Головуючого судді: Панової І.Ю. суддів: Білошкап О.В., Погребняка В.Я. розглянув касаційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в Бережанському районі на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 17.06.2015 року у справі № 11/Б-5022/1293/2011 господарського суду Тернопільської області за заявою Відкритого акціонерного товариства "Бережанський склозавод" про визнання банкрутом за участю представників сторін: не з'явилися

Ухвалою господарського суду Тернопільської області від 12.05.2015 року (суддя Сидорук А.М.) відмовлено у задоволенні заяви Управління Пенсійного фонду України в Бережанському районі про визнання поточних грошових вимог до відкритого акціонерного товариства "Бережанський склозавод" у сумі 628853,85 грн.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 17.06.2015 року (колегія суддів у складі: головуючий суддя Гриців В.М., суддя - Давид Л.Л., суддя Хабіб М.І.) ухвалу господарського суду Тернопільської області від 12.05.2015 року у справі № 11/Б-5022/1293/2011 про відмову у задоволенні заяви про визнання грошових вимог в сумі 628853,85 грн. залишено без змін, апеляційну скаргу Управління Пенсійного фонду України у Бережанському районі - без задоволення.

Не погодившись з постановою Львівського апеляційного господарського суду від 17.06.2015 року у справі № 11/Б-5022/1293/2011, Управління Пенсійного фонду України в Бережанському районі (далі - Управління ПФУ) звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою про її скасування, з вимогою прийняти нове рішення, яким визнати поточні вимоги Управління ПФУ відносно боржника, Відкритого акціонерного товариства "Бережанський склозавод" в сумі 628853,85 грн.

В обґрунтування заявлених вимог, скаржник посилається на приписи ст.ст. 23, 25 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також, на порушення судом ст. 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення", Прикінцевих положень Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (1058-15) та п.6 Інструкції про порядок обчислення і сплати страхувальниками та застрахованими особами внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування до Пенсійного фонду України. При цьому, скаржник вважає, що фактичні витрати на виплату та доставку пільгових пенсій - це не страхові внески, сплата яких залежить від виплати заробітної плати.

Розпорядженням секретаря третьої судової палати Вищого господарського суду України від 17.08.2015 року для розгляду справи № 11/Б-5022/1293/2011 господарського суду Тернопільської області сформовано колегію суддів Вищого господарського суду України у складі: головуючий суддя - Панова І.Ю., судді: Білошкап О.В., Погребняк В.Я.

Розглянувши матеріали справи, касаційну скаргу, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального та матеріального права, колегія суддів касаційної інстанції дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, ухвалою господарського суду Тернопільської області від 10.01.2011 року порушено провадження у справі № 11/б-5022/1293/2011 про банкрутство Відкритого акціонерного товариства "Бережанський склозавод" (далі - ВАТ "Бережанський склозавод") за заявою Управління Пенсійного фонду України в Бережанському районі Тернопільської області (далі - Управління ПФУ) в порядку загальних норм Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) (в редакції до набрання чинності з 19.01.2013 року внесених змін, далі - Закон про банкрутство).

Постановою господарського суду Тернопільської області від 23.09.2011 року у справі № 11/б-5022/1293/2011 ВАТ "Бережанський склозавод" визнано банкрутом, відносно нього відкрито ліквідаційну процедуру, припинено повноваження органів управління банкрута, а ліквідатором призначено арбітражного керуючого Окряка А.В. тощо.

У жовтні 2014 року Управління ПФУ звернулось до господарського суду Тернопільської області із заявою у справі № 11/Б-5022/1293/2011 про банкрутство відкритого акціонерного товариства "Бережанський склозавод", в якій просило визнати поточні грошові вимоги у загальній сумі 628853,85 грн., а саме: по списку № 1 - 512477,78 грн.; по списку № 2 - 116376,07 грн.

В обґрунтування заявлених вимог, заявник посилається на те, що означена сума - це заборгованість ВАТ "Бережанський склозавод" за липень-серпень 2014 року із відшкодування фактичних витрат на виплату та доставку пільгових пенсій відповідно до пунктів "а", "б"-"з" ст. 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення", яка підтверджується розрахунками фактичних витрат та картками особового рахунку страхувальника по відшкодуванню фактичних витрат.

Приймаючи оскаржені судові акти, суди попередніх інстанцій виходили з того, заявлені грошові вимоги до ВАТ "Бережанський склозавод" у сумі 628853,85 грн. - це сума витрат на виплату та доставку пільгових пенсій за липень-серпень 2014 року, нараховані після визнання ВАТ "Бережанський склозавод" банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, під час якої не виникає будь-яких нових зобов'язань, що можуть бути заявлені в порядку частини першої ст. 23 Закону про банкрутство. Відтак означені грошові вимоги не мають характеру поточних у розумінні статті 1 означеного Закону.

Колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій з оглядом на наступне.

Провадження у справах про банкрутство регулюється Господарським процесуальним кодексом України (1798-12) ( далі - ГПК України (1798-12) ) у випадках, коли його норми безпосередньо визначають правила даного провадження (статті 2, 4-1, 12 та 15) або мають універсальний характер для будь-якої стадії судового процесу, або процесуальної дії (статті, вміщені в розділах I, V, VI, VII, XII, XIII), з урахуванням встановлених Законом особливостей.

Відповідно до ст. 4-1 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) ( далі - Закон про банкрутство).

Статтею 1 Закону про банкрутство визначено поняття кредитора, конкурсного кредитора та поточного кредитора.

За приписами ст. 23 Закону про банкрутство з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури строк виконання всіх грошових зобов'язань банкрута та зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) вважається таким, що настав, а вимоги за зобов'язаннями боржника, визнаного банкрутом, що виникли під час проведення процедур банкрутства (розпорядження майном та санації), можуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури. Також згідно положень зазначеної статті у банкрута припиняється підприємницька діяльність та припиняються повноваження органів управління банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном, а також повноваження власника (власників) майна банкрута.

Системний аналіз норм статті 1, ст. 23, ст. 25 Закону про банкрутство, які є спеціальними, а отже пріоритетними у застосуванні відносно інших законодавчих актів України в правовідносинах банкрутства, свідчить, що поточні вимоги кредитора - це неоплачені боржником вимоги, які виникли в процедурах банкрутства, за період після порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство і до винесення постанови про визнання боржника банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури і призначення ліквідатора.

Отже, після визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури у боржника не виникає будь-яких нових поточних зобов'язань, у т.ч. зі сплати обов'язкових платежів, що можуть бути заявлені в порядку статті 23 Закону про банкрутство.

У ліквідаційній процедурі нові зобов'язання у банкрута в особі його органу управління - ліквідатора (ліквідаційної комісії) можуть виникати виключно у випадках, прямо передбачених у цьому Законі і порядок їх виконання визначений спеціальними нормами Закону про банкрутство (2343-12) .

Такими випадками є зобов'язання з оплати поточних комунальних і експлуатаційних витрат та інших витрат, пов'язаних із здійсненням ліквідаційної процедури (ч. 9 ст. 30 Закону про банкрутство).

Предметом розгляду в цій справі є визнання поточними кредиторських вимог Управління ПФУ і включення їх до реєстру вимог кредиторів ВАТ "Бережанський склозавод" у загальній сумі 628853,85 грн., яка є заборгованістю ВАТ "Бережанський склозавод" за липень-серпень 2014 року із відшкодування фактичних витрат на виплату та доставку пільгових пенсій відповідно до пунктів "а", "б"-"з" ст. 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення".

Постановою господарського суду Тернопільської області від 23.09.2011 року у справі № 11/б-5022/1293/2011 ВАТ "Бережанський склозавод" визнано банкрутом.

Таким чином, заявлені грошові вимоги нараховані Управлінням ПФУ після визнання ВАТ "Бережанський склозавод" банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури.

Отже, правомірним є висновки судів попередніх інстанцій про те, що вказані грошові вимоги не мають характеру поточних у розумінні ст. 1 Закону про банкрутство, оскільки вони мали місце після визнання боржника банкрутом і запровадження ліквідаційної процедури, під час якої нових зобов'язань не виникає.

Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 18.03.2014 року та від 08.04.2014 року у справі № 6/108-09.

Відповідно до вимог ст. 111-28 Господарського процесуального кодексу України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України. Невиконання судових рішень Верховного Суду України тягне за собою відповідальність, установлену законом.

На підставі викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що відповідно до вимог ст. 43 ГПК України постанова суду апеляційної інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, прийнята з дотриманням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим підстав для її скасування не вбачається.

Доводи заявника касаційної скарги під час касаційного провадження не знайшли свого підтвердження, стосуються переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначені статтею 111-7 ГПК України.

Відповідно до статті 111-7 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9- 111-12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

Касаційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в Бережанському районі залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 17.06.2015 року (в частині визнання поточних грошових вимог у сумі 628853,85 грн.) у справі № 11/Б-5022/1293/2011 залишити без змін.