Овечкіна В.Е. - головуючого, Корнілової Ж.О. - доповідача, Чернова Є.В., розглянувши касаційну скаргу Державного підприємства "Іллічівський морський торговельний порт" на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 07.10.2014 у справі № 916/931/14 Господарського суду Одеської області за позовом Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Іллічівської філії ДП "АМПУ" до Державного підприємства "Іллічівський морський торговельний порт"

простягнення 267458,11 грн., за участю представників сторін від позивача: Скворцова О.В. (довіреність № 3060 від 18.09.2014),від відповідача:Пуленко К.М. (довіреність № 135 від 25.12.2013), Чернишева А.О. (довіреність № 18 від 11.03.2014), Моісєєв Д.А. (довіреність № 129 від 25.12.2013),

Державне підприємство "Адміністрація морських портів України" в особі Іллічівської філії у березні 2014 року звернулось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Державного підприємства "Іллічівський морський торговельний порт" про стягнення 267458,11 грн. боргу за неналежне виконання умов договору майнового сервітуту № 645-0/106-П-ІЛФ-13 від 30.09.2013.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідач порушив умови договору щодо оплати права обмеженого користування гідротехнічною спорудою, розташованою в акваторії порту, а саме: причалом № 12 довжиною 200 метрів (архівний номер паспорту 85105) за вересень - грудень 2013 року.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 07.08.2014 (колегія суддів: Степанова Л.В. - головуючий, Брагіна Я.В., Цісельський О.В.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 07.10.2014 у справі № 916/931/14 (колегія суддів: Лисенко В.А., Гладишева Т.Я., Ліпчанська Н.В.) позов Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Іллічівської філії задоволено. Стягнуто з Державного підприємства "Іллічівський морський торговельний порт" на користь Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" в особі Іллічівської філії заборгованість у розмірі 267458,11 грн. та 5349,16 грн. судових витрат.

Рішення та постанову мотивовано тим, що договір не є нікчемним та недійсним у встановленому законом порядку не визнавався, позивачем доведено належними доказами здійснення робіт відповідачем на об'єктах сервітуту у період дії договору, а також наявність заборгованості відповідача у сумі 267458,11 грн. в результаті порушення останнім умов договору щодо оплати за використання об'єктів сервітуту.

Не погоджуючись з рішенням Господарського суду Одеської області від 07.08.2014 та постановою Одеського апеляційного господарського суду від 07.10.2014 у справі № 916/931/14, Державне підприємство "Іллічівський морський торговельний порт" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 07.08.2014 та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 07.10.2014 у справі № 916/931/14, і прийняти нове рішення про відмову в позові.

У касаційній скарзі заявник посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 14.11.2014 касаційну скаргу Державного підприємства "Іллічівський морський торговельний порт" прийнято та призначено до розгляду на 25.11.2014.

Заслухавши суддю-доповідача Корнілову Ж.О., обговоривши доводи касаційної скарги, заслухавши представників сторін, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Судом першої та апеляційної інстанцій встановлено, що між сторонами 30.09.2013 укладено договір майнового сервітуту № 641-0/106-П-ІЛФ-13, за умовами якого адміністрація портів на визначених договором умовах оплати, надає порту право обмеженого користування належними їй гідротехнічними спорудами (нерухомим майном), розташованих в акваторії Іллічівського морського порту, а саме: причалом № 12, а порт щомісячно, до 30-го числа місяця, наступного за звітним, на підставі рахунку здійснює оплату. Сума щомісячного платежу розраховується, виходячи з кількості днів у звітному місяці (пункт 2.3 договору).

Відповідно до Закону України "Про морські порти України" (4709-17) , розпорядження Кабінету Міністрів України від 04.03.2013 № 133-р "Про погодження пропозиції щодо реорганізації державних підприємств морського транспорту" (133-2013-р) , наказу Міністерства інфраструктури від 19.03.2013 № 163 (v0163733-13) "Про заходи щодо реорганізації державних підприємств морського транспорту та утворення державного підприємства "Адміністрація морських портів України" проведено реорганізацію державних підприємств морського транспорту, шляхом виділу стратегічних об'єктів портової інфраструктури, іншого майна, прав та обов'язків стосовно них згідно розподільчих балансів, та утворено, внаслідок виділу, державне підприємство "Адміністрація морських портів України".

Пунктом 3 наказу Міністерства інфраструктури від 19.03.2013 № 163 (v0163733-13) встановлено, що адміністрація морських портів України є правонаступником державних підприємств морського транспорту, зазначених у пункті 1 наказу щодо майна, прав та обов'язків відповідно до розподільчих балансів.

Пунктом 7 наказу встановлено, що після проведення державної реєстрації адміністрації морських портів України головам Комісій передати, а голові адміністрації морських портів України прийняти на баланс майно, права та обов'язки державних підприємств морського транспорту, що реорганізуються, згідно із затвердженими Міністерством розподільчими балансами та актами приймання-передачі. Актом приймання-передачі № 482/19 від 13.06.2013 до адміністрації передано основні засоби Державного підприємства "Іллічівський морський торговельний порт" згідно з розподільчим балансом, станом на 13.06.2013, в т.ч. причали Іллічівського морського порту.

Судами встановлено, що об'єкт сервітуту знаходиться на обліку у адміністрації, яка реалізовує відповідні повноваження особи, у якої знаходиться державне майно у господарському віданні, і це право зареєстроване відповідно до вимог Закону України "Про реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" з 10.04.2014.

Пунктом 3.2 договору передбачено, що сервітуарій зобов'язаний своєчасно та на умовах договору вносити плату за сервітут за весь час фактичного користування причалом.

Відповідно до пункту 4.1 договору, за невиконання (неналежне) виконання умов договору сторони несуть відповідальність відповідно до чинного законодавства.

Судами встановлено, що договір набуває чинності з дня його укладення, але регулює взаємовідносини між сторонами, починаючи з 21.08.2013, відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України. Договір діє до 31.12.2013, але у будь-якому разі до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором (пункт 7.1 договору).

Судами встановлено, що зазначений договір сторонами у подальшому недійсним не визнано, тому відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, він є обов'язковим до виконання.

На виконання умов договору № 645-0/106-П-ІЛФ-13 від 30.09.2013 позивачем виставлено рахунки щодо оплати за користуванням сервітутом: № Пр/4 446 від 30.09.2013 на суму 82449,49 грн., № Пр/9 355 від 31.10.2013 на суму 62339,86 грн., № Пр/9 389 від 30.11.2013 на суму 60328,90 грн., № Пр/12 868 від 31.12.2013 на суму 62339,86 грн. на загальну суму 267458,11 грн., які в свою чергу направлено відповідачу згідно з супровідними листами № 102/08.3-10/1202 від 04.10.2013, № 145/08.3-10/1613 від 01.11.2013, № 185/08.3-10/2170 від 04.12.2013 та № 212/08.3-10/06 від 02.01.2014, копії яких містяться в матеріалах справи.

Відповідачем обов'язку щодо своєчасної оплати рахунків, виставлених позивачем за користування причалом № 12, довжиною 200,00 п. м, архівний номер паспорту 85105 не виконано, та на теперішній час у нього наявна заборгованість перед позивачем у розмірі 267458,11 грн., що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами.

Статтями 626, 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 193 Господарського кодексу України та статтею 526 Цивільного Кодексу України передбачено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов`язань не допускається, крім випадків, передбачених законом.

Згідно з частиною 2 статті 218 Господарського кодексу України, учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов`язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов`язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.

Частиною 3 статті 18 Закону України "Про морські порти України" встановлено, що власники та/або користувачі технологічно пов'язаних об'єктів портової інфраструктури зобов'язані укладати між собою договори, що визначають взаємні права і обов'язки щодо організації та забезпечення безперервності технологічного процесу надання відповідних послуг у морському порту і встановлюють єдиний порядок експлуатації відповідної інфраструктури морського порту.

Судами встановлено, що адміністрація є державним комерційним підприємством, зареєстрованим відповідно до чинного законодавства України.

Відповідно до частини 2 статті 74 Господарського кодексу України, пункту 4.2 статуту адміністрації, майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання. У будь-якому разі усе майно, що знаходиться у розпорядженні адміністрації, належить до державного майна.

Відповідно до частини 1 статті 136 Господарського кодексу України, право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим кодексом та іншими законами. Таким чином, адміністрація як особа, у господарському віданні якої знаходиться причали та на балансі якої вони числяться, здійснює право володіння, користування та розпорядження цим майном.

Судами встановлено, що адміністрація здійснює право володіння, користування та розпорядження закріпленим за ним майном, вона володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частина 1, 2 статті 319 Цивільного кодексу України).

Відповідно до положень статті 403 Цивільного кодексу України, сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут не підлягає відчуженню. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном.

Статтею 406 Цивільного кодексу України визначені випадки припинення сервітуту. Так, сервітут припиняється, зокрема, у разі відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут; спливу строку, на який було встановлено сервітут; припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; невикористання сервітуту протягом трьох років підряд. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Статтею 627 Цивільного кодексу України, зазначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Судом першої та апеляційної інстанції встановлено, що відповідачем у порушення умов договору не здійснено оплату за використання об'єктів сервітуту, у зв'язку з чим у нього утворилась заборгованість перед позивачем у розмірі 267458,11 грн.

Відповідно до частини 3 статті 403 Цивільного кодексу України, особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном,якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції дійшов до передчасного висновку щодо обґрунтованості рішення місцевого господарського суду про задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача заборгованості у сумі 267458,11 грн.

Проте висновки суду першої та апеляційної інстанції є передчасними, виходячи з наступного.

Відповідно до частини 2 статті 144 Господарського кодексу України, право на майно, що підлягає державній реєстрації, виникає з дня реєстрації цього майна або відповідних прав на нього, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з частинами 1, 4 статті 182 Цивільного кодексу України, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Статтею 3 Закону України від 01.07.2004 № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлено обов'язковість державної реєстрації речових та інших прав та їх обтяжень на нерухоме майно та визначає, що права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації.

Відповідно до частини 1 статті 4 Закону України від 01.07.2004 № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме: 1) право власності на нерухоме майно; 2) право володіння; право користування (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій); право господарського відання; право оперативного управління; право постійного користування та право оренди земельної ділянки; право користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами; іпотека; довірче управління майном; 3) інші речові права відповідно до закону; 4) податкова застава, предметом якої є нерухоме майно, та інші обтяження.

Згідно з частиною 2 статті 4 Закону, речові права на нерухоме майно, зазначені у пунктах 2 і 3 частини першої цієї статті, є похідними і реєструються після державної реєстрації права власності на таке майно, крім випадків, передбачених статтею 41 Закону.

Майно, щодо якого встановлено сервітут відноситься до об'єктів нерухомого майна, тобто, до об'єктів, речові та інші права і їх обтяження на які підлягають обов'язковій державній реєстрації.

Суди зазначених норм матеріального права не врахували та не дослідили: чи позивач належним чином оформив речові та інші права і їх обтяження на нерухоме майно щодо якого встановлено сервітут.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Вищого господарського суду України від 08.10.14 у справі № 916/871/14.

Відповідно до статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Таким чином, вказані рішення та постанова підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду першої інстанції слід взяти до уваги викладене, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об'єктивного встановлення обставин справи, прав та обов'язків сторін, і відповідно до вимог чинного законодавства вирішити спір.