головуючого судді: суддів: Кота О.В., Кочерової Н.О., Саранюка В.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Київенерго" на рішення та постанову господарського суду міста Києва від 15.09.2014 Київського апеляційного господарського суду від 11.11.2014 у справі № 910/12890/14 за позовом до про Виконуючого обов'язки прокурора Шевченківського району міста Києва в інтересах держави в особі 1. Міністерства енергетики та вугільної промисловості 2. Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" Публічного акціонерного товариства "Київенерго" стягнення 1 552 245,42 грн. за участю прокурора Бондарчука В.М. та представників сторін: позивача-1: позивача-2: відповідача: не з'явилися Чеботарьової І.Г. Матвеєвої В.П.

Рішенням господарського суду міста Києва від 15.09.2014 (суддя: Мудрий С.М.), яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 11.11.2014 (судді: Михальська Ю.Б., Тищенко А.І., Отрюх Б.В.), задоволено позов виконуючого обов'язки прокурора Шевченківського району міста Києва в інтересах держави в особі Міністерства енергетики та вугільної промисловості та Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" (надалі - ПАТ "НАК "Нафтогаз України") до Публічного акціонерного товариства "Київенерго" (надалі - ПАТ "Київенерго"): стягнуто з ПАТ "Київенерго" на користь ПАТ "НАК "Нафтогаз України" 3 % річних у розмірі 468 388,58 грн, індекс інфляції у розмірі 1 083 856,85 грн.

Не погоджуючись із прийнятими у справі судовими рішеннями, ПАТ "Київенерго" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою про їх скасування, просить прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Скаржник посилається на порушеннями судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, зокрема статей 614, 617 Цивільного кодексу України, статті 218 Господарського кодексу України, статті 43 Господарського процесуального кодексу України.

Сторони згідно з приписами статті 111-4 ГПК України були належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак, позивач-1 не скористався передбаченим законом правом на участь у перегляді справи в касаційній інстанції.

Заслухавши пояснення прокурора, представників позивача-2 та відповідача, перевіривши повноту встановлення господарськими судами обставин справи та правильність застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, 31.07.2012 між ПАТ "НАК "Нафтогаз України" (продавець) та ПАТ "Київенерго" (покупець) укладено договір купівлі-продажу природного газу № 1480-12-БО, згідно з пунктом 1.1 якого продавець зобов'язується передати у власність покупцю у 2012 році природний газ, ввезений на митну територію України ПАТ "НАК "Нафтогаз України" за кодом згідно з УКТ ЗЕД 2711 21 00 00, або/та природний газ, видобутий на території України підприємствами, які не підпадають під дію статті 10 Закону України "Про засади функціонування ринку природного газу", а покупець - прийняти та оплатити цей природний газ на умовах цього договору.

Газ, що продається за цим договором, використовується покупцем виключно для виробництва теплової енергії, яка споживається бюджетними установами та організаціями та іншими споживачами (пункт 1.2 договору).

Відповідно до пункту 6.1 договору оплата за газ здійснюється покупцем виключно грошовими коштами шляхом 100 % поточної оплати протягом місяця поставки газу. Остаточний розрахунок за фактично переданий газ здійснюється до 14-го числа місяця, наступного за місяцем поставки газу.

Договір набуває чинності з дати його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення їх підписів печатками сторін і діє у частині поставки газу з 01.08.2012 до 31.12.2012, а в частині розрахунків - до їх повного здійснення (пункт 11.1 договору).

Згідно з актами прийому-передачі природного газу на виконання умов договору продавець протягом серпня-грудня 2012 року передав, а покупець отримав природний газ обсягом 95 256 198 куб.м. на загальну суму 444 059 247,43 грн.

Судами також встановлено, що в порушення умов договору відповідач за отриманий у грудні газ вартістю 189 834 938,35 грн остаточно розрахувався 12.05.2014 (не спростовано відповідачем), у зв'язку з чим позивач-2 просить стягнути з відповідача 3 % річних у розмірі 468 388,58 грн та індекс інфляції у розмірі 1 083 856,85 грн за прострочення виконання ним грошового зобов'язання.

З урахуванням встановлених обставин справи, керуючись приписами статей 11, 202, 509, 525, 526, 610, 611, 625, 626, 629, 656 ЦК України, статті 193 Господарського кодексу України, суди дійшли висновку, що вимоги позивача є обґрунтованими, нараховані відповідно до законодавства, тому підлягають задоволенню.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Аналогічні положення містяться і в частині 1 статті 193 ГК України. Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Частиною 2 статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У постановах Верховного Суду України від 08.11.2010 у справі № 4/719 та від 15.11.2010 у справі № 4/720 зазначено, що інфляційне нарахування на суму боргу та 3% річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника. При цьому зазначена норма не обмежує права кредитора звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобов'язання не виконується й після вирішення судом питання про стягнення основного боргу.

Чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків.

Указане відповідає правовим позиціям, викладеним у постановах Верховного Суду України, зокрема від 04.07.2011 у справі № 13/210/10, від 24.10.2011 у справі № 6-38цс11.

Крім того, відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 ЦК України).

Частиною 1 статті 530 ЦК України передбачено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Згідно з частиною 1 статті 96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями.

Отже, відповідно до статті 617 ЦК України і статті 218 ГК України та рішення Європейського суду з прав людини у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" від 18.10.2005 відсутність бюджетних коштів не виправдовує бездіяльність відповідача та не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання.

Указане відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 15.05.2012 у справі № 11/446.

З урахуванням встановлених судами обставин справи та зазначених норм чинного законодавства, місцевий господарський суд, з яким погодився апеляційний господарський суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Доводи за касаційною скаргою не спростовують правильних висновків судів попередніх інстанцій, зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, передбачених статтями 111-5, 111-7 ГПК України.

Згідно з пунктом 1 статті 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.