головуючого Губенко Н.М. суддів Барицької Т.Л. Євсікова О.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Донецький металопрокатний завод" на рішення від та на постанову від Господарського суду міста Києва 09.04.2015 Київського апеляційного господарського суду 27.05.2015 у справі Господарського суду № 905/2803/14-908/5482/14 міста Києва за позовом Публічного акціонерного товариства "Донецький металопрокатний завод" до Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю "Електросталь" про визнання недійсним пункту 3.4 договору заставиу судовому засіданні взяли участь представники: - позивача Куренний С.В.; - відповідача Шутов О.О.; - третьої особи повідомлений, але не з'явився;

Згідно з розпорядженням заступника секретаря першої судової палати Вищого господарського суду України Євсікова О.О. від 28.07.2015 № 02-05/530 розгляд справи № 905/2803/14-908/5482/14 Господарського суду міста Києва здійснюється у складі колегії суддів: головуючий - Губенко Н.М., судді Барицька Т.Л., Євсіков О.О.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.04.2015 у справі № 905/2803/14-908/5482/14 (суддя Домнічева І.О.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.05.2015 (колегія суддів у складі: Агрикова О.В. - головуючий суддя, судді Рудченко С.Г., Чорногуз М.Г.), у позові відмовлено.

Не погоджуючись з наведеними судовими рішеннями, Публічне акціонерне товариство "Донецький металопрокатний завод" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 09.04.2015 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.05.2015 у справі № 905/2803/14-908/5482/14, та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" надало відзив на касаційну скаргу, в якому з нею не погоджується та просить касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Донецький металопрокатний завод" залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 09.04.2015 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.05.2015 у справі № 905/2803/14-908/5482/14 залишити без змін.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм господарськими судами попередніх судових інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Предметом даного позову є вимога позивача визнати недійсним пункт 3.4 договору застави № 2005-110/22 від 19.06.2013, укладеного між Публічним акціонерним товариством "Донецький металопрокатний завод" та Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк".

Обґрунтовуючи підстави звернення з позовом до суду, Публічне акціонерне товариство "Донецький металопрокатний завод" посилається, зокрема, на те, що п. 3.4 договору застави суперечить положенням ст. 23 Закону України "Про заставу" та ст. 32 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", а тому відповідно до ст. ст. 203, 215 ЦК України п. 3.4 договору є недійсним.

Відмовляючи у задоволенні даного позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що договірне списання, як операція пов'язана з реалізацією майнових прав на суму вкладу (депозиту) відповідно до оскаржуваного договору застави прямо передбачена нормами діючого законодавства України, зокрема, ст. 33 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень". Крім того, судами зазначено, що спірним пунктом договору застави сторони визначили спосіб звернення стягнення на предмет застави - шляхом переведення на банк права вимоги, що належить заставодавцю за договором банківського вкладу.

Колегія суддів суду касаційної інстанції не може погодитись із наведеними висновками судів попередніх інстанцій, з огляду на таке.

Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення його сторонами вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України (ст. 215 ЦК України).

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити ЦК (435-15) , іншим актам законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину, має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч.1 ст. 572 Цивільного кодексу України та ч.2 ст. 1 Закону України "Про заставу" в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Отже, договір застави за своєю правовою природою є забезпечувальним правочином, за рахунок якого, кредитор, у разі порушення боржником основного зобов'язання, має переважне право задовольнити свої вимоги. Застава має похідний характер від основного (кредитного) зобов'язання та не існує сама по собі, оскільки перебуває у нерозривному правовому зв'язку з основним зобов'язанням.

Відповідно до ч.2 ст. 590 Цивільного кодексу України та ч.1 ст. 20 Закону України "Про заставу" заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.

Як встановлено судами та вбачається із матеріалів справи, згідно із п. 1.1 договору застави предметом застави за ним виступають майнові права на отримання банківського вкладу в сумі 100 000, 00 доларів США, що знаходяться на депозитному рахунку згідно з договором № 11/ДЛ_33ДС/08 від 19.06.2013.

Пунктом 3.4 договору застави передбачено, що у разі набуття підстав для звернення стягнення на права заставодавець доручає заставодержателю перерахувати з депозитного рахунку грошові кошти в сумі, достатній для погашення заборгованості заставодавця перед заставодержателем за кредитним договором на погашення цієї заборгованості

Відповідно до ст. 23 Закону України "Про заставу" при заставі майнових прав реалізація предмета застави провадиться шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права. Заставодержатель набуває право вимагати в судовому порядку переводу на нього заставленого права в момент виникнення права звернення стягнення на предмет застави.

Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 32 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" якщо предметом забезпечувального обтяження є право грошової вимоги, звернення стягнення на нього здійснюється шляхом відступлення обтяжувачу відповідного права. Обтяжувач зобов'язаний повідомити в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, боржника та інших обтяжувачів відповідного права грошової вимоги про свій намір набути на свою користь таке право. Протягом строку, вказаного в частині другій статті 28 цього Закону, інші обтяжувачі, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження цього ж права, можуть письмово заявити обтяжувачу, який ініціює звернення стягнення, про свій намір отримати задоволення своїх забезпечених обтяженням вимог за рахунок предмета забезпечувального обтяження.

Частиною 2 ст. 33 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" передбачено, що у разі якщо предметом забезпечувального обтяження є гроші, задоволення забезпеченої обтяженням вимоги обтяжувача здійснюється шляхом переказу йому грошової суми, достатньої для повного задоволення цієї вимоги. Такий переказ може здійснюватися банком у порядку договірного списання. Якщо на момент звернення стягнення грошові кошти, які є предметом забезпечувального обтяження, знаходяться у володінні обтяжувача і їх сума перевищує розмір забезпеченої обтяженням вимоги, обтяжувач зобов'язаний повернути надлишок боржнику.

Однак, суди попередніх інстанцій дійшовши висновку, що умови п. 3.4 договору застави відповідає положенням статті 33 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" не врахували, що в даному випадку предметом застави є майнові права, а не гроші, тоді як відповідно до ст. 23 Закону України "Про заставу" та ст. 32 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" при заставі майнових прав реалізація предмета застави провадиться шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права. Тобто, при заставі майнових прав, законом визначені особливості саме цього предмету застави при задоволенні забезпеченої обтяженням вимоги.

Крім того, відступлення права вимоги, тобто передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином, є однією з передбачених статтею 512 Цивільного кодексу України підстав заміни кредитора у зобов'язанні.

Статтею 513 ЦК передбачено, що правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 514 ЦК України).

Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням (ст. 516 ЦК України).

Первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні (ст. 517 ЦК України).

Разом з тим, суди попередніх інстанцій зазначаючи те, що спірним пунктом договору застави сторони визначили спосіб звернення стягнення на предмет застави - шляхом переведення на банк права вимоги, що належить заставодавцю за договором банківського вкладу, не врахували положення ст. ст. 512- 514, 516, 517 ЦК України та не перевірили відповідність даним нормам спірного пункту договору.

Приписи статей 47, 43 ГПК України (1798-12) зобов'язують господарський суд з'ясувати усі обставини справи, що входять до предмету доказування в ній та мають значення для її розгляду; однак, суди попередніх інстанцій, прийшовши до висновку про відмову у позові, не дотримались статей 47, 43 ГПК України (1798-12) , та не врахували вимоги ст. ст. 512- 514, 516, 517 ЦК України, ст. 23 Закону України "Про заставу" та ст. 32 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", що враховуючи суть спору, свідчить про не з'ясування судами всіх обставин, які мають суттєве значення для правильного вирішення господарського спору.

Касаційна ж інстанція відповідно до ч. 2 ст. 111-7 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на наведене справа має бути передана на новий розгляд до суду першої інстанції, під час якого необхідно встановити обставини, зазначені в цій постанові, дати їм та доводам сторін належну правову оцінку, і вирішити спір відповідно до вимог закону.