Головуючого судді: Губенко Н.М., суддів: Барицької Т.Л., Картере В.І., розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Амстор" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 31.03.2015 та на рішення господарського суду міста Києва від 04.02.2015 у справі № 908/4847/14 господарського суду міста Києва за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Амстор" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Авіс Фінанс" про визнання недійсним договору в судовому засіданні взяли участь представники: - позивача Ладан О.М.; - відповідача повідомлений, але не з'явився; Розпорядженням секретаря першої судової палати від 02.06.2015 № 02-05/339 змінено склад колегії суддів, в провадженні якої знаходилась дана справа та сформовано наступний склад суддів: головуючий суддя - Губенко Н.М., судді: Барицька Т.Л., Картере В.І.

Рішенням господарського суду міста Києва від 04.02.2015 у справі № 908/4847/14 (суддя Бондаренко Г.П.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 31.03.2015 (судді: Дідиченко М.А., Пономаренко Є.Ю., Руденко М.А.), відмовлено Товариства з обмеженою відповідальністю "Амстор" (надалі позивач/ТОВ "Амстор"/скаржник) у задоволенні позову до Товариства з обмеженою відповідальністю "Авіс Фінанс" (надалі відповідач/ТОВ "Авіс Фінанс") про визнання недійсним пункту договору.

Позивач, не погоджуючись із вказаними судовими рішеннями, звернувся до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить рішення та постанову скасувати і прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Сторони належним чином були повідомлені про час та місце розгляду даної справи.

В судовому засіданні представник Товариства з обмеженою відповідальністю "Амстор" заявив усне клопотання про зупинення провадження у справі № 908/4847/14 до розгляду справи, пов'язаної з даною справою. При цьому, представником не було надано колегії суддів будь-якого процесуального документу суду, який розглядає, як стверджує заявник, справу, яка є пов'язана з даною справою, а лише зазначено, що предметом спору у іншій справі є визнання недійсним договору уступки права вимоги, а тому, її вирішення може суттєво вплинути на розгляд даної справи.

За результатами розгляду вказаного клопотання, колегії суддів прийшла до висновку про його відхилення, оскільки, представником Товариства з обмеженою відповідальністю "Амстор" не було надано суду будь-яких доказів в порядку ст.ст. 32, 33, 34 ГПК України, а також не доведено в установленому законом порядку наявності підстав, передбачених в ст. 79 ГПК України, які зобов'язують суд зупиняти провадження у справі.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Предметом даного спору є вимога позивача (з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог від 04.02.2015) про визнання недійсним п. 2.5. договору іпотечного кредитування № 15-93/19-1793/06 від 10.04.2006 (з усіма змінами).

Обґрунтовуючи підстави позову, позивач посилається на те, що оскаржуваний ним пункт договору покладає на позивача подвійну відповідальність у вигляді фактично стягнення з нього пені у разі тих чи інших обставин, що суперечить ст. 61 Конституції України, оскільки договір вже містить таку умову, а саме: п. 5.2. договору.

Відповідно до частини 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Статтею 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом

Статтею 215 ЦК України унормовано, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною 1 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Приписи постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику про визнання угод недійсними" (v0003700-78) передбачають, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом; в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків. Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Згідно з ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України правочин є чинним за умови дотримання його сторонами наступних вимог: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч. 1); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2); волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3); правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5); правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ч. 6).

Статтею 1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно з ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. Розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів. Фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору. Встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено банком в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною. У разі застосування змінюваної процентної ставки кредитор самостійно, з визначеною у кредитному договорі періодичністю, має право збільшувати та зобов'язаний зменшувати процентну ставку відповідно до умов і в порядку, встановлених кредитним договором. Кредитодавець зобов'язаний письмово повідомити позичальника, поручителя та інших зобов'язаних за договором осіб про зміну процентної ставки не пізніш як за 15 календарних днів до дати, з якої застосовуватиметься нова ставка. У кредитному договорі встановлюється порядок розрахунку змінюваної процентної ставки із застосуванням погодженого сторонами індексу. Порядок розрахунку змінюваної процентної ставки повинен дозволяти точно визначити розмір процентної ставки за кредитом на будь-який момент часу протягом строку дії кредитного договору. Кредитор не має права змінювати встановлений кредитним договором порядок розрахунку змінюваної процентної ставки без згоди позичальника (стаття 1056-1 ЦК України).

Відповідно до ст. 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Статтею 230 ГК України передбачено, що штрафними санкціями у цьому кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Частиною 3 статті 549 ЦК України передбачено, що пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

За правилами ст. 4 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" розмір пені за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань не повинен перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який нараховувалась пеня.

Відповідно до п. 2.7. постанови пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" (v0014600-13) застосування пені не виключає одночасного нарахування процентів за користування чужими грошовими коштами (стаття 536 ЦК України), зокрема процентів на прострочену суму оплати товару, проданого в кредит (частина п'ята статті 694 названого Кодексу), оскільки стягнення відповідних процентів не є ні видом забезпечення виконання зобов'язань, ані штрафною санкцією.

Здійснивши розгляд справи, господарські суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши, що: 10.04.2006 між позивачем, як позивальником та відповідачем, як банком, було укладено договір іпотечного кредитування (договір про іпотечний борг) № 15-93/19-1793/06, предметом якого відповідно до п. 1.1. (з врахуванням змін внесених сторонами до кредитного договору) є надання банком позичальнику фінансового кредиту шляхом відкриття мультивалютної відновлювальної кредитної лінії у сумі 7 700 000, 00 доларів США та 251 708 789, 06 російських рублів (ліміт кредитної лінії), на умовах, передбачених договором; пунктом 2.2. кредитного договору (в редакції, визначеній сторонами в договорі про внесення змін № 15-93/19-1793/06-20 від 22.03.2013 до договору іпотечного кредитування (договір про іпотечний борг) № 15-93/19-1793/06 від 10.04.2006 та в редакції визначеній сторонами в договорі про внесення змін № 15-93/19-1793/06-21 від 27.03.2013 до договору про іпотечний борг № 15-93/19-1793/06 від 10.04.2006) сторони погодили, що проценти за користування кредитом нараховуються банком на суму фактичного щоденного залишку заборгованості за кредитом та сплачуються позичальником, виходячи із встановленої банком процентної ставки у розмірі 13, 1 % річних у доларах США. Проценти за користування кредитом в російських рублях сплачуються позичальником, виходячи із встановленої банком відсоткової ставки у розмірі 11 процентів річних; пунктом 2.5. кредитного договору (в редакції визначеній сторонами в договорі про внесення змін № 15-93/19-1793/06-21 від 27.03.2013 до договору про іпотечний борг №15-93/19-1793/06 від 10.04.2006 сторони погодили, що у випадку порушення позичальником строку погашення одержаного кредиту, встановленого у п. 1.2. договору, позичальник надалі сплачує з відповідної календарної дати, яка визначена у договорі, як дата виконання зобов'язання, до дати виконання такого зобов'язання проценти за неправомірне користування кредитом, виходячи із процентної ставки, що вказана в п. 2.2. договору, збільшеної на 3 % річних, починаючи з 01.06.2013, порядок нарахування та сплати яких встановлюється згідно з п. 2.3. договору; пунктом 5.1. сторони погодили, що за несвоєчасну сплату сум кредиту та/або процентів за користування кредитом та/або процентів за прострочення користування кредитом позичальник сплачує банку за кожний день прострочення пеню, яка обчислюється від суми простроченого платежу у розмірі подвійної облікової ставки, прийшли до правомірного висновку про те, що за своєю правовою природою проценти, встановлені у п. 2.5. кредитного договору, є платою за користування кредитом, яку позивач зобов'язаний сплачувати відповідно до умов кредитного договору та вимог ЦК України (435-15) за тих чи інших обставин, а пеня, встановлена у п. 5.1. кредитного договору, є неустойкою, яка сплачується у випадку порушення умов кредитного договору, як спосіб забезпечення виконання зобов'язань, позаяк відсутні правові підстави вважати встановлення у пунктах 2.5. та 5.1. кредитного договору подвійної відповідальності за одне й те саме порушення, на чому наполягає позивач у своїй позовній заяві, та, відповідно, наявності правових підстав для визнання п. 2.5. договору недійсним.

Доводи касаційної скарги про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, що, на думку скаржника, полягає у прийнятті оскаржуваних судових рішень, які стосуються прав та обов'язків ТОВ "Торгівельний будинок "Амстор" - особи, яка не була залучена до участі у даній справі, відхиляються судовою колегією як безпідставні, оскільки, оспорювана позивачем умова договору - п. 2.5., міститься у договорі, укладеному саме між позивачем та відповідачем, а не будь-якими іншими особами; із судових рішень не вбачається вирішення судами попередніх інстанцій питань, що стосуються прав та обов'язків інших осіб, аніж позивача та відповідача, позаяк, твердження скаржника про протилежне о необґрунтованими.

Крім того, колегія суддів відхиляє доводи скаржника про порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права, зокрема, ст. 549 ЦК України, ч. 2 ст. 217, ч. 1 ст. 230 ГК України, оскільки, такі доводи ґрунтуються виключно на вигідному для позивача трактуванні вказаних норм та спірної умови договору (п. 2.5.), та не свідчать про їх неправильне застосування судами попередніх інстанцій. До того ж, колегія суддів зазначає, що пеню необхідно відрізняти від процентів за користування чужими коштами, що є платою саме за користування ними, а не санкцією за невиконання чи неналежне виконання зобов'язання. Передбачені договором проценти не є неустойкою (штрафом, пенею), а є саме процентами за користування товарним кредитом відповідно до ч. 5 ст. 694 ЦК України та стягуються незалежно від наявності вини боржника (п. 8 листа Вищого господарського суду України від 29.04.2013 № 01-06/767/2013 (v0767600-13) , п. 2.7. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 (v0014600-13) ).