Акціонерна енергопостачальна компанія "Київенерго" в особі Структурного відокремленого підрозділу "Енергозбут Київенерго" звернулася до господарського суду міста Києва з позовом та просила суд стягнути з відповідача - Житлово-будівельного кооперативу "Обчислювач-12" 301 323,64 грн., у т.ч. 270 359,34 грн. основної заборгованості за теплову енергію, поставлену у період з 01.09.2007 р. по 01.06.2008 р., 28 258,78 грн. збитків від інфляції та 2 705,51 грн. процентів річних.

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що відповідач допустив порушення зобов'язань за договором № 1410087 від 01.11.1999 р. на постачання теплової енергії у гарячій воді в частині оплати поставленої теплової енергії у період з 01.09.2007 р. по 01.06.2008 р. (т.1 а.с.4-5).

Відповідач у справі - ЖБК "Обчислювач-12" у запереченнях на позов просив здійснити перерахунок нарахованої заборгованості, оскільки позивачем під час її нарахування застосовано тарифи, встановлені нечинними розпорядженнями виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (т.1 а.с.143-146).

В процесі розгляду справи судом першої інстанції змінено найменування позивача на Публічне акціонерне товариство "Київенерго".

Рішенням господарського суду міста Києва від 12.02.2014 р. позов задоволено повністю (т.2 а.с.223-230).

Задовольняючи заявлені позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що:

- відповідач порушив умови договору в частині оплати поставленої теплової енергії в установлений договором строк;

- як особа, що порушила грошове зобов'язання, відповідач, в силу ст. 625 ЦК України, зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням інфляції та процентів.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 17.06.2014 р. рішення господарського суду міста Києва від 12.02.2014 р. скасовано частково. Відповідно до постанови суду апеляційної інстанції стягнуто з відповідача на користь позивача 138 715,76 грн. основного боргу, 18 383,03 грн. збитків від інфляції та 1 638,22 грн. процентів річних (т.3 а.с.63-70).

Частково скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи частково у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що при нарахуванні суми заборгованості позивачем застосовано тарифи, встановлені недіючими розпорядженнями виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).

Постановою Вищого господарського суду України від 01.10.2014 р. прийняті у справі судові акти скасовані, а справу направлено на новий розгляд до господарського суду міста Києва (т.3 а.с.139-142).

Під час нового розгляду справи позивачем подано заяву про уточнення позовних вимог, відповідно до якої позивач просив стягнути з відповідача 142 586,84 грн., у т.ч. 131 643,58 грн. основного боргу, 1 067,51 грн. процентів річних, 9 875,75 грн. збитків від інфляції. В іншій частині позивач просив провадження у справі припинити (т.3 а.с.184).

За результатами нового розгляду справи, рішенням господарського суду міста Києва від 12.02.2014 р. позов про стягнення з відповідача на користь позивача 131 643,58 грн. основного боргу, 1 067,51 грн. процентів річних, 9 875,75 грн. збитків від інфляції задоволено. В іншій частині провадження у справі припинено (т.3 а.с.243-247).

Частково задовольняючи заявлені позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що:

Припиняючи частково провадження у справі, суд виходив з часткового погашення відповідачем заборгованості.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 03.03.2015 р. рішення господарського суду міста Києва від 12.02.2014 р. залишено без змін (т.4 а.с.44-48).

Не погоджуючись з прийнятими у справі судовими актами, відповідач та Душак Євгенія Іванівна звернулися до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою та просять їх скасувати, в задоволенні позову відмовити.

Вимоги поданих касаційних скарг мотивовані порушенням норм процесуального права, неправильним застосуванням норм матеріального права (т.4 а.с.59-64, 71-74).

Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального і процесуального права при винесенні оспорюваного судового акта, знаходить касаційну скаргу ЖБК "Обчислювач-12" такою, що підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.

Під час вирішення спору по суті та перегляду прийнятого рішення в апеляційному порядку, судами першої та апеляційної інстанцій встановлені наступні обставини.

01.11.1999 р. між сторонами у справі укладено договір на постачання теплової енергії у гарячій воді № 1410087, згідно умов якого позивач приймає на себе зобов'язання надавати відповідачу за плату послуги з постачання теплової енергії у гарячій воді, а відповідач зобов'язується прийняти і оплатити надані послуги.

Зазначений договір, в силу ст. ст. 173- 175 ГК України, є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов'язань, а саме майново-господарських зобов'язань.

Предметом спору у даній справі є обов'язок відповідача оплатити надані позивачем послуги за договором.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються ЦК України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених ГК України (436-15) , що визначено ст. 175 ГК України.

Згідно п. 1 ст. 193 ГК України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. При цьому, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених ГК України (436-15) .

Так, в силу ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України (435-15) , інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін); зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Умовами договору передбачено, що розрахунки за фактично надані послуги здійснюються відповідачем не пізніше 25 числа поточного місяця (п.3 додатку № 4 до договору).

Судами встановлено, що у період, заявлений позивачем до стягнення, - з 01.09.2007 р. по 01.06.2008 р., виконавчим органом Київської міської ради (Київською міською держаною адміністрацією) приймались наступні розпорядження, якими регулювались тарифи на теплову енергію:

розпорядження № 1245 від 20.06.2002 р. (ra1245017-02) , яке було скасовано розпорядженням КМДА від 18.04.2008 р. № 587 (ra0578017-08) ;

розпорядження № 1575 від 30.10.2006 р. (ra1575017-06) , яке було скасоване розпорядженням № 643 від 30.05.2007 р. (ra0643017-07) ;

розпорядження № 142 від 12.02.2007 р. (ra0142017-07) , яким попереднє розпорядження № 1575 від 30.10.2006 р. (ra1575017-06) викладено в новій редакції;

розпорядження № 643 від 30.05.2007 року (ra0643017-07) , яке визнано протиправним та скасовано постановою суду.

Отже, діючим залишилось розпорядження КМДА № 1575 від 30.10.2006 р. (ra1575017-06) , в редакції розпорядження КМДА № 142 від 12.02.2007 р. (ra0142017-07) , яким встановлені тарифи по 113,57 грн. за 1 Гкал (113, 20 грн. за 1 Гкал в залежності від встановлення засобу обліку).

Отже, саме ці розпорядження суди застосовували у даній справі при розрахунку вартості теплової енергії.

Судом першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, встановлено, що позивачем надані послуги у період з 01.09.2007 р. по 01.06.2008 р. на суму 323 325,22 грн., що підтверджується довідкою про надходження коштів за спожиту теплову енергію за договором № 1410087, відомостями обліку споживання теплової енергії, корінцями нарядів на підключення та відключення, звітами про добові параметри теплопостачання.

Між тим, відповідач за надані позивачем послуги розрахувався частково, сплативши 52 965,88 грн.

Отже, заборгованість відповідача складає 270 359,34 грн.

Разом з тим, під час розгляду даної справи відповідач сплатив частину основної заборгованості у сумі 138 715,76 грн., 18 383,03 грн. - інфляційних втрат та 1638,00 грн. - 3 % річних (за постановою Київського апеляційного господарського суду від 17.06.2014 р.), що підтверджується наявними у справі платіжними дорученнями.

Оскільки заявлена до стягнення сума боргу в зазначеному розмірі відповідачем сплачена після звернення позивача в суд з указаним позовом, предмет спору в цій частині між сторонами відсутній, отже, і провадження у справі в цій частині позову судами припинено відповідно до вимог п. 11 ст. 80 ГПК України.

Таким чином, несплаченою залишилась заборгованість у розмірі 131 643,58 грн.

За таких обставин, суди дійшли висновку про обгрунтованість заявлених вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача основної заборгованості у розмірі 131 643,58 грн.

Однак, задовольняючи позовні вимоги, суди не врахували наступні обставини.

Так, в силу ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 6 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" від 09.04.1999 p. № 586-XIV, на виконання Конституції України (254к/96-ВР) , законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, власних і делегованих повноважень голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів - накази.

Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах їх компетенції, є обов'язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами.

Порядок набрання чинності нормативно-правовими актами, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, до яких віднесені місцеві державні адміністрації, визначено п. 3 Указу Президента України від 03.10.1992 р. № 493/92 "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" (493/92) , відповідно до якого вказані нормативно-правові акти набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності.

Пунктом 2 вищевказаного Указу передбачено, що державна реєстрація здійснюється в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи й інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 р. № 731 (731-92-п) .

Положенням встановлений обов'язок міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю своєчасно подавати на державну реєстрацію нормативно-правові акти, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян та не допускати випадків направлення на виконання нормативно-правових актів, що не пройшли державну реєстрацію.

Відповідно до п. п. 1,2 Положення, державна реєстрація нормативно-правового акта полягає у проведенні правової експертизи на відповідність його Конституції та законодавству України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколам до неї, міжнародним договорам України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, а також з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, прийнятті рішення про державну реєстрацію цього акта, присвоєнні йому реєстраційного номера та занесенні до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів. Державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер.

Враховуючи наведене, розпорядження Київської міської державної адміністрації підлягають обов'язковій державній реєстрації (аналогічна позиція міститься у постанові Верховного Суду України від 28.11.2011 р., яка є обов'язковою, в силу ст. 111-28 ГПК України).

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, всупереч вищенаведеній постанові ВСУ, розпорядження Київської міської державної адміністрації, які застосовувались у спірному періоді, не пройшли державної реєстрації.

Отже, зважаючи на наведене, судами неправомірно прийняті до уваги незареєстровані розпорядження КМДА та не перевірено наявності розпоряджень, які відповідають вимогам Указу Президента України "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" (493/92) та можуть бути підставою для нарахування плати за спожиті відповідачем послуги.

При цьому, з'ясування вказаних обставин є необхідним для встановлення факту наявності підстав для оплати відповідачем послуг, наданих у спірний період.

Провадження за касаційною скаргою Душак Євгенії Іванівни підлягає припиненню, враховуючи наступне.

Так, відповідно до п. 63 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування розділу ХІІ1 ГПК України" (v0011600-11) , у розгляді касаційної скарги, поданої особою, яка не брала участі в розгляді справи господарським судом нижчої інстанції і яка вважала, що таким господарським судом вирішено питання про її права та обов'язки, касаційна інстанція, прийнявши касаційну скаргу до провадження (якщо вона не підлягає поверненню з передбачених ГПК (1798-12) підстав), повинна з'ясувати наявність правового зв'язку між скаржником і сторонами у справі. Якщо при цьому буде встановлено, що права такої особи судовими рішення місцевого та апеляційного господарських судів не порушено та що питання про її права і обов'язки стосовно сторін у справі попередніми судовими інстанціями не вирішувалися, то суд касаційної інстанції своєю ухвалою припиняє касаційне провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК, оскільки у такому випадку не існує правового зв'язку між скаржником і сторонами у справі, в зв'язку з чим відсутній суб'єкт касаційного оскарження.

При цьому, відповідно до ст. 107 ГПК України сторони, прокурор, треті особи, особи, які не брали участі у справі, але щодо яких суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право подати касаційну скаргу на:

1) рішення місцевого господарського суду після їх перегляду в апеляційному порядку та постанови апеляційного господарського суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду;

2) ухвали місцевого господарського суду, зазначені в частині першій ст. 106 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку та постанови апеляційного господарського суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду.

Зміст названої норми свідчить, що судове рішення, оскаржуване такою особою, повинно безпосередньо стосуватися її прав та обов'язків. Суд має вирішити спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник або міститься судження про нього у відповідних правовідносинах. При цьому, в мотивувальній частині рішення повинні міститися висновки суду про права та обов'язки такої особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки цих осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а і їх процесуальні права. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги.

При цьому, із змісту оскаржуваних рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції вбачається, що судами не ухвалювалось рішень відносно прав та обов'язків скаржника - Душак Євгенії Іванівни.

В силу ст. 111-7 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Враховуючи неповне з'ясування обставин справи, які підлягали встановленню для правильного вирішення спору, що є порушенням норм процесуального права, які не можуть бути виправлені судом касаційної інстанції, а також межі перегляду справи у касаційному порядку, визначені ст. 111-7 ГПК України, прийняті у справі судові акти підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.