Овечкін В.Е. - головуючого, Чернов Є.В., Цвігун В.Л. за участю представників: Дп "Адміністрація морських портів України" розглянув касаційну скаргу Мишко О.В. Державного підприємства "Іллічівський морський торговельний порт" на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 25 листопада 2014 року у справі № 916/943/14 господарського суду Одеської області за позовом Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Іллічівської філії державного підприємства "Адміністрація морських портів України" до Державного підприємства "Іллічівський морський торговельний порт" про стягнення 560842, 28 грн.

Рішенням господарського суду Одеської області від 07.08.2014 р. (судді Степанова Л.В., Лічман Л.В., Малярчук І.А.) позов про стягнення 560842,28 грн. заборгованості за договором майнового сервітуту (користування гідротехнічними спорудами) № 110-П-ІЛФ-13 від 30.09.2013 задоволено з підстав його обґрунтованості та доведеності.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 25.11.2014 р. (судді: Ліпчанська Н.В., Гладишева Т.Я., Лисенко В.А.) рішення господарського суду Одеської області від 07.08.2014 р. залишено без зміни.

Відповідач в касаційній скарзі просить постанову апеляційного господарського суду та рішення місцевого господарського суду скасувати з підстав неправильного застосування та порушення норм процесуального права, справу передати на новий розгляд до апеляційного господарського суду.

Скаржник доводить, що висновки суду суперечать нормам ч. 4 ст. 182 та ч. 4 ст. 334 Цивільного кодексу України, ч. 1 ст. 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", оскільки право господарського відання на нерухоме майно (яким в даному випадку є причал № 17 Іллічівського морського порту), обмежене користування яким є предметом договору майнового сервітуту від 30.09.2013 р. № 110-П-ІЛФ-13, підлягає обов'язковій державній реєстрації і виникає виключно після її здійснення, відтак, невірним є висновок про те, що у зазначений період за відсутності державної реєстрації права господарського відання у господарському віданні позивача знаходилось державне нерухоме майно у вигляді гідротехнічної споруди - причалу № 17 Іллічівського морського порту; договір майнового сервітуту від 30.09.2013 р. № 110-П-ІЛФ-13 не вважається вчиненим, тобто є неукладеним, у зв'язку з чим не потребує визнання його нікчемним або недійсним, а висновок суду апеляційної інстанції в мотивувальній частині оскаржуваної постанови про наявність "чинного Договору, який не є нікчемним та недійсним у встановленому законом порядку не визнавався" грунтується на неправильному застосуванні апеляційним судом норм матеріального права, а саме: незастосування судом правових норм ч. 1 ст. 638 ЦК України та ч. 6 ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", що підлягали застосуванню до спірних правовідносин.

Позивач у відзиві вимоги касаційної скарги заперечує, вважає, що доводи скарги про неукладеність договору не грунтуються на правильному тлумаченні положень ст. 638, 640 ЦК України, ст. 180 ГК України, якими регулюється порядок укладання господарських договорів, Договір відповідно до умов законодавства не є нікчемним, та не визнавався в судовому порядку недійсним, а отже є обов'язковим для його сторін; Міністерство інфраструктури України на виконання Розпорядження КМУ № 133-р (133-2013-р) в межах своїх повноважень прийняло відповідний розпорядчий акт - Наказ МІУ № 136, на виконання якого реорганізовано ДП "Іллічівський морський торговельний порт" та утворено внаслідок виділу ДП "Адміністрація морських портів України", на баланс якого 13.06.2013 р. відповідно до акту приймання-передачі майна, майнових прав та зобов'язань № 482/19 від 13.06.2013 р. було передано причал № 17, тому просить у задоволенні скарги відмовити, оскаржувані судові рішення та постанову залишити без зміни.

Вищий господарський суд України, розглянувши доводи касаційної скарги, відзиву, приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судом відповідно до Закону України "Про морські порти України" (4709-17) , розпорядження Кабінету Міністрів України № 133-р від 04.03.2013 "Про погодження пропозиції щодо реорганізації державних підприємств морського транспорту" (133-2013-р) , наказу Міністерства інфраструктури України № 163 від 19.03.2013 (v0163733-13) "Про заходи щодо реорганізації державних підприємств морського транспорту та утворення державного підприємства "Адміністрація морських портів України" було проведено реорганізацію державних підприємств морського транспорту, шляхом виділу стратегічних об'єктів портової інфраструктури, іншого майна, прав та обов'язків стосовно них згідно розподільчих балансів, та утворено, внаслідок виділу, державне підприємство "Адміністрація морських портів України".

Пунктом 3 Наказу Міністерства інфраструктури № 163 від 19.03.2013 (v0163733-13) встановлено, що Адміністрація морських портів України є правонаступником державних підприємств морського транспорту, зазначених у п. 1 цього наказу, у частині майна, прав та обов'язків відповідно до розподільчих балансів. Пунктом 7 предписано після проведення державної реєстрації Адміністрації морських портів України головам Комісій передати, а голові Адміністрації морських портів України прийняти на баланс майно, права та обов'язки державних підприємств морського транспорту, що реорганізуються, згідно із затвердженими Міністерством розподільчими балансами та актами приймання-передачі. Актом приймання-передачі № 482/19 від 13.06.2013 до Адміністрації були передані основні засоби Державного підприємства "Іллічівський морський торговельний порт" згідно з розподільчим балансом станом на 13.06.2013, в т.ч. причали Іллічівського морського порту.

На час розгляду спору, об'єкт сервітуту знаходиться на обліку у Адміністрації, яка реалізовує відповідні повноваження особи, у якої знаходиться державне майно в господарському віданні і це право зареєстроване відповідно до вимог Закону України "Про реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) .

Відповідно до ч. 3 ст. 18 Закону України "Про морські порти України" встановлено, що власники та/або користувачі технологічно пов'язаних об'єктів портової інфраструктури зобов'язані укладати між собою договори, що визначають взаємні права і обов'язки щодо організації та забезпечення безперервності технологічного процесу надання відповідних послуг у морському порту і встановлюють єдиний порядок експлуатації відповідної інфраструктури морського порту.

Як зазначено у Статуті, Адміністрація є державним комерційним підприємством, зареєстрованим відповідно до чинного законодавства України. Відповідно до приписів ч.2 ст. 74 Господарського кодексу України, п. 4.2 Статуту Адміністрації, майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання. В будь-якому разі усе майно, що знаходиться в розпорядженні Адміністрації, належить до державного майна.

Відповідно до ч. 1 ст. 136 Господарського кодексу України право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим кодексом та іншими законами. Отже, Адміністрація як особа, у господарському віданні якої знаходиться причали та на балансі якої вони числяться, здійснює право володіння, користування та розпорядження цим майном.

30.09.2013 між сторонами укладено договір майнового сервітуту № 110-П-ІЛФ-13, за умовами якого Адміністрація на визначених договором умовах оплати, надає Порту право обмеженого користування належними йому гідротехнічними спорудами (нерухомим майном) розташованими в акваторії Іллічівського морського порту, а саме: причал № 17, довжиною 200,00 п. м., архівний номер паспорту 85237.

Пунктами 3.2, 3.3, 3.4 Договору, крім іншого, передбачено, що Адміністрація зобов'язана надати Порту на умовах цього договору обмежене право користування причалом, визначеним п.1.1 договору, а Порт, в свою чергу, прийняв на себе зобов'язання своєчасно і на умовах цього договору вносити плату за сервітут за весь час фактичного користування причалом.

За невиконання (неналежне) виконання умов договору сторони несуть відповідальність відповідно до чинного законодавства (п.4.1. Договору).

Позивач умови Договору виконав у повному обсязі, про що за період вересень - грудень 2013 року виставив відповідачу рахунки до оплати (використання причалу) на загальну суму 560 842,28 грн.: № Пр/4 459 від 30.09.2013 на суму 172 891,22 грн., № Пр/9 367 від 31.10.2013 на суму 130 722,64 грн., № Пр/9 386 від 30.11.2013 на суму 126 505,78 грн., № Пр/12 854 від 31.12.2013 на суму 130 722,64 грн., які згідно з наявними в матеріалах справи доказами направлені останньому супровідними листами № 102/08.3-10/1202 від 04.10.2013, № 145/08.3-10/1613 від 01.11.2013, № 185/08.3-10/2170 від 04.12.2013 та № 212/08.3-10/06 від 02.01.2014.

Частиною 3 статті 403 ЦК України визначено, що особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Відповідно до пп. 1.2, 1.3, 1.4 Договору право користування причалом обмежується виконанням навантажувально-розвантажувальних робіт силами і засобами Порту. Сервітут не підлягає відчуженню. Строк сервітуту - період дії договору.

Ціна договору та порядок оплати передбачено у розділі 2 Договору.

Згідно з п. 2.3 Договору оплата сервітуту здійснюється Портом щомісячно, до 30 числа місяця, наступного за звітним, на підставі рахунку Адміністрації. Сума щомісячного платежу розраховується виходячи з кількості днів у звітному місяці.

Згідно приписів ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Приписи статті 629 ЦК України визначають, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Статтею 526 ЦК України закріплено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно статті 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Таким чином, суди дійшли правомірних висновків, що відповідач в порушення умов Договору, положень ст.ст. 525, 526, 629 ЦК України, ст.ст. 193, 198 ГК України грошове зобов'язання з оплати Сервітуту у визначений Договором строк не виконав, внаслідок чого з позов визнаний судом обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню.

Касаційна інстанція зазначає, що згідно зі ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Суд касаційної інстанції приходить до висновку, що вимоги скарги не ґрунтуються на правильному розумінні предмету доказування, зокрема, не враховують фактів матеріально-правового характеру, що є підставою для вимог позову про стягнення боргу за користування нерухомим майном, до яких відносяться обставини, пов'язані зі сплатою за користування майном, правові підстави порушення договірних зобов'язань; посилання скаржника на обставини відсутності реєстрації речових прав на нерухоме майно (сервітуту) не спростовують наведеного, стосуються інших правових підстав позовних вимог щодо визнання договору недійсним, які не стосуються предмету доказування даного провадження та можуть бути предметом спору іншого провадження, державна реєстрація правочинів на нерухоме майно законом не передбачена, отже такий договір може бути укладено в простій письмовій формі та є вчиненим з моменту досягнення сторонами згоди по всім суттєвим умовам.

За таких обставин, суд в повному обсязі дослідив фактичні обставини справи, надав вірну юридичну оцінку правовідносинам сторін та наявним в справі доказам, не порушив норми матеріального і процесуального права, тому законних підстав для скасування постанови та рішення у справі за наведених скаржником мотивів не має.