Катеринчук Л.Й. (головуючого-доповідача), Короткевича О.Є., Куровського С.В. розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову та рішення Львівського апеляційного господарського суду від 24.04.2015 року господарського суду Івано-Франківської області від 18.03.2014 року у справі господарського суду № 909/34/14 Івано-Франківської області за позовом ОСОБА_4 до ТОВ "Завод "Техмаш" про стягнення заборгованої заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на загальну суму 22 011, 33 грн. за відсутності явки в судове засідання представників сторін,

ухвалою господарського суду Івано-Франківської області від 13.01.2014 року порушено провадження у справі № 909/34/14 за позовом ОСОБА_4 (далі - позивачка) до ТОВ "Завод "Техмаш" (далі - відповідач) про стягнення заборгованої заробітної плати на суму 2 631, 53 грн. та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14.03.2013 року по 18.03.2014 року на суму 19 379, 80 грн. (з врахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 18.03.2014 року за вх. № 3783/14 від 18.03.2014 року), справу призначено до розгляду в судовому засіданні на 28.01.2014 року, яке неодноразово відкладалося ухвалами суду (том 1, а.с. 1, 4 - 26, 29, 41, 48, 49).

Рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 18.03.2014 року (суддя Рочняк О.В.) позов задоволено частково, стягнено з відповідача на користь позивача 1 268, 19 грн. заборгованості по виплаті заробітної плати, припинено провадження в частині стягнення 1 363, 34 грн. заборгованості по виплаті заробітної плати, в решті позовних вимог відмовлено, стягнено з відповідача в доход Державного бюджету України 1 827 грн. судового збору (том 1, а.с. 73 - 74).

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивачка звернулася до Львівського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просила частково скасувати рішення суду першої інстанції від 18.03.2014 року та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги, мотивуючи порушенням місцевим господарським судом норм матеріального права та невідповідністю його висновків фактичним обставинам справи.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 24.04.2015 року (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Гриців В.М., судді: Давид Л.Л., Кордюк Г.Т.), з врахуванням ухвали про виправлення описки від 10.07.2015 року, апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення, а рішення господарського суду Івано-Франківської області від 18.03.2014 року у даній справі - без змін (том 1, а.с. 111 - 114, 116).

Не погоджуючись з прийнятими судовими рішеннями, позивачка звернулася до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просила скасувати постанову апеляційного суду від 24.04.2015 року в цілому та частково рішення суду першої інстанції від 18.03.2014 року, прийняти у справі нове рішення про задоволення позовних вимог, аргументуючи порушенням судами попередніх інстанцій положень статті 55 Конституції України, статей 47, 49, 115 - 117, 233, 235, 237-1, 238 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України (322-08) ), статті 2 Закону України "Про оплату праці", статті 14 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону України № 4212-VІ від 22.12.2011 року (4212-17) , чинній з 19.01.2013 року, положення якого застосовуються в процедурі банкрутства підприємства-відповідача) (далі - Закон про банкрутство), пункту 4 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 року (100-95-п) (зі змінами та доповненнями).

Скаржниця зазначила про незаконність припинення судом першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення з відповідача 1 363, 34 грн. заборгованості по заробітній платі з підстав її включення до реєстру вимог кредиторів у справі № 909/244/13-г про банкрутство відповідача, так як в межах зазначеної справи про банкрутство спір між відповідачем-роботодавцем та позивачкою, як звільненим працівником, щодо виплати їй заробітної плати не вирішувався і рішення по суті даного спору судом не приймалося. Також, позивачка доводить помилковість висновків судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при її звільненні за період з 14.03.2013 року по 18.03.2014 року на суму 19 379, 80 грн., як таких, що заявлені передчасно (до моменту проведення відповідачем фактичного розрахунку з позивачкою по заробітній платі), оскільки такі висновки судів не узгоджуються з положеннями Конституції України (254к/96-ВР) щодо гарантування захисту прав і свобод людини і громадянина у судовому порядку, статтями 47, 116, 117 КЗпП України.

Колегія суддів Вищого господарського суду України, переглянувши у касаційному порядку постанову апеляційного суду від 24.04.2015 року та рішення суду першої інстанції від 18.03.2014 року на предмет повноти встановлених обставин справи та правильності їх юридичної оцінки, перевіривши застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, обговоривши доводи касаційної скарги, дійшла висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Статтею 124 Конституції України передбачено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Відповідно до частини 1 статті 55 та частини 1 статті 64 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (254к/96-ВР) .

При цьому, розглядаючи конституційне звернення громадянин громадян ОСОБА_5, ОСОБА_6 та інших громадян щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води), Конституційний Суд України зазначив про те, що частину 1 статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене. Частину 2 статті 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі ( рішення Конституційного Суду України № 9-зп від 25.12.1997 року (v009p710-97) ).

Відповідно до частин 1, 7 статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Статтею 94 КЗпП України визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно з частиною 1 статті 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Положеннями статті 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Відповідно до статті 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Статтею 28 Закону України "Про оплату праці", у разі банкрутства підприємства чи ліквідації його у судовому порядку зобов'язання перед працівниками такого підприємства щодо заробітної плати, яку вони повинні одержати за працю (роботу, послуги), виконану у період, що передував банкрутству чи ліквідації підприємства, виконуються відповідно до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) .

Положеннями статті 17 Закону про банкрутство в редакції, чинній з 19.01.2013 року, передбачено, що у разі якщо до боржника, щодо якого порушена справа про банкрутство, пред'явлений позов, який ґрунтується на грошових зобов'язаннях боржника, що виникли до порушення провадження у справі про банкрутство, суди мають у встановленому процесуальним законом порядку приймати такі позовні заяви і вирішувати спір за цією вимогою по суті за правилами позовного провадження до офіційного оприлюднення оголошення про порушення справи про банкрутство. Після офіційного оприлюднення відповідного оголошення суд, який розглядає позовні вимоги конкурсних кредиторів до боржника, має зупинити позовне провадження та роз'яснити позивачу зміст частини 4 статті 23 цього Закону, зазначивши про це в ухвалі або в протоколі судового засідання. У разі звернення позивача із заявою про визнання його грошових вимог до боржника у справі про банкрутство після винесення ухвали господарського суду за результатами розгляду цих вимог позовне провадження підлягає припиненню на підставі пункту 2 частини 1 статті 80 ГПК України. Положення частин першої - четвертої цієї статті не застосовуються до позовів за вимогами кредиторів, на які не поширюється дія мораторію на задоволення вимог кредиторів.

Відповідно до частини 5 статті 19 Закону про банкрутство в редакції, яка діє з 19.01.2013 року, мораторій на задоволення вимог кредиторів не поширюється на виплату заробітної плати.

Відтак, позовні вимоги про виплату заробітної плати не можуть бути припинені розглядом з посиланням на їх визнання та включення до реєстру вимог кредиторів боржника, оскільки такі вимоги можуть бути задоволені шляхом їх примусового виконання за рішенням суду органами виконавчої служби за наявності коштів на рахунку боржника як ті, на які не поширюється дія мораторію у справі про банкрутство.

Згідно з частиною 1 статті 33 та частиною 1 статті 34 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, 30.12.2013 року шляхом направлення поштового відправлення ОСОБА_4 звернулася до господарського суду з позовом про стягнення з ТОВ "Завод "Техмаш" заробітної плати на суму 2 718, 73 грн., невиплаченої їй при звільненні з посади завідуючої медпунктом ТОВ "Завод "Техмаш" за власним бажанням згідно статті 38 КЗпП України на підставі наказу № 15-к від 13.03.2013 року, про що зроблено запис у її трудовій книжці, а також середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 14.03.2013 року по 30.12.2013 року на суму 15 549, 80 грн. (том 1, а.с. 4 - 26, 53).

Судами встановлено обставини подання позивачкою заяви про уточнення позовних вимог від 18.03.2014 року, згідно з якою позовні вимог в частині стягнення заборгованості по заробітній платі зменшено до 2 631, 53 грн., а в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - збільшено до 19 379, 80 грн., розрахувавши його суму станом на 18.03.2014 року - на час розгляду справи судом (том 1, а.с. 49).

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, відповідач не заперечує факту існування у нього заборгованості з виплати заробітної плати перед звільненим працівником ОСОБА_4 в розмірі 2 631, 53 грн. станом на 17.03.2014 року, що підтверджується довідкою ТОВ "Завод "Техмаш" за підписом керуючого санацією Хлібейчука І.М. та головного бухгалтера Побережник І.С. (том 1, а.с. 51).

Судами встановлено, що ухвалою господарського суду Івано-Франківської області від 26.03.2013 року порушено провадження у справі №909/244/13-г про банкрутство ТОВ "Завод "Техмаш"; ухвалою попереднього засідання господарського суду від 27.06.2013 року визнано грошові вимоги кредиторів боржника, зокрема, вимоги щодо виплати заробітної плати на загальну суму 1 681 607, 01 грн., в тому числі персонально - ОСОБА_4 на суму 1 363, 34 грн., та включено їх до реєстру вимог кредиторів у першу чергу задоволення; справа про банкрутство підприємства-відповідача перебуває на стадії санації, введеної ухвалою суду від 18.11.2013 року строком на 4 місяці, керуючим санацією боржника призначено арбітражного керуючого Хлібейчука І.М. (том 1, а.с. 20 - 25, 42 - 44, 56, 57 - 64).

Припиняючи провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивачки заборгованості по заробітній платі в розмірі 1 363, 34 грн., суд першої інстанції виходив з того, що на зазначену суму грошових коштів ОСОБА_4 є кредитором боржника за вимогами по заробітній платі у справі про банкрутство відповідача, які визнані та включені до реєстру вимог кредиторів відповідача згідно пункту 2 частини 1 статті 80 ГПК України.

При цьому, позов в частині стягнення заборгованості по заробітній платі на суму 1 268, 19 грн. місцевий господарський суд задовольнив, зазначивши про обґрунтованість вимог позивачки в цій частині належними та достатніми доказами.

Також, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог (з урахуванням їх уточнення) щодо стягнення з відповідача, як роботодавця, середнього заробітку позивачки за час затримки розрахунку при її звільненні за період з 14.03.2013 року по 18.03.2014 року на суму 19 379, 80 грн., мотивуючи ненастанням початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з посиланням на статтю 233 КЗпП України, який починається з дня фактичного повного розрахунку із звільненим працівником.

Апеляційний суд, переглядаючи справу в повному обсязі погодився з висновками місцевого господарського суду за змістом оскаржуваного рішення та не знайшов правових підстав для його зміни чи скасування.

Колегія суддів Вищого господарського суду України не погоджується з висновками судів попередніх інстанції в частині припинення провадження за грошовими вимогами на суму 1 363, 34 грн. та відмови у задоволенні позову про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивачки на суму 19 379, 80 грн., розрахованого за період з 14.03.2013 року по 18.03.2014 року, та вважає їх передчасними з огляду на таке.

Положеннями частини 6 статті 17 Закону про банкрутство (в зазначеній редакції) передбачено виняток при розгляді позовних вимог кредиторів, щодо яких не діє мораторій у справі про банкрутство (заробітна плата, аліменти та інші прирівняні до них вимоги), який дозволяє завершити розгляд позовних вимог кредитора по заробітній платі постановленням судового рішення про розгляд спору по суті та не припиняти провадження по таких вимогах кредитора, оскільки наявність судового рішення з видачею наказу суду в більш повній мірі гарантує права кредитора, надаючи йому можливість примусового стягнення суми, на яку не поширюється мораторій через органи державної виконавчої служби за наявності коштів на рахунку боржника.

Відтак, встановивши наявність заборгованості по заробітній платі на загальну суму 2 631, 53 грн., з якої 1 363, 34 грн. включено розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів, суди дійшли помилкового висновку про припинення провадження у справі на суму 1 363, 34 грн. заборгованої заробітної плати, порушивши частину 6 статті 17 Закону про банкрутство в редакції, чинній з 19.01.2913 року.

Статтею 117 КЗпП України встановлено відповідальність власника або уповноваженого ним органу за невиплату належних при звільненні сум працівникові у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, заробітної плати. Дане трудове правопорушення включає два юридичних факти - порушення власником строків розрахунку при звільненні (статті 116 КЗпП України) та вина власника.

Відтак, за наявності зазначеного правопорушення, яке є триваючим, особа, чиї трудові права порушено, не може бути позбавлена права на захист своїх інтересів шляхом звернення з позовом до суду про застосування заходів стягнення за статтею 117 КЗпП України частини суми за період з початку правопорушення до моменту постановлення судового рішення, у випадку якщо заборгованість по належних працівникові виплатах на момент звільнення існує на момент постановлення судового рішення.

З такою правовою позицією погодився Верховний Суд України у пункті 20 Постанови Пленуму № 13 від 24.12.1999 року "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" (v0013700-99) , зазначивши про таке: "Установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності. "

Такої ж практики притримується Верховний Суд України та Вищий господарський суд України у конкретній справі № 927/741/13 господарського суду Чернігівської області.

Так, Постановою Верховного Суду України від 04.02.2015 року у справі № 927/741/13 було скасовано Постанову Вищого господарського суду України від 23.09.2014 року з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстав невірного застосування судом касаційної інстанції положень статті 233 КЗпП України про початок перебігу строку звернення до суду з моменту підписання наказу та часткового розрахунку при звільненні, а Постановою Вищого господарського суду України від 22.09.2015 року у даній справі залишено в силі рішення судів першої (27.05.2015 року) та апеляційної (14.07.2015 року) інстанцій про стягнення на користь позивачки середнього заробітку в порядку статті 117 КЗпП України на суму 162 048 грн., незважаючи на те, що з вимогою про стягнення вона звернулася в той час, коли повного розрахунку по виплаті належних при звільненні сум відповідачем проведено не було.

Отже, встановивши обставини трудового правопорушення згідно статті 116 КЗпП України, суди безпідставно відмовили в задоволенні позову про стягнення частини суми, належної позивачу до виплати за період з моменту початку триваючого правопорушення до моменту визначеного позивачем в розрахунку предмета позову.

Колегія суддів касаційного суду вважає невірними висновки судів про передчасність звернення позивача до суду в порядку статей 116 - 117 КЗпП України про стягнення частини середньомісячного заробітку та відмову в позові з посиланням на рішення Конституційного Суду України № 4-рп/2012 від 22.02.2012 року (v004p710-12) у справі № 1-5/2012, яким розтлумачено початок перебігу строку згідно статті 233 КЗпП України, як такий, що починається з моменту повної виплати працівникові належних при звільненні коштів, а не з моменту звільнення працівника.

Відповідно статті 55 Конституції України, яка є законом прямої дії, права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожен має право будь-яким не забороненим законом засобом захищати свої права від порушень і протиправних діянь. Отже, особа не може бути позбавлена права на судовий захист в час триваючого правопорушення з невиплати їй належних при розрахунку сум відповідно до статей 116 - 117 КЗпП України та має право звернутися до суду з позовною вимогою про виплату їй частини суми за визначений нею період триваючого правопорушення, а обчислення перебігу строку згідно статті 233 КЗпП України судам слід застосовувати щодо осіб, які звертаються до суду за захистом своїх трудових прав після припинення триваючого правопорушення (фактичної оплати належних звільненому працівникові сум).

Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає за необхідне зазначити, що рішення суду, як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України (254к/96-ВР) прав та свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права, у зв'язку з чим суди повинні неухильно додержуватися вимог про законність та обґрунтованість рішення у справі.

Пунктами 1, 4 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про судове рішення" № 6 від 23.03.2012 року (v0006600-12) роз'яснено про те, що рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі. Господарським судам слід виходити з того, що рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом. При цьому, необхідно мати на увазі, що згідно зі статтею 43 ГПК України наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

За таких обставин, колегія суддів Вищого господарського суду України, діючи в межах повноважень касаційного суду згідно статей 111-5, 111-9 ГПК України, вважає, що оскаржувана постанова апеляційного суду від 24.04.2015 року та рішення суду першої інстанції від 18.03.2014 року про припинення провадження в частині позовних вимог на суму 1 363, 34 грн. заборгованості по виплаті заробітної плати та в частині відмови у задоволенні позову про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на суму 19 379, 80 грн. прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягають скасуванню, а справа в цих частинах - переданню на новий розгляд до місцевого господарського суду в іншому складі суду.

При новому розгляді справи суду першої інстанції належить розглянути спірні вимоги із застосуванням спеціальних норм законодавства про банкрутство (частини 6 статті 17 Закону про банкрутство в редакції, чинній з 19.01.2013 року), дослідити обставини наявності складу трудового правопорушення відповідно до статей 47, 116, 117 КЗпП України та із застосуванням статті 55 Конституції України, роз'яснення згідно з пунктом 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" № 13 від 24.12.1999 року (v0013700-99) дійти висновку про можливість стягнення частини спірної суми, як особливого заходу відповідальності відповідача за триваюче трудове правопорушення.

На підставі викладеного та керуючись статтями 111-5, 111-7, 111-9 - 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

1. Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

2. Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 24.04.2015 року та рішення господарського суду Івано-Франківської області від 18.03.2014 року у справі № 909/34/14 скасувати в частині припинення провадження за позовом ОСОБА_4 до ТОВ "Завод "Техмаш" на суму 1 363, 34 грн. заборгованості по виплаті заробітної плати та в частині відмови у задоволенні позову про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на суму 19 379, 80 грн.