розглянувши матеріали касаційної скарги Національного музею народної архітектури та побуту Українина постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.09.2014 у справі Господарського суду міста Києва за позовом Національного музею народної архітектури та побуту України до Спеціалізованого науково-реставраційного виробничого управління українського товариства охорони пам'яток історії та культури про визнання права користування земельною ділянкоюв судовому засіданні взяли участь представники:

позивача: Обухов В.В. (дов. від 17.07.14)

відповідача: не з'явились,

Рішенням від 14.05.2014 господарського суду міста Києва позов про визнання права постійного користування земельною ділянкою, зобов'язання відповідача припинити самовільне користування земельною ділянкою, усунення порушення права землекористування позивача шляхом заборони відповідачу користуватись земельною ділянкою, зобов'язання відповідача усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою шляхом її звільнення залишено без задоволення.

Постановою від 23.09.2014 Київського апеляційного господарського суду зазначене вище рішення залишено без змін.

Не погоджуючись з судовими рішеннями, Національний музей народної архітектури та побуту України звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою і просить їх скасувати як прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права при винесенні оспорюваного судового акту знаходить необхідним касаційну скаргу залишити без задоволення.

Як було встановлено судами попередніх інстанцій, які приймали оскаржувані рішення, Державний музей народної архітектури та побуту Української радянської соціалістичної республіки створено 06.02.1969 Радою міністрів Української радянської соціалістичної республіки з метою збереження і показу пам'яток української народної архітектури та побуту з підпорядкуванням його Міністерству культури та передбачено його розташування в районі села Пирогове Києва-Святошинського району Київської області.

Постановою Ради міністрів Української радянської соціалістичної республіки № 159 від 31.03.1971 прийнято пропозицію Міністерства культури радянської соціалістичної республіки та Українського товариства охорони пам'ятників історії та культури про передачу Державного музею народної архітектури та побуту Української радянської соціалістичної республіки у відання Українського товариства охорони пам'ятників історії та культури та надалі іменувати його - "Музей народної архітектури та побуту Української радянської соціалістичної республіки"; покладено на Міністерство культури Української радянської соціалістичної республіки обов'язок передати безоплатно Українському товариству охорони пам'ятників історії та культури наявні на 1 квітня 1971 матеріально технічні і транспортні засоби, обладнання та експонати музею.

22.12.1972 виконавчим комітетом Києво-Святошинської районної ради народних депутатів трудящих, видано акт на право Дирекції музею народної архітектури і побуту Української радянської соціалістичної республіки користування землею під будівництво музею площею 97, 7 га.

21.08.1975 рішенням Київської міської ради депутатів трудящих № 813/20 Музею народної архітектури та побуту Української радянської соціалістичної республіки Міністерства культури у постійне користування відведено земельну ділянку площею 0, 1 га під спорудження центрального входу по вул. Заболотного у Московському районі міста Києва за рахунок території Держлісфонду лісів першої групи в кварталі № 26 Голосіївського лісництва без права порубки дерев. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 05.07.2004 № 417-р (417-2004-р) Державний музей народної архітектури та побуту України передано зі сфери управління Українського товариства охорони пам'ятників історії та культури у відання Національної академії наук України.

Постановою від 22.03.2005 Бюро президії Національної академії наук України № 57 перейменовано Державний музей народної архітектури та побуту України на Музей народної архітектури та побуту України Національної академії наук України.

Розпорядженням від 20.03.2007 Президії Національної академії наук України № 172 найменування Музею народної архітектури та побуту України визначено як Державна установа "Музей народної архітектури та побуту України Національної академії наук України".

Рішенням від 17.07.2008 Київської міської ради Державній установі "Музей народної архітектури та побуту України Національної академії наук України" надано право постійного користування земельною ділянкою площею 131, 55 га для експлуатації та обслуговування експонатів, будівель та споруд музею в селі Пирогів у Голосіївському районі міста Києва за рахунок частини земель, відведених відповідно до рішення Київської міської ради депутатів трудящих від 21.08.1975 № 813/20, право користування якими посвідчено актом на право користування землею від 22.12.1972.

Рішенням від 17.07.2008 № 48/48 (ra0048023-08) Київської міської ради на Державну установу "Музей народної архітектури та побуту України Національної академії наук України" покладено обов'язок звернутись до Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) із клопотанням про виготовлення документа, що посвідчує право користування земельною ділянкою. Указом Президента України від 21.07.2008 № 644 (644/2008) Державній установі "Музей народної архітектури та побуту України Національної академії наук України" надано статус Національної та встановлено найменування Національний музей народної архітектури та побуту України.

Розпорядженням від 10.08.2011 Кабінету Міністрів України № 787-р (787-2011-р) Національний музей народної архітектури та побуту України передано зі сфери управління Національної академії наук України до сфени управління Міністерства культури України.

Наказом від 11.01.2012 Міністерства культури України № 8 затверджено статут Національного музею народної архітектури та побуту України відповідно до якого за останнім зберігається правонаступництво у всіх сферах діяльності та передбачено, що Національний музей народної архітектури та побуту України є об'єктом державної власності України, бюджетним закладом культури, що належить до сфери управління Міністерства культури України.

Згідно п. 2.8. статуту Національного музею народної архітектури та побуту України передбачено, що землі, відведені музею, перебувають у державній власності і передаються йому в постійне користування у встановленому законодавством України порядку.

Звертаючись з позовом у даній справі, Національний музей народної архітектури та побуту України послався на те, що він є користувачем земельної ділянки 97, 7 га у селі Пирогів Голосіївського району міста Києва на підставі акту на право постійного користування землею від 22.12.1972, в той час як Спеціалізоване науково-реставраційне виробниче управління українського товариства охорони пам'яток історії та культури використовує вказану земельну ділянку самовільно.

Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що судами попередніх інстанцій в даному випадку правомірно взято до уваги приписи ст. 92 Земельного кодексу України, згідно якої права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності.

Відповідно до ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Згідно ст.ст. 125, 126 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку і право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами.

Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" від 01.07.2004 (1952-15) передбачено, що право постійного користування земельною ділянкою, передбачене Земельним кодексом України (2768-14) , підлягає обов'язковій державній реєстрації.

Отже, підставою для виникнення права на земельну ділянку є набуття права на земельну ділянку в порядку та на підставах, визначених нормами Земельного кодексу України (2768-14) .

При цьому, як вірно зазначено судами. нормами Земельного кодексу України (2768-14) не передбачено такої підстави набуття прав на земельну ділянку, як перехід прав та обов'язків однієї юридичної особи до іншої в порядку правонаступництва.

В той же час, до Національного музею народної архітектури та побуту України, як послідовного правонаступника Музею народної архітектури і побуту Української радянської соціалістичної республіки перейшло право на оформлення користування земельною ділянкою у селі Пирогів Голосіївського району міста Києва, яким останній на момент звернення до суду не скористався.

При цьому, згідно зі ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно ст. 212 Земельного кодексу України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

За приписами Закону України "Про державний контроль за використанням та охороню земель" (963-15) самовільним зайняттям земельної ділянки є будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Позивач як на підставу заявленого позову послався на акт від 23.07.2012 № 05-10/03-31 перевірки ефективності використання коштів державного бюджету на утримання Національного музею народної архітектури та побуту у 2008-2011 роках та у І півріччі 2012 року, у якому йдеться про користування відповідачем приміщеннями із зазначенням їх площ та земельною ділянкою без укладення договору. При цьому із вказаного акту не вбачається, кому належать ці приміщення та про яку земельну ділянку йдеться, а відтак, судами попередніх інстанцій обґрунтовано зазначено, що позивачем не надано суду документів, які б засвідчували факт самовільного використання земельної ділянки відповідачем та порушення прав позивача на користування земельною ділянкою, у зв'язку з чим суди дійшли правомірного висновку про необґрунтованість вимог Національного музею народної архітектури та побуту України про захист його прав в порядку ст.ст. 152, 212 Земельного кодексу України.

В частині вимог про зобов'язання Спеціалізованого науково-реставраційного виробничого управління українського товариства охорони пам'яток історії та культури припинити самовільне користування спірною земельною ділянкою, усунення порушення користування позивачем шляхом заборони відповідачеві користуватись земельною ділянкою, що належить позивачеві на праві постійного користування, зобов'язання відповідача усунути перешкоди Національному музею народної архітектури та побуту України у користуванні земельною ділянкою шляхом її звільнення, судами попередніх інстанцій вмотивовано взято до уваги той факт, що позивачем не надано доказів використання спірної земельної ділянки відповідачем, перебування на ній відповідача та/або його майна, а також доказів чинення відповідачем перешкод позивачу у користуванні вказаною земельною ділянкою позивачем.

До того ж, положеннями ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України не передбачено такого способу захисту права, як заборона користування майном та, зокрема, земельною ділянкою.

З врахуванням зазначеного вище правомірним є висновок судів про відмову в позові, а відтак, судові рішення прийнято при правильному застосуванні норм матеріального та процесуального права і підстави для їх скасування відсутні.