У листопаді 2014 року державне територіально-галузеве об'єднання "Львівська залізниця" звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Державного агентства резерву України, просило стягнути з відповідача 365 038,15 грн. витрат, здійснених на утримання і зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву у І, ІІ кварталах 2014 року (а.с. 4-8).

Позовні вимоги мотивовано неналежним виконанням Державним агентством резерву України своїх зобов'язань за договором № Л/НР-0315з/Ню від 11.06.2003 року щодо відшкодування витрат на зберігання цінностей.

Рішенням господарського суду міста Києва від 26.11.2014 року (суддя Шкурдова Л.М.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 28.01.2015 року (головуючий Синиця О.Ф., судді Зеленін В.О., Ткаченко Б.О.) (а.с. 106-109) позов задоволено. Вирішено питання розподілу судових витрат (а.с. 73-76).

Оскаржені судові акти мотивовано обгрунтованістю та доведеністю позовних вимог.

Не погодившись з прийнятим судовими рішеннями, Державне агентство резерву України звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, просило постанову Київського апеляційного господарського суду від 28.01.2015 року та прийняти нове рішення про відмову у позові (а.с. 117-120).

Ухвалою Вищого господарського суду України від 10.03.20105 року касаційну скаргу Державного агентства резерву України прийнято до провадження та призначено до розгляду на 19.03.2015 року (а.с. 115-116).

У судове засідання 19.03.2015 року представник позивача - державного територіально-галузевого об'єднання "Львівська залізниця" не з'явився, у відзиві на касаційну скаргу просив розглянути справу без участі представника.

Відповідно до абз. 1 п. 3.9.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" (v0018600-11) у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

З врахуванням вищенаведеного судова колегія визнала за можливе розглянути справу у відсутність представника позивача - державного територіально-галузевого об'єднання "Львівська залізниця", задовольнивши вказане клопотання.

Колегія суддів, вивчивши матеріали справи, вислухавши представника відповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Згідно п. 1 ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Статтею 525 Цивільного кодексу України встановлено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно ч. 1 ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 11.06.2003 року між Державним комітетом з державного матеріального резерву та Львівською державною залізницею було укладено договір № Л/НР-0315з/НЮ, предметом якого є зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву без користування ними зберігачем та здійснюється на складських приміщеннях, майданчиках зберігача (а.с. 9-11).

Відповідно до п. 3.1 договору комітет зобов'язався відшкодовувати зберігачу витрати на зберігання цінностей згідно з погодженим зведеним кошторисом витрат між зберігачем та комітетом у межах асигнувань, передбачених на ці цілі.

Згідно п. 4.1 договору відшкодування витрат за зберігання цінностей визначається згідно щорічно погодженого комітетом зведеного кошторису витрат зберігача, який здійснює відповідальне зберігання цих цінностей мобілізаційного резерву.

Пунктом 4.3 договору передбачено, що зберігач надає комітетові щоквартально до 15 числа місяця, наступного за звітним, звіти про фактичні витрати за зберігання цінностей, що підтверджується актом звірки взаєморозрахунків на утримання цінностей мобілізаційного резерву за встановленою формою.

Відповідно до п. 4.4 договору відшкодування витрат (з урахуванням податку на додану вартість) зберігачу за зберігання цінностей мобілізаційного резерву комітет здійснює у межах, визначених підписаними актами взаєморозрахунків фактичних витрат у відповідності до п. 4.3 цього договору не пізніше 30 числа місяця наступного за звітним кварталом.

17.03.2014 року сторонами укладено додаткову угоду № 8 до договору № Л/НР-0315з/НЮ від 11.06.2003 року, згідно якої сторони погодили річний розмір коштів на відшкодування витрат залізниці (зберігача) на утримання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву в межах кошторису на 2014 рік у сумі 922 910,54 грн., в тому числі ПДВ 15 3818,42 грн. та визначили, що оплата здійснюється на підставі актів виконаних робіт.

Судами встановлено, що листом № в.о.Н-10/982 від 10.04.2014 року позивач направив Державному агентству резерву України звіт про витрати на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву у державному територіально-галузевому об'єднанні "Львівська залізниця" за І квартал 2014 року, пояснювальні записки, акт звірки взаєморозрахунків станом на 01.07.2014 року, акт виконаних робіт, станом на 01.04.2014 року, які були отримані відповідачем (а.с. 16).

Місцевим та апеляційним господарськими судами встановлено, що акт виконаних робіт за І квартал 2014 року за договором № Л/НР-0315з/НЮ від 11.06.2003 року на суму 203 429,59 грн. підписаний уповноваженими представниками та скріплений печатками обох сторін (а.с. 20).

Судами попередніх інстанцій також встановлено, що на виконання умов договору позивачем листом № 66/НР від 11.07.2014 року направлено Державному агентству резерву України звіт про витрати на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву у державному територіально-галузевому об'єднанні "Львівська залізниця" за ІІ квартал 2014 року, пояснювальні записки, акт звірки взаєморозрахунків станом на 01.07.2014 року та акт виконаних робіт за ІІ квартал 2014 року на суму 161 608,56 грн., який був отриманий відповідачем (а.с. 17).

Як встановлено судами, зауважень щодо розрахунку суми відшкодування витрат позивача на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву за ІІ квартал 2014 року Державне агентство резерву України не направило, від підписання акту виконаних робіт за ІІ квартал 2014 року та оплати наданих позивачем послуг відмовилось, посилаючись на відсутність бюджетних асигнувань.

Згідно ст. 617 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Частиною 2 ст. 218 Господарського кодексу України передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

Відповідно до п. 2 Інформаційного листа вищого господарського суду України від 13.07.2012 року № 01-06/908/2012 "Про доповнення інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2011 N 01-06/249 " (v_908600-12) Про постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів"" за змістом частини другої статті 617 ЦК України, частини другої статті 218 ГК України та рішення Європейського суду з прав людини у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" від 18.10.2005 року відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України на відповідний рік, не виправдовує бездіяльність органу державної влади і не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення грошового зобов'язання (постанова Верховного Суду України від 15.05.2012 року № 11/446).

Встановивши факт неналежного виконання Державним агентством резерву України зобов'язань за договором № Л/НР-0315з/Ню від 11.06.2003 року щодо відшкодування витрат на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву за І та ІІ квартал 2014 року в сумі 365 038,15 грн., місцевий господарський суд, з яким погодилась і апеляційна інстанція, задовольнив позовні вимоги.

Частиною 2 ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 111-9 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

З врахуванням вищенаведеного підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції, якою було правильно застосовані норми матеріального та процесуального права, відсутні.

Доводи заявника касаційної скарги про неузгодження Державним агентством резерву України витрат за зберігання цінностей за ІІ квартал 2014 року є необгрунтованими, з огляду на відсутність у останнього зауважень до звіту за ІІ квартал, що підтверджується листом № 3267/0/4-14 від 28.08.2014 року (а.с. 15) тобто, погодження таких витрат.

Інші доводи заявника касаційної скарги спростовуються висновками судів попередніх інстанцій та фактично стосуються переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначені статтею 111-7 Господарського процесуального кодексу України.