головуючого ОСОБА_1 суддів ОСОБА_2 (доповідач), ОСОБА_3 розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Еверест" на рішення та постанову Господарського суду Запорізької області від 12.06.2014 Харківського апеляційного господарського суду від 19.11.2014 у справі № 904/3123/14-908/1665/14 Господарського суду Запорізької області за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ОСОБА_4 Тьюб" до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Техноком"; 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Еверест" про визнання договору факторингу недійсним за участю представників:

позивача: ОСОБА_5, дов. від 25.12.2014;

відповідача-1: повідомлений, але не з'явився;

відповідача-2: повідомлений, але не з'явився;

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 12.06.2014 у справі № 904/3123/14-908/1665/14 (суддя Алейникова Т.Г.) позовні вимоги задоволено.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 19.11.2014 (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Черленяк М.І., судді - Ільїн О.В., Хачатрян В.С.) рішення Господарського суду Запорізької області від 12.06.2014 у справі № 904/3123/14-908/1665/14 залишено без змін.

Не погоджуючись з судовими рішеннями попередніх інстанцій, ТОВ "Фінансова компанія "Еверест" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник послався на порушення місцевим та апеляційним господарськими судами норм матеріального та процесуального права.

Відзиви на касаційну скаргу не надходили, що не є перешкодою для суду касаційної інстанції переглянути в касаційному порядку оскаржувані судові рішення.

Усіх учасників судового процесу відповідно до ст. 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на наступне.

Місцевим та апеляційним господарськими судами під час розгляду справи встановлено, що між ТОВ "Фінансова компанія "Еверест" (Фактор) та ТОВ "Техноком" (Клієнт) 10.12.2013 укладений договір факторингу № 2, за умовами якого Клієнт відступив Фактору, а Фактор зобов'язався прийняти і оплатити Клієнтові усі права грошової вимоги, які виникли у Клієнта: з договору поставки від 05.01.2011 № 14; договору поставки товару від 24.11.2011 № ТФ 1117; договору поставки товару від 09.08.2011 № 840, укладених між Клієнтом та ТОВ "ОСОБА_4 Тьюб" (далі - Основний договір або Договори поставки).

Пунктом 1.3 договору визначено, що Фактор займає місце Клієнта як Кредитора у всіх зобов'язаннях, що виникли із вищенаведеного Основного договору відносно усіх прав Клієнта, у тому числі права одержання від Боржника сум основного боргу, відсотків, неустойок, штрафу, пені, відшкодування збитків та інфляційних витрат тощо у повному обсязі.

Зобов'язаною особою (Боржником) є ТОВ "ОСОБА_4 Тьюб" (п. 1.6 договору).

Звертаючись до суду з позовом, як вірно визначив суд першої інстанції, позивач просив визнати спірний договір недійсним та послався на те, що укладений між відповідачами договір факторингу від 10.12.2013 № 2 є удаваним, оскільки його було вчинено з метою приховання іншого правочину - договору відступлення права вимоги, який, на переконання позивача, в дійсності було укладено між відповідачами. Також позивач зазначив, що відповідач-1 не отримував від позивача письмової згоди на передачу відповідачу-2 своїх прав та обов'язків по наведеним вище договорам поставки.

Приймаючи рішення у справі, місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з положень ст. 203, 215, 628, 629, 1077, 1081 ЦК України, Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (2664-14) та надавши оцінку п. 10.4 договорів поставки від 24.11.2011 № ТФ 1117, від 09.08.2011 № 840, в яких зазначено, що права та обов'язки за договорами не можуть бути передані будь-якій зі сторін без письмової згоди іншої сторони, дійшов висновку, що внаслідок порушення відповідачем-1 такої умови договорів та не отримання від позивача згоди на укладення договору факторингу № 2, спірний договір факторингу від 10.12.2013 № 2 слід визнати недійсним.

Крім того, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що спірний договір за своєю правовою природою є договором уступки вимоги, що не є фінансовою послугою, а тому договір від 10.12.2013 № 2 не є договором факторингу.

Втім, колегія суддів не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій, виходячи з наступного.

Згідно положень ч. 2 ст. 111-5 ГПК України, касаційна інстанція перевіряє юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду та постанові апеляційного господарського суду.

Відповідно абз. 2 п. 1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" (v0006600-12) , рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору (п.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 (v0006600-12) ).

Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством.

Відповідно до приписів ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу; а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Зміст правочину складають як права та обов'язки, про набуття, зміну, припинення яких домовилися учасники правочину.

Слід зазначити, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав і за наслідками, визначеними законом, а тому слід встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Як вірно визначили попередні судові інстанції, предметом розгляду у справі є вимога позивача про визнання недійсним договору факторингу від 10.12.2013 № 2 на підставі ст. 235 ЦК України.

Згідно зі ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Пунктом 3.11 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 (v0011600-13) "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними (із змінами і доповненнями) роз'яснено, що встановивши у розгляді справи, що певний правочин вчинено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), господарський суд на підставі ч. 2 ст. 235 ЦК України має виходити з того, що сторонами вчинено саме той правочин, який вони мали на увазі, і розглянути справу по суті із застосуванням правил, що регулюють цей останній правочин. Якщо він суперечить закону, господарський суд має прийняти рішення про визнання його недійсним із застосуванням, за необхідності, відповідних правових наслідків.

На думку позивача, про що зазначено попередніми судовими інстанціями, відповідачами укладено удаваний договір факторингу з метою приховання іншого правочину, а саме договору відступлення права вимоги, укладення якого можливе лише за письмовою згодою позивача, про що закріплено в п. 10.4 договорів поставки від 24.11.2011 № ТФ 1117, від 09.08.2011 № 840. Оскільки такого дозволу позивач не надавав, то договір факторингу від 10.12.2013 № 2 має бути визнаний недійсним.

Частиною 1 ст. 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

У відповідності до ч. 1 ст. 1077 ЦК України, за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

За наведеним визначенням договору факторингу, цей договір спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу (така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 10.07.2007 у справі № 26/347-06-6531).

Господарським судам слід виходити з того, що рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом. При цьому, необхідно мати на увазі, що, згідно зі ст. 43 ГПК України, наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Так, судами попередніх інстанцій не дано належної оцінки пунктам 1.4, 1.5, 4.1, 4.3 договору факторингу, якими передбачено, що Клієнт відступив Фактору, а Фактор прийняв всі права грошової вимоги до Боржника за зобов'язаннями зі сплати всіх боргів та сум інфляційної різниці до Договорам поставки і які можуть виникнути до Договорам поставки в майбутньому (п. 1.4 договору факторингу від 10.12.2013 № 2).

Загальна сума боргу, яка складає право грошової вимоги передане Фактору Клієнтом становить 5743027,71 грн (п. 1.5 договору). За передачу права грошової вимоги до Боржника за основним договором Фактор сплачує 4594422,16 грн (п. 4.1 договору); сторони встановили, що винагорода Фактора за надання послуг факторингу за цим договором складає 1000,00 грн (п. 4.3 договору).

Суди першої та апеляційної інстанцій зазначених положень цивільного законодавства не врахували, умови договору факторингу з достатньою повнотою не проаналізували та, як наслідок, помилково визначили правову природу зазначеної угоди як договору уступки вимоги, оскільки оспорюваним договором Фактор зобов'язався надати Клієнту фінансову послугу шляхом передачі грошових коштів з розпорядження Клієнта за плату, а Клієнт відступив Факторові своє право грошової вимоги до Боржника за договорами поставки від 05.01.2011 № 14, від 24.11.2011 № ТФ 1117, від 09.08.2011 № 840.

До того ж, суди залишили поза увагою ч. 1 ст. 1080 ЦК України, якою визначено, що договір факторингу є дійсним незалежно від наявності домовленості між клієнтом та боржником про заборону відступлення права грошової вимоги або його обмеження.

Статтею 34 ГПК України обумовлено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За наведених підстав, враховуючи порушення місцевим та апеляційним господарськими судами приписів ст. 43 ГПК України щодо оцінки доказів, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом та ч. 1 ст. 47 ГПК України (1798-12) , якою визначено, що судове рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин справи, колегія суддів касаційної інстанції вважає, що господарські суди попередніх інстанцій повинні були з'ясувати усі обставини справи, що входять до предмету доказування у цій справі та мають значення для її розгляду, хоча б сторони та інші учасники судового процесу й не посилалися на відповідні обставини.

Оскільки, в силу приписів ст. 111-7 ГПК України, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, а лише на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів касаційної інстанції дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення місцевого господарського суду та постанова господарського суду апеляційної інстанції - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи господарському суду слід взяти до уваги наведене в цій постанові, вжити всі передбачені законом засоби для всебічного, повного і об'єктивного встановлення обставин справи, прав і обов'язків сторін і, в залежності від встановленого та у відповідності з чинним законодавством, вирішити спір.