головуючого судді Сибіги О.М., суддів Гоголь Т.Г., Яценко О.В. розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕНМАРК", м. Київ на постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.07.2014 року у справі господарського суду міста Києва за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕНМАРК", м. Київ до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕКІП ІНВЕСТ", м. Київ, 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "ПМК АДАТ", м. Вінниця про визнання недійсним договору відступлення права вимоги

за участю представників

позивача: не з'явився,

відповідача-1: Ружицький О.А.,

відповідача-2: не з'явився

Товариство з обмеженою відповідальністю "ЕНМАРК" (далі за текстом - ТОВ "ЕНМАРК") звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "ЕКІП ІНВЕСТ" (далі за текстом - ТОВ "ЕКІП ІНВЕСТ") та товариства з обмеженою відповідальністю "ПМК АДАТ" (далі за текстом - ТОВ "ПМК АДАТ") про визнання недійсним Договору відступлення права вимоги від 07.10.2013 року, який укладено ТОВ "ЕКІП ІНВЕСТ" та ТОВ "ПМК АДАТ".

Рішенням господарського суду міста Києва від 03.04.2014 року позовні вимоги було задоволено, визнано недійсним Договір відступлення права вимоги від 07.10.2013 року, укладений між ТОВ "ЕКІП ІНВЕСТ" та ТОВ "ПМК АДАТ".

Рішення місцевого господарського суду мотивовано тим, що внаслідок відступлення ТОВ "ПМК АДАТ" на користь ТОВ "ЕКІП ІНВЕСТ" неіснуючої вимоги до ТОВ "ЕНМАРК", договір відступлення права вимоги від 07.10.2013 року є недійсним, оскільки його укладено без додержання вимог, передбачених ст. ст. 203, 215, 216, 512, 514 Цивільного кодексу України, ст. ст. 207 і 208 Господарського кодексу України; також, укладенням оспорюваного договору відповідачі у справі порушили права та охоронювані законом інтереси позивача.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 22.07.2014 року рішення господарського суду міста Києва від 03.04.2014 року було скасовано та прийнято нове рішення, яким в позові відмовлено повністю.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що висновки суду першої інстанції про те, що Договір фінансового лізингу містить в собі елементи правочину лізинг та правочину оренди (найму) суперечать правовим позиціям Верховного Суду України з даної категорії спорів, положенням ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" та Цивільного кодексу України (435-15) , а така складова частина лізингового платежу як винагорода лізингодавця фактично є платою за надані лізингодавцем послуги за передання майна у лізингове користування, а тому припинення зобов'язання зі сплати такого роду платежів можливе лише на майбутнє; крім того, позивачем не доведено існування обставин, з якими положення статей 203, 215 Цивільного кодексу України пов'язують можливість визнання недійсним Договору відступлення права вимоги.

Не погоджуючись з постановою апеляційного господарського суду, ТОВ "ЕНМАРК" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.07.2014 року та залишити в силі рішення господарського суду міста Києва від 03.04.2014 року.

Розпорядженням від 08.09.2014 року № 03-05/1666 сформовано наступний склад колегії суддів: головуючий суддя - Сибіга О.М., судді - Гоголь Т.Г., Яценко О.В.

Відповідачами відзивів на касаційну скаргу подано не було.

В судовому засіданні представник відповідача-1 проти доводів касаційної скарги заперечував та просив залишити її без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.07.2014 року - без змін.

Позивача та відповідача-2 згідно з приписами ст. 111-4 ГПК України було належним чином повідомлено про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак вони не скористались передбаченим законом процесуальним правом на участь в розгляді справи касаційною інстанцією.

Заслухавши пояснення представника відповідача-1, приймаючи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції, перевіривши повноту встановлення господарськими судами обставин справи та правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на наступне.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 08.09.2011 року ТОВ "ЕНМАРК" (лізингодавець) та ТОВ "ПМК АДАТ" (лізиноодержувач) було укладено Договір фінансового лізингу № ФЛ-54/2011 від 08.09.2011 року (далі за текстом - Договір фінансового лізингу), відповідно до умов якого лізингодавець набуває у власність предмет лізингу та надає його лізингоодержувачу за плату у володіння та користування на умовах даного Договору та Правил фінансового лізингу.

Згідно з п. 5.1 цього Договору загальна сума Договору лізингу становить 1 369 618, 29 грн.; перший лізинговий платіж - 438 000 грн., останній - 30 100, 32 грн.; строк лізингу - 24 місяці, починаючи з дати підписання Акту приймання-передачі Предмета лізингу в лізинг.

На виконання умов Договору фінансового лізингу ТОВ "ЕНМАРК" за Актом приймання - передачі від 23.09.2012 року передав ТОВ "ПМК АДАТ" об'єкт лізингу - екскаватор DOOSAN SOLAR 340LCV, заводський номер DHKHEL WOE 70002140, а ТОВ "ПМК АДАТ" в свою чергу на виконання умов цього Договору було сплачено ТОВ "ЕНМАРК" суму коштів у розмірі 928 329, 59 грн.

При цьому, з урахуванням встановленого Договором порядку зарахування лізингових платежів, за вказаний період лізингоодержувачем було сплачено 222 802,05 грн. в якості винагороди лізингодавця та 705 527, 54 грн. в рахунок відшкодування вартості предмета лізингу.

В подальшому, рішенням господарського суду Вінницької області від 23.07.2013 року у справі № 902/531/13 залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 10.09.2013 року та постановою Вищого господарського суду України від 20.01.2014 року Договір фінансового лізингу № ФЛ-54/2011 від 08.09.2011 року визнано недійсним.

З матеріалів справи вбачається, що 07.10.2013 року ТОВ "ЕКІП ІНВЕСТ" (новий кредитор) та ТОВ "ПМК АДАТ" (первісний кредитор) було укладено Договір відступлення права вимоги (далі за текстом - Договір відступлення права вимоги), відповідно до п. 1.1 якого цей договір спрямований на регламентацію правовідносин, що виникають з приводу відступлення в порядку та на умовах, визначених цим договором та чинним законодавством України, первісним кредитором новому кредитору прав вимоги, що належать первісному кредитору внаслідок визнання рішенням господарського суду Вінницької області у справі № 902/531/13 від 23.07.2013 року, яке набрало законної сили 10.09.2013 року, недійсним Договору фінансового лізингу № ФЛ-54/2011 від 08.09.2011 року, у межах яких новий кредитор стає кредитором по відношенню до ТОВ "ЕНМАРК" в порядку та на умовах визначених цим Договором.

Згідно з п. п. 1.2, 1.3 Договору відступлення права вимоги у порядку та на умовах, визначених цим Договором, первісний кредитор передає новому кредитору, а новий кредитор набуває права вимоги до боржника у зобов'язаннях, що виникли внаслідок визнання у судовому порядку недійсним Договору лізингу між ТОВ "ЕНМАРК" і ТОВ "ПМК АДАТ". За цим Договором до нового кредитора переходить право вимагати (замість первісного кредитора) від боржника належного та реального виконання наступних обов'язків: повернення сплачених лізингових платежів у сумі 928 329, 59 грн. та оплати інфляційних втрат та відсотків за користування коштами.

В пункті 1.4 Договору відступлення права вимоги визначено, що права вимоги, що відступаються за цим Договором, переходять до нового кредитора з дня укладення цього договору.

Порядок, ціна, строки та умови розрахунків між сторонами за відступлення права вимоги визначаються у додатку до цього Договору (п. 2.1 Договору).

Відповідно до п. 7.1 Договору відступлення права вимоги даний договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками сторін і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим Договором.

23.01.2014 року ТОВ "ЕКІП ІНВЕСТ" направлено ТОВ "ЕНМАРК" повідомлення про відступлення прав вимоги та копію Договору про відступлення права вимоги від 07.10.2013 року.

З урахуванням встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи здійснюючи касаційний перегляд, колегія суддів Вищого господарського суду України виходить з наступного.

Предметом спору у даній справі є визнання недійсним договору про відступлення права вимоги, а, отже, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Цивільного кодексу України (435-15) , Господарського кодексу України (436-15) та інших законодавчих актів, які регулюють спірні правовідносини.

В ст. 627 Цивільного кодексу закріплено принцип свободи договору і зазначено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

З матеріалів справи вбачається, що предметом Договору відступлення права вимоги є право відповідача-2 на отримання сплачених позивачу на підставі Договору фінансового лізингу грошових коштів в порядку реституції, у зв'язку із визнанням в судовому порядку такого правочину недійсним.

Відтак, внаслідок укладення Договору відступлення права до відповідача-1 перейшло право вимоги до позивача у зобов'язаннях, що виникли внаслідок визнання у судовому порядку недійсним Договору фінансового лізингу № ФЛ-54/2011 від 08.09.2011 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

За змістом ч. 1 ст. 236 Цивільного кодексу України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Як було вищезазначено, Договір фінансового лізингу визнано недійсним рішенням господарського суду Вінницької області від 23.07.2013 року у справі № 902/531/13, яке набрало законної сили 10.09.2013 року.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 207 Цивільного кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Поряд з цим, згідно зі ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відтак, положення статті 215 Цивільного кодексу України визначають лише загальні правові засади визнання правочину недійсним для чого повинні існувати і відповідні правові підстави.

Так, ч. ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Отже, чинним законодавством визначено, що правочин може бути визнано недійсним лише з підстав, передбачених законом.

Враховуючи вищезазначені правові приписи, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов вірного та обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору, оскільки позивачем не доведено існування обставин, з якими положення статей 203, 215 Цивільного кодексу України пов'язують можливість визнання недійсним договору відступлення права вимоги.

Поряд з цим, колегія суддів Вищого господарського суду України звертає увагу на ту обставину, що в силу приписів ст. 111-7 ГПК України касаційна інстанція не має права сама встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові місцевого чи апеляційного господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Таким чином, у касаційної інстанції відсутні процесуальні повноваження щодо переоцінки доказів та фактичних обставин справи, встановлених під час розгляду справи господарськими судами попередніх інстанцій.

Також, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає за необхідне відзначити, що доводи ТОВ "ЕНМАРК", викладені у касаційній скарзі, зводяться до вільного тлумачення правових норм, переоцінки наявних у справі доказів, не містять конкретних підстав для визнання недійсним саме договору відступлення права вимоги, який є предметом розгляду даної справи, а лише дають оцінку загальним правовідносинам, які склались між сторонами, і не спростовують обгрунтованих висновків апеляційного господарського суду.

З урахуванням викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України приходять до висновку, що під час розгляду справи судом апеляційної інстанції фактичні обставини справи встановлено на основі повного, всебічного і об'єктивного дослідження поданих доказів, висновки суду відповідають цим обставинам і їм надана вірна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до п. 1 ст. 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, з'ясуванням всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення спору.

За таких обставин, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, які відповідають матеріалам справи та чинному законодавству, у зв'язку з чим підстав для скасування чи зміни оскаржуваного судового акту не вбачається.