Позов було подано про стягнення суми 142 736,86 грн. за договором від 16.01.2013 № 847/12 (далі - Договір). У подальшому позивач зменшив розмір позовних вимог (у зв'язку зі сплатою відповідачем суми основної заборгованості 117 438,49 грн.) та просив стягнути з відповідача: 6 241,45 грн. пені; штраф у розмірі 15% у сумі 17 615,77 грн.; 3% річних у сумі 1 441,15 грн.

Рішенням господарського суду міста Києва від 20.03.2014 (суддя Борисенко І.І.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2014 (колегія суддів у складі: Авдеєв П.В. - головуючий, Куксов В.В., Яковлєв М.Л.): позов задоволено; з Банку стягнуто на користь Підприємства відповідні суми пені, штрафу та річних, а також суму судового збору 2 854,74 грн.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Банк просить скасувати оскаржувані рішення і постанову попередніх судових інстанцій з даної справи та передати останню на новий розгляд до місцевого господарського суду. Скаргу мотивовано неправильним застосуванням господарським судом норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, - статей 509, 634, 903 Цивільного кодексу України, та незастосуванням ними норм процесуального права - частини третьої статті 22, статей 33, 34, 43 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України (1798-12) ).

У відзиві на касаційну скаргу Підприємство заперечує проти доводів скаржника, зазначаючи про їх помилковість та про законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду, і просить оскаржувані рішення і постанову залишити без змін, а скаргу - без задоволення.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Судові інстанції у розгляді справи виходили з таких обставин та висновків.

Сторонами укладено Договір на право тимчасового користування місцем для розміщення рекламного засобу (далі - РЗ).

27.09.2010 виконавчим органом Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) [далі - виконавчий орган КМР (КМДА)] видано розпорядження № 767 (ra0767017-10) "Про затвердження Порядку розміщення зовнішньої реклами".

Згідно з пунктом 2.2 названого розпорядження договори на право тимчасового користування місцем (-ями) для розміщення РЗ, що перебуває (-ють) у комунальній власності територіальної громади міста Києва, його районів або повноваження щодо розпорядження якими здійснюють органи місцевого самоврядування міста Києва, укладені розповсюджувачами зовнішньої реклами з Підприємством та Головним управлінням з питань реклами до набрання чинності цим розпорядженням, підлягають приведенню у відповідність до Порядку, затвердженого цим розпорядженням (далі - Порядок).

Відповідно до пункту 1.3 Порядку Підприємство - це комунальне підприємство виконавчого органу КМР (КМДА), підпорядковане Головному управлінню з питань реклами та уповноважене виконавчим органом КМР (КМДА) виконувати функції з укладення договорів, нарахування та отримання плати за право тимчасового користування місцями (для розміщення РЗ), які перебувають у комунальній власності міста Києва, його районів або повноваження щодо розпорядження якими здійснюють органи місцевого самоврядування міста Києва (далі - комунальна власність територіальної громади міста Києва), здійснювати контроль за надходженням плати за договорами, організовувати або здійснювати власними силами та засобами демонтаж самовільно встановлених РЗ, надавати платні послуги та виконувати інші повноваження, передбачені цим Порядком та статутом Підприємства.

Предметом Договору є право на тимчасове користування місцем для розміщення зовнішньої реклами (далі - ЗР). Згідно з цим договором:

- розповсюджувачеві (Банку) надається право тимчасового користування місцем для розміщення РЗ, що перебуває в комунальній власності територіальної громади міста Києва, а розповсюджувач зобов'язується користуватися наданим йому правом та своєчасно і в повному обсязі перераховувати плату за право тимчасового користування на поточний рахунок Підприємства (пункт 1.1);

- адресні програми на право тимчасового користування - це перелік місць для розміщення РЗ, на які розповсюджувачу надано дозволи на розміщення РЗ; ці програми є невід'ємною частиною Договору (пункти 3.2, 3.6);

- Банк зобов'язався щомісячно, не пізніше 25 числа поточного місця, отримувати та оплачувати рахунки на право тимчасового користування місцями розміщення РЗ (пункт 5.2.3);

- розмір відповідної плати встановлюється виконавчим органом КМР (КМДА) та нараховується Підприємством відповідно до вимог Порядку та умов Договору (пункт 6.2).

Сторонами підписано адресні програми до Договору із зазначенням у них розміру базової плати за користування місцем для розміщення об'єкта ЗР, яку Банк зобов'язався сплачувати щомісяця (з урахуванням відповідних коригувань).

Твердження Банку про неотримання ним рахунків-фактур від Підприємства для здійснення оплати спростовується тим, що отримання таких рахунків за умовами Договору є саме обов'язком Банку.

На порушення Договору Банк на день подання позову з даної справи мав заборгованість перед Підприємством у сумі 117 438,49 грн.

Під час розгляду даної справи (станом на 26.12.2013) Банк сплатив суму основної заборгованості 117 438,49 грн. Однак нараховані відповідно до Договору суми штрафних санкцій Банком не сплачувалися.

Так, за умовами Договору:

- за прострочення внесення платежів Підприємство має право нараховувати штраф у розмірі 15% від простроченої суми (пункт 7.3);

- розповсюджувач за несвоєчасне або неповне внесення плати сплачує Підприємству пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від суми простроченого платежу за кожний день прострочення (пункт 7.2).

Відтак за прострочення сплати платежу з Банку підлягає стягненню пеня в сумі 6 241,45 грн. та штраф у розмірі 15% у сумі 17 615,77 грн.

Крім того, з Банку підлягає стягнення (згідно із здійсненим Підприємством розрахунком) 3% річних у сумі 1 441,15 грн.

Згідно зі статтею 193 Господарського кодексу України:

- суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (частина перша);

- кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором (частина друга).

За приписами Цивільного кодексу України (435-15) :

- зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства; одностороння відмова від зобов'язання не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (статті 525, 526);

- порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання); у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки (статті 610, 611);

- неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (стаття 549);

- боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, зобов'язаний, зокрема, сплатити три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625).

З огляду на наведені законодавчі приписи та з урахуванням встановлених обставин справи попередні судові інстанції, з'ясувавши факти невиконання Банком своїх зобов'язань за Договором з отримання у Підприємства рахунків на оплату за користування місцями для розміщення об'єктів ЗР та здійснення такої оплати у встановлений Договором строк, дійшли не спростовуваних доводами касаційної скарги висновків про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

Посилання скаржника на "неналежність" здійснення Підприємством розрахунку пені та 3% річних не знаходять підтвердження за матеріалами справи. Так, скаржником не зазначено та не обґрунтовано, в чому саме полягає, на його думку, неправильність такого розрахунку та не наведено відповідного контррозрахунку.

Доводи скаржника щодо неотримання ним від Підприємства рахунків-фактур спростовано попередніми судовими інстанціями з посиланням на умову Договору (пункт 5.2.3), за якою отримання таких рахунком є саме обов'язком Банку. Водночас останнім не наведено доводів та не подано судам попередніх судових інстанцій доказів того, що він згідно з наведеним приписом частини першої статті 193 Господарського кодексу України вживав будь-яких залежних від нього заходів щодо отримання відповідних рахунків (наприклад, письмово звертався з цього приводу до Підприємства).

Що ж до "суперечності", - на думку Банку, - згаданої умови Договору частині третій статті 509 Цивільного кодексу України, то з цього приводу слід зазначити таке.

Згідно із статтею 629 названого Кодексу договір є обов'язковим для виконання сторонами. Якщо ж Банк мав, на його думку, підстави для визнання Договору у відповідній частині недійсним, то він не позбавлений був права і можливості звернутися до суду з належним позовом, не очікуючи на пред'явлення до нього позову про стягнення заборгованості та застосування штрафних санкцій за Договором.

Визначених процесуальним законом підстав для скасування оскаржуваних судових рішень не вбачається.

Керуючись статтями 111-7, 111-9, 111-11 ГПК України, Вищий господарський суд України

Рішення господарського суду міста Києва від 20.03.2014 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2014 зі справи № 910/1311/14 залишити без змін, а касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" - без задоволення.