У вересні 2013 року публічне акціонерне товариство "Мегабанк" звернулось до господарського суду Львівської області з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3, просило (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 16.10.2013 року) для повернення заборгованості за кредитним договором № 74/2008 від 06.05.2008 року у сумі 26 513,87 євро та 119 978,78 грн. звернути стягнення на предмет застави за договором № 53/2008-з від 06.05.2008 року застави майна - вантажний автомобіль марки МАЗ, модель 544008-060-031, тип транспортного засобу - сідловий тягач-Е, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_3, зеленого кольору, реєстраційний № НОМЕР_1, 2008 року випуску, що належить фізичній особі-підприємцю ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_4, виданого 22.06.2012 року ВРЕР ДАІ з обслуговування м. Львова та Пустомитівського району, із застосуванням процедури, передбаченої ст. 26 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" продаж публічним акціонерним товариством "Мегабанк" предмета забезпечувального обтяження шляхом укладення договору купівлі-продажу з іншою особою - покупцем за ціною, визначеною суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання, який здійснює свою діяльність відповідно до Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" (2658-14) з наданням публічному акціонерному товариству "Мегабанк" права зняти предмет застави з реєстраційного обліку в органах ДАІ МВС України, отримати дублікат свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу та наданням всіх прав, наданих актами цивільного законодавства продавцю необхідних для здійснення продажу. До реалізації предмета застави за договором № 53/2008-з від 06.05.2008 року застави майна зазначений автомобіль, що належить фізичній особі-підприємцю ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_4, виданого 22.06.2012 року ВРЕР ДАІ з обслуговування м. Львова та Пустомитівського району передати в управління публічному акціонерному товариству "Мегабанк" (т. 1, а.с. 6-8, 198).

Позовні вимоги мотивовано тим, що у зв'язку з неналежним невиконанням товариством з обмеженою відповідальністю "Львівська лізингова компанія" зобов'язань за кредитним договором № 74/2008 від 06.05.2008 року позивач набув право на звернення стягнення на заставлене майно.

Ухвалами господарського суду Львівської області від 11.09.2013 року та від 17.10.2013 року залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача товариство з обмеженою відповідальністю "Львівська лізингова компанія", ОСОБА_4, ОСОБА_5 (т. 1, а.с. 1-2, 204-206).

Рішенням господарського суду Львівської області від 19.11.2013 року (суддя Мазовіта А.Б.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 18.03.2014 року (головуючий Дубник О.П., судді Скрипчук О.С., Дякович О.В.) (т. 3, а.с. 19-27) позов задоволено частково, звернуто стягнення на спірне майно в сумі 26 513,87 євро, що еквівалентно 279 891,02 грн. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат (т. 2, а.с. 161-176).

Оскаржені судові акти мотивовано доведеністю позовних вимог у задоволеній сумі.

Не погодившись з прийнятими судовими рішеннями, фізична особа-підприємець ОСОБА_3 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, просив оскаржені судові акти скасувати та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити (т. 3, а.с. 79-80).

Ухвалою Вищого господарського суду України від 08.07.2014 року касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 прийнято до провадження та призначено до розгляду на 16.07.2014 року (т. 3, а.с. 77-78).

У судове засідання 16.07.2014 року представники відповідача - фізичної особи-підприємця ОСОБА_3, третіх осіб - товариства з обмеженою відповідальністю "Львівська лізингова компанія", ОСОБА_4, ОСОБА_5 не з'явились, причин неявки суду не повідомили.

Відповідно до абз. 1 п. 3.9.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" (v0018600-11) у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

З врахуванням вищенаведеного судова колегія визнала за можливе розглянути справу у відсутність представників відповідача - фізичної особи-підприємця ОСОБА_3, третіх осіб - товариства з обмеженою відповідальністю "Львівська лізингова компанія", ОСОБА_4, ОСОБА_5.

Колегія суддів, вивчивши матеріали справи, вислухавши представника позивача - публічного акціонерного товариства "Мегабанк", обговоривши доводи касаційної скарги, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 06.05.2008 року між відкритим акціонерним товариством "Мегабанк" (правонаступник - публічне акціонерне товариство "Мегабанк") та товариством з обмеженою відповідальністю "Львівська лізингова компанія" було укладено кредитний договір № 74/2008, відповідно до умов якого кредитодавець надав грошові кошти (кредит) позичальнику в розмірі 36 000 євро з конвертуванням кредитних коштів в національну валюту на строк з 06.05.2008 року до 05.05.2011 року на придбання рухомого майна, а позичальник зобов'язався повернути кредит та сплатити 13,5% річних, на умовах передбачених договором (т. 1, а.с. 16-18).

Згідно п. 3.1 кредитного договору виконання позичальником зобов'язань за договором забезпечується заставою рухомого майна та майнових прав згідно з договорами застави та порукою фізичної особи згідно з договором поруки.

Пунктом 4.2.1 кредитного договору передбачено, що позичальник зобов'язався повернути отриманий кредит у повному обсязі до 16 год. 00 хв. 05.05.2011 року згідно з графіком повернення кредиту.

Відповідно до п.7.1.1 кредитного договору за невиконання обов'язків, передбачених п. 4.2.1 позичальник сплачує кредитодавцеві штраф у розмірі 25% від суми отриманого кредиту.

Згідно п.7.1.3 кредитного договору за користування частиною кредиту понад строк, встановлений графіком повернення кредиту згідно п. 2.4 та 4.2.1 договору позичальник сплачує кредитодавцеві штраф у розмірі 10% від суми несвоєчасно сплаченої частини кредиту.

Пунктом 9.1 кредитного договору визначено, що він діє до повного виконання сторонами прийнятих на себе зобов'язань.

Судами також встановлено, що 06.05.2008 року між товариством з обмеженою відповідальністю "Львівська лізингова компанія" та відкритим акціонерним товариством "Мегабанк" (правонаступник - публічне акціонерне товариство "Мегабанк") було укладено договір застави рухомого майна № 53/2008-з, відповідно до умов якого він забезпечує виконання заставодавцем зобов'язання за кредитним договором № 74/2008 від 06.05.2008 року та за будь-якими додатковими угодами до нього (основне зобов'язання), укладеним між заставодержателем та заставодавцем, згідно з умовами якого заставодержателем було надано заставодавцю кредит у розмірі 36 000 євро строком з 06.05.2008 року до 05.06.2011 року з виплатою 13,5 % річних (т. 1, а.с. 20-21).

Пунктом 1.2 договору застави визначено, що предметом застави є вантажний автомобіль марки МАЗ модель 544008-060-031, тип транспортного засобу сідловий - тягач - Е, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_3, зеленого кольору, реєстраційний номер НОМЕР_2, 2008 року випуску. Предмет застави належить заставодавцю на праві власності, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_5, виданим 15.04.2008 року Львівським ВРЕР ДАІ.

Згідно п. 1.3 договору застави за рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі, що буде визначений на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, комісійної винагороди, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, а також відшкодування витрат, пов'язаних з пред'явленням вимоги за основним зобов'язанням і зверненням стягнення на предмет застави, інших витрат у разі їх виникнення. Максимальний розмір вимоги, яка забезпечується обтяженням за основним зобов'язанням, складає 275 000 грн.

Відповідно до п.1.5 договору застави застава підлягає реєстрації у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна.

Пунктом 3.1.1 договору застави визначено обов'язок заставодавця отримати письмову згоду заставодержателя щодо, зокрема, обтяження предмета застави зобов'язаннями, у тому числі передання у наступну заставу предмета застави.

Умовами п.3.1.3 договору застави визначено обов'язок заставодавця приймати заходи, необхідні для збереження предмету застави, його вартості (цінності); застрахувати предмет застави на користь заставодержателя по пакету повне "КАСКО" на строк дії основного зобов'язання на його повну вартість та надати докази страхування заставодержателю у строк не пізніше ніж через 5 днів після набрання чинності договором.

Положеннями п. 4.1 договору застави визначено, що у разі невиконання або неналежного виконання заставодавцем основного зобов'язання, а також з інших підстав, передбачених чинним законодавством України заставодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет застави на підставі рішення суду або в позасудовому порядку згідно із законодавством України.

14.05.2008 року вказану заставу зареєстровано в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна (т. 1, а.с. 22).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 18.03.2008 року між товариством з обмеженою відповідальністю "Львівська лізингова компанія" та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 було укладено договір фінансового лізингу № 01005, відповідно до умов якого лізингодавець зобов'язався придбати у власність у продавця майно (об'єкт лізингу) та передати його у платне користування лізингоодержувачу на умовах фінансового лізингу (т. 1, а.с. 85-87).

Згідно п. 5.1 договору термін його дії до 31.03.2011 року.

Пунктом 9.7 договору передбачено, що лізингоодержувач погоджується на передачу в заставу відкритому акціонерному товариству "Мегабанк" об'єкта лізингу, що є предметом даного договору.

Судами встановлено, що постановою господарського суду Львівської області від 03.11.2010 року у справі № 31/168-2010 товариство з обмеженою відповідальністю "Львівська лізингова компанія" визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру та на момент введення ліквідаційної процедури за фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 обліковувалась дебіторська заборгованість за лізинговими платежами у розмірі 102 657,38 грн. (78 207,55 грн. - відшкодування вартості предмета лізингу, 24 449,83 грн. - винагороди).

У подальшому відповідач свої зобов'язання щодо оплати вартості об'єкта лізингу перед товариством з обмеженою відповідальністю "Львівська лізингова компанія" виконав у повному обсязі, що стверджується актом звірки взаємних розрахунків станом на 07.06.2011 року.

Також судами встановлено, що рішенням господарського суду Львівської області від 22.12.2011 року у справі № 5015/6592/11, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 16.02.2012 року за фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 визнано право власності на майно - автомобіль, що був об'єктом лізингу (т. 1, а.с. 28-30, 31-33).

22.06.2012 року право власності на спірний автомобіль зареєстровано за ОСОБА_3 згідно свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_4 (т. 1, а.с. 103).

Місцевим та апеляційним господарськими судами встановлено, що на момент звернення з позовом товариство з обмеженою відповідальністю "Львівська лізингова компанія" свої зобов'язання перед публічним акціонерним товариством "Мегабанк" щодо повернення суми кредиту за кредитним договором не виконало та заборгованість становить 26 513,87 євро, що еквівалентно 279 891,02 грн.

Відповідно до ст. 572 Цивільного кодексу України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Згідно ст. 589 Цивільного кодексу України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.

За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

Частиною 1 ст. 20 Закону України від 02.10.1992 року № 2654-XII "Про заставу" передбачено, що заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Відповідно до ч. 6 ст. 20 Закону України від 02.10.1992 року № 2654-XII "Про заставу" звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачене законом або договором застави. Звернення стягнення на заставлене майно державного підприємства (підприємства, не менше п'ятдесяти відсотків акцій (часток, паїв) якого є у державній власності) здійснюється за рішенням суду.

Згідно ч. 2 ст. 523 Цивільного кодексу України застава, встановлена первісним боржником, зберігається після заміни боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частино. 1 ст. 27 Закону України від 02.10.1992 року № 2654-XII "Про заставу" передбачено, що застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених в законі, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи.

Враховуючи викладене та встановивши, що строк позовної давності за вимогою про стягнення штрафу на загальну суму 119 978,78 грн. закінчився 06.05.2012 року, місцевий господарський суд, з яким погодилась і апеляційна інстанція, дійшов висновку про задоволення позову частково шляхом звернення стягнення на предмет застави у сумі 26 513,87 євро, що еквівалентно 279 891грн. 02 коп. заборгованості по кредиту, відмовивши у задоволенні вимог щодо штрафу.

Проте, висновки судів попередніх інстанцій є передчасними.

Пунктами 1, 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року № 6 "Про судове рішення" (v0006600-12) роз'яснено, що рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Згідно п. 4 ч. 1 ст. 84 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду ухвалюється іменем України і складається із вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин, при цьому резолютивна частина має містити висновок про задоволення позову або про відмову в позові повністю чи частково по кожній з заявлених вимог. Висновок не може залежати від настання або ненастання якихось обставин (умовне рішення).

При задоволенні позову в резолютивній частині рішення вказуються розмір сум, що підлягають стягненню (основної заборгованості за матеріальні цінності, виконані роботи та надані послуги, неустойки, штрафу, пені та збитків, а також штрафів, передбачених у пунктах 4 і 5 частини другої статті 83 цього Кодексу).

Відповідно до п. 5, 7 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року № 6 "Про судове рішення" (v0006600-12) господарські суди повинні дотримуватись передбаченої статтями 84, 86 ГПК України структури та послідовності викладення рішення (вступна, описова, мотивувальна та резолютивна частини).

Про зміну сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, своїх процесуальних позицій у порівнянні з позовною заявою, відзивом на неї, клопотанням тощо слід зазначати в описовій частині рішення.

Зміна предмета або підстав позову за заявою позивача допустима лише до початку розгляду господарським судом справи по суті та якщо при цьому не порушено процесуальних прав відповідача, передбачених статтями 22 і 23 ГПК України, і відповідачеві було надано можливість подання доказів щодо нового предмета або підстав позову та наведення його доводів у судовому засіданні. Волевиявлення позивача повинно викладатись у письмовій формі.

Про зміну предмета або підстав позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, якщо відповідну заяву прийнято господарським судом, зазначається в описовій частині рішення, і подальший виклад рішення, в тому числі його резолютивної частини, здійснюється з урахуванням такої заяви. При цьому у господарського суду відсутні підстави для припинення провадження у справі в частині, на яку зменшився розмір позовних вимог.

Як вбачається з матеріалів справи, 16.10.2013 року публічним акціонерним товариством "Мегабанк" було подано заяву про уточнення позовних вимог (т. 1, а.с. 198).

Проте, місцевим господарським судом про прийняття чи неприйняття вказаної заяви в описовій частині рішення не зазначено.

На зазначені порушення апеляційна інстанція уваги не звернула.

Відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 25 Закону України від 18.11.2003 року № 1255-IV "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження в рішенні суду зазначаються початкова ціна предмета забезпечувального обтяження для його подальшої реалізації на публічних торгах у порядку виконавчого провадження.

Пунктом 9.12 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року № 6 "Про судове рішення" (v0006600-12) роз'яснено, що у резолютивній частині рішення має бути остаточна відповідь щодо усіх вимог, які були предметом судового розгляду.

При цьому господарські суди повинні зазначати у рішеннях про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження (іпотеки) - дані, визначені в частині другій статті 25 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" і в частині першій статті 39 Закону України "Про іпотеку".

Викладеним вимогам оскаржені судові акти не відповідають.

Також судами попередніх інстанцій передчасно зроблено висновок про задоволення вимог про передачу автомобіля в управління публічного акціонерного товариства "Мегабанк" у зв'язку з невиконанням відповідачем п. 3.1.3 договору застави № 53/2008-з від 06.05.2008 року щодо страхування майна, оскільки фізична особа-підприємець ОСОБА_3 не був стороною вказаного правочину, а тому не несе обов'язку щодо його виконання за приписами ст. 629 ЦК України.

Також є передчасним відхилення судами попередніх інстанцій доводів відповідача щодо застосування п. 2 ч. 3 ст. 9 Закону України від 18.11.2003 року № 1255-IV "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень"

Так, апеляційна інстанція встановивши, що товариство з обмеженою відповідальністю "Львівська лізингова компанія" здійснювало відчуження певного виду рухомого майна внаслідок проведення систематичної господарської діяльності (згідно Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців вид діяльності - фінансовий лізинг) відхилило доводи фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 з огляду на приписи ч. 1 ст. 27 Закону України "Про заставу".

Проте, апеляційний господарський суд не звернув уваги на те, що згідно ч. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" (1255-15) законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону, а тому норми вказаного закону є спеціальними відносно Закону України "Про заставу" (2654-12) (зазначена позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 09.07.2014 року у справі № 6-89цс14).

Також невірними є висновки судів щодо не зазначення (визначення) початкової ціни предмета забезпечувального обтяження для його подальшої реалізації з огляду на вимогу позивача про реалізацію предмета застави в порядку, передбаченому п. 4 ч. 2 ст. 25 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", оскільки ч. 2 ст. 25 вказаного Закону містить вимоги, які повинні зазначатись у судовому рішенні не обмежуючись при цьому тільки одним із них.

Крім того, матеріали справи містять копії документів (т. 1, а.с. 34-64, 67-89, 103, 105, 114, 126-128, 134-136, 144-192; т. 2, а.с. 107-136), не засвідчених належним чином відповідно до п. 5.27 Вимог до оформлювання документів ДСТУ 4163-2003, затверджених наказом Держспоживстандарту України від 07.04.2003 року № 55 (v0055609-03) та ст. 36 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 1 ст. 33 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Вимоги щодо належності та допустимості доказів встановлені ст. 34 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно ч. 2 ст. 36 Господарського процесуального кодексу України письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.

Відповідно до ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Пунктом 4 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року № 6 "Про судове рішення" (v0006600-12) передбачено, що господарським судам слід виходити з того, що рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом. При цьому необхідно мати на увазі, що згідно зі статтею 43 ГПК України наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Прийняті у справі судові рішення грунтуються на неналежних доказах.

Отже, неправильно застосувавши норми матеріального та процесуального права, не з'ясувавши повно і всебічно обставин та не дослідивши докази, наявні в матеріалах справи, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків та прийняли необгрунтовані рішення, які підлягають скасуванню.

Згідно ч. 2 ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 111-9 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Пунктом 11 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 року № 11 (v0011600-11) "Про деякі питання практики застосування розділу XII1 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) " передбачено, що, відповідно до частини першої статті 47 ГПК України судове рішення приймається за результатами обговорення усіх обставин справи, а частиною першою статті 43 названого Кодексу передбачено всебічний, повний і об'єктивний розгляд в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. Недодержання судом першої або апеляційної інстанції цих норм процесуального права, якщо воно унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного розгляду справи, також є підставою для скасування судового рішення з передачею справи на новий розгляд до відповідного суду (пункт 3 частини першої статті 111-9 ГПК України), оскільки касаційна інстанція не має права сама встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові місцевого чи апеляційного господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.