Головуючого судді: Губенко Н.М., суддів: Барицької Т.Л., Євсікова О.О., розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ПРЕМ'ЄР ЛІЗИНГ" на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 17.02.2015 у справі № 904/7844/14 господарського суду Дніпропетровської області за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ПРЕМ'ЄР ЛІЗИНГ" до Публічного акціонерного товариства "ДИЗЕЛЬНИЙ ЗАВОД" про стягнення 20 570 617,25 грн. в судовому засіданні взяли участь представники: - позивача Діхтяренко О.М., - відповідача Іванов В.П., Волохов О.С., Розпорядженням заступника секретаря першої судової палати Вищого господарського суду України від 28.04.2015 № 02-05/270 у зв'язку з перебуванням судді Картере В.І. у відпустці, змінено склад колегії суддів, до складу якої він входив та сформовано наступний склад колегії: головуючий суддя - Губенко Н.М., судді: Барицька Т.Л. (доповідач), Євсіков О.О.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 22.04.2015 розгляд даної справи було відкладено на підставі ст. 77 ГПК України.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 30.10.2014 у справі № 904/7844/14 (суддя Мартинюк С.В.) частково задоволений позов Товариства з обмеженою відповідальністю "ПРЕМ'ЄР ЛІЗИНГ" (надалі позивач/ ТОВ "ПРЕМ'ЄР ЛІЗИНГ") до Публічного акціонерного товариства "ДИЗЕЛЬНИЙ ЗАВОД" (надалі відповідача/ ПАТ "ДИЗЕЛЬНИЙ ЗАВОД"); за рішенням витребувано у відповідача 20 вантажних напіввагонів, стягнуто на користь позивача 7% штрафу у розмірі 980 000,00 грн., пеню у розмірі 2 590 000,00 грн. та судовий збір; в решті позовних вимог - відмовлено.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 17.02.2015 (судді: Крутовських В.І., Дмитренко Г.К., Прокопенко А.Є.) вказане рішення скасовано, прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено повністю.

Позивач, не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, звернувся до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом попередньої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить постанову скасувати, а рішення місцевого господарського суду залишити без змін.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм господарськими судами попередніх судових інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Позивач звернувся до господарського суду із позовом до відповідача із наступними вимогами:

- витребувати у відповідача 20 вантажних напіввагонів моделі 12-970;

- стягнути з відповідача на користь позивача 12% річних від отриманої суми авансу за час фактичного користування коштами у сумі 304 471,23 грн. та штрафні санкції за порушення строків поставки - 5 838 000,00 грн., штрафні санкції за неотримані лізингові платежі у сумі 428 146,02 грн.

В обґрунтування вимоги про витребування у відповідача вагонів, позивач посилається на порушення відповідачем умов укладеного між сторонами договору поставки № 15/02/003-2013 від 15.02.2013 (надалі - договір поставки) в частині невиконання обов'язку з поставки спірних двадцяти вагонів, право власності на які перейшло до позивача з моменту підписання акту приймання-передачі цих вагонів від 05.08.2013.

Обґрунтовуючи вимоги про стягнення з відповідача грошових коштів, позивач посилається на п. 4.6. договору поставки, яким передбачений обов'язок постачальника (відповідача) на письмову вимогу покупця (позивача) повернути отриманий аванс та сплатити проценти за користування грошовими коштами із розрахунку 12% річних від отриманої суми авансу за час фактичного користування грошовими коштами покупця, а також штрафні санкції за порушення строків поставки предмету поставки (304 471,23 грн. та 5 838 000,00 грн.). В частині майнової вимоги про стягнення з відповідача штрафних санкцій по лізингових платежах у сумі 428 146,02 грн., позивач посилається на те, що право такої вимоги виникло у нього на підставі договору фінансового лізингу, укладеного між позивачем та ДП "Український державний центр по експлуатації спеціалізованих вагонів".

Місцевий господарський суд частково задовольнив позовні вимоги позивача, а саме: - в частині зобов'язання відповідача повернути позивачу вагони у кількості 20 штук; - в частині стягнення з відповідача 7% штрафу на підставі ч. 2 ст. 231 ГК України та пені у розмірі 2 590 000,00 грн.; в решті позовних вимог відмовив.

Розглядаючи даний спір, місцевий господарський суд встановив, що 15.02.2013 між позивачем та відповідачем був укладений договір поставки № 15/02/003-2013, відповідно до якого відповідач зобов'язався поставити позивачу напіввагони моделі 12-970, згідно з технічними характеристиками, зазначеними у додатку № 2 до договору.

Відповідно до п. 1.3. договору поставки, напіввагони поставляються для подальшої передачі їх у лізинг ДП ""Український державний центр по експлуатації спеціалізованих вагонів".

Кількість, ціна та строки поставки кожної партії вагонів, обсяг поставок, тощо визначаються у відповідних специфікаціях (п.2.1. договору).

Пунктом 3.4. договору поставки сторони узгодили, що поставка вагонів оформляється сторонами підписаними актами приймання-передачі на кожну партію вагонів. Датою переходу права власності на вагони є дата поставки вагонів. При цьому, датою поставки вагонів є дата підписання акту приймання-передачі.

15.02.2013 сторони підписали специфікацію № 1 до договору, в якій визначили строк поставки вагонів (з урахуванням внесених до неї змін) - до 20.04.2013, кількість вагонів - 320 штук, ціну одного вагону - 700 000,00 грн., загальну вартість товару - 224 000 000,00 грн. Крім того, сторони узгодили порядок оплати: 1-ий платіж у сумі 53 729 280,00 грн. - до 27.02.2013, 2-ий платіж у сумі 35 819 520,00 грн. (попередня оплата) - не пізніше 08.03.2013; 3-ій платіж (доплата) з розрахунку 279 840,00 грн. з ПДВ за 1 напіввагон здійснюється за кожну готову до відвантаження партію вагонів не пізніше 2 банківських днів з дати підписання акту приймання-передачі партії вагонів; 4-ий платіж (остаточний розрахунок) з розрахунку 140 320,00 грн. з ПДВ за 1 напіввагон, здійснюється за фактично відвантажену партію вагонів протягом 60 календарних днів з дати підписання акту приймання-передачі партії вагонів.

05.08.2013 сторонами був підписаний акт приймання-передачі 20 вагонів, які за призначенням не відправлено з приводу чого й виник даний спір.

Задовольняючи вимогу позивача про витребування від відповідача вагонів, місцевий господарський суд виходив з того, що відповідно до ст. 193 ГК України, ст.ст. 525, 526, 610, 620, 629, 664 ЦК України, відповідач був зобов'язаний передати позивачу вагони, акт приймання-передачі на отримання яких був підписаний сторонами 05.08.2013, чого зроблено ним не було, у зв'язку з чим, позов у даній частині підлягає задоволенню.

Апеляційний господарський суд, скасовуючи у вказаній частині рішення місцевого господарського суду, враховуючи пояснення відповідача щодо наданого йому ч. 1 ст. 594 ЦК України права на притримання товару, послався на те, що внаслідок наявності заборгованості позивача з оплати спірних напіввагонів, у відповідача виникло право на притримання вказаної партії вагонів на підставі п. 5.3. договору поставки та ст. 538 ЦК України.

Втім, суд касаційної інстанції з таким висновком суду апеляційної інстанції погодитися не може з огляду на таке.

Пунктом 5.3. договору сторони узгодили, що в разі несвоєчасного здійснення оплати згідно зі специфікацією строки постачання вагонів збільшуються на строк затримки здійснення оплати.

Частиною 1 ст. 594 ЦК України, так само як і зазначеною умовою договору, також передбачено право кредитора на притримання речі за наведених у вказаних положеннях випадках.

Відповідно до п. 12.4. договору всі питання, не врегульовані цим договором, регулюються законодавством України.

Частиною 1 ст. 595 ЦК України встановлений такий обов'язок кредитора, який притримує річ у себе, як негайне повідомлення про це боржника.

Враховуючи встановлений судами факт підписання 05.08.2013 сторонами акту приймання-передачі вагонів, з підписанням якого, як передбачили сторони у договорі (п. 3.4.) до позивача перейшло право власності на ці вагони, в разі настання випадку, що надає право кредитору на притримання у себе товару, що належить боржнику, кредитор зобов'язаний, виходячи з положень ч.1 ст. 595 ЦК України, негайно повідомити боржника про реалізацію наданого йому ч. 1 ст. 594 ЦК України такого права. У разі ж порушення кредитором цього обов'язку (негайного повідомлення боржника про притримання), вже сам кредитор, в силу положень ст. 612 ЦК України, стає боржником, що прострочив виконання свого обов'язку і зобов'язаний повернути річ законному власнику.

В той же час, позивачем не доведено, а судами, відповідно, не виявлено в матеріалах справи доказів виконання відповідачем свого обов'язку щодо негайного повідомлення позивача про настання випадку, що надавало б йому право на притримання у себе належного позивачу товару до звернення останнього до суду за захистом своїх прав, зокрема, з позовною вимогою про повернення належних йому вагонів, а тому, висновок суду апеляційної інстанції про правомірність притримання відповідачем належного позивачу товару є невірним, на відміну від висновку суду першої інстанції про задоволення такої вимоги позивача як витребування у відповідача належних позивачу напіввагонів.

Крім того, як встановлено судами, виходячи з обумовлених сторонами умов договору, право власності на напіввагони переходить до покупця (позивача) з моменту підписання акту приймання-передачі, який, в даному випадку, що стосується спірних двадцяти вагонів, був підписаний сторонами 05.08.2013, тобто саме з цієї дати до позивача перейшло право власності на них, і яке (право власності) є, в силу ст. 41 Конституції України (254к/96-ВР) , непорушним. Отже, навіть при наявності підстав для притримання відповідачем належного позивачу товару, проте за відсутності, як це передбачено у ч. 1 ст. 595 ЦК України негайного повідомлення про таке притримання, неповернення відповідачем позивачу належного останньому майна є неправомірним, та таким, що порушує права позивача на вільне розпорядження належним йому на праві власності майном (ст.ст. 317, 319, 321 ЦК України).

Стосовно вимог про стягнення з відповідача грошових коштів, заявлених позивачем у даному позові, суд касаційної інстанції зазначає наступне.

Як вказувалося вище, майновими вимогами позивача були: стягнути з відповідача на користь позивача 12% річних від отриманої суми авансу за час фактичного користування коштами у сумі 304 471,23 грн. та штрафні санкції за порушення строків поставки - 5 838 000,00 грн., штрафні санкції за неотримані лізингові платежі у сумі 428 146,02 грн. (договір фінансового лізингу). До позовної заяви позивачем було додано розрахунок заявлених майнових вимог (а.с. 27, том І), з якого вбачається обґрунтування кожної заявленої до стягнення суми, а саме: 304 471,23 грн. (п. 4.6. договору поставки), 5 838 000,00 грн. (4 606 000,00 грн. пеня, нарахована на підставі ч. 2 ст. 231 ГК України + 980 000,00 грн. /7% штрафу/, нарахованих на підставі ч.2 ст. 231 ГК України + 252 000,00 грн. інфляційних втрат, нарахованих на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України), 428 146,02 грн. (штрафні санкції, нараховані на підставі договору фінансового лізингу).

На вимогу місцевого господарського суду, позивачем 21.10.2014 було додано розширений розрахунок позовних вимог (ціни позову), з якого вбачається, що вимоги про стягнення з відповідача 304 471, 23 грн. вже обґрунтовані не п. 4.6. договору поставки, а п. 3.5. договору фінансового лізингу № 656П-ЦВСВ, укладеного з ДП "Український державний центр по експлуатації спеціалізованих вагонів". Крім того, з розширеного розрахунку вбачається, що окрім інфляційних втрат у сумі 252 000,00 грн., нарахованих на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України, позивач розрахував і заявив у вказаному розрахунку 3% річних у сумі 33 160,86 грн., що разом становить 329 072,31 грн. Інші заявлені до стягнення на підставі ч. 2 ст. 231 ГК України штрафні санкції залишились незмінними.

Як вказувалося вище, місцевий господарський суд в частині розгляду майнових вимог, задовольнив їх у наступних частинах, стягнувши з відповідача 980 000,00 грн. штрафу та 2 590 000,00 грн. пені, нарахованих на підставі ч. 2 ст. 231 ГК України, в інших частинах - залишив позовні вимоги без задоволення.

Обґрунтовуючи свій висновок про стягнення з відповідача вказаних сум, місцевий господарський суд виходив з того, що відповідно до п. 8.1. договору поставки за невиконання або неналежне виконання умов даного договору сторони несуть відповідальність, передбачену діючим законодавством України. Відповідно до ч. 2 ст. 231 ЦК України у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б однією із сторін є суб'єкт господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором у таких розмірах: за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1% вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі 7% вказаної вартості.

Як зазначив місцевий суд, оскільки сторони договору поставки п. 1.3. передбачили, що предмет договору поставляється для подальшої передачі його у фінансовий лізинг державній компанії, то, відповідно, застосування до відповідача заявлених на підставі ч. 2 ст. 231 ГК України штрафних санкцій у сумі 980 000,00 грн. (7% штрафу) та 2 590 000,00 грн. пені підлягають стягненню на підставі вказаної норми; в решті заявленої до стягнення пені - 2 016 000,00 грн. /4 606 000,00 грн. - 2 590 000,00 грн.) суд прийшов до висновку про відмову у її задоволенні з підстав порушення приписів ч. 6 ст. 232 ГК України при її нарахуванні.

Апеляційний господарський суд, не погодився із такими висновками місцевого господарського суду з тих підстав, що застосування положень ч. 2 ст. 231 ГК України можливе, коли одна із сторін господарського зобов'язання належить до державного сектору економіки, з чим погоджується суд касаційної інстанції з огляду на таке.

Відповідно до ч. 2 ст. 231 ГК України у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:

за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);

за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Отже, як вірно встановив апеляційний господарський суд, обов'язковою умовою застосування передбачених у вказаній нормі штрафних санкцій є належність сторони господарського зобов'язання до державного сектору економіки. В даному випадку жодна зі сторін договору поставки до нього не належить, фінансування за цим договором не здійснюється за рахунок Державного бюджету України, вказаний договір не пов'язаний з виконанням державного контракту, а тому, висновок суду апеляційної інстанції про відмову у вказаній частині позовних вимог є вірним, на відміну від висновку суду першої інстанції про протилежне.

Стосовно відмови місцевого господарського суду у задоволенні позовної вимоги про стягнення з відповідача 304 471,23 грн. штрафних санкцій, нарахованих на суму авансу на підставі п. 4.6. договору поставки, а потім, виходячи із розширеного розрахунку позовних вимог - на підставі п. 3.5. договору фінансового лізингу, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 4 ст. 22 ГПК України позивач до початку розгляду справи по суті має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання позовної заяви.

В той же час, спочатку заявляючи вказану вимогу на підставі п. 4.6. договору поставки, а потім обґрунтовуючи її вже п. 3.5. договору фінансового лізингу, позивач не подавав до місцевого господарського суду відповідної заяви про зміну підстав позову у даній частині, як того вимагає ч. 4 ст. 22 ГПК України, а лише подав, як вказувалося вище, розширений розрахунок ціни позову, який не може вважатися заявою у розумінні вказаної норми, а тому, висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні вказаної вимоги, з підстав не доведення позивачем звернення до нього лізингоодержувача (ДП "Український державний центр по експлуатації спеціалізованих вагонів") з вимогою повернути отриманий аванс та сплатити 12% річних від отриманої суми авансу, виходячи з положень п.3.5. договору фінансового лізингу у сумі 304 471,23 грн., не може вважатися обґрунтованим, оскільки місцевим судом не наведено жодних мотивів, з яких він розглядав вказану вимогу не на підставі обґрунтування підстав позову у вказаній частині (п. 4.6. договору поставки), а на підставі п. 3.5. договору фінансового лізингу. Тобто, відсутні висновки суду про зміну позивачем підстав позову у вказаній частині та прийняття цих змін судом першої інстанції.

Апеляційний господарський суд, відмовляючи у позові в частині вимоги про зобов'язання відповідача повернути позивачу вагони, а відтак і в частині майнових (грошових) вимог, оскільки вимога про зобов'язання відповідача повернути позивачу належне йому майно, безпосередньо пов'язані з грошовими вимогами, не звернув уваги на наведене, касаційний же суд, в свою чергу, в частині вимоги про витребування майна не погодився із судом апеляційної інстанції, а погодився із висновками місцевого суду, то відповідно, з'ясування питання правомірності заявлених до стягнення і на підставі якого саме договору (договору поставки чи фінансового лізингу) штрафних санкцій у сумі 304 471,23 грн. виходить поза межі наданих суду касаційної інстанції повноважень розгляду справи, а тому, відповідно, судові рішення у вказаній частині позовних вимог підлягають скасуванню з направленням справи у цій частині на новий розгляд до місцевого господарського суду.

Стосовно заявлених позивачем позовних вимог про стягнення з відповідача 3% річних у сумі 295 911,45 грн. та інфляційних втрат у сумі 189 000,00 грн., нарахованих на підставі ч.2 ст. 625 ЦК України на попередню оплату (авансовий платіж), в задоволенні яких судом першої інстанції було відмовлено, а апеляційним господарським судом підтримано таку відмову, колегія суддів зазначає, що такі висновки суду є правомірними, оскільки згідно з позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 15.10.2013 у справі № 5011- 42/13539-2012, попередня оплата (авансовий платіж) не вважається грошовим зобов'язанням у розумінні ч. 2 ст. 625 ЦК України, а відтак, і нарахування інфляційних втрат та 3% річних на підставі вказаної норми, не є можливим.

В силу ст.ст. 42, 43, 47 ГПК України (1798-12) правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом; сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами; судове рішення ухвалюється суддею за результатами обговорення усіх обставин справи.

Судами попередніх інстанцій використано не у повному обсязі свої повноваження, передбачені процесуальним законом щодо повного та всебічного з'ясування обставин справи, пов'язаних з предметом доказування у даній справі.

Відповідно до ст. 111-7 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Отже, в силу обмеження меж перегляду справи у суді касаційної інстанції, колегія суддів вважає за необхідне скасувати прийняті у даній справі судові рішення в частині розгляду позовної вимоги про стягнення з відповідача 304 471,23 грн. 12% річних за користування чужими коштами і у вказаній частині справу направити на новий розгляд до місцевого господарського суду, під час здійснення якого, врахувати викладене у даній постанові та прийняти судове рішення у зазначеній частині позовних вимог з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

В частині розгляду вимоги про витребування у відповідача двадцяти напіввагонів, постанова Дніпропетровського апеляційного господарського суду підлягає скасуванню, а рішення господарського суду Дніпропетровської області у вказаній частині підлягає залишенню без змін.

В частині вимог про відмову у стягненні з відповідача пені та штрафу, заявлених до стягнення на підставі ч. 2 ст. 231 ГК України - постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9- 111-12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Прем'єр Лізинг" задовольнити частково.

Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 17.02.2015 у справі №904/7844/14 скасувати в частині відмови Товариству з обмеженою відповідальністю "Прем'єр Лізинг" у задоволенні позовної вимоги до Публічного акціонерного товариства "Дизельний завод" про витребування шляхом передачі вантажних напіввагонів моделі 12-970, придатних до експлуатації на залізничних коліях 1520 мм та мають можливість виходу на колії 1435 мм, виготовлені згідно із ТУ У У 35.2-00190957-042:2008, з заводськими номерами: 00005385, 00005386, 00005391, 00005394, 00005398, 00005415, 00005416, 00005428, 00005429, 00005430, 00005432, 00005433, 00005435, 00005441, 00005442, 00005443, 00005447, 00005451, 00005457, 00005461 і в зазначеній частині залишити без змін рішення господарського суду Дніпропетровської області від 30.10.2014 у справі № 904/7844/14.

Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 17.02.2015 у справі № 904/7844/14 залишити без змін в частині скасування рішення господарського суду Дніпропетровської області від 30.10.2014 щодо задоволення позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Прем'єр Лізинг" про стягнення з Публічного акціонерного товариства "Дизельний завод" 980 000,00 грн. штрафу та 2 590 000,00 грн. пені, та прийняття у вказаних частинах нового рішення про відмову у задоволенні зазначених позовних вимог повністю.

Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 17.02.2015 та рішення господарського суду Дніпропетровської області від 30.10.2014 у справі № 904/7844/14 залишити без змін в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з Публічного акціонерного товариства "Дизельний завод" 295 911,45 грн. інфляційних втрат та 189 000,00 грн. 3% річних.

Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 17.02.2015 та рішення господарського суду Дніпропетровської області від 30.10.2014 у справі № 904/7844/14 скасувати в частині розгляду позовної вимоги про стягнення з Публічного акціонерного товариства "Дизельний завод" 12% річних за користування чужими грошовими коштами у сумі 304 471,23 грн. та судового збору у розмірі 6 089,42 грн. і направити справу в зазначених частинах на новий розгляд до господарського суду Дніпропетровської області.