головуючого Плюшка І.А., суддів: Самусенко С.С., Татькова В.І. (доповідача), розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Будинок торгівлі" на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 10.09.2014 р. та на рішення господарського суду Вінницької області від 24.06.2014 р. у справі № 902/435/14 господарського суду Вінницької області за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Альпарі" (надалі - ТОВ "Альпарі") до 1) Публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" філія АТ "Укрексімбанк" в м. Вінниці (надалі - Банк); 2) Сільськогосподарського відкритого акціонерного товариства по виробництву, заготівлі, зберіганню та реалізації сільськогосподарської продукції "Вінницяплодоовочпостач" (надалі - Відповідач-2); 3) Товариства з обмеженою відповідальністю "Альпарі-Кельце-Інвест" (надалі - Відповідач-3); 4) Товариства з обмеженою відповідальністю "Версія" (надалі - Відповідач-4); 5) Товариства з обмеженою відповідальністю "Атекс-Поділля" (надалі - Відповідач-5); 6) Товариства з обмеженою відповідальністю "Веал-Поділля" (надалі - Відповідач-6); 7) Товариства з обмеженою відповідальністю "Будинок торгівлі" (надалі - відповідач-7) про визнання угоди недійсною за участю представників: від позивача- не з'явилися від відповідача- Бажуков А.К., дов. № 010-01/3474 від 14.05.2013 р. від відповідача - не з'явилися від відповідача - не з'явилися від відповідача - не з'явилися від відповідача - не з'явилися від відповідача - не з'явилися від відповідача - Опанасюк П.П, дов. від 26.02.2015 р.

У квітні 2014 року ТОВ "Альпарі" звернулося до господарського суду Вінницької області з позовом до Банку та решти відповідачів про визнання недійсною генеральної угоди № 7407N4 від 27.08.2007 р., укладеної між Банком, ТОВ "Альпарі", відповідачем-2, відповідачем-3, відповідачем-4, відповідачем-5, відповідачем-6 та відповідачем-7.

Рішенням господарського суду Вінницької області від 24.06.2014 р. (головуючий суддя Яремчук Ю.О., судді: Банасько О.О., Мельник П.А.) у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 10.09.2014 р. (головуючий суддя Олексюк Г.Є., судді: Грязнов В.В., Розізнана І.В.) рішення господарського суду Вінницької області від 24.06.2014 р. залишено без змін.

Не погоджуючись з прийнятими рішенням та постановою, відповідач-7 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати, прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі, мотивуючи скаргу порушенням і неправильним застосуванням господарськими судами норм матеріального та процесуального права.

Через канцелярію Вищого господарського суду України від Банку надійшов відзив, в якому останній просить суд залишити без задоволення касаційну скаргу відповідача-7, а прийняті у справі рішення та постанову залишити без змін.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, оцінивши доводи касаційної скарги (з урахуванням доповнень), взявши до уваги заперечення, викладені у відзиві (з урахуванням додаткових пояснень), перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України прийшла до висновку, що подана касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, 27.08.2007 р. між Банком та ТОВ "Альпарі", відповідачем-2, відповідачем-3, відповідачем-4, відповідачем-5, відповідачем-6 та відповідачем-7 (за Генеральною угодою - Позичальники) укладено генеральну угоду № 7407N4, за умова якої остання регулює загальні засади співпраці між банком та Позичальниками щодо фінансування довгострокової програми по розвитку діяльності позичальника та її метою є визначення загальних умов фінансування інвестиційної торгово-закупівельної, виробничої та іншої діяльності Позичальника, яке здійснюється відповідно до генеральної угоди шляхом укладення кредитних договорів.

Умовами пунктів 4.1. - 4.5. Генеральної угоди визначено, що при укладенні Генеральної угоди сторонами правочину були погоджені всі його істотні умови: загальний ліміт заборгованості встановлений в розмірі 40 млн. грн.; строк користування кредитом - до 22.08.2014 р.; процентна ставка визначається у кредитному договорі за згодою сторін відповідно до ст. 6 Генеральної угоди.

Умовами ст. 5 Генеральної угоди банк та позичальники визначили права та взаємні обов'язки сторін.

Відповідно до п. 6.9.1 Генеральної угоди вартість забезпечення повинна бути не менше, ніж 150 % від суми кредиту.

Судами було встановлено, що після підписання Генеральної угоди, у зв'язку з внесенням змін до умов кредитування, між сторонами було укладено низку додаткових правочинів до неї.

Також, Генеральною угодою було передбачено укладення кредитних договорів: № 7411К1 від 06.05.2011 р., № 7413К4 від 02.07.2013 р., № 7413К5 від 02.07.2013 р., які були укладені в рамках Генеральної угоди між Банком та відповідачем-4 та договори поруки № 7411Р1 від 06.05.2011 р., № 7413Р4 від 02.07.2013 р., № 7413Р5 від 02.07.2013 р., які були укладені для забезпечення зазначених Кредитних договорів між Банком, відповідачем-4 (як позичальником) та ТОВ "Альпарі" (як поручителем).

Так, приймаючи рішення про відмову в задоволенні заявленої позовної вимоги про визнання спірної Генеральної угоди недійсною, суди попередніх інстанцій виходили з того, що ТОВ "Альпарі" не доведено належними та допустимими доказами наявності підстав для визнання зазначеної угоди недійсною відповідно до норм чинного законодавства.

Колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з такими висновками судів, з огляду на таке.

Статтею 11 ЦК України встановлено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) шкоди.

Згідно з ч. 1 ст. 174 ГК України господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать. Цивільний кодекс України (435-15) у ст. ст. 3, 6, 203, 626, 627 визначає загальні засади цивільного законодавства, зокрема, поняття договору і свободи договору та формулює загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).

Частина 1 ст. 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Закріпивши принцип свободи договору, Цивільний кодекс України (435-15) разом з тим визначив, що свобода договору не є безмежною, оскільки відповідно до абз. 2 ч. 3 ст. 6 та ст. 627 цього Кодексу при укладенні договору, виборі контрагентів, визначенні умов договору сторони не можуть діяти всупереч положенням цього Кодексу та інших актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

З огляду на викладене, місцевий та апеляційний господарські суди, проаналізувавши умови Генеральної угоди, дійшли обґрунтованих висновків, що у спірній генеральній угоді наявні усі суттєві умови, які є необхідними для даного виду господарських договорів.

Крім того, як вірно зазначено судами, Генеральна угода була укладена 27.08.2007 р. та схвалена всіма без виключення її учасниками та протягом тривалого часу виконувалась сторонами, що підтверджується наявними у даній справі матеріалами. При цьому, ані позивачем, ані іншими сторонами у справі не було надано суду відповідних підтверджень про надсилання будь-яких заперечень, пропозицій, протоколів розбіжностей тощо, які б мали на меті внесення змін до спірної Генеральної угоди.

Також, вірним є твердження судів про те, що ТОВ "Альпарі" жодним чином не довело необхідності захисту порушених, на його думку, прав та законних інтересів саме шляхом визнання недійсною спірної Генеральної угоди.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, який за ст. 257 ЦК України встановлюється тривалістю у три роки.

Статтею 267 ЦК України встановлено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

У випадку, коли суд, на підставі досліджених у судовому засіданні доказів установить, що право особи, про захист якого вона просить, не порушено, ухвалює рішення про відмову в задоволенні позову саме з цих підстав, а не через пропуск строку давності, оскільки, за відсутності порушення суб'єктивного права чи інтересу або ж за відсутності самого суб'єктивного права - позовна давність застосовуватись не може.

Якщо ж буде встановлено, що таке право особи порушено, стороною у спорі до винесення рішення буде заявлено про застосування позовної давності, і буде встановлено, що строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд на підставі ст. 267 ЦК України ухвалює рішення, яким відмовляє в позові за спливом позовної давності.

При застосуванні позовної давності та наслідків її спливу необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини про те, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності застосовувати позовну давність та наслідки її спливу.

Зважаючи на викладене, суди попередніх інстанцій підставно та аргументовано відхилено клопотання про застосування строку позовної давності та правомірно прийняли рішення про відмову у задоволенні позові через недоведеність позовних вимог.

Відповідно до п. 1 ст. 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що оскаржуваний судовий акт прийнятий з дотриманням вимог матеріального і процесуального права.

Посилання оскаржувача на інші обставини не приймаються колегією суддів до уваги, з огляду на положення ст. 111-7 ГПК України та з підстав їх суперечності матеріалам справи.

Твердження оскаржувача про порушення і неправильне застосування судами норм матеріального і процесуального права при прийнятті оскаржуваних рішення та постанови не знайшли свого підтвердження, в зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законних та обґрунтованих судових рішень колегія суддів не вбачає.