Т.Б. Дроботової - головуючого Н.О. Волковицької, Л.І Рогачза участю представників: позивача Миронов І.Є., дов. від 10.06.2014, Шевченко Т.Л., дов. від 17.02.2014 відповідача не з'явився (про час та дату судового засідання повідомлений належним чином) розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Стиль-Блюз" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 04.11.2014 у справі № 910/12122/14 Господарського суду міста Києва за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Стиль-Блюз" до Департаменту будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання недійсним правочину

18.06.2014 Товариство з обмеженою відповідальністю "Стиль-Блюз" звернулось до господарського суду з позовом про визнання недійсними договору № 7 від 12.11.2011 про проведення розрахунків по передачі встановлених відрахувань загальної площі квартир за житлові будинки на бульв. Кольцова у м. Києві та акта 47-МП від 03.11.2011 прийому-передачі майнових прав, укладених позивачем та Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), перейменованим у Департамент будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), як таких, що порушують публічний порядок, а саме визначену статтею 27-1 Закону України "Про планування і забудову територій" та частиною 7 статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" пряму заборону вимагати від замовників будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів (зокрема, житлових та нежитлових приміщень, у тому числі шляхом їх викупу), крім пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, передбаченого цією статтею, а також крім випадків, визначених частиною 5 статті 30 цього Закону. Також позивач вважає, що зазначені правочини мають ознаки одержання неправомірної вигоди та укладені внаслідок корупційного правопорушення, що також свідчить про їх нікчемність відповідно до статті 24 Закону України "Про засади запобігання і протидії корупції".

Відповідач відхилив позовні вимоги, вказуючи на невірно обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, відсутність належних доказів вчинення корупційних дій при укладенні зазначених у позові правочинів, виникнення зобов'язання позивача передати житлову площу відповідно до договору, укладеного за вільним волевиявленням сторін на підставі чинного рішення органу місцевого самоврядування; також заявив про застосування позовної давності до вимог позивача.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.08.2014 (суддя Домнічева І.О.) позов задоволено повністю; визнано недійсним договір № 7 від 12.11.2011 про проведення розрахунків по передачі встановлених відрахувань загальної площі квартир за житлові будинки на бульв. Кольцова у м. Києві та акта 47-МП від 03.11.2011 прийому-передачі майнових прав, укладених позивачем та Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), перейменованим у Департамент будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації); стягнуто з відповідача на користь позивача 2436 грн. судових витрат.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 04.11.2014 (судді: Чорногуз М.Г. - головуючий, Агрікова О.В., Рудченко С.Г.) рішення місцевого господарського суду скасовано; прийнято нове рішення. яким відмовлено у задоволенні позовних вимог; стягнуто з позивача на користь відповідача 1218 грн. судових витрат.

Не погоджуючись з висновками апеляційного господарського суду, позивач подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову апеляційної інстанції та залишити в силі рішення місцевого господарського суду. Касаційну скаргу обґрунтовано доводами про порушення та неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, а саме: безпідставно не застосовано Закон України "Про регулювання містобудівної діяльності" (3038-17) до спірних правовідносин, що виникли після набрання чинності цим Законом, не враховано, що за пунктом 7 Прикінцевих положень Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (3038-17) цей Закон поширюється і на відносини, що виникли до набрання ним чинності, невиконання Київською міською радою пункту 7 Прикінцевих положень Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (3038-17) не може впливати на обов'язковість застосування імперативних приписів законодавства. В судовому засіданні позивач також додатково зазначив, що вважає законодавчо забороненою реалізацію відповідачем набутого за спірним договором права вимагати виконання свого обов'язку позивачем.

Відповідач відзив на касаційну скаргу не надіслав; натомість направив клопотання про відкладення розгляду справи з огляду на неможливість забезпечити участь представника; клопотання про відкладення розгляду справи відхилено колегією суддів відповідно до приписів статті 77 Господарського процесуального кодексу України, оскільки позивач не навів обставин, що свідчать про неможливість розгляду касаційної скарги у даному судовому засіданні, участь представників у судовому засіданні обов'язковою не визнавалась.

Колегією суддів задоволено заяву позивача про надання дозволу на проведення відеозапису в судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представників позивача, присутніх у судовому засіданні, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підстав встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати чи вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або перевіряти докази.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, 10 липня 2003 року Київською міською радою прийнято рішення № 638-7/798 (ra38-7023-03) "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею", яким затверджено проект відведення земельної ділянки Святошинській районній у місті Києві раді для будівництва та експлуатації житлових будинків на бульв. Кольцова, 14 у Святошинському районі міста Києва; надано Святошинській районній у місті Києві раді в постійне користування земельну ділянку площею 7,12 га. Пунктом 3.7. цього рішення на землекористувача покладено обов'язок передати Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 5 % загальної площі будинку (крім службової) на підставі пункту 50 рішення Київської міської ради від 28.12.2002 № 232/392 (ra_232023-02) "Про бюджет міста Києва на 2003 рік".

Відповідно до пункту 50 рішення Київської міської ради від 28.12.2002 № 232/392 (ra_232023-02) "Про бюджет міста Києва на 2003 рік" при відведенні земельних ділянок для будівництва жилих будинків слід передбачати передачу виконавчому органу Київради - Київській міській державній адміністрації (Головному управлінню житлового забезпечення) 5 % загальної площі цих жилих будинків (крім службового), а по земельних ділянках у центральній частині міста Києва, яка визначається Генеральним планом розвитку міста - 10 % загальної площі цих жилих будинків (крім службового) або грошовими коштами, всіма забудовниками, незалежно від джерел фінансування, для забезпечення житлом громадян, що перебувають на квартобліку в районних у місті Києві державних адміністраціях, відселення з ділянок забудови, старих та непридатних для проживання будинків.

Рішенням Київської міської ради № 738/2148 від 18.11.2004 (ra0738023-04) внесено зміни до рішення Київської міської ради від 10.07.2003 № 638-7/798 (ra38-7023-03) "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею" та замінено землекористувача зі Святошинської районної у місті Києві ради на Товариство з обмеженою відповідальністю "СТИЛЬ-БЛЮЗ". За змістом рішення Київської міської ради № 738/2148 від 18.11.2004 (ra0738023-04) Товариству з обмеженою відповідальністю "СТИЛЬ-БЛЮЗ" передано в короткострокову оренду на п'ять років земельну ділянку на бульв. Кольцова, 14 у Святошинському районі міста Києва для будівництва житлових будинків з комплексом соціально-побутового обслуговування.

Судами також встановлено, що 12 листопада 2011 року Товариством з обмеженою відповідальністю "СТИЛЬ-БЛЮЗ" та Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), яке перейменовано у Департамент будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) укладено договір про проведення розрахунків по передачі встановлених відрахувань загальної площі квартир за житлові будинки по бульв. Кольцова, 14 у Святошинському районі міста Києва № 7, відповідно до пункту 1.1. якого, враховуючи зобов'язання, які виникли відповідно до пункту 3.7. рішення Київської міської ради від 10.07.2003 № 638-7/798 (ra38-7023-03) зі змінами, внесеними рішенням від 18.11.2004 та відповідно до пункту 5 статті 3 Закону України "Про запобігання впливу світової кризи на розвиток будівельної галузі та жилого будівництва" позивач домовився провести розрахунки з відповідачем по передачі встановлених відрахувань загальної площі квартир з технічним облаштуванням та внутрішнім оздобленням у розмірі 1684,98 кв.м. за житлові будинки на бульв. Кольцова, 14 з урахуванням раніше переданої площі та з урахуванням вимог діючого законодавства у сфері містобудування.

За пунктами 6.1., 6.4. договору він набирає чинності з моменту його підписання сторонами та діє до повного виконання сторонами зобов'язань, передбачених договором.

Пунктом 1.2. договору передбачено, що земельна ділянка на бульв. Кольцова, 14 відведена позивачу згідно з рішенням Київської міської ради від 10.07.2003 № 638-7/798 (ra38-7023-03) "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею" зі змінами та доповненнями, внесеними рішенням від 18.11.2004 № 738/2148 (ra0738023-04) "Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 10.07.2003 № 638-7/798 (ra38-7023-03) "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею". Згідно з проектом будівництва загальна площа квартир у житлових будинках складає 53429,60 кв.м.; термін введення в експлуатацію - 2014 рік; встановлені відрахування в розмірі 5 % загальної площі квартир складають 2671,48 кв.м., з урахуванням фактично переданої площі до передачі підлягає 1684, 98 кв.м.

03 листопада 2011 року сторонами підписано акт прийому-передачі майнових прав № 47-МП, за яким позивач передав, а відповідач - прийняв майнові права на квартири, що будуються за адресою: бульв. Кольцова, 14 у Святошинському районі міста Києва, а саме: 8 квартир загальною проектною площею 986,5 кв.м. з оздобленням на виконання рішення Київської міської ради від 10.07.2003 № 638-7/798 (ra38-7023-03) зі змінами та доповненнями, внесеними рішенням від 18.11.2004 № 738/2148 (ra0738023-04) .

Місцевий господарський суд дійшов висновку, що за встановленим статтею 58 Конституції України положеннями про дію законів у часі внесення змін до статті 27-1 Закону України "Про планування і забудову територій" не спричиняє недійсності рішення Київської міської ради від 10.07.2003 № 638-7/798 (ra38-7023-03) (із подальшими змінами та доповненнями) в частині визначення обов'язку передати Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 5 % загальної площі будинку (крім службової); разом з тим, встановив, що матеріали справи не містять доказів виконання Київською міською радою вимог пункту 7 Прикінцевих положень Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (3038-17) .

Відтак, задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції зазначив про невідповідність укладених правочинів наведеним вище нормам законодавства, що діяли на час укладення правочинів та встановлювали пряму заборону вимагати від замовників будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів (зокрема, житлових та нежитлових приміщень, у тому числі шляхом їх викупу), крім пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту; заяву про застосування позовної давності суд відхилив, позаяк позов подано в межах строку, встановленого для захисту свого права. Водночас суд першої інстанції відхилив доводи позивача про нікчемність правочинів відповідно до статті 24 Закону України "Про засади запобігання і протидії корупції", як такі, що не ґрунтуються на належних доказах.

Переглядаючи справу в повному обсязі за правилами статті 101 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції, натомість, вказав на неповне з'ясування місцевим господарським судом фактичних обставин справи, та встановив, що обов'язок позивача по передачі 5% загальної площі будинку виник на підставі рішення Київської міської ради № 638-7/798 від 10.07.2003 (ra38-7023-03) , яке не скасоване та не змінене; правочини, на недійсності яких наполягає позивач, також укладені на виконання зазначеного рішення.

Також суд апеляційної інстанції вказав, що при підписанні та виконанні правочинів, які є предметом позову, сторони дійшли згоди щодо всіх істотних умов та в повному обсязі усвідомлювали настання обумовлених ними юридичних наслідків; з огляду на відсутність ознак укладення правочинів внаслідок вимагання від замовника будівництва передачі матеріальних активів правочини не суперечать чинному законодавству.

Судова колегія зазначає, що за статтею 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або він не визнаний судом недійсним; за змістом статті 228 цього Кодексу нікчемним є правочин, який порушує публічний порядок, а саме якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення і пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами. Іншими природними ресурсами. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є таким, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України має враховуватися вина, яка виражається у намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін, доказом чого може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. Зі змісту судових рішень вбачається, що судами не встановлено ознак, необхідних для кваліфікації спірних правочинів за правилами статті 228 Цивільного кодексу України; доводи позивача щодо застосування приписів статті 24 Закону України "Про засади запобігання і протидії корупції", відхилено як такі, що не ґрунтуються на належних доказах, і висновки судів у цій частині позивач у касаційній скарзі не спростовує.

Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину (його частини) є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, якими, зокрема, передбачено, що: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Вирішуючи спори про визнання договорів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання їх недійсними та настання відповідних наслідків, а саме відповідність змісту договору вимогам закону, моральним засадам суспільства, правоздатність сторін договору, у чому конкретно полягає неправомірність та інші обставини, що є істотними для правильного вирішення спору. При цьому зміст правочину складають як права та обов'язки, про набуття, зміну чи припинення яких сторони домовились, так і сторони правочину; для недійсності правочину за суперечністю його змісту Цивільному кодексу України (435-15) , іншим актам цивільного законодавства слід встановити, що законодавство забороняє відповідну поведінку учасників правочину та настання обумовлених цим наслідків.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" від 17.02.2011 (в редакції, яка діяла на час укладення договору та підписання акта), порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до цього Закону; замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті. Частиною 7 статті 40 цього ж Закону, визначено, що органам місцевого самоврядування забороняється вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів (зокрема житлових та нежитлових приміщень, у тому числі шляхом їх викупу), крім пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, передбаченої цією статтею, а також крім випадків, визначених частиною п'ятою статті 30 цього Закону.

Пунктом 7 розділу V Прикінцевих положень Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (3038-17) передбачено, що будь які рішення органу місцевого самоврядування про надання замовником будівництва будь-яких послуг, передачу активів у будь-якій формі (матеріальній чи нематеріальній), передачу частини (відсоткової частки) площ, прийнятих в експлуатацію об'єктів містобудування, крім пайової участі, прийняті до набрання чинності цим Законом, які на поточний момент не виконані у повному обсязі замовниками будівництва, підлягають приведенню у відповідність із цим Законом.

Враховуючи наведені вище положення законодавства, приписи статті 11 Цивільного кодексу України, частини 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України, межі повноважень Київської міської ради у прийнятті рішень, які стосуються розпорядження майновими правами позивача, суд касаційної інстанції вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції щодо виникнення обов'язку позивача по передачі 5 % загальної площі будинку на підставі рішення Київської міської ради від 10.07.2003 № 638-7/798 (ra38-7023-03) , яке не скасоване та не змінене, та застосування для врегулювання спірних правовідносин законодавства, чинного на час прийняття цього рішення.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції вірно вказав, що відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Статтею 627 Цивільного кодексу України закріплено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини 1 статті 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону; волю юридичної особи на укладення договору висловлюють його органи у відповідності до повноважень, визначених установчими документами та законом.

З встановлених судами обставин справи вбачається, що сторони при підписанні та виконанні умов спірного договору дійшли згоди щодо всіх істотних умов договору та в повному обсязі усвідомлювали настання юридичних наслідків внаслідок укладання та виконання умов спірного договору; зміст прав та обов'язків, про набуття яких домовились сторони, не суперечить правомочностям позивача щодо розпорядження майновими правами; при цьому передані за правочином майнові права не набуваються Департаментом будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) як юридичною особою.

Посилаючись на частину 7 статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", позивач не навів доводів та доказів, які можуть використовуватися у господарському судочинстві, на підтвердження укладення спірних правочинів у зв'язку з вимаганням такого органом місцевого самоврядування, не вказував на обставини відсутності його вільного волевиявлення при укладенні правочинів, чи на обставини, що позбавляли його можливості розпорядитися переданими відповідачу майновими правами на власний розсуд, як на підставу поданого позову; при цьому законодавче обмеження, на яке посилається позивач, не стосується виконання обов'язку, взятого на себе позивачем за власним волевиявленням.

Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, що зміст прав та обов'язків, про набуття яких домовились сторони шляхом укладення спірних договорів за власним волевиявленням, не суперечить вимогам чинного законодавства, а тому підстава для визнання недійсним договору та складеного акта прийому передачі майнових прав відсутня.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин; обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Перевіривши у відповідності до частини 2 статті 111-5 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у постанові апеляційного господарського суду, колегія суддів дійшла висновків про те, що апеляційний суд в порядку статей 43, 99, 101 Господарського процесуального кодексу України всебічно, повно і об'єктивно розглянув у судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності; дослідив подані сторонами в обґрунтування своїх вимог і заперечень докази; належним чином проаналізував умови договору, його правові наслідки та зміст зобов'язальних відносин сторін; врахував положення статей 32, 33, 34, 43 Господарського процесуального кодексу України; таким чином його висновок про скасування рішення місцевого господарського суду та відмову в задоволенні позовних вимог є законним та обґрунтованим.