверненням з позовом до суду у цій справі за надані позивачем послуги розрахувався частково, сплативши 52965,88 грн.

Предметом спору у даній справі є обов'язок відповідача оплатити надані позивачем послуги за Договором.

Під час розгляду справи відповідач на виконання постанови Київського апеляційного господарського суду від 17.06.2014 здійснив оплату в погашення заборгованості в загальному розмірі 138715,76 грн, що підтверджується наявними в матеріалах справи платіжними дорученнями.

ЖБК "Обчислювач-12" у запереченнях на позов у цій справі посилався на неправомірне застосування позивачем при визначенні заборгованості тарифів, які встановлені нечинними розпорядженнями виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

Відповідно до статті 275 Господарського кодексу України за договором енергопостачання енергопостачальне підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі - енергію) споживачеві (абоненту), який зобов'язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується.

Статтею 276 Господарського кодексу України передбачено, що розрахунки за договорами енергопостачання здійснюються на підставі цін (тарифів), встановлених відповідно до вимог закону.

Згідно зі статтею 20 Закону України "Про теплопостачання" тарифи на теплову енергію, реалізація якої здійснюється суб'єктами господарювання, що займають монопольне становище на ринку, є регульованими. Тарифи на виробництво, транспортування та постачання теплової енергії затверджуються органами місцевого самоврядування, крім теплової енергії, що виробляється суб'єктами господарювання, що здійснюють комбіноване виробництво теплової і електричної енергії та/або використовують нетрадиційні та поновлювані джерела енергії, на підставі розрахунків, виконаних теплогенеруючими, теплотранспортуючими та теплопостачальними організаціями за методиками, розробленими центральним органом виконавчої влади у сфері теплопостачання.

Частиною 2 статті 32 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" передбачено, що розмір плати за комунальні послуги розраховується, виходячи з розміру затверджених цін/тарифів та показань засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому порядку.

Як встановили суди попередніх інстанцій, у період, заявлений позивачем до стягнення, - з 01.09.2007 по 01.06.2008, виконавчим органом Київської міської ради (Київською міською держаною адміністрацією) приймались наступні розпорядження, якими регулювались тарифи на теплову енергію:

розпорядження № 1245 від 20.06.2002 (ra1245017-02) , яке було скасовано розпорядженням КМДА від 18.04.2008 № 587;

розпорядження № 1575 від 30.10.2006 (ra1575017-06) , яке було скасоване розпорядженням № 643 від 30.05.2007 (ra0643017-07) ;

розпорядження № 142 від 12.02.2007 (ra0142017-07) , яким попереднє розпорядження № 1575 від 30.10.2006 (ra1575017-06) викладено в новій редакції;

розпорядження № 643 від 30.05.2007 (ra0643017-07) , яке визнано протиправним та скасовано постановою суду.

Постановою Вищого господарського суду України від 22.04.2015, якою попередні судові акти в цій справі скасовані та справу передано на новий розгляд до місцевого господарського суду, звернуто увагу судів попередніх інстанцій на таке

В силу частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (254к/96-ВР) та законами України.

Відповідно до статті 6 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" на виконання Конституції України (254к/96-ВР) , законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, власних і делегованих повноважень голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів - накази.

Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах їх компетенції, є обов'язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами.

Порядок набрання чинності нормативно-правовими актами, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, до яких віднесені місцеві державні адміністрації, визначено пунктом 3 Указу Президента України від 03.10.1992 № 493/92 "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" (493/92) , відповідно до якого вказані нормативно-правові акти набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності.

Пунктом 2 вищевказаного Указу передбачено, що державна реєстрація здійснюється в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи й інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 № 731 (731-92-п) .

Положенням встановлений обов'язок міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю своєчасно подавати на державну реєстрацію нормативно-правові акти, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян та не допускати випадків направлення на виконання нормативно-правових актів, що не пройшли державну реєстрацію.

Відповідно до пунктів 1 та 2 Положення державна реєстрація нормативно-правового акта полягає у проведенні правової експертизи на відповідність його Конституції та законодавству України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколам до неї, міжнародним договорам України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, а також з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, прийнятті рішення про державну реєстрацію цього акта, присвоєнні йому реєстраційного номера та занесенні до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів. Державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер.

Враховуючи наведене, розпорядження Київської міської державної адміністрації підлягають обов'язковій державній реєстрації (аналогічна позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 28.11.2011, яка є обов'язковою відповідно до статті 111-28 ГПК України).

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, розпорядження Київської міської державної адміністрації, які застосовувались у спірному періоді, не пройшли державної реєстрації.

Таким чином, суд касаційної інстанції, скеровуючи справу на новий розгляд, дійшов висновку, що судами неправомірно прийняті до уваги незареєстровані розпорядження КМДА та не перевірено наявності розпоряджень, які відповідають вимогам Указу Президента України "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" та можуть бути підставою для нарахування плати за спожиті відповідачем послуги.

На виконання вказівок Вищого господарського суду України, судами попередніх інстанцій встановлено, що діючим залишилось розпорядження КМДА № 1245 від 20.06.2002 (ra1245017-02) , яке діяло до дати його скасування розпорядженням КМДА № 587 від 18.04.2008. Розпорядження № 1575 від 30.10.2006 (ra1575017-06) , в редакції розпорядження № 643 від 30.05.2007 (ra0643017-07) , № 142 від 12.02.2007 (ra0142017-07) не пройшли державної реєстрації в органах юстиції згідно Указу Президента України № 493/92 від 03.10.1992 "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" (493/92) та Постанови Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 № 731 (731-92-п) , які встановлюють обов'язкову державну реєстрацію нормативно-правових актів державних органів, якщо ці акти зачіпають права та інтереси громадян України.

Враховуючи викладене, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що тільки розпорядження № 1245 від 20.06.2002 (ra1245017-02) , яке діяло до дати його скасування розпорядженням КМДА № 587 від 18.04.2008 має застосовуватись у цій справі при розрахунку вартості теплової енергії, що також підтверджується інформацією КМДА про дію тарифів на теплову енергію у період з 01.09.2007 по 01.06.2008 згідно контррозрахунку відповідача.

Таким чином суди встановили, що заборгованість відповідача за надану теплову енергію станом на 31.08.2008 складала 53844,75 грн основної заборгованості, 9202,52 грн інфляційних, 1327,58 грн 3% річних, що разом становить 64374,85 грн.

Разом з тим, як було зазначено вище, під час розгляду даної справи відповідач сплатив частину основної заборгованості у сумі 138715,76 грн (на виконання постанови Київського апеляційного господарського суду від 17.06.2014 у цій справі), що підтверджується наявними у справі платіжними дорученнями № 207 від 24.06.2014 на суму 71670,62 грн, № 217 від 02.07.2014 на суму 50000 грн, № 218 від 28.07.2014 на суму 38715,74 грн. Тобто, відповідачем сплачено позивачу за постачання теплової енергії у гарячій воді в більшому розмірі, ніж підлягало оплаті. Так, переплата складає 74 340,91 грн ( 138715,76 грн - 64374, 85 грн).

За таких обставин колегія погоджується з висновком судів про те, що оскільки у відповідача перед позивачем існував борг у розмірі 64374,85 грн, який сплачений у більшому розмірі на виконання постанови Київського апеляційного господарського суду від 17.06.2014 у цій справі, і переплата складає 74340,91 грн, тому провадження у справі в частині стягнення 64374,85 грн правомірно припинено, а в іншій частині позову - відмовлено.

Доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі, вищенаведених висновків судів попередніх інстанції не спростовують та по суті зводяться до заперечень щодо здійсненої судами оцінки доказів у справі та намагання довести інші обставини, ніж встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, в той час як згідно з вимогами статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Враховуючи викладене, колегія суддів Вищого господарського суду України прийшла до висновку, що судом першої інстанції при новому розгляді справи враховано вказівки, що містяться в постанові касаційної інстанції, всебічно, повно і об'єктивно досліджено матеріали справи в їх сукупності, прийнято законне та обґрунтоване рішення, яке залишено без змін постановою апеляційної інстанції.

За таких обставин, з урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів визнає, що апеляційним господарським судом правильно застосовані норми матеріального і процесуального права, тому підстави для скасування переглянутої постанови апеляційної інстанції та задоволення касаційної скарги відсутні.