Головуючого судді: Губенко Н.М., суддів: Барицької Т.Л., Картере В.І., розглянувши касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Електровимірювач" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 18.12.2014 у справі № 910/22402/13 господарського суду міста Києва за позовом Публічного акціонерного товариства "Електровимірювач" до Публічного акціонерного товариства "ОТП Банк" третя особа Товариство з обмеженою відповідальністю "Елім-партнер" про визнання недійсним договору поруки в судовому засіданні взяли участь представники:

- позивача Салій М.В.,

- відповідача Вабіщевич Т.В.,

- третьої особи повідомлений, але не з'явився;

Постановою Вищого господарського суду України від 16.07.2014 у справі № 910/22402/13 скасовані постанова Київського апеляційного господарського суду від 13.05.2014 та рішення господарського суду міста Києва від 17.01.2014 у даній справі; справу направлено на новий розгляд до господарського суду міста Києва.

За результатами нового розгляду даної справи, рішенням господарського суду міста Києва від 27.10.2014 (суддя Мельник В.І.) задоволений позов Публічного акціонерного товариства "Електровимірювач" (надалі - ПАТ "Електровимірюч"/скаржник); за рішенням визнано недійсним договір поруки № SR 06-95/28-1 від 15.08.2006, укладений між АКБ "Райффайзенбанк Аваль", правонаступником якого є ПАТ "ОТП Банк" (відповідач у даній справі) та позивачем.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 18.12.2014 (судді: Мартюк А.І., Зубець Л.П., Новіков М.М.) вказане рішення місцевого господарського суду скасовано та прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено.

Позивач, не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, звернувся до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить постанову скасувати, а рішення місцевого господарського суду залишити без змін.

Сторони належним чином були повідомлені про час та місце розгляду даної справи.

У судовому засіданні 04.03.2015 представником ПАТ "Електровимірювач" було заявлено клопотання про відкладення розгляду даної справи у звязку з незявленням у дане судове засідання представника ТОВ "Елім-Партнер", яке за результатами його розгляду було відхилено, оскільки в ухвалі про призначення справи до провадження, учасники повідомлялися про те, що незявлення їх уповноважених представників у судове засідання не є підставою для відкладення розгляду даної справи.

Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, проаналізувавши застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, враховуючи наступне.

Предметом даного спору є вимога позивача про визнання недійсним договору поруки № SR 06-95/28-1 від 25.08.2006 (надалі - спірний договір).

Обґрунтовуючи підстави позову, позивач посилається на те, що спірний договір з боку позивача був підписаний особою - головою правління позивача - Гречко С.М., з перевищенням повноважень, оскільки відсутнє рішення наглядової ради позивача на уповноваження голови правління на вчинення таких дій та передачі майна в заставу; крім того, позивач стверджує, що вчиняючи спірний договір, Гречко С.М. поручився майном товариства (позивача) на суму, яка більше ніж на 100% перевищує вартість активів товариства, що суперечить вимогам законодавства і статутним документам.

Місцевий господарський суд, задовольняючи позов, погодився із доводами позивача, покладеними в обгрунтування підстав позову. При цьому, встановив, що, 15.08.2006 між відповідачем та третьою особою у справі укладений договір про надання кредиту № CR 06-326/28-1, відповідно до якого відповідач (банк) надав третій особі у справі - Товариству з обмеженою відповідальністю "Елім-партнер", кредит у сумі, що не перевищує 4 500 000,00 євро.

Протоколом наглядової ради від 08.08.2006 № 23 ВАТ "Електровимірювач" надано повноваження голові правління вказаного товариства Гречко С.М. представляти інтереси цього товариства при наданні дозволу ТОВ" Елім-Партнер" на підписання кредитного договору та отримання ТОВ "Елім-Партнер" кредиту в АКБ "Райффазенбанк Україна" на суму 4,5 млн. євро; крім того, надано згоду на поручительство ВАТ "Електровимірювач" перед АКБ "Райффазенбанк Україна" згідно з умовами договору про надання кредиту; дозволено Гречко С.М. підписати забезпечувальний (спірний) договір поруки.

Протоколом № 11 засідання наглядової ради позивача від 03.09.2007 вирішено надати Гречку С.М. повноваження на підписання із ЗАТ "ОТП Банк" договору поруки в забезпечення кредитного договору № CR 06-326/28-1 на суму 5 750 000,00 млн. євро.

15.08.2006 в якості забезпечення виконання третьою особою у справі своїх зобов'язань за вказаним кредитним договором, між позивачем та відповідачем був укладений договір поруки № SR 06-95/28-1.

11.09.2007, 13.08.2008, 21.01.2009, 14.12.2010, 14.01.2011, 11.07.2011 позивач та відповідач вносили зміни до договору поруки № SR 06-95/28-1 від 15.08.2006.

В той же час, як зазначив місцевий суд, наступними змінами, що вносилися до спірного договору поруки, зокрема, договором № 4 - сторони передбачили, що датою повернення кредиту є 15.09.2014, розмір кредиту - 6 436 109,79 євро; договором № 5 - внесли змін до вказаного договору поруки щодо солідарної відповідальності поручителя; договором № 6 - збільшили суму кредиту до 6 791 316,75 євро, за яку поручився позивач. Однак, такі дії були вчинені без згоди наглядової ради, у зв'язку з чим, голова правління позивача - Гречко С.М., вийшов за межі наданих йому повноважень.

Крім того, керуючись ст.ст. 2, 52, 70 Закону України "Про акціонерні товариства", ст. 46 Закону України "Про господарські товариства", положеннями статуту позивача у редакції станом на 30.09.2010, місцевий господарський суд прийшов до висновку про те, що договори №№ 4, 5, 6 про внесення змін до спірного договору поруки є "значними правочинами", а тому, мали укладатися за рішенням загальних зборів позивача за поданням наглядової ради останнього, чого зроблено не було, а тому, спірний договір поруки слід визнати недійсним в силу положень ст.ст. 203, 215 ЦК України. Доводи відповідача з посиланням на ст. 241 ЦК України в частині подальшого схвалення спірного правочину позивачем, місцевим судом відхилені, з підстав відсутності наступного схвалення спірного правочину, яким би мало бути відповідне рішення загальних зборів акціонерів позивача. Відхиляючи заяву відповідача про застосування строку позовної давності до спірних правовідносин, місцевий суд послався на те, що оскільки останнім днем повернення кредиту є 15.09.2014, про що позивач та відповідач домовились у спірному договорі поруки, то відповідно, перебіг строку позовної давності до спірного договору, починається з дня, наступного за вказаним днем, а тому, позивач не пропустив строк позовної давності для звернення із даним позовом.

Апеляційний господарський суд, не погодився із такими висновками суду першої інстанції, та скасував його, про що зазначалося вище, з чим погоджується суд касаційної інстанції з огляду на таке.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною 1 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Приписи постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику про визнання угод недійсними" (v0003700-78) передбачають, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом; в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до визначення термінів, наведених у ст. 2 Закону України "Про акціонерні товариства" значним правочином є правочин (крім правочину з розміщення товариством власних акцій), учинений акціонерним товариством, якщо ринкова вартість майна (робіт, послуг), що є його предметом, становить 10 і більше відсотків вартості активів товариства, за даними останньої річної фінансової звітності.

За договором поруки, відповідно до ст. 553 Цивільного кодексу України, поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Зі змісту наведеної норми випливає, що порука є угодою щодо прийняття перед третьою особою на себе обов'язку поручитися перед кредитором за виконання боржником свого зобов'язання та нести відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання боржником за те, що не було виконане останнім. Таким чином, порука є способом забезпечення виконання зобов'язання, а не угодою щодо розпорядження майном, належним поручителю (такої правової позиції дотримується Верховний Суд України в ухвалах від 24.02.2010, 19.12.2007).

Виходячи з наведеного, є вірним висновок суду апеляційної інстанції про те, що застосування місцевим господарським судом до оспорюваного у даному провадженні договору поруки положень Закону України "Про акціонерні товариства" (514-17) , зокрема, ст. 70, яка регулює порядок вчинення акціонерним товариством значних правочинів (рішення загальних зборів за поданням наглядової ради, як зазначив місцевий суд у своєму рішенні), не є правомірним у даному випадку, оскільки, договір поруки, відповідно до вказаної позиції Верховного Суду України, не є значним правочином в розумінні наведеної норми, оскільки не спрямований на розпорядження майном, яке належить поручителю. Із наведеного слідує, як вірно зазначив суд апеляційної інстанції, що й відсутність рішення загальних зборів позивача про надання згоди на укладення спірного договору поруки (з наступними змінами та доповненнями до нього), як того вимагає ст. 70 Закону України "Про акціонерні товариства" при вчиненні значного правочину, не може бути підставою для визнання спірного договору поруки недійсним, оскільки він таким (значним) не вважається.

Відповідно до ст. 97 ЦК України управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з ч. 2 ст. 101 ЦК України нагляд за діяльністю установи здійснює її наглядова рада. Наглядова рада здійснює нагляд за управлінням майном установи, додержанням мети установи та за її іншою діяльністю відповідно до установчого акта.

Статутом акціонерного товариства і законом встановлюється виключна компетенція наглядової ради (ч. 2 ст. 160 ЦК України).

Як встановлено судом апеляційної інстанції та підтверджується матеріалами справи, до виключної компетенції наглядової ради позивача належить: надання дозволу голові правління на укладання угод, сума по кожній з яких перевищує 100 000, 00 грн. (пп. 24 п. 7.9.9 статуту), прийняття рішень про укладання будь-якої кредитної угоди (договору), угоди (договору) про надання в заставу майна товариства (рухомого та нерухомого), угоди (договору) про надання чи одержання позики, надання товариством поруки чи гарантії або іншого забезпечення під виконання зобов'язань товариства чи третіх осіб.

Відповідно до ст. 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

У п. 3.4 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" (v0011600-13) вказано, що наступне схвалення юридичною особою угоди, укладеної від її імені представником, який не мав належних повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (ст. 241 ЦК України). Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони угоди чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його до виконання, здійснення платежу другій стороні і т. ін.). Визначальним у вчиненні дій щодо схвалення правочину, вчиненого з перевищенням повноважень, є зміст таких дій, оскільки вони мають свідчити про прийняття правочину до виконання. Очевидно також, що таке схвалення повинно бути до прийняття рішення у справі про визнання правочину недійсним.

Відповідно до положень ст. 101 ГПК України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Як встановив суд апеляційної інстанції, та вбачається з матеріалів справи, - згідно з протоколом засідання наглядової ради № 23 від 08.08.2006 надано згоду на укладення оспорюваного договору поруки та уповноважено голову правління Гречка С.М. на його підписання; - згідно з протоколом засідання наглядової ради № 11 від 03.09.2007 надано згоду на внесення змін до оспорюваного договору поруки та уповноважено голову правління Гречка С.М. на його підписання в частині суми кредиту, забезпеченого даним договором поруки - 5 750 000, млн. євро терміном на 6,2 роки; - згідно з протоколом засідання наглядової ради № 7 від 14.12.2010 р. надано згоду на укладення договору № 4 про внесення змін до договору поруки та уповноважено голову правління Гречка С.М. на підписання відповідного договору; - згідно з протоколом засідання наглядової ради № 8 від 14.01.2011 надано згоду на укладення договору № 5 про внесення змін до договору поруки та уповноважено голову правління Гречка С.М. на підписання відповідного договору.

У постанові Верховного Суду України від 19.08.2014 у справі № 5010/238/2012-16/12, якою було скасовано постанову Вищого господарського суду України від 27.01.2014 у вказаній справі, в якій суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що не можуть вважатися доказами схвалення правочину ті чи інші дії, вчинені одноособово генеральним директором товариства (з обставин вказаної справи вбачається, що генеральний директор підписав оспорюваний у зазначеній справі договір іпотеки) зазначено, що "…генеральний директор як виконавчий орган товариства в межах своєї компетенції, визначеної законом і статутом товариства, наділений повноваженнями вчиняти відповідні дії саме від імені товариства, тому укладення договору страхування заставного майно на виконання умов договору іпотеки, підписання актів моніторингу цього майна свідчать про схвалення оспорюваного правочину саме повноважним органом юридичної особи.".

Крім того, в іншій постанові Верховного Суду України від 19.08.2014 № 5013/492/12|3-59гс14 також висловлено правову позицію щодо застосування положень ст. 241 ЦК України, а саме: "Правові наслідки вчинення правочинів з перевищенням повноважень визначено частиною першою статті 241 ЦК України: правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема, у разі якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Таким чином, із змісту норми частини першої статті 241 ЦК України випливає, що наступним схваленням правочину законодавець не вважає винятково прийняття юридичного рішення про схвалення правочину. Схвалення може відбутися також і в формі мовчазної згоди, і у вигляді певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину (наприклад, прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу). Таким чином, дії позивача з виконання спірних договорів (передача транспортних засобів, зняття їх з обліку із наданням усіх необхідних документів та прийняття часткової оплати за спірними договорами) дають підстави вважати правочин схваленим особою, на користь якої його було укладено.".

Як встановив суд на підставі дослідження матеріалів справи, листом від 22.08.2010 № 748 позивач (в особі голови правління Гречка С.М.) просив відповідача надати згоду на проведення операцій по погашенню відсотків за користування кредитом саме позивачем як фінансовим поручителем, у зв'язку з тимчасовими фінансовими труднощами ТОВ "Елім-Партнер" (третя особа у справі). Листом від 27.10.2011 № 905 позивач (в особі голови правління Гречка С.М.) на підставі договору поруки надав право відповідачу списувати грошові кошти з банківського рахунку з метою погашення відсотків за кредитним договором.

Відповідно до ч. 3 ст. 92 ЦК України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень (згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 19.08.2014 у справі № 5013/492/12|3-59гс14, статтею 92 ЦК України (435-15) визначено, що дії органу або особи, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, у відносинах із третіми особами розглядаються як дії самої юридичної особи).

У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Це положення є гарантією стабільності майнового обороту і є також загальноприйнятим стандартом у світовій практиці, зокрема, відповідно до Першої директиви Ради Європейських Співтовариств від 9 березня 1968 р. (68/151/ЄЕС).

Таким чином, є вірним висновок суду апеляційної інстанції про те, що договори №№ 4 та 5 про внесення змін до спірного договору поруки, вчинялися головою правління позивача Гречко С.М. на виконання рішень наглядової ради позивача, оформлених протоколами № 7 від 14.12.2010 та № 8 від 14.01.2011. Після укладення договору № 6 від 11.07.2011 про внесення змін до спірного договору поруки, вчинені головою правління позивача дії на виконання спірного договору поруки (надання згоди на проведення операцій по погашенню відсотків за користування кредитом, надання згоди відповідачу на списання грошових коштів з банківського рахунку з метою погашення відсотків за кредитним договором) є доказом наступного схвалення правочину, виходячи із наведеної вище позиції Верховного Суду України, саме повноважним органом юридичної особи.

Виходячи із наведеного, колегія суддів касаційної інстанції вважає правомірним висновок суду апеляційної інстанції про безпідставність заявленого позивачем позову, оскільки останнім не наведено правових підстав, передбачених у ст. 203 ЦК України, необхідних для визнання правочину недійсним; навпаки, наведені позивачем підстави в обґрунтування даного позову, були спростовані судом апеляційної інстанції за результатами дослідження наявних в матеріалах справи документів, що знайшло своє підтвердження у суді касаційної інстанції.

Стосовно висновків суду апеляційної інстанції, зроблених за результатами дослідження заяви відповідача про застосування до даних правовідносин строку позовної давності, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 257 ЦК України позовна давність установлюється тривалістю в три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю (частина перша статті 258 ЦК України). Перебіг строку позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Статтею 92 ЦК України визначено, що дії органу або особи, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, у відносинах із третіми особами розглядаються як дії самої юридичної особи. Відтак, для юридичної особи (суб'єкта підприємницької діяльності) як сторони правочину (договору) днем початку перебігу строку позовної давності слід вважати день вчинення правочину (укладання договору), оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права (такої правової позиції дотримується Верховний Суд України у постанові від 19.08.2014 у справі № 5013/492/12|3-59гс14).

Отже, як вірно зазначив суд апеляційної інстанції, враховуючи укладення позивачем спірного договору поруки 15.08.2006, та звернення до суду про визнання його недійсним лише у 2013 році, свідчить про пропуск позивачем строку позовної давності на звернення до суду із подібним позовом.

Відповідно до п. 2.2. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 (v0010600-13) "Про деякі питання практики застосування при вирішенні господарських спорів" за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Виходячи з наведеного, враховуючи встановлення судом апеляційної інстанції факту відсутності порушення прав позивача оспорюваним ним правочином (договором поруки), слід відмовити у позові з підстав його необґрунтованості, а не у зв'язку із пропуском строку позовної давності, чого не було враховано судом апеляційної інстанції. Водночас, наведене порушення норм процесуального права не призвело до прийняття неправомірного рішення у даній справі по суті, а лише зумовлює суд касаційної інстанції виправити допущене ним порушення, погодившись з висновком суду апеляційної інстанції про відмову у позові в даному провадженні з підстав його необґрунтованості, а не з підстав пропуску позивачем строку позовної давності.

Стосовно доводів касаційної скарги про неврахування вказівок суду касаційної інстанції, викладених у постанові останнього від 16.07.2014, колегія суддів зазначає наступне.

Так, скасовуючи прийняті у даній справі судові рішення, та скеровуючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції у постанові від 16.07.2014 у даній справі зазначив, за встановлених судом апеляційної інстанції обставин, про відсутність у голови правління позивача Гречка С.М. повноважень на підписання договорів про внесення змін до спірного договору поруки. Водночас, на момент первісного розгляду даної справи судами попередніх інстанцій, в тому числі й судом касаційної інстанції, в матеріалах справи були відсутні відповідні протоколи наглядової ради позивача, якими голову правління останнього Гречка С.М. було уповноважено на вчинення таких дій (внесення змін до спірного договору поруки). Під час здійснення нового розгляду даної справи, представниками сторін у даній справі, були надані відповідні протоколи наглядової ради позивача, які містяться в матеріалах справи, що нівелює висновок про вихід Гречко С.М. за межі наданих йому повноважень при вчиненні правочинів щодо внесення змін до спірного договору поруки. Неврахування судом апеляційної інстанції вказаних протоколів наглядової ради при новому розгляді даної справи, свідчило б про порушення останнім приписів ст.ст. 84, 101 ГПК України та положень постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про судове рішення" (v0006600-12) .

Інші доводи касаційної скарги зводяться до наполягань скаржника на порушення судами попередніх інстанцій ст.ст. 203, 215, 241 ЦК України, ст.ст. 46, 52 Закону України "Про господарські товариства"; водночас, виходячи із наведеного вище, відсутні порушення зазначених норм судом апеляційної інстанції; крім того, в частині встановлення фактичних обставин справи та переоцінки наявних доказів касаційна скарга не відповідає вимогам статті 111-7 ГПК України стосовно меж перегляду справи в касаційній інстанції.