Банк звернувся до господарського суду Чернігівської області з позовом до відповідачів про визнання недійсним договору поруки від 01.08.2012 (далі - Договір поруки), у зв'язку з тим, що при укладенні означеного договору було забезпечене недійсне зобов'язання.

Рішенням господарського суду Чернігівської області від 31.08.2015 (суддя Шестак В.І.), яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 20.10.2015 (судді Михальська Ю.Б. -головуючий, Тищенко А.І., Отрюх Б.В.), у задоволенні позову відмовлено повністю.

Прийняті судові рішення мотивовано недоведеністю позивачем наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання оспорюваного правочину недійсним.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Банк просить судові акти попередніх інстанцій скасувати, прийняти нове рішення про задоволення позову. Скаргу мотивовано прийняттям оскаржуваних судових актів з порушенням норм матеріального та процесуального права.

У відзиві на касаційну скаргу СПД ОСОБА_3 просила залишити судові акти попередніх інстанцій без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Сторони відповідно до статті 111-4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України (1798-12) ) належним чином повідомлені про час і місце розгляду скарги.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм процесуального та матеріального права, заслухавши пояснення представників Банку та СПД ОСОБА_3, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.

Місцевим та апеляційним господарськими судами у справі, зокрема, встановлено, що:

- 05.03.2008 СПД ОСОБА_3 як орендодавцем та Банком як орендарем укладено Договір оренди приміщення (далі - Договір оренди), за умовами якого орендодавець зобов'язався передати, а орендар прийняти у тимчасове користування (оренду) приміщення, розташовані у АДРЕСА_1, загальною площею 330,6 кв.м., що складається з першого поверху (105,2 кв.м.), другого поверху (114,1 кв.м.) та третього поверху (111,3 кв.м.);

- договір набуває чинності 05.02.2011 і діє до 05.01.2014 (пункт 7.1. Договору);

- приміщення передається орендодавцем і приймається в оренду орендарем на умовах сплати останнім плати за користування приміщенням після підписання акту здачі-приймання приміщення, шляхом перерахування грошових коштів на банківський рахунок, зазначений орендодавцем (пункт 2.1. Договору оренди);

- 01.08.2012 ФОП ОСОБА_4 як поручителем та ОСОБА_3 як кредитором укладено Договір поруки, за яким поручитель поручився перед кредитором за виконання обов'язку Банком (боржником) щодо сплати орендної плати в строки за Договором оренди приміщення від 05.03.2008 (основним договором);

- згідно з пунктом 1.2 Договору поруки, у випадку порушення боржником обов'язку за основним договором, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники;

- відповідно до пункту 2.2 Договору поруки строк основного договору становить з 05.02.2011 по 05.01.2014.

Апеляційним господарським судом додатково встановлено, що:

- Банк звертався з позовом до ФОП ОСОБА_3 про визнання недійсним Договору оренди приміщення від 05.03.2008 (зі строком дії з 05.02.2011 по 05.01.2014), посилаючись на фіктивність даного договору, невідповідність його діючому законодавству та відсутність у представника Банку, який підписав договір, повноважень на його укладення;

- рішенням господарського суду Чернігівської області від 12.11.2012 зі справи № 5028/12/48/2012 у задоволенні позову відмовлено повністю;

- постановою Київського апеляційного господарського суду у справі № 5028/12/48/2012 мотивувальну частину рішення місцевого господарського суду змінено; виключено посилання на припинення правовідносин за Договором оренди від 05.03.2008 (зі строком дії з 05.02.2011 по 05.01.2014). В іншій частині зазначене рішення залишено без змін;

- постановою Вищого господарського суду України від 15.05.2013 у справі № 5028/12/48/2012 судові акти попередніх інстанцій залишені без змін;

- також Банк звертався до господарського суду Чернігівської області з позовом до ФОП ОСОБА_3 про визнання недійсним Договору оренди приміщення від 05.03.2008, із посиланням на те, що вказаний договір є неукладеним та нечинним, оскільки майно за Договором оренди не було передано орендарю;

- рішенням господарського суду Чернігівської області від 07.10.2013 у справі № 927/955/13, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 19.12.2013 та постановою Вищого господарського суду України від 13.02.2014 у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю, із посиланням на їх необґрунтованість;

- зазначеними судовими рішеннями встановлено, що Договір оренди приміщень від 05.03.2008 (із строком дії з 05.02.2011 до 05.01.2014) є укладеним, а підстави для визнання оспорюваного правочину недійсним - відсутні.

Причиною спору у справі стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для визнання Договору поруки недійсним.

В обґрунтування заявлених позовним вимог позивач посилався на те, що у Банка відсутній обов'язок зі сплати орендної плати за Договором оренди (зі строком дії з 05.02.2011 по 05.01.2014), оскільки приміщення, що є об'єктом оренди, позивачу ФОП ОСОБА_3 не передавалося, акт здачі-приймання приміщення в оренду у строки, передбачені Договором оренди, сторонами не підписувався. Таким чином, в порушення приписів статті 548 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) при укладенні Договору поруки сторонами було забезпечене недійсне зобов'язання, що, на думку позивача, є підставою для визнання Договору поруки недійсним.

Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов'язань може забезпечуватись неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі (частина перша статті 547 ЦК України).

Відповідно до статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі.

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша та друга статті 554 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 548 ЦК України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Згідно з приписами статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Як унормовано у статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Єдиною підставою для визнання Договору поруки недійсним позивач вважає недійсність основного зобов'язання (Договору оренди).

Згідно з приписами частини третьої статті 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

У преамбулі та статті 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, рішенні Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 року у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України", а також рішенні Європейського суду з прав людини від 28.10.1999 року у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

В силу приписів частини третьої статті 4 ГПК України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" згадані судові рішення та зміст самої Конвенції про захист прав та свобод людини є пріоритетним джерелом права для національного суду.

Як вірно встановлено судом апеляційної інстанції, факт дійсності (чинності) та обов'язковості до виконання основного зобов'язання (Договору оренди) встановлений рішеннями господарських судів у справах № 5028/12/48/2012 та № 927/955/13, має преюдиціальне значення для даної справи та не підлягає повторному доказуванню.

За наведених обставин, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Доводи Банку не спростовують висновків, викладених у оскаржуваних судових рішеннях попередніх інстанцій. При цьому в частині встановлення фактичних обставин справи, переоцінки наявних доказів касаційна скарга не відповідає вимогам статті 111-7 ГПК України стосовно меж перегляду справи в касаційній інстанції.

Таким чином, рішення місцевого господарського суду та постанова апеляційного господарського суду зі справи відповідають встановленим ними фактичним обставинам, прийняті з дотриманням норм матеріального і процесуального права та передбачені законом підстави для їх скасування відсутні.

Допущена судом апеляційної інстанції описка у зазначенні організаційно-правової форми позивача не впливає на правильність вирішення спору та не є підставою для зміни чи скасування відповідного судового рішення, і може бути виправлена судом апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 111-7, 111-9- 111-11 ГПК України, Вищий господарський суд України

Рішення господарського суду Чернігівської області від 31.08.2015 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 20.10.2015 зі справи № 927/1005/15 залишити без змін, а касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПРИВАТБАНК" - без задоволення.