У жовтні 2014 року публічне акціонерне товариство "Полтаваобленерго" звернулось до господарського суду Київської області з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "ГК "Газовий Альянс", просило (з урахуванням заяви про зміну підстав позову від 05.11.2014 року) (а.с. 75-77) визнати недійсним договір купівлі-продажу природного газу № 2593 від 30.08.2013 року, укладений між сторонами (а.с. 5-7).

Позовні вимоги мотивовано відсутністю повноважень у представників позивача на підписання оспорюваного договору.

Рішенням господарського суду Київської області від 13.11.2014 року (суддя Лилак Т.Д.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 03.02.2015 року (головуючий Сітайло Л.Г., судді Баранець О.М., Пашкіна С.А.) (а.с. 135-140) у задоволенні позову відмовлено (а.с. 92-96).

Оскаржені судові акти мотивовано недоведенням позовних вимог та наступним схваленням оспорюваного правочину.

Не погодившись з прийнятими судовими актами, публічне акціонерне товариство "Полтаваобленерго" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, просило оскаржені судові рішення скасувати та прийняти нове про задоволення позову (а.с. 149-151).

Ухвалою Вищого господарського суду України від 24.03.2015 року касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Полтаваобленерго" прийнято до провадження та призначено до розгляду на 02.04.2015 року (а.с. 147-148).

У відзиві на касаційну скаргу товариство з обмеженою відповідальністю "ГК "Газовий Альянс" вважає оскаржені судові акти такими, що прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

У судове засідання 02.04.2015 року представник позивача - публічного акціонерного товариства "Полтаваобленерго" не з'явився, причин неявки суду не повідомив.

Відповідно до абз. 1 п. 3.9.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" (v0018600-11) у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

З врахуванням вищенаведеного судова колегія визнала за можливе розглянути справу у відсутність представника позивача - публічного акціонерного товариства "Полтаваобленерго".

Колегія суддів, вивчивши матеріали справи, вислухавши представника відповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Згідно ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Пунктом 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) визначено, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України (435-15) , іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) та ЦК України (435-15) , міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України (254к/96-ВР) та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно ч. 1 ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 30.08.2013 року між товариством з обмеженою відповідальністю "ГК "Газовий Альянс" та публічним акціонерним товариством "Полтаваобленерго" було укладено договір купівлі-продажу природного газу № 2593, відповідно до умов якого продавець зобов'язався передати у власність покупцю з 01.08.2013 року по 31.12.2013 року природний газ, видобутий на території України підприємствами, які не підпадають під дію ст. 10 Закону України "Про засади функціонування ринку природного газу", а покупець зобов'язався прийняти та оплатити природний газ на умовах цього договору (а.с. 12-18).

Згідно п. 2.1 договору продавець передає покупцю з 01.08.2013 року по 31.12.2013 року природний газ обсягом до 138 008,00 тис. м. куб., в тому числі у серпні 2013 року - 20 446,00 тис. м. куб. та по місяцях кварталів 2013 року (тис. м. куб.).

Пунктом 5.2 договору передбачено, що на момент його укладення ціна за 1 000 куб. м. газу становить 3 459,00 грн. без урахування податку на додану вартість, збору у вигляді цільової надбавки до затвердженого тарифу на природний газ, тарифів на транспортування, розподіл і постачання природного газу, крім того, збір у вигляді цільової надбавки до затвердженого тарифу на природний газ - 2%, що складає - 69,18 грн., податок на додану вартість за ставкою - 20%, що складає 705,64 грн.

До сплати за 1 000 куб. м. природного газу - 3 528,18 грн., крім того ПДВ - 20%, що складає - 705,64 грн., всього - 4 233,82 грн.

Відповідно до п. 11.1 договору він діє в частині поставки природного газу з 01.08.2013 року до 31.12.2013 року, а в частині проведення розрахунків за газ до повного їх виконання.

Відповідно до п. 2 ст. 207 Цивільного кодексу України правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Згідно п. 1, 3 ст. 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що оспорюваний договір зі сторони публічного акціонерного товариства "Полтаваобленерго" підписано головою адміністрації з постачання Засіменко Є.Ю. та фінансовим директором Мартинюком С.І.

Як зазначалось вище, позивач обгрунтовував вимоги тим, що його представники, укладаючи оспорюваний договір діяли з перевищенням повноважень, оскільки пунктами 10.14.16, 11.17.1 статуту передбачено, що голова адміністрації з постачання та фінансовий директор мають право без попереднього погодження з наглядовою радою укладати правочини, вартість яких не перевищує 500 000,00 грн., тоді як сума договору перевищує вказану суму.

Згідно ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що у порушення вимог ст. 33 ГПК України публічним акціонерним товариством "Полтаваобленерго" не надано належних та допустимих доказів на підтвердження своїх вимог.

Так, судами встановлено, що позивачем надано суду лише витяг з статуту публічного акціонерного товариства "Полтаваобленерго", у якому відсутні пункти, на які він посилається.

Відповідно до ст. 241 Цивільного кодексу України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Пунктом 3.4 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" (v0011600-13) роз'яснено, що наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, з перевищенням повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (стаття 241 ЦК України). Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено; тому господарський суд повинен у розгляді відповідної справи з'ясовувати пов'язані з цим обставини. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.). Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що сторонами у подальшому виконувались умови договору, зокрема, позивачем отримано від товариства з обмеженою відповідальністю "ГК "Газовий Альянс" природний газ у обсязі 20 700,00 тис. куб. м. вартістю 87 639 991,20 грн. та здійснено часткову оплату у розмірі 57 843 368,04 грн., що підтверджується актами від 31.08.2013 року і випискою з рахунку (а.с. 86-88).

Судова колегія погоджується з висновками судів попередніх інстанцій відносно того, що оспорюваний правочин схвалений як позивачем, так і відповідачем.

Частиною 2 ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 111-9 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

З врахуванням вищенаведеного підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції, якою було правильно застосовані норми матеріального та процесуального права, відсутні.

Доводи заявника касаційної скарги про порушення апеляційною інстанцією вимог ст. 77 ГПК України є необгрунтованими, оскільки розгляд апеляційної скарги публічного акціонерного товариства "Полтаваобленерго" був призначений та розпочався 03.02.2015 року о 10 год. 40 хв. (а.с. 113-114, 132-133), а телеграма (клопотання) позивача про відкладення розгляду справа надійшла до суду 03.02.2015 року о 12 год. 01 хв.

Крім того, апеляційний господарський суд в ухвалі про прийняття апеляційної скарги до провадження від 19.01.2015 року зазначив, що неявка представників сторін у судове засідання не є перешкодою для розгляду апеляційної скарги (а.с. 113-114).

Інші доводи заявника касаційної скарги спростовуються висновками судів попередніх інстанцій та фактично стосуються переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначені статтею 111-7 Господарського процесуального кодексу України.