Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П. - головуючий, судді Львов Б.Ю. і Палій В.В. (доповідач)

розглянув касаційну скаргу державного підприємства "ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЦЕНТР" Міністерства юстиції України, м. Київ,

на рішення господарського суду міста Києва від 22.06.2015

та постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.10.2015

зі справи № 910/10198/15

за позовом державного підприємства "ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЦЕНТР" Міністерства юстиції України (далі - Підприємство), м. Київ,

до товариства з обмеженою відповідальністю "3-Т" (далі - Товариство), м. Київ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Міністерство юстиції України (далі - Мін'юст), м. Київ,

про визнання авторського (ліцензійного) договору недійсним.

Судове засідання проведено за участю представників:

Підприємства - не з'явився

Товариства - Бородкін Д.І. предст. (дов. від 23.04.2015)

Мін'юста - Сидорець І.Ю. предст. (дов. від 28.07.2015)

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України

Підприємство звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства про визнання недійсним авторського (ліцензійного) договору від 26.12.2012 № А-6/26.12.12 про надання виключного права на використання комп'ютерної програми (далі - Договір), у зв'язку з тим, що останній не відповідає вимогам закону та у зв'язку з відсутністю у позивача необхідного обсягу цивільної дієздатності на моменту його укладення.

Рішенням господарського суду міста Києва від 22.06.2015 (суддя Марченко О.В.), яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 05.10.2015 (судді Пантелієнко В.О.- головуючий, Гарник Л.Л., Остапенко О.М.) у задоволенні позовних вимог відмовлено з посиланням на недоведеність заявлених позовних вимог.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Підприємство просить судові рішення попередніх інстанцій зі справи скасувати з прийняттям нового рішення про задоволення позову. Скаргу мотивовано прийняттям оскаржуваних судових рішень з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відзиву на касаційну скаргу не надходило.

Учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України (1798-12) ) належним чином повідомлено про час і місце розгляду скарги.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм процесуального та матеріального права, заслухавши пояснення відповідача та третьої особи, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.

Місцевим та апеляційним господарськими судами у справі, зокрема, встановлено, що:

- 26.12.2012 Підприємством та Товариством укладено Договір, умовами якого передбачено, що відповідач надає, а позивач отримує право на використання Комп'ютерної програми (ліцензію) в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі, та виплачує відповідачу в порядку та на умовах Договору роялті;

- згідно з пунктом 1.1 Договору під терміном "Комп'ютерна програма" для цілей цього договору розуміється об'єкт авторського права (набір інструкцій у вигляді слів, цифр, кодів, схем, символів чи у будь-якому іншому вигляді, виражених у формі, придатній для зчитування комп'ютером, які приводять його у дію для досягнення певної мети або результату): Комп'ютерна програма "Програмний комплекс "Спадковий реєстр";

- у відповідності до приписів статті 3.1 Договору комп'ютерна програма повинна використовуватися виключно у наступні способи: забезпечення внесення даних (накопичення) до бази даних Спадкового реєстру (далі -Реєстр), обробки інформації в цій базі даних та формування відомостей з неї;

- у відповідності до пункту 13.1 Договору строк його дії становить 5 років, починаючи з 01.01.2013 та діє до 31.12.2017 (включно). У разі якщо жодна із сторін не заявить у письмовій формі про свій намір розірвати даний договір за 20 (двадцять) календарних днів до закінчення строку дії даного договору, він вважається пролонгованим на кожний наступний п'ятирічний строк;

- згідно з актом від 05.11.2013 № 08-21/21 позапланової виїзної ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності Підприємства за період з 01.01.2012 по 30.06.2013 встановлено, що Держінформ'юстом перед затвердженням Мін'юстом показників у фінансових планах на 2012 рік та І півріччя 2013 року Підприємством приховано джерело авторської винагороди (роялті), що сплачувалася комерційним структурам -Товариству та ТОВ "Арт-мастер" у загальній сумі 132 798,7 тис. грн., оскільки вказані витрати були заплановані в розділі фінансового плану 013/7/3 "експлуатаційні витрати" з приміткою "Комплекс робіт по забезпеченню безперебійної роботи серверу та каналів доступу до реєстрів, цілодобову підтримку у робочому стані технічних засобів", чим недотримано вимоги пункту 2 Порядку складання, затвердження та контролю виконання фінансового плану суб'єкта господарювання державного сектора економіки, затвердженого наказом Міністерства економіки України від 21.06.2005 № 173 (z0729-05) ; укладання незаконних договорів з Товариством та ТОВ "Арт-мастер" призвело до того, що матеріальне право власності на матеріальне забезпечення, що є складовою автоматизованих систем Єдиних та Державних реєстрів, без якого ці реєстри не функціонують не належить Підприємству або Мін'юсту, що суперечить Загальним вимогам до програмних продуктів, які закуповуються та створюються на замовлення державних органів, затверджених постановою КМУ від 12.08.2009 № 869 (869-2009-п) .

Причиною виникнення спору зі справи стало питання стосовно наявності чи відсутності підстав для визнання Договору недійсним з підстав його невідповідності вимогам закону та відсутності у позивача необхідного обсягу цивільної дієздатності на моменту його укладення.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилався на те, що: фінансовим планом позивача не було передбачено таких видатків, як сплата роялті комерційним структурам за надання прав користування програмним забезпеченням для функціонування Єдиних та Державних реєстрів; виключно позивач уповноважений на створення та ведення Реєстру; позивач не мав права укладати Договір, при цьому самостійно не створюючи програмного забезпечення, яке перебувало б у державній власності; укладення Договору суперечить приписам Порядку державної реєстрації заповітів і спадкових договорів у Спадковому реєстрі, який затверджений постановою КМУ від 11.05.2011 № 491 (491-2011-п) та наказу Мін'юста від 07.04.2005 № 33/5 "Про запровадження Спадкового реєстру та внесення змін і доповнень до деяких нормативно-правових актів Міністерства юстиції України" (z0373-05) ; витрати позивача у вигляді авторської винагороди не забезпечували відповідність державної регульованої ціни витратам на виробництво одиниці товару (роботи/послуги) в момент укладення спірного Договору.

Згідно з приписами частини першої статті 1109 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) За ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону.

У відповідності до статті 433 ЦК України до об'єктів авторського права відносяться твори, зокрема комп'ютерні програми, компіляції даних (бази даних), якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності.

Згідно положень статті 1 Закону України "Про авторське право і суміжні права" комп'ютерна програма - це набір інструкцій у вигляді слів, цифр, кодів, схем, символів чи у будь-якому іншому вигляді, виражених у формі, придатній для зчитування комп'ютером, які приводять його у дію для досягнення певної мети або результату (це поняття охоплює як операційну систему, так і прикладну програму, виражені у вихідному або об'єктному кодах);

База даних (компіляція даних) - це сукупність творів, даних або будь-якої іншої незалежної інформації у довільній формі, в тому числі - електронній, підбір і розташування складових частин якої та її упорядкування є результатом творчої праці, і складові частини якої є доступними індивідуально і можуть бути знайдені за допомогою спеціальної пошукової системи на основі електронних засобів (комп'ютера) чи інших засобів.

Згідно з приписами пункту 3 Порядку державної реєстрації заповітів і спадкових договорів у Спадковому реєстрі, який затверджений постановою КМУ від 11.05.2011 № 491 (491-2011-п) адміністратором Спадкового реєстру є державне підприємство, яке належить до сфери управління Мін'юсту, що забезпечує технічне і технологічне створення та супроводження програмного забезпечення Спадкового реєстру, надання доступу до зазначеного реєстру, забезпечує збереження та захист даних, що містяться у ньому.

У відповідності до пункту 4 наказу Мін'юста від 07.04.2005 № 33/5 "Про запровадження Спадкового реєстру та внесення змін і доповнень до деяких нормативно-правових актів Міністерства юстиції України" (z0373-05) державному підприємству "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України доручено здійснити заходи щодо створення програмного забезпечення Спадкового реєстру, яке відповідало б сучасним стандартам збереження та захисту інформації.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, частиною першою статті 203 ЦК України.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У відповідності до приписів частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

На підставі статті 215 ЦК України недійсними можуть визнаватися не лише правочини, які не відповідають цьому Кодексу, а й такі, що порушують вимоги інших законодавчих актів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативно-правових актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Згідно з приписами статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Місцевий та апеляційний господарські суди: повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх поданими сторонами доказами, яким надали необхідну оцінку, з дотриманням наведених норм матеріального та процесуального права, беручи до уваги те, що фінансовий план державного підприємства відображає обсяги надходжень і спрямування коштів у відповідному році, з метою забезпечення потреб діяльності та розвитку підприємства, виконання його зобов'язань, включаючи зобов'язання щодо сплати податків та обов'язкових платежів; фінансовий план є документом, що стосується планування фінансової діяльності підприємства та жодним чином не обмежує цивільну дієздатність юридичної особи, у тому числі право юридичної особи набувати цивільні прав та обов'язків шляхом укладення правочинів; встановивши, що Товариство безпосередньо не створювало Реєстр, а надало позивачу право на користування комп'ютерною програмою "Програмний комплекс "Спадковий реєстр"; з'ясувавши, що приписами чинного законодавства України встановлено правила ведення Реєстру, а не порядок укладення правочинів позивачем та не обмежено право- та дієздатність Підприємства на укладення цивільно-правових угод, - дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову, у зв'язку з чим правомірно відмовили в позові.

Посилання скаржника на приписи Закону України "Про ціни та ціноутворення" (5007-17) та твердження про те, що витрати позивача у вигляді авторської винагороди не забезпечували відповідність державної регульованої ціни витратам на виробництво одиниці товару (роботи/послуги) в момент укладення спірного Договору Вищий господарський суд України відхиляє, оскільки встановлення розміру авторської винагороди (роялті) за авторським (ліцензійним) договором не відноситься до державних регульованих цін, а відноситься до вільних цін, які відповідно до частини першої статті 11 Закону України "Про ціни та ціноутворення" встановлюються суб'єктами господарювання за згодою сторін.

Доводи Підприємства не спростовують висновків, викладених у оскаржуваних судових рішеннях попередніх інстанцій. При цьому в частині встановлення фактичних обставин справи та переоцінки наявних доказів касаційна скарга не відповідає вимогам статті 111-7 ГПК України стосовно меж перегляду справи в касаційній інстанції.

Таким чином, рішення місцевого господарського суду та постанова апеляційного господарського суду зі справи відповідають встановленим ними фактичним обставинам, прийняті з дотриманням норм матеріального і процесуального права та передбачені законом підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 111-7, 111-9- 111-11 ГПК України, Вищий господарський суд України

Рішення господарського суду міста Києва від 22.06.2015 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.10.2015 зі справи № 910/10198/15 залишити без змін, а касаційну скаргу державного підприємства "ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЦЕНТР" Міністерства юстиції України - без задоволення.