головуючого судді Євсікова О.О., суддів: Кролевець О.А., Попікової О.В. (доповідач у справі) за участю представників: від позивача: не з'явились (про дату, час та місце судового розгляду повідомлено належним чином) від відповідача: не з'явились (про дату, час та місце судового розгляду повідомлено належним чином) розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк Золоті ворота" на рішення та постанову Господарського суду Івано-Франківської області від 18.11.2014 р. Львівського апеляційного господарського суду від 24.03.2015 р. у справі № 909/263/14 Господарського суду Івано-Франківської області за позовом Публічного акціонерного товариства "Банк Золоті ворота" до фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 про стягнення коштів за кредитним договором

В березні 2014 року Публічне акціонерне товариство "Банк Золоті ворота" звернулось до Господарського суду Івано-Франківської області з позовними вимогами до фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 (далі - ФОП ОСОБА_5.) про стягнення 135260,36 грн. заборгованості за кредитним договором від 25.03.2008 р. № 02/26Ю, укладеним між сторонами у справі.

Рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 18.11.2014 р. (суддя Фрич М.М.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 24.03.2015 р. (головуючий суддя Зварич О.В., судді Хабіб М.І., Скрипчук О.С.), у задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду та постанова апеляційної інстанції обґрунтовані приписами статей 526, 543, 599, 629, 1054 Цивільного кодексу України, статті 193 Господарського кодексу України та статті 35 Господарського процесуального кодексу України, з урахуванням яких суди дійшли висновку про відсутність правових підстав для задоволення вимог банку про стягнення кредитних коштів, оскільки вироком Івано-Франківського міського суду від 18.09.2014 р. у справі № 0907/4092/2012, який набрав законної сили з 09.10.2014 р., стягнуто на користь банку кошти за вказаним кредитним договором з винних осіб внаслідок задоволення цивільного позову ПАТ "Банк Золоті ворота" до ОСОБА_6 та ОСОБА_7

Не погодившись з рішенням першої інстанції та постановою апеляційної інстанції, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову.

В обґрунтування своєї правової позиції скаржник посилається на порушення та неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, зокрема приписів статей 526, 530, 541, 543, 612, 1190 Цивільного кодексу України та статей 35, 84, 105 Господарського процесуального кодексу України. При цьому скаржник наголошує на тому, що договір про надання кредиту № 02/26Ю від 25.03.2008 р. є чинним і підлягає виконанню сторонами. Стверджує, що вирок Івано-Франківського міського суду від 18.09.2014 р. не має преюдиційної сили у даній справі, оскільки ФОП ОСОБА_5 не є особою, щодо якої даний вирок ухвалено. Крім того заявник вказує на те, що заборгованість за кредитним договором є одночасно матеріальними збитками, які підлягають відшкодуванню ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ФОП ОСОБА_5 у солідарному порядку.

Розглянувши касаційну скаргу, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи, повноти їх встановлення в судових рішеннях та застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 25 березня 2008 року між АКБ Золоті ворота, правонаступником якого є ПАТ Банк Золоті Ворота, (банк) та ФОП ОСОБА_5 (позичальник) укладено договір про надання кредиту № 02/26Ю, за умовами якого банк зобовязується 25 березня 2008 року надати позичальнику грошові кошти (кредит) у розмірі 50000 грн., а позичальник зобовязується на умовах, передбачених договором, повернути кредит у строк до 24 березня 2011 року та сплатити проценти за користування ним за ставкою 22 % річних.

У відповідності до п.3.1 договору проценти є платою за користування кредитом і сплачуються за весь час користування кредитом до дня його фактичного повернення, у тому числі і після закінчення строку, на який було надано кредит.

Пунктом 3.3 договору встановлено, що за користування кредитом після закінчення строку, на який було надано кредит, проценти сплачуються позичальником за ставкою на 5 процентних пунктів вищою ніж та, яка визначена у п.1.1 договору.

Згідно п.6.1.1 договору у випадку порушення строку повернення кредиту, передбаченого п.1.1 договору, та/або строків сплати процентів, комісій, позичальник сплачує банку пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від суми простроченої заборгованості за кожний день прострочки.

Спір між сторонами виник у зв'язку з тим, що банк вважає, що ним в повному обсязі виконано взяті на себе зобов'язання за кредитним договором № 02/26Ю від 25.03.2008 р. та надано відповідачу кредит у розмірі 50000 грн., однак позичальник не повернув отриманий кредит у встановлений договором строк, внаслідок чого станом на 11.02.2014 р. утворилася заборгованість в сумі 135260,36 грн., з яких: 50000 грн. - кредит, 52748,76 грн. - проценти за кредитом та 13195,91 грн. - пеня, нарахована за період з 25.03.2008 р. по 24.09.2011 р.

Застосовуючи приписи статті 543 Цивільного кодексу України, ч.4 статті 35 Господарського процесуального кодексу України та відхиляючи твердження позивача, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що вироком Івано-Франківського міського суду від 18.09.2014 р. у справі № 0907/4092/2012, який набрав законної сили з 09.10.2014 р., задоволено цивільний позов ПАТ Банк Золоті Ворота та стягнуто з підсудних ОСОБА_6 (який перебував на посаді директора філії акціонерно-комерційного банку "Золоті ворота") та ОСОБА_7 (працював на посаді начальника відділу філії АКБ "Золоті ворота") в солідарному порядку 3883674,22 грн. матеріальної шкоди, яка знайшла своє підтвердження дослідженими письмовими доказами в їх сукупності, зокрема, на суму 135260,36 грн. по кредитному договору № 02/26Ю за період з 25.03.2008 року по 25.04.2013 року. Вказаним вироком також встановлено, що укладений між сторонами договір про надання кредиту № 02/26Ю є мнимим та завідомо неправдивим. Однак, в матеріалах справи відсутні докази про те, чи визнавався недійсним договір про надання кредиту № 02/26Ю від 25.03.2008 р. в порядку цивільного судочинства.

За наведених обставин апеляційна інстанція погодилася з висновком місцевого господарського суду про те, що матеріали даної справи не містять будь-яких доказів щодо виконання судового рішення у справі Івано-Франківського міського суду № 0907/4092/2012 за цивільним позовом ПАТ Банк Золоті Ворота до ОСОБА_6 та ОСОБА_7, в тому числі в сумі заборгованості 135260,36 грн. за кредитним договором № 02/26Ю, а тому не підлягає задоволенню позовна вимога банку про стягнення з відповідача коштів за кредитним договором на заявлених підставах.

Однак, касаційна інстанція вважає такі висновки судів попередніх передчасними з огляду на таке.

Відповідно до статті 541 Цивільного кодексу України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.

Згідно приписів ч.ч.1,2,4 статті 543 Цивільного кодексу України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний у повному обсязі. Виконання солідарного обов'язку у повному обсязі одним із боржників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед кредитором.

Отже, у разі якщо кредитор звернувся з вимогою до одного із солідарних боржників, але не отримав від нього виконання взагалі або лише в певній частині, він вправі звернутися із вимогами до будь-якого з інших солідарних боржників.

Судом апеляційної інстанції помилково залишено поза увагою, що за змістом статті 543 Цивільного кодексу України, кожен солідарний боржник, навіть той, який частково виконав зобов'язання, не вибуває із зобов'язальних правовідносин до моменту повного погашення вимог кредитора. Лише повне задоволення вимог кредитора припиняє зобов'язання усіх солідарних боржників.

При цьому частиною 1 статті 1190 Цивільного кодексу України передбачено, що особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.

Як роз'яснено в п.3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 6 від 27.03.1992 р. "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" (v0006700-92) , особи, які спільно заподіяли шкоду, тобто заподіяли неподільну шкоду взаємопов'язаними, сукупними діями, або діями з єдністю наміру, несуть солідарну відповідальність перед потерпілими.

Як правило, таке завдання шкоди має місце при скоєнні злочину кількома особами або в разі завдання шкоди в результаті дорожньо-транспортної пригоди третім особам. Солідарний характер відповідальності осіб, що спільно завдали шкоди, пояснюється неподільністю результату їх шкідливих діянь та необхідністю створення умов для відновлення порушених прав потерпілого.

Судом апеляційної інстанції встановлено та сторонами не спростовується солідарний характер відповідальності ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ФОП ОСОБА_5, чиїми спільними діями завдано майнову шкоду позивачу, в тому числі й на спірну суму.

Наведеним також спростовується висновок місцевого господарського суду про те, що спірна сума кредитних коштів виникла не з вини відповідача, а внаслідок злочинних дій інших осіб, засуджених за вироком Івано-Франківського міського суду від 18.09.2014 р. по справі № 0907/4092/2012. Адже відповідно до ч.2 статті 14 Цивільного кодексу України особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї. Відтак відповідач не міг бути примушений до укладання з позивачем кредитного договору № 02/26Ю від 25.03.2008 р., внаслідок невиконання умов якого і виникла спірна заборгованість.

Проте в подальшому апеляційним судом не було враховано тих істотних обставин, що всі зазначені вище особи є солідарними боржниками, які в силу імперативних приписів ч.2 статті 543, ч.1 статті 1190 Цивільного кодексу України залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний у повному обсязі.

Слід зауважити, що чинне цивільне законодавство (ч.1 статті 598, статті 599- 601, 604- 609 Цивільного кодексу України) не повязує припинення зобовязання з прийняттям судового рішення. Наявність судового рішення або виконавчого напису нотаріуса про стягнення заборгованості з одного чи декількох солідарних боржників не припиняє грошових зобовязань решти солідарних боржників та не виключає їх відповідальності за порушення строків розрахунків.

В зв'язку з цим, наявне подання кредитором цивільного позову до двох солідарних боржників в рамках кримінального провадження не є перешкодою для подання банком до господарського суду позову про стягнення заборгованості з позичальника (основного боржника) за кредитним договором, оскільки з матеріалів справи не вбачається погашення заборгованості за кредитом жодним із солідарних боржників станом на дату прийняття оскаржуваних судових рішень.

Наведене залишилось поза увагою судів І та апеляційної інстанцій.

Колегія суддів не може прийняти до уваги посилання апеляційного суду на те, що згідно вироку Івано-Франківського міського суду від 18.09.2014 р. у справі № 0907/4092/2012 укладений між сторонами договір про надання кредиту № 02/26Ю є мнимим та завідомо неправдивим, оскільки на відміну від ч.1 статті 58 ЦК УРСР (мнима угода), який втратив чинність з 01.01.2004 р., діючий Цивільний кодекс України (435-15) не передбачає таких підстав недійсності правочину як мнимість та завідома неправдивість.

Більше того, відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Таким чином правомірність вчинення правочину презюмується до моменту його визнання недійсним в судовому порядку.

З матеріалів справи не вбачається та судами не встановлено визнання недійсним кредитного договору від 25.03.2008 р. № 02/26Ю, укладеного між сторонами у справі.

Відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Згідно з ч.ч.1, 2 статті 101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Відповідно до п.п.7,8 ч.2 статті 105 Господарського процесуального кодексу України у постанові мають бути зазначені: обставини справи, встановлені апеляційною інстанцією, доводи, за якими апеляційна інстанція відхиляє ті чи інші докази, мотиви застосування законів та інших нормативно-правових актів; у разі скасування або зміни рішення місцевого господарського суду - доводи, за якими апеляційна інстанція не погодилась з висновками суду першої інстанції.

Що стосується посилання суду апеляційної інстанції в обґрунтування підстав відмови у задоволенні позову на вирок Івано-Франківського міського суду від 18.09.2014 р. у справі № 0907/4092/2012, то колегія суддів враховує, що згідно з ч.4 статті 35 Господарського процесуального кодексу України вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обовязковими для господарського суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

Таким чином, за змістом ч.4 статті 35 Господарського процесуального кодексу України, вироком суду в кримінальному провадженні може встановлюватися виключно преюдиціальний факт про те, чи мало місце певне діяння та чи вчинене воно певною особою, а не факт завдання шкоди внаслідок вчинення такого діяння, конкретний розмір шкоди, солідарна цивільно-правова відповідальність засуджених та інших осіб тощо.

За таких обставин касаційна інстанція погоджується з доводами скаржника про те, що вирок Івано-Франківського міського суду від 18.09.2014 р. не має преюдиціального значення для даної справи, оскільки ФОП ОСОБА_5 не є особою, стосовно якої даний вирок ухвалено.

Отже, встановивши недоведеність виконання судового рішення у справі Івано-Франківського міського суду № 0907/4092/2012 за цивільним позовом ПАТ Банк Золоті Ворота до ОСОБА_6 та ОСОБА_7, зокрема, в частині стягнення 135260,36 грн. заборгованості за кредитним договором № 02/26Ю від 25.03.2008 р., в порушення вимог статей 43, 84, 101, 105 Господарського процесуального кодексу України суди першої та апеляційної інстанцій дійшли передчасного висновку про те, що задоволення цивільного позову у вказаній справі звільняє відповідача, як солідарного боржника, від виконання грошового зобов'язання за кредитним договором.

Натомість такий висновок судів не відповідає приписам статей 541, 543, 1190 Цивільного кодексу України та фактичним обставинам справи,

Наведене унеможливлює для касаційної інстанції погодитись з висновком суду першої інстанції щодо наявності фактичних та відповідно правових підстав для відмови у задоволенні позову.

Відповідно до частини 1 статті 47 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) судове рішення приймається за результатами обговорення усіх обставин справи, а частиною першою статті 43 названого Кодексу передбачено всебічний, повний і об'єктивний розгляд в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. Недодержання судом першої або апеляційної інстанції цих норм процесуального права, якщо воно унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного розгляду справи, є підставою для скасування судового рішення з передачею справи на новий розгляд до відповідного суду (пункт 3 частини 1 статті 111-9 Господарського процесуального кодексу України), оскільки касаційна інстанція, згідно приписів статті 1117 цього Кодексу не має права сама встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові місцевого чи апеляційного господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

За таких обставин, колегія суддів, враховуючи приписи статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України, дійшла висновку, що оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню як такі, що винесені без дослідження всіх обставин справи, які мають істотне значення для правильного розгляду спору по суті, з направленням справи на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене, вжити всі передбачені законом засоби для всебічного, повного і об'єктивного встановлення обставин справи, перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, дати їм належну юридичну оцінку, і в залежності від встановлених обставин вирішити спір у відповідності з нормами чинного законодавства, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, з ухваленням законного й обґрунтованого судового рішення.