головуючого судді Євсікова О.О. суддів Кролевець О.А., Попікової О.В., за участю представників: від позивача: Хурсевич В.А. дов. від 2.01.2015 р. від відповідача: Сердюк Б.Л. дов. від 04.03.2014 р. № 09/05-109 від третьої особи:не з'явились (про дату, час та місце судового розгляду повідомлено належним чином) розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного підприємства "Фаворит-ІІІ" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.10.2014 р. у справі № 910/15922/13 Господарського суду міста Києва за позовом Приватного підприємства "Фаворит-ІІІ" до Публічного акціонерного товариства "Енергобанк" третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Товариство з обмеженою відповідальністю "Кримоптторг" про спонукання до виконання договору банківського вкладу

У серпні 2013 року Приватне підприємство "Фаворит-ІІІ" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Енергобанк" (надалі - банк) про спонукання до виконання договору банківського вкладу шляхом повернення позивачу суми депозитного вкладу та процентів за ним.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.11.2013 р., залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 16.01.2014 р., позовні вимоги ПП "Фаворит-ІІІ" задоволено частково, стягнуто з ПАТ "Енергобанк" на користь ПП "Фаворит-ІІІ" 3033927,69 грн. залишку за депозитним вкладом, 360927 грн. відсотків за депозитним вкладом, 15706,57 грн. відсотків річних та 62270 грн. судового збору. В решті позовних вимог відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 24.04.2014 р. рішення Господарського суду міста Києва від 11.11.2013 р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 16.01.2014 р. у справі № 910/15922/13 скасовано, матеріали справи № 910/15922/13 направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

При новому розгляді справи 30.05.2014 р. від позивача надійшли доповнення і зміна позовних вимог в порядку статті 22 Господарського процесуального кодексу України, в яких позивач просив стягнути з відповідача на користь позивача 3033278,68 грн. основного боргу за договором грошового вкладу, 360927 грн. - 12,5% річних за 11 місяців (процентна ставка за договором грошового вкладу до 01.07.2013 р.), 84855,15 грн. - 3% річних за користування чужими коштами з 01.07.2013 р. по 01.05.2014 р. (10 місяців) на підставі статті 625 Цивільного кодексу України, 228430,05 грн. збитків від інфляційних втрат за період з 01.07.2013 р. по 01.05.2014 р. на підставі статті 625 Цивільного кодексу України.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 24.06.2014 р. (суддя Ярмак О.М.) позов задоволено повністю. Стягнуто з ПАТ "Енергобанк" на користь ПП "Фаворит-ІІІ" 3033278 грн. 69 коп. залишку за депозитним вкладом, 360927 грн. відсотків за депозитним вкладом, 84855 грн. 15 коп. річних, 228430 грн. 05 коп. інфляційних втрат, 73080 грн. судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивоване приписами ч.3 статті 587 та статті 1073 Цивільного кодексу України, застосувавши які, місцевий господарський суд дійшов висновку, що банк, безпідставно списавши з вкладного рахунку позивача кошти, повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта, сплатити проценти та відшкодувати завдані цим збитки.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.10.2014 р. (головуючий суддя Кропивна Л.В., судді Руденко М.А., Смірнова Л.Г.) рішення Господарського суду міста Києва від 24.06.2014 р. скасовано, прийнято нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що банком вчинено передбачені п.3.4 договору застави майнових прав від 29.06.2011 р. правомірні дії по списанню заставодержателем у позасудовому та безакцептному порядку грошових коштів, які знаходилися на вкладному рахунку позивача, шляхом залишення їх за собою банком.

Не погодившись з постановою апеляційної інстанції, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить постанову скасувати, а рішення місцевого суду залишити в силі.

В обґрунтування своєї правової позиції скаржник посилається на порушення та неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, зокрема, приписів статей 512, 587, 1060, 1073 Цивільного кодексу України, статті 51 Закону України "Про заставу", статей 52, 54 Закону України "Про виконавче провадження" та статті 43 Господарського процесуального кодексу України. При цьому скаржник наголошує на тому, що дострокове припинення (розірвання) депозитного договору № 83358/А відбулося в липні 2012 року саме з ініціативи банку, а не з ініціативи вкладника у травні 2013 року, з огляду на встановлені судами обставини, а саме, що 26.07.2012 року банк самостійно перерахував грошові кошти позивача з вкладного (депозитного) рахунку № 2615638335801 у сумі 3033278,69 грн. на свій рахунок № 37397911, а грошові кошти у сумі 116721,31 грн. - на поточний рахунок позивача з посиланням на дострокове погашення депозитної угоди № 83358/А від 26.06.2012.

Відповідач надав відзив на касаційну скаргу, у якому просив залишити без змін оскаржувану постанову апеляційного суду з мотивів, у ній викладених. При цьому відповідач зауважує на тому, що постанова про арешт коштів боржника, хоча і була винесена з опискою, обґрунтовано була розцінена Банком як документ, що свідчить про ризик настання обставин, які зможуть привести до зменшення предмету застави.

Розглянувши касаційну скаргу, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи, повноти їх встановлення в судових рішеннях та застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 25.06.2011 року між ПАТ "Енергобанк" в особі завідуючого відділення №1 ПАТ "Енергобанк" в м. Алушта Перепелиці М.А. та ПП "Фаворит III" укладений договір банківського вкладу № 83358/А, за умовами п.п.1.1,1.3 якого позивач вносить шляхом перерахування з власного поточного рахунку, а відповідач приймає на вкладний (депозитний) рахунок № 2615638335801 грошові кошти в сумі 3150000 грн. строком до 26.06.2012 року з нарахуванням на них процентів у розмірі 12,5% річних (а.с.21-23 том 1).

Відповідно до п.4.2 договору № 83358/А відповідач зобов'язується забезпечити зберігання та повернення фактично внесеного шляхом перерахування вкладу та нарахованих на вклад процентів на поточний рахунок позивача.

Згідно п.5.2.4 договору № 83358/А позивач надав право відповідачу здійснювати договірне списання з рахунку № 2615638335801 у випадку виникнення простроченої заборгованості закритого акціонерного товариства "Кримоптторг" за кредитним договором № 1106-41 від 29.06.2011 року.

29.06.2011 року банк за розпорядженням позивача перерахував безготівкові кошти у розмірі 3150000 грн. з поточного рахунку на вкладний рахунок, що підтверджується банківською випискою по вкладному (депозитному) рахунку № 2615638335801.

29.06.2011 року між сторонами також було укладено договір застави майнових прав, за умовами якого ПП "Фаворит ІІІ" передав у заставу належні йому за договором банківського вкладу майнові права у забезпечення вимог банку до третьої особи - ЗАТ "Кримоптторг", що випливають з кредитного договору № 1106-41 від 29.06.2011, за змістом якого банк надав третій особі кредитні кошти у розмірі 3000000 грн. на строк з 29.06.2011 року по 28.06.2012 року, а третя особа зобов'язувалася повернути надані кошти в строк, передбачений основним зобов'язанням, своєчасно сплачувати комісії, відсотки за користування кредитними коштами, штрафні санкції, здійснювати інші платежі, передбачені кредитним договором.

Відповідно до п.1.2 вказаного договору в забезпечення виконання основного зобов'язання, вказаного у п.1.1 цього договору, заставодавець на умовах, передбачених цим договором, передає в заставу заставодержателю майнові права на отримання грошових коштів у розмірі 3150000 грн., що знаходяться на депозитному рахунку № 2615638335801 відповідно до договору банківського вкладу (депозиту) № 83358/А від 25.06.2011 року з усіма змінами та доповненнями до нього, що укладений між заставодавцем та заставодержателем, які належать заставодавцю на час укладення цього договору.

Розділом 3 договору застави майнових прав передбачено порядок звернення стягнення на предмет застави, зокрема, п.3.4 передбачено, що в разі надходження до заставодержателя будь-яких документів про списання коштів з поточного (депозитного) рахунку заставодавця та/або обмеження розпорядження коштами на поточному (депозитному) рахунку заставодавця, або в разі виникнення будь-яких інших обставин, якщо це може призвести до зменшення розміру предмету застави, заставодержатель самостійно достроково задовольняє свої вимоги шляхом списання коштів з поточного/депозитного рахунку заставодавця, що відкритий в ПАТ "Енергобанк", на підставі договору банківського вкладу, згідно з п.1.2 цього договору, в рахунок виконання основного зобов'язання.

26.06.2012 року сторони уклали додаткову угоду № 1 до договору банківського вкладу № 83358/А, в якій домовились про продовження строку дії цього договору до 01.07.2013 року.

Спір між сторонами виник в зв'язку з тим, що 26.07.2012 року банк перерахував грошові кошти позивача з вкладного (депозитного) рахунку № 2615638335801 у сумі 3033 278,69 грн. на свій рахунок № 37397911, а грошові кошти у сумі 116721,31 грн. - на поточний рахунок позивача з посиланням на дострокове погашення депозитної угоди № 83358/А від 26.06.2012 (а.с.24 том 1).

13.05.2013 р. позивач звернувся до банку з претензією № 82-82, в якій вимагав достроково виплатити вклад та проценти на нього шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок позивача (а.с.25-26,т.1).

Відповідач на вказану претензію повідомив, що 20.07.2012 року до Банку надійшла постанова державного виконавця ВДВС Каховського міськрайонного управління юстиції від 16.07.2012 року про арешт коштів позивача, в тому числі ті, що містяться на рахунку № 2615638335801, тобто на рахунку, майнові права на грошові кошти на якому були передані позивачем в заставу відповідачу в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, укладеним відповідачем із ЗАТ "Кримоптторг", тому керуючись умовами договору застави та договору банківського вкладу, у зв'язку з існуванням ризиків зменшення предмету застави, банкздійснив договірне списання коштів з депозитного рахунку в загальному розмірі 3033278 грн., про що повідомив позивальника та майнового поручителя 26.07.2012 р., а списані кошти спрямував на погашення заборгованості за кредитним договором.

Скасовуючи рішення суду І інстанції та відмовляючи у задоволенні позову апеляційна інстанція виходила з того, що за умовами п.3.4 договору застави, саме по собі виникнення "будь-яких обставин, якщо це може призвести до зменшення розміру предмету застави", є достатньою, узгодженою сторонами, підставою для звернення банком стягнення на предмет застави у позасудовому безакцептному порядку, незалежно від настання строку виконання основного зобов'язання, забезпеченого заставою, і від того, наскільки вірогідним є ризик зменшення розміру предмету застави. При цьому в розумінні п.3.4 договору застави такою "будь-якою обставиною" апеляційний суд визначає постанову державного виконавця ВДВС Каховського міськрайонного управління юстиції від 16.07.2012 року про арешт коштів позивача, яка надійшла до банку 20.07.2012 року. Арешт грошових коштів за постановою державного виконавця, безумовно, впливає на заставлене майнове право, і на швидкість його відновлення. За змістом ч.3 статті 54 Закону України "Про виконавче провадження" у можливості звернення стягнення на грошові кошти, які знаходилися на рахунках позивача, у т.ч. вкладному, на користь стягувача, який не був заставодержателем, державний виконавець обмежений не був, а тому ризик зменшення предмету застави існував. Вади в оформленні постанови державного виконавця від 16.07.2012 р. про арешт коштів на рахунках позивача не заперечували можливості настання обставин, передбачених сторонами у договорі застави. Отже, дії банку по списанню заставодержателем у позасудовому та безакцептному порядку на підставі договору застави грошових коштів, які знаходилися на вкладному рахунку, шляхом залишення їх за собою банком, були санкціоновані договором і не можуть бути визнані неправомірними.

Проте, з цими висновками колегія суддів не може погодитися з огляду на наступне.

Дійсно, право банку (заставодержателя) на договірне (позасудове, безакцептне) списання грошових коштів з рахунку, який відкрито позивачу (заставодавцю) за договором банківського вкладу, передбачене п.3.4 розділу 3 договору застави майнових прав від 29.06.2011 р. і пов'язане з настанням певних, узгоджених сторонами, обставин, а саме: у разі надходження до заставодержателя будь-яких документів про списання коштів з поточного/депозитного рахунку заставодавця та/або обмеження розпорядження коштами на поточному/депозитному рахунку заставодавця, або в разі виникнення будь-яких інших обставин, якщо це може призвести до зменшення розміру предмету застави, заставодержатель самостійно достроково задовольняє свої вимоги шляхом списання коштів з поточного/депозитного рахунку заставодавця, що відкритий в ПАТ "Енергобанк", на підставі договору банківського вкладу, згідно з п.1.2 цього договору, в рахунок виконання основного зобов'язання.

Однак апеляційним судом помилково не враховано правову природу договору застави майнових прав від 29.06.2011 р. Так, відповідно до ч.1 статті 572 Цивільного кодексу України та ч.2 статті 1 Закону України "Про заставу" в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Отже, договір застави за своєю правовою природою є забезпечувальним правочином, за рахунок якого, кредитор, у разі порушення боржником основного зобов'язання, має переважне право задовольнити свої вимоги. Застава має похідний характер від основного (кредитного) зобов'язання та не існує сама по собі, оскільки перебуває у нерозривному правовому зв'язку з основним зобов'язанням.

Відповідно до ч.2 статті 590 Цивільного кодексу України та ч.1 статті 20 Закону України "Про заставу" заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.

Водночас в п.п.2.2,3.5 договору застави майнових прав від 29.06.2011 р. сторони узгодили, що заставодержатель набуває права стягнення заборгованості за рахунок предмета застави у випадку, якщо основне зобов'язання, не буде виконане в строк, передбачений його умовами, в тому числі відсотки, пеня, штрафні санкції, інші платежі, що забезпечені заставою, що не будуть повернуті/сплачені у строки встановлені основним зобов'язанням або достроково у випадку порушення умов основного зобов'язання. Заставодавець надає право заставодержателю здійснювати договірне списання з рахунку № 2615638335801, який відкрито заставодавцю відповідно до договору банківського вкладу (депозиту) № 83358/А від 25.06.2011р., з усіма змінами та доповненнями до нього, у випадку виникнення простроченої заборгованості боржника за основним зобов'язанням в межах суми 3150000 (три мільйони сто п'ятдесят тисяч) грн., що знаходиться на депозитному рахунку № 2615638335801 в ПАТ "Енергобанк".

Таким чином, в п.п.2.2,3.5 договору застави майнових прав від 29.06.2011 р. передбачено такі ж умови набуття заставодержателем права звернення стягнення на предмет застави, як і в ч.2 статті 590 Цивільного кодексу України та ч.1 статті 20 Закону України "Про заставу", а іншого вказаним договором не встановлено. Тому колегія суддів вважає, що підстави звернення банком стягнення на заставлені майнові права шляхом безакцептного списання грошових коштів з вкладного рахунку позивача, які передбачені п.2.2 та розділом 3 договору застави майнових прав від 29.06.2011, слід розглядати та застосовувати у їх системному взаємозв'язку, оскільки договір застави є забезпечувальним правочином відносно основного (кредитного) зобов'язання, а не окремим самостійним зобов'язанням.

Тобто у даній правовій ситуації реалізація банком права на позасудове безакцептне списання суми депозитного вкладу прив'язується до невиконання позичальником (третьою особою) кредитного договору в установлений строк та виникнення простроченої заборгованості за цим договором.

Разом з тим, судами попередніх інстанцій не встановлено, з матеріалів справи не вбачається та відповідачем не доведено невиконання третьою особою у встановлений строк зобов'язань за кредитним договором № 1106-41 від 29.06.2011 чи наявність простроченої заборгованості боржника за цим договором.

За таких обставин висновок апеляційного суду про те, що передбачена п.3.4 договору застави можливість позасудового безакцептного звернення банком стягнення на предмет застави не залежить як від настання строку виконання основного зобов'язання, забезпеченого заставою, так і від ступеню вірогідності ризику зменшення розміру предмету застави, не відповідає приписам ч.1 статті 572, ч.2 статті 590 Цивільного кодексу України, ч.2 статті 1, ч.1 статті 20 Закону України "Про заставу" та змісту п.п.2.2,3.5 договору застави в їх сукупності. Крім того, вказаний непослідовний висновок апеляційної інстанції суперечить її попередньому висновку про те, що за умовами договору застави майнових прав заставодавець надає право банку здійснювати договірне списання депозитних коштів у випадку виникнення простроченої заборгованості позичальника (третьої особи) за основним зобов'язанням (кредитним договором № 1106-41 від 29.06.2011)

Разом з тим, як достеменно встановлено місцевим господарським судом та не спростовано апеляційним господарським судом, постанова про арешт коштів, яка надійшла до відповідача, була винесена з порушенням чинного законодавства і не була прийнята відповідачем до виконання, а повернута органу державної виконавчої служби. Інших документів про списання коштів з поточного/депозитного рахунку заставодавця та/або обмеження розпорядження вказаними коштами до банку не надходило. Більше того, колегія суддів враховує, що судом апеляційної інстанції, з посиланням на письмові заперечення позивача (а.с.141 том 1), встановлено той факт, що у липні та вересні 2012 р. державна виконавча служба зняла арешт з майна позивача і повернула виконавчі документи стягувачам.

У зв'язку з наведеним, колегія суддів не приймає до уваги передчасні посилання апеляційного суду в обґрунтування своїх висновків на норми ч.ч.2,3 статті 52 та ч.3 статті 54 Закону України "Про виконавче провадження".

Отже, висновки апеляційного суду про те, що внаслідок надходження до банку неналежним чином оформленої постанови державного виконавця про арешт коштів на рахунках позивача від 16.07.2012 р. існував певний ризик зменшення розміру предмету застави, який було визнано відповідачем в якості підстави для позасудового безакцептного списання грошових коштів позивача з депозитного рахунку, мають характер припущень, та не ґрунтуються на встановлених фактичних обставинах справи.

Натомість законним та обґрунтованим є покладений в основу рішення від 24.06.2014 р. висновок суду першої інстанції про неправомірне списання банком коштів з вкладного рахунку позивача за умов відсутності настання обставин, вказаних у п.3.4 договору застави.

Також слід зауважити, що виходячи з правової природи коштів, що знаходяться на рахунках у банківських установах, вони не можуть бути предметом застави за правилами, які регулюють заставу речей. Водночас питання про заставу таких коштів може вирішуватися згідно з нормами розділу V Закону України "Про заставу" (2654-12) , якими визначено правове регулювання правовідносин щодо застави майнових прав (абзац 2 п.4.3.4 постанови Пленуму ВГСУ від 24.11.2014 р. № 1 "Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з кредитних договорів" (v0008600-14) ).

Як роз'яснено в п.11 постанови Пленуму ВГСУ від 24.10.2011 р. № 11 "Про деякі питання практики застосування розділу XII1 Господарського процесуального кодексу України" (v0011600-11) , суд касаційної інстанції не зв'язаний доводами касаційної скарги щодо порушення чи неправильного застосування нижчими судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права та може встановлювати порушення чи неправильне застосування відповідних норм, на які не було посилання в такій скарзі.

Колегія суддів вважає таким, що суперечить вимогам статті 23 Закону України "Про заставу" та п.4.1 договору застави майнових прав від 29.06.2011 р., висновок апеляційного суду про те, що списання заставодержателем у позасудовому та безакцептному порядку на підставі договору застави грошових коштів, які знаходяться на вкладному рахунку, є передбаченим договором із заставодавцем способом звернення стягнення на предмет застави, при якому заставодавець залишає предмет застави за собою.

Адже відповідно до статті 23 Закону України "Про заставу" при заставі майнових прав реалізація предмета застави провадиться шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права. Заставодержатель набуває права вимагати в судовому порядку переводу на нього заставленого права в момент виникнення права звернення стягнення на предмет застави.

Слід також зазначити, що в постанові ВГСУ від 24.04.2014 р., якою попередні судові рішення у даній справі були скасовані з передачею справи на новий розгляд, звернуто увагу судів на п.4.1 договору застави майнових прав, згідно якого заставодавець, зокрема, зобов'язаний перевести на заставодержателя в безспірному порядку заставлені права в момент виникнення права звернення стягнення на предмет застави, шляхом уступки заставодержателю вимог, що виникають із заставлених майнових прав, що вказані в п.1.2 цього договору. Заставодержатель, зокрема, має право при надходженні заяви від заставодавця про розірвання договору банківського вкладу, направити кошти на погашення заборгованості за основним зобов'язанням, незалежно від настання строку виконання основного зобов'язання.

Відповідно до положень статті 111-12 Господарського процесуального кодексу України вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Отже, наявне списання банком належних позивачу грошових коштів з депозитного рахунку переконливо свідчить про порушення відповідачем порядку реалізації заставлених майнових прав, встановленого статтею 23 Закону України "Про заставу" та п.4.1 договору застави майнових прав.

При цьому посилання апеляційного суду на те, що в силу виконання заставодавцем обов'язку боржника, заставодавець замінює кредитора у зобов'язанні (ст. 512 ЦК України), тому, виконавши зобов'язання на суму 3033278,69 грн., позивач набув у такому ж обсязі права вимоги до третьої особи-позичальника, не відповідають правовим позиціям ВСУ, викладеним у постановах від 12.09.2011 у справах № 11/384 та № 33/341. При перегляді судових рішень у даних справах Верховний Суд України, зокрема, зазначив, що договір застави майнових прав є способом забезпечення виконання зобов'язання, а не правочинами щодо розпорядження майновими правами, ці договори не передбачають заміну кредитора у зобов'язанні на відміну від правочину відступлення права вимоги, за якими відповідно до статті 512 Цивільного кодексу України здійснюється така заміна кредитора у зобов'язанні.

Колегія суддів також визнає помилковим посилання апеляційного суду на статтю 51 Закону України "Про заставу" в обґрунтування підстав відмови в позові з мотивів порушення заставодавцем (позивачем) своїх обов'язків та наявності у банку (заставодержателя) права для самостійного вжиття заходів для захисту заставленого права шляхом позасудового безакцептного списання грошових коштів позивача з вкладного рахунку.

Так, відповідно до статті 51 Закону України "Про заставу" при заставі прав, якщо інше не передбачено договором, заставодержатель має право: незалежно від настання терміну виконання забезпеченого заставою зобов'язання вимагати в судовому порядку переводу на себе заставленого права, якщо заставодавець порушив обов'язки, передбачені статтею 50 цього Закону; вступати у справу як третя особа в судовому спорі, в якому розглядається позов про заставлене право; в разі порушення заставодавцем обов'язків, передбачених статтею 50 цього Закону, самостійно вживати всіх заходів, необхідних для захисту заставленого права проти порушень з боку третіх осіб.

Таким чином, приписами статті 51 Закону України "Про заставу" передбачено вичерпний перелік прав заставодержателя, серед яких відсутнє право на самостійне вжиття такого заходу як безакцептне позасудове списання грошових коштів заставодавця, які становлять предмет застави. При цьому в абзаці 4 статті 51 Закону України "Про заставу" йдеться виключно про самостійне вжиття заставодержателем всіх заходів, необхідних для захисту заставленого права проти порушень з боку третіх осіб, а судами не встановлено та з матеріалів справи не вбачається порушення третіми особами прав банку (заставодержателя). Підтвердженням цього є встановлені апеляційним судом фактичні обставини зняття органом ДВС арешту з майна позивача (заставодавця) у липні та вересні 2012 року.

Відповідно до п.6 статті 3 та ч.3 статті 509 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно імперативних вимог ч.3 статті 13 Цивільного кодексу України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Зважаючи на викладене та враховуючи приписи статей 23, 51 Закону України "Про заставу", касаційна інстанція вважає, що вчинені відповідачем (заставодержателем) недобросовісні дії по списанню у позасудовому та безакцептному порядку на підставі договору застави майнових прав грошових коштів, які знаходилися на вкладному рахунку позивача, та подальшого залишення їх (коштів) банком за собою, за умов недоведеності порушення позичальником (третьою особою) основного зобов'язання (кредитного договору № 1106-41 від 29.06.2011) та недоведеності порушень прав банку з боку інших осіб (стягувачів у виконавчому провадженні), є проявом зловживання банком своїми правами з наміром завдати шкоди позивачу.

Колегія суддів визнає необґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про те, що правовідносини, пов'язані з одностороннім припиненням (розірванням) договору банківського вкладу за ініціативою вкладника, вичерпно врегульовані статтею 1060 Цивільного кодексу України, і тому на ці правовідносини не поширюються норми статті 1073 Цивільного кодексу України, застосовані судом першої інстанції в обґрунтування підстав задоволення позову.

Між сторонами у справі виникли спірні правовідносини, пов'язані з безпідставним списанням банком з депозитного рахунку клієнта (позивача) грошових коштів, які врегульовано статтею 1073 Цивільного кодексу України, а не правовідносини, пов'язані з одностороннім припиненням (розірванням) договору банківського вкладу за ініціативою вкладника. Це випливає з того, що судами попередніх інстанцій достеменно встановлено той факт, що позивач лише 13.05.2013 року звернувся до банку з вимогою достроково виплатити вклад та проценти на нього шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок позивача (а.с.25-26 том 1). Однак, ще 26.07.2012 року банк самостійно перерахував грошові кошти позивача з вкладного (депозитного) рахунку № 2615638335801 у сумі 3033278,69 грн. на свій рахунок № 37397911, а грошові кошти у сумі 116721,31 грн. - на поточний рахунок позивача з посиланням на дострокове погашення депозитної угоди № 83358/А від 26.06.2012 р. (а.с.24 том 1).

Наведене переконливо свідчить про дострокове припинення (розірвання) депозитного договору № 83358/А ще в липні 2012 року саме з ініціативи банку, а не вкладника, тобто задовго до звернення останнього з вимогою про повернення суми вкладу. Тому касаційна інстанція погоджується з доводами скаржника з цього приводу.

Однак апеляційний суд, вибірково пославшись на положення ч.ч.1,4 статті 1060 Цивільного кодексу України, помилково не врахував норму ч.2 цієї ж статті, яка зобов'язує банк видати вклад на першу вимогу вкладника незалежно від виду банківського вкладу (строковий тощо).

Водночас, заперечуючи можливість поширення на спірні правовідносини приписів статті 1073 Цивільного кодексу України, суд апеляційної інстанції не врахував ч.3 статті 1058 Цивільного кодексу України, згідно якої до відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу. Адже, стаття 1073 Цивільного кодексу України міститься саме в главі 72 цього Кодексу.

Так, згідно зі статтею 1073 Цивільного кодексу України, яку правомірно застосовано судом першої інстанції до спірних правовідносин, встановлено, що у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом.

Отже такий спосіб захисту цивільних прав клієнта (позивача) як відшкодування збитків має похідний характер від зобов'язання банку негайно після виявлення порушення зарахувати списану суму депозиту на рахунок клієнта та сплатити проценти.

При цьому під збитками у статті 1073 Цивільного кодексу України розуміються не безпосередньо списана банком сума депозитного вкладу, а шкода, заподіяна вкладнику внаслідок порушення банком строку повернення вкладу, додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені контрагентам, вартість додаткових робіт тощо), понесені платником у зв'язку з простроченням повернення вкладу банком (абзац 3 ч.1 статті 225 Господарського кодексу України), суми комісійної винагороди, вимушено переплаченої позивачем в інших банках для своєчасного проведення розрахунків з контрагентами за договорами, упущена вигода тощо.

Судом першої інстанції достеменно встановлено те, що банком не вчинено дій по зарахуванню безпідставно списаних коштів на депозитний чи поточний рахунки позивача, як того вимагають приписи статті 1073 Цивільного кодексу України та п.п.2.2,4.2 договору банківського вкладу № 83358/А від 25.06.2011 р. Жодних доказів з цього приводу відповідачем не надано судам попередніх інстанцій.

Зважаючи на те, що банк не виконав передбаченого законом обов'язку повернути на рахунок позивача неправомірно списану суму депозитного вкладу та сплатити проценти за ним, місцевий господарський суд цілком обґрунтовано стягнув залишок неповернутого вкладу та суму процентів за ним на підставі статті 1073 Цивільного кодексу України, а 3% річних та інфляційних втрат, нараховані на суму основної заборгованості, - на підставі ч.2 статті 625 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч.3 статті 587 Цивільного кодексу України заставодержатель, який володіє предметом застави, у разі втрати, псування, пошкодження або знищення заставленого майна з його вини зобов'язаний відшкодувати заставодавцю завдані збитки.

Колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про відсутність передбачених ч.3 статті 587 та статей 614, 623 Цивільного кодексу України підстав для притягнення банку при виконанні умов договору застави до цивільної (господарської) відповідальності у вигляді відшкодування збитків.

Разом з тим, касаційна інстанція враховує те, що з наявного у справі доповнення та зміни позовних вимог від 30.05.2014 р. вбачається, що на підставі ч.4 статті 22 Господарського процесуального кодексу України позивач до початку нового розгляду справи по суті змінив предмет позову та просив стягнути з відповідача: 3033278,68 грн. основного боргу за договором грошового внеску; 360927 грн., що становлять 12,5% річних за 11 місяців (процентна ставка за договором грошового внеску до 01.07.2013 р.); 84855,15 грн., що становлять 3% річних за користування чужими коштами з 01.07.2013 р. по 01.05.2014 р. (10 місяців) на підставі статті 625 Цивільного кодексу України; 228430,05 грн. збитків від інфляційних втрат за період з 01.07.2013 р. по 01.05.2014 р. на підставі статті 625 Цивільного кодексу України, що становлять 6,73% від суми 3394205,69 грн. (розмір заборгованості відповідача за договором грошового внеску станом на 01.07.2013 р.).

Згідно резолютивної частини рішення Господарського суду м. Києва від 24.06.2014 р. позов задоволено повністю шляхом стягнення з відповідача на користь позивача 3033278,69 грн. залишку за депозитним вкладом, 360927 грн. відсотків за депозитним вкладом, 3% річних у сумі 84855,15 грн. та 228430,05 грн. інфляційних втрат. Отже, місцевий господарський суд, з врахуванням заяви ПП "Фаворит-ІІІ" про зміну позовних вимог від 30.05.2014, цілком правомірно не стягував вказані суми грошових коштів в якості завданих збитків.

Відтак, зважаючи на те, що саме по собі неправильне визначення судом першої інстанції заявлених до стягнення сум неповернутого вкладу, процентів за ним, 3% річних та інфляційних втрат в якості збитків, яке має місце в мотивувальній частині рішення від 24.06.2014 р. та обумовлено помилковим застосуванням положень ч.3 статті 587 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин, не унеможливило встановлення судом фактичних обставин справи, що мають істотне значення для правильного вирішення даного спору, тобто не призвело до прийняття неправильного по суті рішення, тому вказана обставина не може бути достатньою підставою для його скасування.

Вказана правова позиція касаційної інстанції узгоджується з абзацом 5 п.12 постанови Пленуму ВГСУ від 17.05.2011 р. № 7 "Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України" (v0007600-11) , яким роз'яснено, що не підлягає скасуванню судове рішення, якщо апеляційною інстанцією буде з'ясовано, що його резолютивна частина є правильною, хоча б відповідні висновки місцевого господарського суду й не були належним чином обґрунтовані у мотивувальній частині рішення.

З огляду на те, що висновки місцевого господарського суду про наявність підстав для задоволення позову не були належним чином обґрунтовані у мотивувальній частині рішення від 24.06.2014 р. у даній справі, але його резолютивна частина є правильною, вказане рішення не підлягає скасуванню.

Відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

В порушення вимог статей 43, 101, 105 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції належним чином не спростував висновок суду першої інстанції про неправомірне безакцептне списання банком коштів з депозитного рахунку позивача (заставодавця) за умови ненастання обставин, передбачених п.3.4 договору застави майнових прав від 29.06.2011 р.

З огляду на те, що в даному випадку підставою скасування рішення суду першої інстанції стало неправильне застосування апеляційною інстанцією норм матеріального права (статей 512, 1060 Цивільного кодексу України, статті 51 Закону України "Про заставу", статей 52, 54 Закону України "Про виконавче провадження") та помилкове незастосування норм матеріального права (статей 13, 509, 590, 1073 Цивільного кодексу України, статті 23 Закону України "Про заставу"), які підлягали застосуванню до спірних правовідносин, а судом першої інстанції достеменно встановлено наявність правових підстав для стягнення з банку коштів, неправомірно списаних з депозитного рахунку позивача, і ці обставини не спростовано апеляційним господарським судом, то законне і обґрунтоване рішення про задоволення позову підлягає залишенню без змін.