Вищий господарський суд у складі колегії суддів: головуючого судді Євсікова О.О., суддів Кролевець О.А., Попікової О.В., розглянувши касаційну скаргу Приватного підприємства "Санні" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 09.09.2014 р. (головуючий суддя Шаптала Є.Ю., судді Гончаров С.А., Самсін Р.І.) на рішення Господарського суду Черкаської області від 31.07.2013 р. (головуючий суддя Грачов В.М., судді Гура І.І., Швидкий В.В.) у справі № 5026/2738/2011 Господарського суду Черкаської області за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Тамара" до Приватного підприємства "Санні" про визнання договору оренди нежитлового приміщення недійсним, за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, Товариства з обмеженою відповідальністю "Ресторан "Беркут" до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Тамара", 2. Приватного підприємства "Санні"провизнання договору оренди нежитлового приміщення недійсним, за участю представників (за первісним позовом): позивача Юрченко В.Я., відповідача не з'явились, третьої особи Дяковський О.С.,

Рішенням Господарського суду Черкаської області від 31.07.2013 р. у справі № 5026/2738/2011, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 09.09.2014 р., позов ТОВ "Торговий дім "Тамара" до ПП "Санні" про визнання договору оренди нежитлового приміщення недійсним та позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, ТОВ "Ресторан "Беркут" до ТОВ "Торговий дім "Тамара" та ПП "Санні" задоволено повністю: визнано недійсним договір оренди нежитлових приміщень від 01.12.2003 р. № 00/45, укладений між ПП "Санні" та ТОВ "Торговий дім "Тамара".

Не погодившись з вказаними судовими рішеннями, ПП "Санні" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення місцевого суду та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і прийняти нове рішення, яким у позовах відмовити з підстав необґрунтованості та безпідставності.

Вимоги касаційної скарги мотивовані тим, що судами попередніх інстанцій було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми процесуального та матеріального права, зокрема ст. 35 ГПК України, положень ЦК УРСР (1540-06) та ЦК України (435-15) .

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги, проте в судове засідання представники відповідача не з'явились. Зважаючи на те, що явку представників сторін не було визнано обов'язковою, а також на достатність матеріалів справи для прийняття рішення, колегія суддів, беручи до уваги встановлені ст. 111-8 ГПК України строки розгляду касаційних скарг, дійшла висновку про можливість розглянути справу за відсутності вказаних представників.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, заслухавши представників учасників судового процесу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 11.12.2001 р. за договором купівлі-продажу № 104/01 регіональне відділення Фонду державного майна України у Львівській області як продавець передало у власність, а Товариство з обмеженою відповідальністю "Ресторан "Беркут" як покупець прийняло у власність нежитлові приміщення загальною площею 2823 кв. м, в тому числі зал ресторану площею 858,9 кв. м, приміщення їдальні площею 230,1 кв. м, складські приміщення площею 1734 кв. м та площадки (споруди) загальною площею 1379,3 кв. м, що знаходяться за адресою: м. Львів, вул. Княгині Ольги, 106. Договір посвідчено приватним нотаріусом Львівського нотаріального округу 11.12.2001 р., зареєстровано в реєстрі за № 5593.

13.12.2001 р. Товариство з обмеженою відповідальністю "Ресторан "Беркут" як орендодавець і Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Тамара" як орендар уклали договір оренди № 20/04, відповідно до п. п. 1.1, 3.1 якого орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове платне користування на 5 років нежитлові приміщення загальною площею 2823 кв. м та споруду (площадку) загальною площею 1379,3 кв. м, розташовані у м. Львові, вул. Княгині Ольги, 106. Додатковою угодою від 18.12.2001 р. до цього договору оренди сторони термін оренди погодили в 10 років.

Згідно з розпорядженням Франківської районної адміністрації Львівської міської ради від 27.03.2002 р. № 364 нежитловим приміщенням загальною площею 2823 кв. м та площадці (споруді) загальною площею 1379,3 кв. м, що складають комплекс ресторану "Беркут", належать на праві власності ТОВ "Ресторан "Беркут" і розташовані у м. Львові на вул. Княгині Ольги, 106, присвоєно поштовий номерний знак 59-Б на вул. Володимира Великого.

08.04.2002 р. Франківською районною адміністрацією Львівської міської ради на підставі розпорядження № 421 від 08.04.2002 р. Товариству з обмеженою відповідальністю "Ресторан "Беркут" видано свідоцтво про право власності на нежитлові приміщення, розташовані у м. Львові на вул. Володимира Великого, 59 б. Право власності товариства з обмеженою відповідальністю "Ресторан "Беркут" на зазначені нежитлові приміщення зареєстровано Львівським обласним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки 11.05.2002 р., про що зроблено запис у реєстровій книзі за № 1930.

Згідно з договором оренди нежитлових приміщень № 00/45 від 01.12.2003 р. Приватне підприємство "Санні" в особі директора ОСОБА_8 як орендодавець з однієї сторони і Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Тамара" в особі директора ОСОБА_9 як орендар з другої сторони уклали цей договір про таке:

п. п. 1.1-1.3 - орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування на 5 років нежитлові приміщення загальною площею 2.823,0 кв. м, а саме: цегляну площадку-споруду площею 1379,3 кв. м та павільйон міні-ринку площею 1.207,9 кв. м, які розташовані за адресою: вул. В. Великого, 59-Б, м. Львів. Зазначені нежитлові приміщення складають предмет договору, іменуються в договорі як орендоване майно, це орендоване майно належить орендодавцеві на праві приватної власності згідно з договором купівлі-продажу від 10.06.2003 р.;

п. п. 2.1-2.2 - орендодавець протягом тижня з дня підписання даного договору передає, а орендар приймає у користування орендоване майно, що оформляється відповідним актом. Акт підписується сторонами та є невід'ємним додатком № 1 до даного договору. З дня підписання акта приймання починається обчислення строку оренди за договором. Якщо орендодавець у строки і на умовах, визначених цим договором, не передасть орендареві орендоване майно, орендар має право вимагати від орендодавця передання орендованого майна та відшкодування збитків або має право в односторонньому порядку розірвати цей договір та вимагати відшкодування збитків.

Розділами 3, 4 договору оренди нежитлових приміщень № 00/45 від 01.12.2003 р. сторони договору погодили умови щодо орендної плати та розрахунків за ним, свої права та обов'язки, а пунктом 5.1 визначили, що договір набирає чинності з дня його підписання сторонами та скріплення печатками.

Судами також встановлено, що згідно з заявою ОСОБА_8 від 27.10.2008 р. з моменту державної реєстрації підприємства і до червня 2006 року він був директором і власником Приватного підприємства "Санні". Договір оренди від 01.12.2003 р. від імені Приватного підприємства "Санні" з Товариством з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Тамара" не укладав і не підписував, з директором зазначеного товариства ОСОБА_9 не зустрічався. Нежитлові приміщення та площадка-споруда, розташовані у м. Львові по вул. В. Великого, 59-Б, були і є власністю Товариства з обмеженою відповідальністю "Ресторан "Беркут". Справжність підпису ОСОБА_8 під заявою засвідчено приватним нотаріусом.

Згідно з листом директора Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Тамара" ОСОБА_9 від 22.08.2008 р. № 01/22 товариством договір оренди від 01.12.2003 р. нерухомого майна по вул. В. Великого, 59-Б у м. Львові з Приватним підприємством "Санні" не укладався, такий на підприємстві відсутній.

В матеріалах справи також наявний висновок комплексної судово-технічної експертизи документів та судово-почеркознавчої експертизи № 9891/9892/12-33/9893/12-32 від 03.04.2013 р., згідно з яким встановити, чи використовувався монтаж (інші підроблення підписів та печаток) при виготовленні наданого на дослідження договору оренди нежитлових приміщень № 00/45 від 01.12.2003 р. не виявилось можливим.

Предметом спору у даній справі є заявлені позивачем і третьою особою позовні вимоги про визнання недійсним договору оренди нежитлових приміщень № 00/45 від 01.12.2003 р. Постановою Пленуму Вищого господарського суду України № 12 від 29.05.2013 р. "Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна" (v0012600-13) , зокрема пунктами 2.6, 2.8, 2.12, роз'яснено, що:

згідно зі статтею 638 ЦК України договір вважається укладеним, коли між сторонами досягнуто згоди з усіх істотних умов. Вичерпного переліку умов, істотних для договорів оренди (найму), ЦК України (435-15) і ГК України (436-15) не містять. Однак за змістом статей 759 - 762 ЦК України слід дійти висновку, що істотними для даного виду договорів є умови про предмет договору, плату за користування майном та строк такого користування. Незалежно від форми власності об'єкта оренди господарські суди мають виходити з того, що визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору в разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх його істотних умов, а не за наслідками виконання договору сторонами;

у вирішенні спорів щодо визнання дійсним або недійсним договору оренди необхідно враховувати вимоги статей 220, 640, 759, 760, 794 ЦК України, статей 7 - 10, 12 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (у редакціях, чинних на момент виникнення спірних правовідносин);

з урахуванням змісту статті 236 ЦК України і частини третьої статті 207 ГК України зобов'язання за визнаним недійсним договором оренди припиняються на майбутнє. Таким чином, визнаючи договір оренди недійсним, господарський суд повинен серед іншого встановити обставини, пов'язані з виконанням договору, та визначити момент, з якого вважаються припиненими зобов'язання за цим договором.

Згідно з абз. 1-3 п. 3.11 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 р. "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" (v0011600-13) фіктивний правочин (стаття 234 ЦК України) є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним. У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

За змістом ст. ст. 11, 16 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини; способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Відповідно до п. 4 "Прикінцевих та перехідних положень" Цивільного кодексу України (435-15) Цивільний кодекс України (435-15) застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України (435-15) , положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Згідно з п. 9 "Прикінцевих та перехідних положень" Цивільного кодексу України (435-15) до договорів, що були укладені до 1 січня 2004 і продовжують діяти після набрання чинності Цивільним кодексом України (435-15) , застосовуються правила цього Кодексу щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від їх укладення.

Статтями 256, 257 Цивільного кодексу УРСР визначено поняття договору майнового найму та його форми.

Представники сторін спірного договору оренди нежитлових приміщень № 00/45 від 01.12.2003 р. заявили про його неукладення, відповідно, про відсутність намірів на настання правових наслідків, передбачених цим договором на час його вчинення.

Разом з тим, судами встановлено, на момент підписання спірного договору оренди нежитлових приміщень № 00/45 від 01.12.2003 р. зазначений договір за змістом і формою відповідав нормам чинного на той час законодавства.

Також, зі встановлених обставин справи та проаналізованих судами доказів достовірно не випливає той факт, що спірний договір не підписувався та не укладався. Тому з урахуванням вказаного та вимог законодавства суди підставно визнали спірний договір укладеним.

Відповідно до п. 1.3 договору сторони договору оренди нежитлових приміщень № 00/45 від 01.12.2003 р. погодили строк оренди за ним на 5 років, а тому дія договору продовжилась після набрання чинності Цивільним кодексом України (435-15) , оскільки у встановленому законом і договором порядку дія договору не припинялась.

Частиною 1 ст. 58 ЦК УРСР передбачалось, що недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода).

Згідно зі ст. 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Відповідно до ч. 1 ст. 236 Цивільного кодексу України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Суду першої та апеляційної інстанцій належних та допустимих доказів фактичного виконання умов спірного договору не подано, в т. ч. з урахуванням наведених вище положень його п. п. 2.1, 2.2 та розділів 3, 4.

При цьому судами встановлено, що на момент укладення спірного договору діяв договір оренди від 13.12.2001 р. № 20/04 (який фактично виконувався) щодо того ж нерухомого майна, котре є предметом спірного договору. Загальна площа нежитлових приміщень, що становлять предмет спірного договору, не відповідає загальній площі нежитлових приміщень, набутих орендодавцем за договором купівлі-продажу нерухомого майна № 88/08 від 10.06.2003 р., та договору оренди № 20/04 від 13.12.2001, що також свідчить про укладання сторонами спірного договору про людське око.

Судами крім того встановлено, що чинність договорів купівлі-продажу нерухомого майна № 88/08 від 10.06.2003 р. та оренди № 20/04 від 13.12.2001 р. встановлена судовими рішеннями у справах Господарського суду Черкаської області № 17/13/5026/2738/2011, Господарського суду Черкаської області № 13/5026/414/2012, Господарського суду Черкаської області № 11/5598, Придніпровського районного суду м. Черкаси № 2-4284/06, Господарського суду Львівської області № 18/31, Господарського суду Черкаської області № 17-09-11/5598, Господарського суду Черкаської області № 16/812, Господарського суду Львівської області № 5015/915/11, Львівського окружного адміністративного суду № 2а-399/12/1370, Господарського суду Львівської області № 3/93, Господарського суду Львівської області № 5015/5820/11, Господарського суду Тернопільської області № 6/100/5022-1635/2012 (18/15/2991-1/86-4904).

Вищевказані судові рішення набрали законної сили.

Згідно з ст. 35 ГПК України факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Таким чином, чинність договорів купівлі-продажу нерухомого майна № 88/08 від 10.06.2003 р. та оренди № 20/04 від 13.12.2001 р. відповідно до ч. 1 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України, не підлягає доведенню знову.

Враховуючи вищенаведене, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що спірний договір оренди нежитлових приміщень № 00/45 від 01.12.2003 є фіктивним і з цієї підстави підлягає визнанню недійсним.

Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України (435-15) перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Судами встановлено, що строк позовної давності щодо позовних вимог у справі № 5026/2738/2011 не є пропущеним з огляду на те, що позивач та третя особа дізнались про існування спірного договору лише після ознайомлення з матеріалами справи №6/100/5022/1635/2011 (№ 1/86-4904), тобто після 14.11.2011 р., що підтверджується заявою про ознайомлення з матеріалами справи № 6/100/5022/1635/2011 (№ 1/86-4904), в той час, як з позовом про визнання договору оренди № 00/45 від 01.12.2003 р. позивач звернувся 05.12.2011 р.

Оцінивши заяву відповідача про застосування строку позовної давності, заперечення на неї позивача і третьої особи в сукупності зі встановленими обставинами справи та з врахуванням вимог законодавства, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що вищевказана заява відповідача задоволенню не підлягає.

Відповідно до ст. 111-5 ГПК України касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду.

Згідно зі ст. 111-7 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Зважаючи на обмеженість процесуальних дій касаційної інстанції, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням, колегія суддів відхиляє всі інші доводи скаржника, які фактично зводяться до переоцінки доказів та необхідності додаткового встановлення обставин справи.

Відповідно до ст. 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

На думку колегії суддів, висновок судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог про визнання недійсним спірного договору є законним, обґрунтованим, відповідає нормам чинного законодавства, фактичним обставинам справи і наявним у ній матеріалам, а доводи касаційної скарги його не спростовують.