головуючого судді Гончарука П.А., судді Кондратової І.Д.(доповідач), судді Стратієнко Л.В., за участю представників сторін від позивача Поліщук Р.М., від відповідача Панченко Н.О., Базиленко О.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Мастербуд 2005" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.10.2014 року та рішення Господарського суду міста Києва від 09.07.2014 року у справі № 910/15143/13 Господарського суду міста Києва за позовом Закритого акціонерного товариства "Укрбудінвест" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Мастербуд 2005" про розірвання договору купівлі-продажу нежилого приміщення, припинення зобов'язань за договором, повернення майна та визнання права власності

У серпні 2013 року Закрите акціонерне товариство "Укрбудінвест" (надалі - ЗАТ "Укрбудінвест", позивач) звернулося з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Мастербуд 2005" (надалі - ТОВ "Мастербуд 2005", відповідач), у якому посилаючись на порушення відповідачем щодо оплати придбаного за договором купівлі-продажу нежилого приміщення, просило суд:

- розірвати договір купівлі-продажу нежилого приміщення від 17.05.2007 року, укладений між сторонами у справі, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7, зареєстрований у реєстрі за № 2307, припинити зобов'язання сторін за цим договором;

- витребувати з володіння ТОВ "Мастербуд 2005" та повернути ЗАТ "Укрбудінвест" нежилі приміщення з № 1 (один) по № 14 (чотирнадцять) (групи приміщень № 191) - офіс, загальною площею 160,00 кв. м., що знаходиться за адресою: місто Київ, проспект Перемоги, будинок номер 125 (сто двадцять п'ять) (Літера А), що є предметом договору купівлі-продажу нежилого приміщення від 17.05.2007 року;

- визнати за ЗАТ "Укрбудінвест" право власності на нежилі приміщення з № 1 (один) по № 14 (чотирнадцять) (групи приміщень № 191) - офіс, загальною площею 160,00 кв. м, що знаходиться за адресою: місто Київ, проспект Перемоги, будинок номер 125 (сто двадцять п'ять) (Літера А).

Відповідач заперечував проти позову, зазначаючи, що 1) вимога позивача про визнання права власності суперечить положенням глави 24 Цивільного кодексу України (435-15) (надалі - ЦК); 2) позивач не довів факт порушення договору і його істотний характер, оскільки станом на 01.01.2010 року недоплата становила лише 2270,00 грн, що відображено в акті звірки взаємних розрахунків від 04.01.2010 року; 3) позов заявлений за межами строків позовної давності за відсутності поважних причин пропуску.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.07.2014 року (судді: Цюкало Ю.В., Босий В.П., Митрохіна А.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.10.2014 року (судді: Ропій Л.М., Рябуха В.І., Калатай Н.Ф.), позов задоволено повністю.

У касаційній скарзі та доповненнях до неї відповідач, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить ухвалені у справі рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким в позові відмовити повністю.

В судовому засіданні відповідно до ч. 3 ст. 77 Господарського процесуального кодексу (надалі - ГПК України (1798-12) ) оголошувалась перерва.

Заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представників сторін, перевіривши згідно ч. 2 ст. 111-5, ч. 1 ст. 111-7 ГПК України наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, а також правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, а судові рішення - скасувати з таких підстав.

Суди попередніх інстанцій встановили, що 17.05.2007 року між сторонами у справі був укладений договір купівлі-продажу приміщення (далі - договір купівлі-продажу), який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 та зареєстрований у реєстрі за № 2307, відповідно до умов якого позивач (продавець) продав, а відповідач (покупець) купив нежилі приміщення з № 1 до № 14 (групи приміщень № 191) офіс, загальною площею 160,00 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Київ, пр. Перемоги, буд. № 125 (Літера А). Продавець зобов'язувався передати відповідачу нежилі приміщення до 04.06.2007 року, а покупець сплатити ціну приміщень в розмірі 590000,00 грн до 31.12.2007 року.

Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що відповідач неналежним чином виконав взяті не себе зобов'язань за договором, оскільки сплатив лише 343480,00 грн. Суд дійшов висновку, що таке порушення є істотним, оскільки призвело до позбавлення позивача того, на що він розраховував при укладенні договору, а тому договір купівлі-продажу має бути розірваний відповідно до ч. 1 ст. 651 ЦК України, а предмет договору (нерухоме майно) - витребуваний з володіння відповідача та повернуто позивачу на підставі ч.ч. 1,3 ст. 1212 ЦК України. Крім того, керуючись ст. 392 ЦК України визнав право власності на майно за позивачем.

Доводи відповідача про те, що його заборгованість за договором купівлі-продажу становить лише 2270,00 грн, суди відхили, зазначивши, що позивач правомірно не враховує платіжні доручення: від 27.11.2007 року № 102 на суму 5550,00 грн; № 26 від 26.05.2008 року на суму 10 000,00 грн; від 24.07.2008 року № 193 на суму 115000,00 грн та від 31.08.2008 року № 194 на суму 105000,00 грн, оскільки в матеріалах справи відсутні докази погодження позивачем пропозиції відповідача, викладеної у листах від 02.06.2008 року № 07 та від 04.08.2008 року № 11, про зміну призначення платежів у платіжних дорученнях, і рішенням Господарського суду Київської області у справі № 911/1900/13 від 12.08.2013 року встановлено, що кошти за цими платіжними дорученнями одержані позивачем в рахунок оплати по договору № 12/01/06 від 12.01.2006 року.

Однак з такими висновками судів не можна погодитись, оскільки суди дійшли їх із порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до ч. 4 ст. 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.

ТОВ "Мастербуд 2005" не брало участь у справі № 911/1900/13, а тому будь-які обставини, встановлені у рішенні Господарського суду Київської області щодо цієї особи, не можуть мати преюдиціальне значення при розгляді цієї справі. Суди на наведене уваги не звернули, в зв'язку з чим дійшли помилкового висновку про звільнення позивача від доказування обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог.

Крім того, суди помилково застосували до спірних правовідносин положення ст. 1212 ЦК України, яка регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав та правові наслідки таких дій.

За змістом ч. 1 ст. 1212 ЦК України безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави. Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

У спорі щодо набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них положень ст. 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно позивачу, оскільки таке виконання має правові підстави (підстави, за яких виникло це зобов'язання), крім випадків, якщо зобов'язання не припинилося з підстав, передбачених ст.ст. 11, 600, 601, 604 - 607, 609 ЦК України, до моменту його виконання. Отже, набуття однією зі сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не є безпідставним.

Отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі п. 3 ч. 3 ст. 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

У постанові від 17.06.2014 року у справі № 3-30гс14 Верховний Суд України дійшов висновку, що саме по собі розірвання договору не може бути підставою для застосування норми ст. 1212 ЦК України, оскільки за загальним правилом, сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 4 ст. 653 ЦК України). Отже, розірвання договору купівлі-продажу у разі істотного порушення стороною може мати наслідки у виді повернення того, що було виконане сторонами за зобов'язанням до моменту розірвання договору, в тому числі й зобов'язання покупця повернути майно продавцю, лише, якщо такі наслідки передбачені договором або законом.

Суди, приймаючи рішення про зобов'язання повернути майно переданого за договором, не перевірили чи передбачені такі наслідки у договорі або у законі, що регулює правовідносини, які виникають з договору купівлі-продажу.

Згідно з вимогами ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

За змістом цієї норми цивільне право підлягає захисту в разі, коли сторони не перебувають між собою в зобов'язальних відносинах, і при цьому має місце його реальне оспорювання учасником цивільних відносин, унаслідок чого власник майна не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з існуванням сумнівів або претензій щодо спірного майна з боку третіх осіб. Позивачем у справі про визнання права власності завжди є особа, яка має право власності на майно, тобто вже стала його власником, а не намагається ним стати через пред'явлення позову. Наявність між сторонами зобов'язальних правовідносин, для яких характерним є спосіб повернення майна, переданого за договором, виключає можливість пред'явлення позову про визнання права власності. В такому випадку права осіб, які перебувають у зобов'язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов'язального права.

Суди на зазначене уваги не звернули, не дали належної оцінки обставинам наявності зобов'язальних відносин між сторонами та набуття відповідачем права власності на приміщення за договором, та дійшли передчасного висновку, про те, що позивач є власником спірного приміщення і його право власності на майно підлягає захисту відповідно до ст. 392 ЦК України.