головуючого судді Євсікова О.О. суддів: Кролевець О.А. Попікової О.В. за участю представників: від позивача: Селівон В.І. дов. від 22.04.2015 р. № 03/2/294 від відповідачів: 1) не з'явились (про дату, час та місце судового розгляду повідомлено належним чином) 2) Малофеєв Ю.М. дов. від 1.08.2014 р. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський Акціонерний Банк" на рішення Господарського суду Одеської області від 4.12.2014 р. та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 12.03.2015 р. у справі № 916/3916/14 за позовом Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський Акціонерний Банк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Спільне підприємство "Аквавінтекс" Приватного малого підприємства "Лоцмен" про визнання недійсним договору У відповідності до розпорядження секретаря першої судової палати Вищого господарського суду України від 28.05.2015 р. № 02-05/335 для розгляду справи № 916/3916/14 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя - Євсіков О.О., судді Кролевець О.А., Попікова О.В.

Публічне акціонерне товариство "Всеукраїнський Акціонерний Банк" звернулось до Господарського суду Одеської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Спільне підприємство "Аквавінтекс" та Приватного малого підприємства "Лоцмен" про визнання недійсним укладеного між відповідачами договору суборенди нерухомого майна № 299 від 01.02.2013 р.

Рішенням господарського суду Одеської області від 04.12.2014 р. (суддя Гуляк Г.І.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 12.03.2015 р. (головуючий суддя Ліпчанська Н.В., судді Лисенко В.А., Мацюра П.Ф.) у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду І інстанції та постанова апеляційного суду обґрунтовані приписами статей 203, 215, 234 Цивільного кодексу України з огляду на відсутність правових підстав для визнання недійсним оспорюваного договору. При цьому суди зазначили, що обґрунтовуючи позовні вимоги Банк не довів наявність підстав для правового захисту його інтересів в межах даного спору.

Не погодившись з рішенням суду І інстанції та постановою апеляційної інстанції, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати, а справу направити на новий розгляд до Господарського суду Одеської області.

В обґрунтування своєї правової позиції скаржник посилається на порушення судами норм матеріального та процесуального права, зокрема приписів статей 203, 215, 234 Цивільного кодексу України, статей 4-2, 4-3, 4- 7 Господарського процесуального кодексу України. При цьому скаржник наголошує на тому, що оспорюваний договір є недійсним як фіктивний, оскільки спрямований на ухилення від проведення розрахунків боржника із кредиторами, зокрема Банком.

Розглянувши касаційну скаргу, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача-1, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи, повноти їх встановлення в судових рішеннях та застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, 01.02.2013р. між Товариством з обмеженою відповідальністю "Спільне підприємство "Аквавінтекс" та Приватним малим підприємством "Лоцмен" укладено договір суборенди нежилого приміщення № 299, за умовами якого (п.п. 1.1, 2.1 даного Договору) ПрМП "Лоцмен" передав, а ТОВ "Аквавінткс" прийняв у строкове платне користування нерухоме майно - складське приміщення площею 2109,00 кв.м., частина з якого становить підсобне приміщення площею - 27,9 кв.м., розташоване за адресою: Одеська область, Овідіопольский район, пос. Великодолинске, вул. Мізікевича, буд.57 на строк до 28.02.2013р.

На виконання умов договору суборенди нежитлового приміщення № 299 від 01.02.2013 р. між сторонами було підписано акт приймання-передачі від 01.02.2013 р., згідно якого ПрМП "Лоцмен" було передано у користування ТОВ "Аквавінтекс" складське приміщення площею 2 109,00 кв.м., частина з якого становить підсобне приміщення площею - 27,9 кв.м., розташоване за адресою: Одеська область, Овідіопольский район, пос. Великодолинске, вул. Мізікевича, буд.57 на строк до 28.02.2013 р.

27 лютого 2013 р. між сторонам була складена додаткова угода до договору № 299 від 01.02.2013 р., згідно якої сторони домовились про продовження строку дії Договору до 31.12.2013 р. Інші умови договору № 299 від 01.02.2013 р. не змінились.

Згадане приміщення передано в суборенду орендодавцем - Товариством з обмеженою відповідальністю "Альфа Рент" на підставі Договору № 21/11/12-1 від 21 листопада 2012 р. Згідно п.1.2. договору № 299 від 01.02.2013 р. передача об'єкта в суборенду узгоджена з орендодавцем, що підтверджується листом (вих. № 13-11/12-1 від 01.02.2013 р.)

Розмір орендної плати за договором в місяць становить 46 760,00 грн. з ПДВ та сплачується щомісячно до 15 числа наступного за звітним (п.3.2. Договору № 299 від 01.02.2013 р.)

Рішенням Господарського суду Одеської області від 28.04.2014р. у справі № 916/1193/14 було стягнуто з ТОВ "Аквавінтекс" на користь ПМП "Лоцмен" заборгованість із орендної плати, зокрема за договором суборенди нежитлового приміщення № 299 від 01.02.2013р. за період з лютого 2013 року по травень 2013 року включно в сумі 187040 грн.

Предмет спору у даній справі становить вимога про визнання недійсним договору суборенди нежитлового приміщення № 299 від 01.02.2013 р. на підставі ч. 5 статті 203, 215 Цивільного кодексу України з огляду на те, що згаданий договір є фіктивним, оскільки укладений без наміру створення обумовлених ним правових наслідків та направлений на штучне створення кредиторської заборгованості ТОВ "Аквавінтекс" з метою ухилення останнього від виконання власних грошових зобов'язань перед позивачем за кредитним договором № 196 від 31.03.2010 р.,

Частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини 5 статті 203 Цивільного кодексу України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У свою чергу частина 1 статті 234 Цивільного кодексу України передбачає, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлюються ним. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Отже, фіктивний правочин не відповідає загальним підставам дійсності правочинів, зазначеним у ч. 5 статті 203 Цивільного кодексу України, оскільки не спрямований на реальне настання правових наслідків, зумовлених ним. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його, знають заздалегідь, що він не буде виконаний.

Таким чином, фіктивний правочин існує лише на папері. Його основне завдання полягає в тому, щоб створити уявлення в оточуючих суб'єктів про наявність правового зв'язку між сторонами такого правочину.

Разом з тим, у разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін.

З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним.

У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків.

Неналежне виконання стороною договірних зобов'язань не може бути підставою для визнання недійсним договору.

Відмовляючи у визнанні оспорюваного договору недійсним, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що спірний договір не є фіктивним, оскільки сторонами вчинено ряд дій на виконання його умов, що свідчить про їх намір створити юридичні наслідки у зв'язку з укладенням такого договору.

Судами встановлений факт передачі ПрМП "Лоцмен" на умовах договору суборенди ТОВ "Аквавінтекс" складського приміщення площею 2 109,00 кв.м., що підтверджено актом приймання-передачі від 01.02.2013 р., а також укладання між сторонами додаткової угоди від 27 лютого 2013 р. згідно якої сторони домовились про продовження строку дії Договору до 31.12.2013 р.

Крім того, внаслідок неналежного виконання з боку ТОВ "Аквавінтекс" умов договору щодо сплати орендних платежів ПрМП "Лоцмен" звернулось до суду про стягнення з останнього суми заборгованості за період з лютого 2013 року по травень 2013 року.

Наведені обставини унеможливлюють висновок про те, що укладений відповідачами договір суборенди не був направлений на реальне настання правових наслідків, у зв'язку з чим такий договір не може розцінюватися як фіктивний у розумінні статті 234 Цивільного кодексу України.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, зокрема щодо відсутності у ТОВ "Аквавінтекс" потреби в оренді складських приміщень, пояснення бухгалтера, тощо, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів І та апеляційної інстанцій з їх оцінкою.

Зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України вбачається, що кожна особа має право на судовий захист своїх прав та законних інтересів у разі їх порушення, невизнання або оспорювання, в тому числі шляхом визнання недійсними договорів з підстав, передбачених законом.

За приписами частини 1 статті 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання порушенням.

Враховуючи положення вказаних норм, звертаючись до господарського суду з вимогою про визнання договору недійсним, на позивача покладається не лише обов'язок довести наявність передбачених законом підстав недійсності договору, а й порушення спірним договором його прав чи охоронюваних законом інтересів.

Звертаючись з позовом про недійсність договору суборенди нежитлового приміщення, стороною якого позивач не є, Банк посилається лише на несплачену заборгованість за кредитом ТОВ "Спільне підприємство "Аквавінтекс". При цьому посилання позивача на штучне створення кредиторської заборгованості ТОВ "Аквавінтекс" є лише припущенням, яке належно не підтверджує реального порушення прав банку оспорюваним договором.

Враховуючи викладене суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про відсутність правових підстав для визнання договору недійсним.

Відповідно до статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що доводи, викладені заявником у касаційній скарзі, не спростовують висновки суду І та апеляційної інстанцій щодо відсутності підстав для задоволення позову та фактично зводяться до переоцінки доказів і встановлених судом обставин, що в силу положень статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України не відноситься до повноважень касаційної інстанції.

При цьому, перевіривши у відповідності до частини другої статті 111-5 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи, повноту їх встановлення в постанові, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційним судом в порядку статті 43 Господарського процесуального кодексу України всебічно, повно і об'єктивно розглянуто всі обставини справи, їм дана належна юридична оцінка, порушень норм чинного законодавства не вбачається, у зв'язку з чим підстави для задоволення касаційної скарги та скасування чи зміни оскаржуваної постанови відсутні.