розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Львівської міської ради на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 3 листопада 2014 року у справі № 914/1543/14 за позовом комунальної 3-ї міської клінічної лікарні до товариства з обмеженою відповідальністю "Краківський ринок", за участю третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача, - Львівської міської ради, про стягнення неустойки, -

У квітні 2014 року комунальна 3-я міська клінічна лікарня звернулась до господарського суду Львівської області з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Краківський ринок", з урахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог, про стягнення неустойки в розмірі 119345,70 грн., посилаючись на порушення відповідачем умов договору оренди нежитлового приміщення № 0740-В від 1 травня 2001 року в частині повернення орендодавцю об'єкта оренди після закінчення строку дії договору.

Рішенням господарського суду Львівської області від 26 червня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 3 листопада 2014 року рішення місцевого суду скасовано, а позов залишено без розгляду.

У касаційній скарзі Львівська міська рада, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просить постанову у справі скасувати та направити справу на новий апеляційний розгляд.

Сторони не скористались правом на участь в судовому засіданні.

Вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скарги, суд вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Предметом спору у справі є вимоги про стягнення з наймача неустойки за невиконання обов'язку щодо повернення майна після припинення договору найму.

Встановлено, що 1 травня 2011 року на виконання рішення виконавчого комітету Львівської міської ради № 65 від 16 лютого 2001 року "Про надання в оренду нежитлового приміщення на вул. Рапопорта, 6 у м. Львові", між сторонами укладено договір оренди нежитлового приміщення за № 0740-В, за умовами якого позивач надає, а відповідач приймає в орендне користування на 10 років з 1 травня 2001 року по 1 травня 2011 року окремо стоячу будівлю, розташовану за вказаною адресою.

Розглядаючи заявлені вимоги по суті, господарський суд першої інстанції, встановивши, що за умовами п.п. 2.1, 7.2 договору оренди цей договір укладений строком на 10 років і набирає чинності з моменту передачі об'єкта оренди за актом приймання-передачі, а фактично така передача відбулась 7 вересня 2011 року, дійшов висновку, що строк дії договору оренди закінчився не 1 травня 2011 року, як стверджує позивач, а 7 вересня 2011 року, в зв'язку з чим вимоги про стягнення неустойки за порушення строків повернення об'єкта оренди, за травень-червень 2011 року, тобто, під час фактичної дії цього договору, є безпідставними. Крім того, судом зазначено, що додаткова відповідальність орендаря у вигляді сплати неустойки в разі невиконання обов'язку щодо повернення речі встановлена Цивільним кодексом України (435-15) 1 січня 2004 року, що не має зворотної сили, а тому, не застосовується до спірних правовідносин.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку та, скасовуючи рішення суду першої інстанції, господарський суд другої інстанції правильно зазначив, що місцевим судом неправильно визначено строк дії договору до 7 вересня 2011 року, оскільки умовами договору оренди встановлено, що договір діє до 1 травня 2011 року, а тому, до спірних правовідносин слід застосовувати норми Цивільного кодексу України (435-15) в редакції 2003 року, ч. 2 ст. 785 якого передбачено, що в разі, якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Разом з тим, посилаючись на недотримання позивачем вимог, викладених у відповідній ухвалі суду, щодо надання документально обґрунтованого розрахунку суми позову, а також на неможливість здійснення судом самостійного розрахунку суми неустойки на підставі постанови Кабінету Міністрів України № 75 від 19 січня 2000 року (75-2000-п) , як передбачено домовленістю сторін, апеляційний суд дійшов висновку про необхідність залишення позову без розгляду з підстав, передбачених п. 5 ст. 81 Господарського процесуального кодексу України.

Проте, з таким висновком апеляційного господарського суду погодитись не можна з таких підстав.

Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до ст. 101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Дані вимоги судом порушені.

Пославшись на те, що позивачем не надано на вимогу суду документального обґрунтування позовних вимог - розміру неустойки, суд не звернув належної уваги на наявність у справі розрахунку неустойки по кожному місяцю, який включає в себе і спірний період (а.с. 18), не дав йому належної правової оцінки.

За наявності необхідних в матеріалах справи документів, апеляційним господарським судом прийнято помилкове рішення про залишення позову без розгляду.

Виходячи з викладеного, прийняту у справі постанову не можна визнати законною, обґрунтованою, такою, що постановлена з дотриманням норм чинного законодавства, а тому вона підлягає скасуванню, а справа - направленню до того ж суду на новий апеляційний розгляд.