Черкащенка М.М. - головуючого (доповідач), Вовка І.В., Нєсвєтової Н.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову та рішення Київського апеляційного господарського суду від 07.04.2015 року Господарського суду міста Києва від 14.01.2015 року у справі господарського суду міста Києва за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській області до ОСОБА_4 про розірвання договору купівлі-продажу та повернення обєкта незавершеного будівництва у державну власність, в засіданні взяли участь представники:

- позивача: не з'явився, - відповідача: ОСОБА_5, ОСОБА_6

У листопаді 2014 року Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській області звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до ОСОБА_4 про розірвання договору № 488 купівлі-продажу об"єкта незавершеного будівництва вбудовано-прибудований магазин по АДРЕСА_1", укладеного 27.08.2004 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Львівській області та ОСОБА_4.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідачем порушуються умови договору щодо добудови об"єкта незавершеного будівництва у строк, визначений договором, що є підставою для його розірвання в судовому порядку.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 14.01.2015 року (суддя Р.Б.Сташків) позов задоволено повністю. Розірвано договір №488 купівлі-продажу об"єкта незавершеного будівництва вбудовано-прибудований магазин по АДРЕСА_1", укладений 27.08.2004 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Львівській області та ОСОБА_4. Розподілено судові витрати.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 07.04.2015 року (колегія суддів: О.М.Баранець, Л.Г.Сітайло, С.А.Пашкіна) рішення місцевого господарського суду від 14.01.2015 року залишено без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Судові рішення мотивовані обґрунтованістю та доведеністю заявлених позовних вимог.

Не погоджуючись з прийнятими судовими рішеннями, ОСОБА_4 подала касаційну скаргу, в якій просить постанову Київського апеляційного господарського суду від 07.04.2015 року та рішення Господарського суду міста Києва від 14.01.2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до місцевого господарського суду.

В обґрунтування своїх вимог, скаржник посилається на те, що судами неправильно застосовані норми матеріального та процесуального права, що призвело до прийняття незаконних судових рішень.

Колегія суддів, розглянувши наявні матеріали, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, 27.08.2004 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Львівській області (продавець) та ОСОБА_4 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу № 488 (з урахуванням договорів про внесення змін від 10.08.2007, від 08.04.2010, від 28.07.2010), відповідно до умов якого продавець зобов'язується передати у власність покупцеві об'єкт незавершеного будівництва - вбудовано-прибудований магазин по АДРЕСА_1, а покупець зобов'язується прийняти вказаний об'єкт незавершеного будівництва і сплатити за нього ціну, відповідно до умов, що визначені в Договорі.

Умовами п. 1.2 Договору сторони погодили, що право власності на об'єкт незавершеного будівництва переходить до Покупця з моменту підписання акта прийому-передачі об'єкта.

Згідно з п.5.4, 5.5 договору (з урахуванням договору про внесення змін від 28.07.2010 року), покупець зобов'язаний завершити будівництво із збереженням первісного призначення об'єкта протягом восьми років з моменту укладення договору купівлі-продажу (до 27.08.2012 року). На вимогу продавця покупець зобов'язаний надавати продавцю необхідні матеріали, відомості, документи, тощо про виконання умов цього договору.

У разі невиконання покупцем умов цього договору продавець має право, у встановленому порядку, на розірвання договору, відшкодування завданих збитків у цінах діючих на момент розірвання договору, та повернення об"єкта незавершеного будівництва у власність продавця (п.7.3 договору).

Задовольняючи позовні вимоги про розірвання укладеного договору купівлі-продажу незавершеного будівництва № 488 від 27.08.2004 року, суди попередніх інстанцій виходили з того, що відповідачем належним чином не були виконані умови договору щодо завершення будівництва у строк, обумовлений п.5.4 договору, що підтверджується Актом перевірки та обстеження від 23.09.2013 року і таке порушення, в силу ст. 27 Закону України "Про приватизацію державного майна" та ст. 19 Закону України "Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва" є підставою для розірвання договору.

Проте, з такими висновками попередніх судових інстанцій, колегія суддів не може погодитись з огляду на наступне.

Відповідно до п.4 Рішення Конституційного Суду України від 01.07.1998 року (v009p710-98) справа № 9-рп "угоди приватизації" (стаття 27 Закону України "Про приватизацію державного майна") є особливими договорами купівлі-продажу державного майна, на які поширюються відповідні норми цивільного законодавства про угоди, якщо інше не випливає із законодавства про приватизацію. Нормами зобов'язального права регулюється питання невиконання або часткового невиконання умов договору купівлі-продажу державного майна.

Згідно з приписами ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов'язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.

Приписами ч. 1 ст. 216 Господарського кодексу України передбачено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Частиною 1 статті 230 Господарського кодексу України встановлено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Статті 614 Цивільного кодексу України, 218 Господарського кодексу України (436-15) передбачають, що особа за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності).

Суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір про розірвання договору купівлі-продажу незавершеного будівництва з підстав порушення покупцем строків завершення будівництва, вимоги зазначених вище статей не врахували, належними чином не дослідили та не встановили наявність вини ОСОБА_4 у порушенні строків завершення будівництва. Так, зокрема суди попередніх інстанцій не надали належної юридичної оцінки та не врахували, що договір оренди земельної ділянки, на якій розташований спірний об"єкт був укладений між ОСОБА_4 та Львівською міською радою лише 10.07.2008 року; у 2010 році вказана земельна ділянка була само захоплена третіми особами із проведенням на ній самочинного будівництва третьою особою і подальша добудова відповідачем об"єкта незавершеного будівництва порушила б ДБН та чинне законодавство, про що зазначено у Висновку проектної організації і про наявність вказаних обставин було повідомлено позивача; Актами поточної перевірки позивача виконання відповідачем умов договору, складених 06.09.2010 року, 31.08.2011 року підтверджено відсутність з боку покупця порушень взятих на себе зобов"язань за договором купівлі-продажу.

Врахування та дослідження вказаних вище обставин має істотне значення для правильного вирішення даного спору.

Відповідно до ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Правова оцінка обставин у справі є виключна прерогатива судів першої та апеляційної інстанцій.

З огляду на викладене та враховуючи повноваження суду касаційної інстанції, судова колегія вважає, що постановлені у справі судові рішення не можна визнати законними, обґрунтованими, прийнятими у відповідності з нормами матеріального та процесуального права, а тому, вони підлягають скасуванню, а справа передачі на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

При новому розгляді справи, суду слід врахувати вищевикладене, перевірити доводи позивача і відповідача, повно, всебічно та обєктивно дослідити всі обставини справи, дати їм належну юридичну оцінку і, в залежності від встановленого та вимог закону, постановити законне та обґрунтоване рішення.