Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Овечкіна В.Е.- головуючого,

Корнілової Ж.О. - доповідача,

Чернова Є.В.,

розглянувши касаційну скаргу першого заступника прокурора Рівненської області на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 25.04.2014 у справі № 14/312 Господарського суду Рівненської області за позовом заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до Дочірнього підприємства "Прикарпатзахідтранс" Південно-Західного відкритого акціонерного товариства трубопровідного транспорту нафтопродуктів Російської акціонерної компанії "Транснафтопродукт"; третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Міністерство енергетики та вугільної промисловості України (Міністерство палива та енергетики України), за участю: Федерального агентства з управління державним майном Російської Федерації, Південно-Західного відкритого акціонерного товариства трубопровідного транспорту нафтопродуктів Російської акціонерної компанії "Транснафтопродукт" про визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння

за участю прокурора Романова Р.О.

та представників від сторін

від позивача: Сіднєнко О.Л. (довіреність № 513 від 20.12.2013),

від відповідача: Кушнір О.С. (довіреність № 08/1735 від 24.04.2014),

від третьої особи: Драган Н.Я. (довіреність № 01/17-1576 від 23.07.2014),

від заінтересованої особи Федерального агентства з управління державним майном Російської Федерації: Одинцова Г.Д. (довіреність № 2591 від 21.04.2014)

від заінтересованої особи Південно-Західного відкритого акціонерного товариства трубопровідного транспорту нафтопродуктів Російської акціонерної компанії "Транснафтопродукт": Анашкіна О.В. (довіреність б/н ід 05.06.2014), Соловйова М.С. (довіреність № 5Д-1483 від 05.06.2014),

Заступник Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Фонду державного майна України 30.06.2005 звернувсь до Господарського суду Рівненської області з позовом до Дочірнього підприємства "Прикарпатзахідтранс" Південно-Західного відкритого акціонерного товариства трубопровідного транспорту нафтопродуктів Російської акціонерної компанії "Транснафтопродукт" на підставі статей 20, 36-1 Закону України "Про прокуратуру", статті 4 Цивільного кодексу УРСР, статей 386, 387, 392 Цивільного кодексу України, статей 2, 29, 54 Господарського процесуального кодексу України. У позові прокурор просить визнати право власності на частини нафтопроводів Самара-Західний напрямок та Грозний-Армавір-Трудова, що проходять по території України, довжиною 1433 км; витребувати їх з володіння та передати Фонду державного майна України. Підставою представництва у суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або державою. Порушення інтересів держави полягає у тому, що держава в особі Фонду державного майна України як органу, уповноваженого державою виконувати функції у спірних правовідносинах, позбавлена права власності на майно.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 22.03.2011 у справі № 14/312 (суддя Марач В.В.) позов задоволено. Визнано право власності на частини нафтопродуктопроводів Самара-Західний напрямок та Грозний-Армавір-Трудова, що проходять по території України, загальною довжиною 1433 км за державою в особі Фонду державного майна України. Витребувано частини нафтопродуктопроводів Самара-Західний напрямок Грозний-Армавір-Трудова, що проходять по території України, загальною довжиною 1433 км з володіння дочірнього підприємства "Прикарпатзахідтранс" Південно-Західного відкритого акціонерного товариства трубопровідного транспорту нафтопродуктів Російської акціонерної компанії "Транснафтопродукт" та передано їх Фонду державного майна України.

Рішення мотивоване тим, що до 1987 року нафтопродуктопровід Самар-Західний напрямок побудований як стратегічний об'єкт у 1957-1968 роках входив до системи Державного комітету СРСР по забезпеченню нафтопродуктами. Згідно з наказом Президії Верховної Ради СРСР від 29.12.1987 "Про скасування союзно-республіканського Державного комітету СРСР по забезпеченню нафтопродуктами" Рада Міністрів СРСР постановою № 193 від 12.02.1988 "Про передачу об'єднань, підприємств і організацій скасованого Державного комітету СРСР по забезпеченню нафтопродуктами у відання відповідного Державного комітету РРФСР" передала за станом на 01.01.1988 на баланс останнього, в тому числі і нафтопроводи Самара-Західний напрямок та Грозний-Армавір-Трудова (лист Державного комітету РРФСР по забезпеченню нафтопродуктами № 8 від 17.02.1988 та лист Південно-Західного підприємства магістральних нафтопродуктопроводів № 01-1/690 віл 20.05.1994). Відповідно до наказу начальника головного управління по транспорту і постачанню нафтою та нафтопродуктами при Раді Міністрів РРФСР № 48а від 03.04.1970 створено Прикарпатське районне управління магістральних продуктопроводів з місцезнаходженням у місту Луцьку на базі дільниць Південно-Західного управління магістральних продуктопроводів Головнафтопостачу РРФСР. Водночас, наказом № 94 від 05.08.1970 місцезнаходження вказаного управління перенесено до міста Рівне. Після розпаду СРСР Прикарпатському управлінню повернуто всі об'єкти Південно-Західного управління магістральних нафтопродуктів в межах України. На базі Прикарпатського районного управління магістральних нафтопродуктів - структурної одиниці Південно-Західного підприємства магістральних нафтопродуктів концерну "Роснафтопродукт" створено Прикарпатське управління "Прикарпаттранснафтопродукт", зареєстрованого розпорядженням голови Рівненської міської адміністрації № 169 від 22.02.1993. Правонаступником Прикарпатського управління "Прикарпаттранснафтопродукт" є дочірнє підприємство "Прикарпатзахідтранс", зареєстрованого розпорядженням міського голови міста Рівне № 2790-р від 23.11.2001 та розташованого у місті Рівне. Основним видом діяльності ДП є трубопровідний транспорт загального користування. По трубопроводу транспортуються російські світлі нафтопродукти (дизпаливо) в Україну та за її межі. Структурні підрозділи ДП без права юридичної особи і відокремленого майна розташовані у Житомирській, Львівській, закарпатській та Рівненській областях. Об'єкти ДП знаходяться на території Житомирської, Хмельницької, Рівненської, Волинської, Тернопільської, Львівської та Закарпатської, загальна довжина трубопроводу на території України складає 1433 км. Між Урядом України і Урядом Російської Федерації 26.07.1995 укладено угоду про взаємодію під час експлуатації магістральних нафтопродуктопроводів Самара-Західний напрямок і Грозний-Армавір-Трудова, що проходять по території України, а також виробничо-технологічний зв'язок на них, експлуатуються підприємствами акціонерної компанії трубопровідного транспорту нафтопроводів "Транснафтопродук". Зазначена Угода ратифікована Верховною Радою України ( Закон України № 820-ХІV від 02.07.1999 (820-14) ). За дорученням Уряду України № 14837/96 від 02.08.1995 Фонд державного майна України зобов'язувався визначити правовий статус зазначених нафтопродуктопроводів згідно з Угодою між Україною та Російською Федерацією про взаємне визнання прав і регулювання відносин власності від 15.01.1993. За інформацією Фонду державного майна України № 10-27-11427 від 28.07.2005, з 1995 року Фондом проводилась робота з російською стороною по збору документів необхідних для врегулювання прав власності. На сьогодні право власності на зазначене підприємство за Російською Федерацією не визнано. Фондом державного майна України передача зазначеного підприємства російській стороні не здійснювалась. Відповідно до статті 21 Закону України "Про власність СРСР" від 06.03.1990, магістральний трубопровідний транспорт, яким є нафтопродуктопровід, перебував у загальносоюзній власності. Таким чином, до моменту проголошення незалежності України (24.08.1991) зазначене майно перебувало у всесоюзній власності. Відтак з 24.08.1991 магістральний трубопровідний транспорт, що перебуває на території України, став власністю України на підставі правонаступництва. Верховною Радою Української РСР прийнято постанову "Про захист суверенних прав власності Української РСР" № 506 від 29.11.1990 (506-12) , якою введено мораторій на території республіки на будь-які зміни форми власності і власника державного майна до введення в дію Закону Української РСР про роздержавлення майна. Відповідно до статті 1 Указу Президії Верховної Ради України "Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави" № 1452-ХІІ від 30.08.1991 (1452-12) , встановлено, що підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України, з прийняттям цього Указу переходять у державну власність України. Водночас, статтею 8 даного Указу Кабінету Міністрів України доручено провести переговори і укласти угоди з урядами інших республік щодо їх власності на майнові комплекси і фінансові ресурси, що знаходяться на території України, а також майнові комплекси і фінансові ресурси України, що знаходяться на території інших республік. Про належність підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, до власності держави Україна також зазначено у статтях 1, 13 Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташованих на території України" від 10.09.1991. Також цими нормами Закону визнано недійсними майнові договори, якими змінено форму власності, укладені під час дії мораторію, встановленого постановою Верховної Ради Української РСР 29.11.1990. У розумінні зазначених норм законодавства частина нафтопродуктопроводів Самара-Західний напрямок Грозний-Армавір-Трудова, що проходять по території України, загальною довжиною 1433 км належала до загальносоюзної власності, тобто право власності на неї підлягало визнанню за державою Україна. На підставі статей 386, 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Відповідно до статті 7 Закону України "Про трубопровідний транспорт", магістральний трубопровідний транспорт є державною власністю України. Всупереч статті 33 Господарського процесуального кодексу України відповідач не довів належними доказами, що право власності на нафтопродуктопроводи, зареєстроване в Державному реєстрі прав за дочірнім Прикарпатзахідтранс" Південно-Західного відкритого акціонерного товариства трубопровідного транспорту нафтопродуктів Російської акціонерної компанії "Транснафтопродукт" чи за будь-якою іншою юридичною. Особою або іноземною державою. Враховуючи, що дочірнє підприємство "Прикарпатзахідтранс" Південно-Західного відкритого акціонерного товариства трубопровідного транспорту нафтопродуктів Російської акціонерної компанії "Транснафтопродукт" користується вказаними нафтопродуктопроводами незаконно, зазначене майно підлягає поверненню державі Україна.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 25.04.2014 (у складі колегії суддів: Гудак А.В. - головуючого, Олексюк Г.Є., Бучинської Г.Б.) рішення Господарського суду Рівненської області від 22.03.2011 у справі № 14/312 скасовано, провадження у справі припинено, на підставі пукту 1 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України

Не погоджуючись з зазначеною постановою суду, перший заступник прокурора Рівненської області 15.05.2014 звернувсь до Вищого господарського суду України через Рівненський апеляційний господарський суд, в якій просить скасувати постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 25.04.2014 у справі № 14/312, а рішення господарського суду Рівненської області від 22.03.2011 залишити в силі.

У касаційній скарзі прокурором зазначено, що згідно з частиною 1 статті 4 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України (254к/96-ВР) , Закону України "Про господарські суди" (1142-12) , цього кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Як вбачається з положень статуту дочірнього підприємства "Прикарпатзахідтранс" Південно-Західного відкритого акціонерного товариства трубопровідного транспорту нафтопродуктів Російської акціонерної компанії "Транснафтопродукт" (пункти 1.3.2, 1.3.3, 4.3) та довідки по включення до ЄДРПОУ, відповідач є юридичною особою, яка згідно зі статтею 80 Цивільного кодексу України наділена цивільною право- і дієздатністю та здатністю бути відповідачем у справі. Згідно з вимогами статей 1, 2, 21 Господарського процесуального права України за суб'єктним складом і за предметом спору зазначена справа підсудна господарським судам, тому немає підстав для припинення провадження у справі за пунктом 1 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 30.05.2014 касаційну скаргу першого заступника прокурора Рівненської області у складі колегії суддів: Борденюк Є.М. - головуючого (доповідача), Вовка І.В., Могила С.К. прийнято до провадження та призначено до розгляду на 19.06.2014 у зазначеному складі колегії суддів. Вказану колегію суддів сформовано відповідно до рішення зборів суддів Вищого господарського суду України № 1 від 13.05.2014, згідно з частиною п'ятою статті 116 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", частиною третьою статті 2-1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України (1798-12) ), Положенням про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України № 30 від 26.11.2010, та враховуючи пропозиції робочої групи Вищого господарського суду України з упорядкування спеціалізації суддів та/або судових палат, створеної рішенням зборів суддів Вищого господарського суду України № 3 від 22.04.2014.

Розпорядженням керівника апарату Вищого господарського суду України Галівець І.В. № 08.03-04/782 від 07.07.2014, у зв'язку з перебуванням судді Борденюк Є.М. на лікарняному, призначено повторний автоматичний розподіл справи № 14/312. Сформовано колегію суддів у складі: Овечкіна В.Е. - головуючого, Корнілової Ж.О. - доповідача, Чернова Є.В., відповідно до частини четвертої статті 31 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" і рішення зборів суддів Вищого господарського суду України №1 від 22.04.2014, та на виконання розпорядження Голови Вищого господарського суду України № 25-р від 04.07.2014.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 10.07.2014 зазначену касаційну скаргу прийнято до провадження та її розгляд призначено на 05.08.2014 о 12 год. 15 хв.

У судовому засіданні 05.08.2014 оголошувалась перерва до 07.08.2014.

Колегія суддів Вищого господарського суду України, перевіривши фактичні обставини справи на предмет правильності застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права та заслухавши пояснення присутніх у судовому засіданні прокурора та представників сторін, дійшла до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувана постанова - скасуванню з передачею справи до Рівненського апеляційного господарського суду для здійснення апеляційного перегляду рішення Господарського суду Рівненської області від 22.03.2011 по суті з наступних підстав.

Згідно зі статтею 21 Закону України "Про власність СРСР" від 06.03.1990, магістральний трубопровідний транспорт, яким є нафтопродуктопровід, перебував у загальносоюзній власності.

Відповідно до Указу Президії Верховної Ради України "Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави" № 1452 від 30.08.1991 (1452-12) , встановлено, що підприємства, установи, організації союзного підпорядкування, розташовані на території України, з прийняттям цього Указу переходять у державну власність України.

Відповідно до статті 1 Угоди між Україною та Російською. Федерацією про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності, ратифікованої Постановою Верховної Ради № 3313-ХІІ від 22.06.1993 (3313-12) , сторони взаємно визнають таким, що існує відповідно до їх національного законодавства, перехід у їх власність майна, у тому числі фінансових ресурсів підприємств. Установ, організацій, структурних одиниць та підрозділів підприємств, установ та організацій колишнього союзного підпорядкування, розташованих на територіях сторін, за винятком активів колишнього Союзу РСР, зазначених у договорі "Про правонаступництво у відношенні зовнішнього державного боргу і активів СРСР від 04.12.1991.

За статтею 2 Угоди кожна зі сторін визнає права власності іншої сторони, її громадян та юридичних осіб по відношенню до розташованих на її території підприємств, установ, організацій та інших об'єктів (філії, долі, паї, акції та інше майно), які на 01.12.1990 перебували у віданні органів державного управління іншої сторони, а також були власністю інших юридичних та фізичних осіб, за винятком об'єктів, що збудовані з метою ліквідації наслідків форс-мажорних обставин.

Відповідно до статті 11 Угоди, сторони домовились, що правовий статус раніше створених підприємств, визнаних на основі цієї угоди власністю однієї сторони та розташованих на території іншої сторони, визначається у відповідності до законодавства сторони, на території якої знаходяться підприємства, та оформлюються протоколами між органами сторін, уповноваженими розпоряджатися державним майном.

Із системного аналізу зазначених норм законодавства вбачається, що Російська Федерація визнає право власності України по відношенню до розташованих на території України підприємств, установ, організацій та інших об'єктів, що перебували на 01.12.1990 у віданні органів державного управління колишнього союзного підпорядкування. Правовий статус вказаних об'єктів, виходячи зі статті 11 Угоди, визначається на підставі протоколів, укладених між органами, уповноваженими розпоряджатися державним майном обох країн. Проте тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна колишнього союзного підпорядкування, розташованого на території України, таке майно є загальнодержавною власністю.

Суду апеляційної інстанції з врахуванням статті 2 зазначеної Угоди, ратифікованої Постановою Верховної Ради № 3313-ХІІ від 22.06.1993 (3313-12) , необхідно було взяти до уваги, що судом першої інстанції встановлено, що відповідно до наказу начальника головного управління по транспорту і постачанню нафтою та нафтопродуктами при Раді Міністрів РРФСР № 48а від 03.04.1970 створено Прикарпатське районне управління магістральних нафтопродуктопроводів з місцезнаходженням у місті Луцьку на базі дільниць Південно-Західного управління магістральних продуктопроводів Головнафтпостачу РРФСР. Наказом № 94 від 05.08.1970 місцезнаходження вказаного управління перенесено до міста Рівне.

Суду апеляційної інстанції необхідно було з'ясувати: чи підписувався протокол між Фондом державного майна України, як органом, уповноваженим розпоряджатися державним майном та Федеральним агентством з управління державним майном Російської Федерації про правовий статус спірного майна; чи підтверджує Фонд державного майна Російської Федерації, відповідно до Угоди між Україною та Російською Федерацією про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності № 3313-ХІІ від 22.06.1993 (3313-12) , прийняття спірного майна до свого підпорядкування.

Статтею 1 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що підприємства, установи, організації мають право звернутися до господарського суду за захистом своїх порушених прав або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Скасовуючи рішення про задоволення позову та припиняючи провадження у справі, апеляційний господарський суд виходив з того, що судом першої інстанції помилково застосовано Указ Президії Верховної Ради України № 1452 від 30.08.1991 "Про передачу підприємств, установ і організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави" (1452-12) , оскільки Прикарпатське районне управління магістральних нафтопроводів на момент прийняття Указу перебувало у підпорядкуванні Російського Держконцерну по забезпеченню нафтопродуктами "Роснафтопродукт". Зазначене майно не підпадає під регулювання нормами Закону України "Про підприємств, установи, організації союзного підпорядкування, розташовані на території України. Суд апеляційної інстанції зазначає, що суд першої інстанції безпідставно посилається на статтю 21 Закону України "Про власність СРСР" від 06.03.1990, оскільки такого закону не існувало. Відповідно до статті 16 Угоди між Україною та Російською Федерацією про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності, ратифікованої Постановою Верховної Ради № 3313-ХІІ від 22.06.1993 (3313-12) , суперечки щодо тлумачення та застосування норм цієї угоди вирішуються шляхом взаємних консультацій та переговорів сторін угоди і не вирішуються в судовому порядку.

Проте касаційна інстанція не може погодитися з висновками апеляційного суду з огляду на таке.

Відповідно до статті 16 Угоди між Україною та Російською Федерацією про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності, ратифікованої Постановою Верховної Ради № 3313-ХІІ від 22.06.1993 (3313-12) , суперечки щодо тлумачення та застосування норм цієї угоди вирішуються шляхом взаємних консультацій та переговорів на різних рівнях.

Вищий господарський суд України констатує, що сторонами угоди є держава України та Російської Федерації, а не господарюючі суб'єкти обох країн.

Таким чином, Угодою господарюючим суб'єктам України та Російської Федерації не заборонено вирішувати даний спір у господарських судах України.

Посилання апеляційного суду щодо "невирішення спорів у судовому порядку" не випливає із статті 11 зазначеної Угоди, є довільним розширеним тлумаченнями цієї норми поза її умовами.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав.

У вирішенні питання про те, чи є правовідносини господарськими, а спір - господарським, слід виходити з визначень, наведених у статті 3 Господарського кодексу України. Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов:

а) участь у спорі суб'єкта господарювання;

б) наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України (435-15) , Господарським кодексом України (436-15) , іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин;

в) відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Таким чином, господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори у господарських правовідносинах, у яких хоча б одним з учасників є суб'єкт господарської діяльності.

Відповідно до частини 3 статті 16 Господарського процесуального кодексу України, справи у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна.

Відповідно до пункту 8 частини 3 статті 129 Конституції України, однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Безпідставно припинивши провадження у даній справі апеляційний господарський суд всупереч вимогам пункту 8 частини 3 статті 129 Конституції України ухилився від виконання своїх повноважень і не перевірив законність та обґрунтованість первісного рішення по суті в повному обсязі, як це передбачено частиною 2 статті 101 Господарського процесуального кодексу України.

Касаційна інстанція звертає увагу на те, що суд апеляційної інстанції припинив провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 80 господарського процесуального кодексу України. При цьому, припинення провадження у справі не передбачає встановлення обставин у справі.

Зважаючи на вищенаведене, колегія вбачає підстави для часткового задоволення касаційної скарги, скасування оскаржуваної постанови та передачі справи до суду апеляційної інстанції для здійснення апеляційного перегляду рішення від 22.03.2011 по суті.

Керуючись статтями 111-5, 111-7, 111-9- 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

Касаційну скаргу першого заступника прокурора Рівненської області задовольнити частково.

Постанову Рівненського апеляційного господарського від 25.04.2014 у справі № 14/312 Господарського суду Рівненської області скасувати з передачею справи до цього ж суду для здійснення апеляційного перегляду рішення Господарського суду Рівненської області від 22.03.2011 по суті.